Дівчата пішли у темінь вулиці, заповнену чіпким та вогким туманом, і зникли безвісти. Просто розчинилися в імлі. Так склалися обставини, що ніхто, окрім хіба сторожа Корія на дверях, не відав причин їхнього швидкого від’їзду. За прави лами коледжу, цього було достатньо. Самі дівчата пояснили це так: у кімнатах усі живуть по двоє (саме тому свого часу Дарці не дозволили перевестися у хлопчачий гуртожиток), сусідка однієї з дівчат уже захорувала на ґрипу; Корію сказали, що "уроків вчити не має", тож запросто можна "скакнути додому на вихідні".
Вони пішли у темінь і не повернулися. Батьки зачули щось лихе лиш по 25 му грудня.
На запитання пана Андрія, чому Корій відпустив дівчат, не сказавши нікому ані слова, той задумливо почіхрав заживаючі укуси та подряпини на руках і сказав, що, на його думку, дівчата пояснили все доволі переконливо - захво ріли на ґрипу від колєжанки, подзвонили мамі, мама казали негайно приїжджати. Даю слово.
Корій, звісно, міг би й нагадати панові Андрію, хто тут насправді головний; міг би й натякнути, що та медсестричка, до якої в пана Андрія, за відсутності пильного ока дружини, розвинулись нездорові бажання, має зовсім протилежні нахили. Міг би. Але… не варто відразу всім за столом пока зувати, що в тебе є всі тузи, з козирним включно, та ще вісім дев’ять запасних у рукаві.
Приблизно семеро молодих людей родом із Мідних Бук у ніч Дня всіх святих сиділи за коледжем, пили вино чор нильного типу "Золота осінь" (більш відоме в народі як "Зося") і свистіли у вікна дівчачого гуртожитку. Один із молодиків мав військовий бінокль: батяри прагнули чогось перченого. Коли вони вже гадали, що нарешті котрась із гімназисток вирішила переодягнутись при ввімкненому світлі й незашторених вікнах, почувся низький шум, надто низький, пригнічуючий, щоб бути чутним насправді, - вібрація барабанних перетинок. Десь із під "Шкури Оленя" доносилися низький гортанний спів, завивання та речита тиви. В одну хвилю замовкло все - спів, голоси з гуртожитку, їхнє п’яне ґавендіння. Було чутне лиш хорове пугукання сов, що громадилися на деревах поруч, а потім знову розспіву вання шамана - потік незрозумілих звуків, кидаючи в жах мертві літанії. По цегляній стіні заметушилися тіні, так, наче позаду хлопців хтось тримав смолоскип.
Тільки ніякого смолоскипа не було. З лісу взагалі не йшло ніякого світла. І для найменшого руху тіней причин не було зовсім.
Вібрація наростала, і хтось із компанії промовив:
- Не знаю, як ви, а я смахую.
Ніхто не сказав, що він боягуз, лох і зовсім не пацан. Всі тихенько знялися і пішли. І нікому чомусь не стало соромно, що їхня хода плавно перейшла у біг.
У лісі двоє - пара старшокласників, що блукали горами, тримаючись за руки - натрапили на просіку. Дівчина спеціально прихопила фотоапарат, щоб зазнимкуватися з кавалєром (в альбом до колекції). Просіка виглядала так, ніби там проїхав циклопічний танк, який просто вивертав землю, валячи дерева на два боки у вигляді траншеї. Не викликало сумніву одне: просіку зробило щось велике.
Дівчина сфотографувала просіку, а світлину, яку зробили потім, подарувала хлопцеві на пам’ять. До хлопця на Різдво приїжджав вуйко; побачивши світлину з просікою, він сказав, що подібне бачив, коли на ліс упав невеличкий літак.
А поза тим - усе було о’кей.
Тільки люди трохи хвилювалися. Чи, точніше, боялися.
Тільки Банзай почав здригатися від різких звуків і ледь скрикувати, коли до нього несподівано починали говорити.
Тільки Дарці було лячно ввечері йти самій у туалет слабо освітленими порожніми коридорами. Але, оскільки, крім Банзая, підтримати її більше було нікому, Дарця залишалася зі своїм страхом наодинці.
Тільки Семпльований і Малаялам, що жили у кімнаті, де у 76 му повісилась дівчина, і навпроти кімнати, де жив Ґєник Брєвнов, сусід якого у 98 му потрапив під електричку "Му качеве-Львів", вважали, що поступово втрачають глузд. Все через паскудні сни й паскудні звуки, які було чути ночами в їхній кімнаті.
А назагал усе було в порядку, якщо це можна назвати порядком. Містом панувала певного роду Ідилія після чуми: порожні акуратні вулички, чисті сквери, безлюдний прибраний парк…
Тільки не раджу гуляти тими вулицями затемна: можна й заблукати.
Як це вже не раз траплялось.
3.
Вони готувалися до дійства дуже специфічно: з одного боку, ретельно продумувалися декорації та хід перформенсу, з іншого ж - навіть сам Банзай не зовсім уявляв собі, що конкретно вони робитимуть на сцені.
Малаялам невідомо звідки приволік старий телевізор, цю диявольську скриню, як писав про неї В. Реланіум (він же Д.
Еленіум), Семпльований зумів дістати відеокамеру і відео проектор. Решта була за Банзаєм і Дарцею.
Цей акт супроти сірості та банальності мав потрясти і заворушити, і шокувати увесь коледж до самих архетипічних глибин підсвідомого.
У п’ятницю на перформенс залишилося напрочуд багато людей - не тільки і не стільки з гуртожитку: були там Шкряб, Ґаден і Флойд, і навіть нікому не відомий поет декадент Влодко Реланіум (також знаний як Данко Еленіум) - уже розсівся, закинувши ноги в чорних військових черевиках на спинку крісла ряду перед ним та смалячи підозрілого вигляду цигарку. Чорний шкіряний саквояж, напханий поезіями, та чорна шкіряна камізелька a la Джек Керуак, ці незмінні атрибути ніким не визнаного, усіма забутого та вигнаного лідера львівського андеґраунду, були, як завжди, при ньому.
Світло з’явилося квадранс по сьомій - Юрко переко нався, що графік вимкнення останнього існує лише у хворо бливій фантазії кількох душевнохворих, яких з академічної цікавості допустили до вимикачів. Бажаючі зґвалтувати власну незайману свідомість заходили у маленький - не набагато більший за звичайну аудиторію - актовий зал і сідали на скріплені травмованими тріадами крісла чи парти, виставлені півколами, як у амфітеатрі. У далекому мороці зали стояли велетні динаміки, що зрідка бадьорили попсою гопівське вухо на дискотеці.
Банзай позирав з за декорацій на публіку: упізнавав знайомих - його учні, кумплі по універу, просто знайомі (як, наприклад, Ґєник Брєвнов - він й оте зелене блідолице руде дівчисько, що останнім часом не відступало від нього ні на крок). Була там і лицескривлена Риба Сонце. Глядачі збуджено гуділи і голосно реготали один до одного.
Несподівано зникло світло, і дійство почалось.
4.
І було все так:
Погасло світло і майже відразу почулися перші вкрадливі акорди Джиммі Гендрикса, "Дитя Вуду". Тихі, вони посту пово наростали до такої міри, що починали дрижати кишки необачних глядачів, котрі так довірливо прийшли, незва жаючи на засторогу. У повній темряві на стелі зали з’явився тьмяний рисунок, що ставав чіткішим та яснішим разом із музикою. На всю стелю проектувався кліп Гендрикса.
Так само зненацька спалахнули чотири яскраві кварцові юпітери, вимазуючи сцену болючим білим світлом. Окрім юпітерів, були ще один червоний прожектор та великий увімкнутий стробоскоп. На заваленій різним непотребом сцені стояли вони - Банзай, спираючись задом на парту, Малаялам із трубою в руках, немов Майлз Дейвіс у молодос ті, та Семпльований з бас гітарою в руках. На старому телевізорі, що розмістився справа від центру, стояла Дарця Борхес. Вона несміливо склала руки перед собою; Дарця була одягнута у вузесенькі шорти та тонку картату сорочку, під якою було ніщо (точніше, під якою не було нічого). Згодом увімкнули ящик: Дарця почала пластично танцювати на ньому, немилосердно збуджуючи усіх хлопців у залі. Згідно із концепцією видива, Дарця мала бути (і, зрештою, була) символом хіті, сексу та бажання. Танцівниця на телевізорі символізувала покійного Джима Моррісона - як знак еротичності у колі смерті.
Джиммі Гендрикс затихав, але ініціативу перехопили хлопці: вони грали Ґріґову "Пісню Сольвейґ" під барабанну партію самого Джо Бонзо Бонхема, прославленого перку систа "Цеппелінів" (делікатний натяк на попередника мас культу?); виходило доволі різкувато, проте все ще мелодій но.
Банзай, що розсівся на парті, тримав у ґрабах якусь кни жечку і читав звідти вірші. Це був його пестунчик - сердега Тичина, пізній Тичина, якого розчавив єдиновірний худож ній метод, перетворивши добірний імпресіонізм на фураж для совіцької худоби. По залу роздавалися невеличкі оголо шення:
ВОНТЕД:
Тичина Павло Григорович ("Тичинка") молодий талановитий поет імпресіоніст Пішов з дому і не повернувся.
Винагорода - в межах розумного.
ГЕЛП!!!
SHUKANO:
Tychyna Pavlo Grygorovych ("Tychynka") a young talented poet impressionist.
Had left his house amp; didn’t return Reward - sensible
DOPOMOZHIT’!!!
Коло Юркових ніг стояв порцеляновий унітаз, підібра ний на смітнику. На сусідній парті стояли касетний магніто фон мильниця, в народі - "Інтернаціонал", та стовпчики касет до нього. Ще далі - великі картонні паки з під холодильників, меблів та інших громіздких речей. На картонних декораціях висіли старі картини, які могли б продаватися на вернісажі. Подалі від людського ока трима лись гори макулатури, кувалда і добротний замашистий молоток.
Непомітно згас один із юпітерів, від чого спалахи стробо скопа стали чіткішими.
Хлопці почали грати у незначний дисонанс; руки Дарці легко пурхали по її тілу, рухи її заворожували. Банзай замовк і жбурнув книжечку з Тичиною до унітазу. Із шухляди стола витяг запальничку і купу газет; по черзі підпалював і кидав до кібля різного роду "Факти", "Нострадамус", "Українсь кий шляк", "Бєлая калдунья", "Високий замок", "Ванґа" та іншу жовту бульварну читанину, котра горіла на диво яскравим полум’ям.
Поки Банзай знову взявся за поетику та поезію, Дарця зіскочила з телевізора, підпалювала потихеньку і викидала пошматовані рештки журналів для жінок домогосподарок та слюсарів інженерів соціал сантехніків та інших роботів (або дітей, котрі дуже скоро стануть ними): "Ліза", "Атд у х ні", "Вот так!", "Тєлєнідєля", цілу ґенерацію журнальчиків "Кул" ("У нас кльовиє шмоткі і дєвчьонкі нічєво, а у тєбя?"). І, нарешті, вражеський дзот "Наталі", підданий кремації в останню чергу. Загас черговий юпітер, з’явилася картинка на позиралку телевізора (до нього непомітно був під’єд наний відеомагнітофон): там показувалися змонтовані Сем плом ув один сюрреалістичний бунюелівський сон програми "Полє чудєс", "Уґадай мєлодію", "СВ шоу". Дарця знову повільно звивалась на ящикові.
Поезія ставала все жорсткішою, але тепер вона не летіла до мушлі: Банзай по пам’яті цитував Покальчука, Антонича й Андруховича, пронизуючи їх усіх нитками Рембо. Чуваки з інструментами грали тепер абсолютно протилежні мелодії, голосно, вражаюче й іритуюче. Банзай увімкнув "Інтер націонал" (на кілька секунд замовкло все - Семпльований, Павук, Джо Бонзо Бонхем), і з мильнички потекли звуки "Атпєтих машенніков", потім "Запрєшшьонних барабань шьшіков" і "Рукі ввєрх". (Залою покотився шепіт схвалення подібного вибору.) Банзай додав голосу, і народ (за винятком небагатьох) урешті почав відчувати справжній кайф. Непомітно Юрко взяв великий молоток і що було моці вперіщив по магніто фону. Навсібіч порскнули іскри і друзки чорного пластика.
Програвач зажував, проте не замовк.
Він помер на наступному ударі. А ще за мить полетів на підлогу понівеченим клубком дротів, плівки та пластмаси.
Згас черговий прожектор. Тепер, коли палав єдиний юпі тер, було добре видно червоне полум’я прожектора і спалахи стробоскопа. Хлопці грали гарячий навіжений шум, повер таючи до життя забутий, але невмирущий нойз арт. Малая лам експериментував зі звуком, прикриваючи отвір труби мокрою губкою; Семпл нещадно дер струни. Дарця знову зіскочила з ящика і зайшлася разом із Банзаєм обривати картини з картонних стін, кидати на підлогу і втоптувати в порох. На стелі спалахували і гасли слайди з колекції пані Держислави.
Погас останній юпітер. Юрко узяв до рук молот. Зал зах линався і топився у шумі, що лавиною виривався з динаміків.
Екран телевізора показував клапті різних мильних серіалів та тупих передач. Час від часу там з’являлись і їхні зобра ження - кадри, зняті на репетиції їхнього ж перформенсу.
Банзай викрикував у зал надірваним голосом рядки з Джей мса Дуґласа Моррісона, поета:
А моль та атеїст подвійно святі
в смерті.
Ми живемо й помираєм,
і смерть не є кінцем.
глибше ми йдемо у власний Кошмар,
ми мнемо об життя
квітки пристрасті,
припавши до кліторів та членів безнадії.
Остання мить дарує нам прозріння
в Колумбовому паху,
наповненому зеленою смертю.
Я хочу бачити блядський блиск сліз
у твоїх очах.
О, великий Ангеле курво, ти був
добрим до мене.
Голі, ми приходимо,
і відходимо усі в синцях.
Ти, паскуднику, велика засрана дупо,
брудний збоченцю, що грає
власну матір.
Ти знаєш, нас контролює ТБ,
місяць - звір, спраглий крові…
І так далі. Залишився самотній стробоскоп, ніби око циклопа за секунду до смерті. Динаміки звіріли від аґресії музики, яка ішла крізь їхні пащеки. При страхітливих спа лахах було видно Дарцю, яка шматувала картини небезпеч ним лезом. Банзай замахнувся кувалдою і вгатив по екрану саме в ту мить, коли був кадр із їхньої вистави. Міріади блискучих голочок полетіло навсібіч, а з розбитого позирала висипались біло блакитні іскри (недарма Юрко розставив крісла так далеко від сцени.) Ще один удар по корпусу - і той розвалився. Навіть якщо у зали й була хоч якась реакція, за усім шумом її не було чути. Нарешті згас і стробоскоп, а музика розтанула у темряві. Була абсолютна затіненість свідомості, як на темній стороні місяця.
Так само раптово спалахнули юпітери - усі нараз, і глядачі побачили порожню сцену. Акторів не було. Залишилися лиш унітаз, з якого вихмарювався сивий димок, і картонні декорації. Двері на вихід відчинилися самі собою, без будь чиєї допомоги.
Залою прокотилася хвиля грубої лайки.
За десять хвилин актовий зал випорожнів. Вони вилізли з за картону, привітали себе з несамовитим успіхом і повільно почали прибирати.
Розділ 2
1.
В їдальні Банзай підсів до пана Ярилова, біолога, та пана Лісуна, укрмовця, позаяк інше вільне місце було коло пана Андрія, а той саме звивався коло медсестрички. Інокентій "Кєша" Ярилов розказував Лісуну черговий тлустий дотеп. У нього взагалі від природи був нахил до подібних тем. Про таких зазвичай кажуть: "пішляк від Бога".
- А той того питає: "Ти в очко граєш?" - вів Кєша, розважаючи Лісуна. - А той: "Ясно! Ше би нє!", а той того тоді: "А в покер граєш?", а той: "А то ше куда?" Поняв?
Сусід широко посміхнувся, сповнений товариської любові до веселуна.
- Або ше тако: мужик дзвоне по телефону і питаєцця:
"Альо, ето пральня?" А йому кажуть: "Ага, бля, їбальня!..
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МУДІЛА!"
Лісун голосно розреготався, розпилюючи навколо себе дрібки гречаної каші.
- Або такий ше… Миюцця два гоміка у бані, і тута одному падає мило…
Загалом, міркував Банзай, ті двоє могли би бути зовсім непоганими хлопцями, проте, як співав менестрель, вони виявилися надто молодими, щоб помирати, надто старими, щоб танцювати рок н рол.
- Або тіпа таке: підходить якийсь старий до малого на вулиці і каже: "Мальчік, хочеш, я тобі цукерку дам, "Тузик" називаєцця". А хлопчик каже: "Ішли би ви, дядьку, зі своїм "Тузиком" далі. В мене вже від ваших цукерок дупа болить".
Шалено, да?… Або такий прікол. Політичний москальський аніґдот. Завелися у лісі бородаті зайці і почали всіх звірюх мочити, до Лева, царя звірів, підбиратися…
Банзай сів навпроти Кєші. Той вів далі:
- Тоді Льова зібрав живність покрупніше і пішли на тих бородатих зайців. Зайці їх всіх замочили, а Лева зв’язали і тримають над пропасьтью. А той каже тим: "Чюєте, браткі, відпусьтіть мене, я ж тутай ніби як Цар звірів". А вони йому:
"Заткні пасьть, скатіна! Шаміль Басаєв тутай царь!"… Круто, пра’?
Лісун, регочучи, закивав головою. Кєша поводив ложкою у рідкій зупі ще трохи, поклав щоку на власну долоню і перевів стурбований погляд зі знежиреної водички на ново го сусіда, а потім на пана Андрія, який усе ще підбивав клинці до медсестрички. Медсестричка мала русяве, дрібнозавите, наче листя валіснерії штопоролистої, волоссячко, по ренуарівськи бліду церу, куций пружний зад і ймення Аліска.
Аліска була янгольськи милим дитям і зараз весело віджар товувалась від пано Андрієвих наполягань на злягання.
- Во дає старий, - не то схвально, не то саркастично промовив Кєша.
До них мовчки присів Ханигін Тичинда, буркнувши самому собі "Смачного".
- М да а а… - підтакнув і собі Лісун. Його погляд мрійливо блукав по Алісчиних персах. - А між іншим, - перевів раптово зір на Банзая, - колишній ґебіст, сексот, стукач і подвійний аґент Збішек…Так так.
Банзай недовірливо глянув на Кєшу, чи той, бува, не підсміюється з Лісунових пришпилів. Кєша з мудрим виразом закивав головою на підтвердження.
- Тока… сексот ванючій… Точно точно. Перейшов через лапи Ка Ґе Бе, мацаки еН Ка Ве Де… - еМ Ґе Бе… У Га Ве Ер…
- Травився у сичугу СМЄРШа, побував у котлі еС Бе, пахан його, до речі, тоже того… сексот… наших закладав. Був луччим другом міжнародного шпіона Кузнєцова, сексот ванючій… а диви диви диви! Як коло Аліски мєлким бісом сиплецця!..
- Андрюха наш коло Аліски - як риба у воді, - з неабия ким підтекстом додав Лісун і на підтвердження кивнув головою.
Кєша аж не зміг донести до рота ложку. Так і завмер:
- Як опариш в гамні, - процідив він і запхав ложку в пащу. А потім буркнув, проковтнувши ложку зупи (знову, мабуть, маючи на увазі щось пішле): - Щі, хоть етат палащі…
Пан Вітайль лише відсунувся на край лавки й налякано стріляв поглядом то на одного сусіда, то на іншого.
- Послухайте, - втрутився Банзай, використавши затишшя в репліковому обстрілі. - Шо, ви думаєте, сталося з Дімою?
Біолог знизав плечима.
- А чьо чьо?.. Рєхнувся. Криша поїхала. Ше би нє - шодень стільки дєрьма слухати. Як якусь старшокласницю пахан взув… Тоже мені. Гм.
Ще раз гмикнувши, Кєша замовк, п’ючи компот. Було видно, що йому припали до душі власні слова, і що він зараз був би дуже не проти сам вислухати кілька історійок про старшокласниць, взутих паханами. Допивши компот, додав: