Жінки та жаби
- Подаруй мені своє фото!
- Навіщо? Для колекції?
- Для колекції.
- Ні.
- Чому ні?
- Бо тоді ми розлучимось.
- Ми й так розлучимось.
- Все одно не подарую!
- То тримай на вічну пам'ять! Через триста років глянеш: "Более, яка я стала стара й некрасива!" А так вмерла б щасливою.
Я вручаю їй фото і порівнюю з оригіналом. Один до одного. Дівчинка 17 років строго по моді травня 97-го - два постаменти, приклеєні ремінцями до пронизливо-блискучих ніг, вище дзвоника спіднички щось трохи довше за ліфчик. Посередині голий пупок - можна взяти її на руки, налити туди коньяку і, випивши за вічне кохання, закусити лимоном. Проте, пити не станемо - геть вічне кохання!
- Знаєш, чому я з тобою зустрічаюсь? Я мовчу.
- Бо ти мені нічого не забороняєш.
- Чого б я забороняв? Китайці казали: хочеш оволодіти - відпусти.
- А що ще казали китайці?
- О, то були дуже мудрі люди. Вони багато чого казали.
- А чому ти кажеш: були?
- Бо ж Китаю давно немає - у січні його зніс цунамі з усім населенням. Майже з усім. Тих, що лишилися, забрали інопланетяни. Для дослідів. Такі симпатичні - з ріжками, на тарілках. Чи це; ще не ввели до шкільної програми?
- Ще не встигли.
- Як погано, що ти не читаєш пресу!
Я підчепив Яну прямо в басейні. На доріжці. У неї була статура плавчихи - прямі плечі, блюдця грудей і відшліфовані водою сідниці, розрізані, як яблуко, чорним ножем купальника. Проте ніякою плавчихою вона не була. І навіть плавала так собі. Просто Бог подарував їй таке тіло.
- Що ти робиш завтра? - спитав я, коли ми вибрались з басейну на вулицю.
- Здаю екзамени з історії. Я нічого не знаю. Зовсім!
- Ну, хоча б, хто цей дядько, ти знаєш? - дістаю з кишені п'ятірку.
- Мазепа?
- Хмельницький! Мазепа - на десятці!
Переляк в очах стирає виною, як класну дошку ганчіркою. Права нога копає постаментом пісок.
- То ти вчитель?
- Я схожий на вчителя?
- Навряд чи. А чим ти займаєшся?
- Справою.
- Якою?
- Хіба нині хтось пояснює, якою справою він займається? Головне, що вона мені подобається, і ми можемо взяти хоча б оце таксі й поїхати в "Чотири сезони".
- Але як тебе звати?
- Зви мене просто - Пілотом.
* * *
Ясна річ, що Петрові все це, як звичайно, не сподобалось. Особливо вік моєї знайомої. Почісуючи великого пасторського носа, він виголосив:
- Кримінальна справа. Спокуса неповнолітньої. Загримиш за ґрати.
- Стривай, ще за часів СРСР в Україні можна було виходити заміж у 17 років…
- Заміж - так, але не заводити коханців.
- Сподіваюсь, про вік вона бреше. Судячи з її знань, вона сиділа в кожному класі по два роки.
- Боже, то вона ще й дурна! Наступного разу ти познайомишся з мавпою в зоопарку і теж запросиш її в "Чотири сезони". Аби тільки збагатити статевий досвід.
- А що - запрошу.
- Ти аморальний!
- Увесь світ - аморальний. Чого, ти думаєш, жінкам так смакує купатися в шампанському? Бо їх тішить, що якийсь дурень зіпсував на них цілий вагон делікатного напою? Тричі ні! їм подобається, що бульбашки проникають під трусики і ласкаво лоскочуть клітор!
Петро не витримує і заходиться в реготі. Мабуть, уявив цю картину. Вигляд у нього точнісінько, як в американського пастора з глухого села, якому прихожанин припхав на сповідь врятовану від жінки порнографічну брошуру.
* * *
Щиро кажучи, мій новий роман не був позбавлений суто наукового інтересу. Захоплення натураліста, поглинутого дослідженням нового ссавця. Чим, справді, я гірший за того ж Петра, який недавно встановив, що прабатьківщиною жаб є Полісся і що саме на теренах України ці земноводні досягають за сприятливих умов радіації найбільших у світі розмірів?
Я теж міг би заснувати якусь нову науку на кшталт психокібернетики чи етнобіології. Я навіть знаю, як вона б називалася: жінкознавство. Так-так - точна чудова назва, що передає саму суть предмета суперечки. Мене б усі знали. Мною І пишалися. Я з'являвся б у пристойному товаристві в елегантному смокінгу, і будь-де мене супроводжував би захоплений шепіт: "Хто? Хто це?!" "О, це той самий - ви читали його останню монографію "Порівняльна характеристика типів жіночих сідниць Дніпро-Бузького межиріччя"? Ні? Ви багато втратили! А "654 способи досягнення оргазму з самками виду homo sapiens лісо-степової смуги України"? Читали? То справді інтелектуальний бестселер!"
Яна була б безцінним екземпляром моєї колекції. Мене просто зомбував феноменальний ефект, за яким інформація з навколишнього світу переломлювалася в системі дзеркал її мозку. Вона була впевнена, що Гоголь народився до нової ери і написав "Енеїду" ("не ту, другу, а першу, на яку якийсь Вергілій змавпував пародію"), що Кравчук з 45-го по 91-й рік партизанив з УПА на Волині, а потім з боєм захопив Київ, що є дві України, і справжня знаходиться в Америці, а Грузія - на загадковому континенті Гондвана, де, крім неї, більше нічого немає, що футбол винайшли в Канаді, а Христос - то чергове втілення Будди і Магомета. І лише одного вона не знала: хто тепер є українським президентом. І навіть запевняла, що у нас взагалі немає президента. Скільки я не переконував її, що таки є, вона вбивала мене одним убивчим аргументом: "Якби у нас був президент, я б це помітила!"
Крім того, вона стверджувала, що висить у школі на почесній дошці як отаман шкільної банди, що її тато - звір, і не розмовляє з мамою чотирнадцять років, хоч і живе у сусідній кімнаті, дошкуляючи сімейству смородом свого допотопного самогонного апарата, і що саму Яну виховувала тітка, заняття якої - торгівля гашишем на оптовому ринку. У мене б просто рознесло голову, якби я спробував вичавити з цих монологів екстракт істини. Проте я не алхімік, і потяг до істини у мене значно слабший за звичайний статевий.
* * *
- Навіщо ти збрехав, що Китай знищив цунамі? - зло запитує Яна у Гідропарку, де ми граємо в настільний теніс.
- Я збрехав?
- А хто - я? - кулька лускає по моїй половині столу. - Сьогодні я купила на вулиці оцю футболку, і перекупка стверджувала, що вона з Китаю.
- Футболка?
- Перекупка, я кажу! Не прикидайся! Хто з вас брехун?
Стрибок кульки.
- Ні я, ні вона. Ми обоє - апостоли істини. Просто твоя китаянка - одна з небагатьох, що врятувалися від катастрофи. Тепер ці нещасні животіють торгівлею на київських вулицях. Ти ж не питала її про катастрофу?
- Я посоромилась.
- От бачиш - істина вимагає безсоромства.
Вона кидає ракетку на стіл. Ракетка гримить, як гладіаторські піхви. Кулька в останній раз стрибає по полю і зіскакує на асфальт. Янині руки обпікають мою шию. Я чую, як кульки за сусідніми столами перестукуються дедалі рідше і зовсім змовкають. Тиша. Раптом спалахують оплески. "У-у-у!!" - виє тенісний майданчик. Здається, ми всіх обіграли.
* * *
Ми лежимо на пляжі.
- Коли я залишуся з тобою на ніч? Що я відповім - що немає часу?
- Почекай трохи. Кілька днів. Прошу.
- Знаєш, як називають тих, хто може, але не хоче? Мерзотниками. Ти - мерзотник!
- А ти - двієчниця. Однак з тобою зустрічаюся? По-моєму, ми гарна пара.
По піску повз нас з дурним сміхом пробігає нудистка. Пусті цицьки її теліпаються, як вуха у такси. За нею женеться голий сатир. Немов доганяє поїзд. Зарослий дикою шерстю живіт його летить витягнутим у руках чемоданом.
- У них теж не було часу, - каже Яна. - Тепер час є. Але нічого іншого вже немає… - Слухай! - раптом вигукує вона. - А може ти просто збоченець і боїшся зізнатися?
- Не вигадуй. Єдине моє збоченство в тому, що я люблю, коли жінки лягають в постіль на високих підборах. Але те саме подобається всім чоловікам.
* * *
Ми йдемо додому. Разом з нами до станції метро марширують сотні жіночих ніг - молодих, здорових, технологічних, немов виготовлених на токарному верстаті, відшліфованих, покритих лаком. Ціла дивізія, корпус. Ні, армія ніг. Яка то трагедія - жити на Батьківщині найкрасивіших у світі жіночих ніг і не мати часу! Навіть на ту пару, що крокує поруч!
Уже біля свого дому Яна каже:
- У мене феноменальна властивість влипати в історії. ("Одначе, вона культурна дівчина! Я вже навчив її слова "феноменальна"".) Ти знаєш, що двічі мене ледь не зґвалтували? А тепер ще й маніяк причепився.
- Маніяк?
- Справжнісінький. Він, як і ти, старший за мене на десять років. Але п'ять з них відсидів. Проходу не дає: "Будеш моєю і все!" Я боюся! Пілоте, я справді боюся. Я навіть тобі боялася розказати…
Я легенько поплескую її по руці:
- Ну, який же це маніяк. Не бійся. Це закоханий. Ні в яких маніяків я, звичайно ж, не вірю. Жіноча хитрість дівчинки, якій сьогодні не хочеться спати одній.
Немає часу. Постійно немає часу.
* * *
Я вже ставлю ногу на першу сходинку свого під'їзду і виймаю з кишені ключ, як раптом мене зупиняє окрик:
- Стій!
Повільно обертаюся через ліве плече…
- Ти ніколи більше з нею не будеш зустрічатися. Зрозумів?
Колись я вже казав, що нагадую щось середнє між Тарзаном і Конаном-варваром. Проте цей щось середнє між Конаном і Голіафом. Рудуватий, на голову вищий за мене і разів у півтора ширший. Як і все, що більше, він здається собі ще й сильнішим. До того ж тримає руку в кишені, і я не знаю, що в нього там.
- Ти помиляєшся, - кажу я йому, намагаючись бути якомога ввічливішим, якщо він, звичайно, розуміє, що це таке. - У мене з нею нічого серйозного.
- Ніколи! Зрозумів?
Він ішов за мною від самого Яниного будинку. Як я його не помітив? Голос мій стає ще добродушнішим:
- Ти помиляєшся. Повір…
Я розвожу руками і посміхаюсь. Мабуть, моя посмішка зараз ще чарівніша, ніж у борця за мир. У китайців було старе гарне прислів'я: якщо ти сильний, вдавай, що слабкий. Він повертається і йде геть.
Однак він знає, де я живу. Я ще не вирішив, що треба зробити, але впевнений, що найкращі рішення приходять раптово.
Вдома я вмикаю відео. На екрані, як завжди, круговерть повітряного бою. Крихітний радянський винищувач з роздутими ніздрями (німці називали його "пацюк") втікає від "мессершмітта". Шансів ніяких. Але він над самим лісом і сповзає ще нижче, ледь не черкнувши верхівки лопатою крила. У "мессершмітта" не вистачає висоти і… Над лісом розпускається квітка вибуху. Тепер я знаю, що робити.
* * *
Його справа може знаходитися в кількох місцях. У суді, райвідділі міліції, комп’ютері Міністерства внутрішніх справ. Можливо, в прокуратурі. З будь-якого з цих місць її можна роздобути з деякою спритністю рук. Проте робити цього не варто, бо там будуть знати, що я нею цікавився. Тому найпростіше запитати Яну. Зателефоную завтра. Сьогодні вже надто пізно.
* * *
- За що він сидів? - запитую я Яну. - Добре. Дуже добре. Хочеш від нього позбавитися? Ні, від тебе нічого не потрібно. Просто призначити побачення і не прийти.
Я називаю місце і час.
Пролітає тиждень. Потім ще один. Рудий більше не приходить. Яна дивиться на мене такими ж очима, як колись, мабуть, дивилась на нього.
- Що ти з ним вчинив?
Я сміюся. Сміюсь від усієї душі:
- Ти думаєш? Так? Невже я не казав тобі про свої принципи? Я теж поважаю Кримінальний кодекс. Насильство - прерогатива держави. Нехай вона сама й відповідає за нього перед Богом.
- Тоді як?
- Чи не ти розказувала мені, що у Рудого рве мости, коли щось не так? Перший свій строк він відсидів за те, що від розпачу розбив магазинну вітрину. У нього було щось на зразок екзистенційної кризи (потім я поясню тобі, що це таке). Він не знав, куди подіти себе від розпачу і самотності - так він тобі це описав?
Ти призначила йому побачення біля універмагу "Три слони" і не прийшла. Через півгодини Рудий став розносити на друзки вітрину разом з усіма слонами, що були в ній виставлені. Ще через три хвилини між міліцейським патрулем і охороною магазину зав'язалась невелика дискусія на тему, кому належить його душа. Перемогла держава. Тепер йому буде виставлено рахунок - років два, мабуть. Я погано розбираюсь у юриспруденції…
Яна мовчить, немов бачить перед собою чарівника. Тоді я закінчую:
- Як сказали б китайці: його збило не ударом шаблі, а вихором від її замаху.
- Але ж коли його випустять, він прийде до мене?
- Не бійся. Саме тоді, коли його тягли до машини, я помахав йому рукою. Він це бачив. Він прийде до мене.
* * *
…Немає часу. Фатально немає часу. Я відкриваю ранкову газету. Кава пахне життям. На сторінці кримінальної хроніки мене вітає дівчинка, яку я добре знаю: "Розшукується. Пішла з дому. Була одягнута. 1979 року народження". Як і будь-яка жінка, вона применшувала вік. На рік. Виходить, їй все ж таки було вісімнадцять. Нарешті маєш своє фото.
Можливо, я щось повинен би відчути. Але я давно навчився майже нічого не відчувати. Та й чому я маю щось відчувати? Чому на цьому загальному похороні, яким живе світ, я зобов'язаний робити вигляд, що засмучений? З пісною пикою стояти біля гігантської світової труни і, роздираючи хусткою пустелю очей, привселюдно оголошувати, що зараз поллється дощ? Скільки їх народжується цієї миті? Особливо китайців. Вони ж рекордсмени народжуваності, ці китайці. А отже, і смерті. Панове! Загальний траур по нещасних китайцях, всесвітніх рекордсменах смерті! Чи у вас не вистачає співчуття на таку силу-силенну маленьких жовтих людей? Які ж ви аморальні, панове!
Тисячі здорових, немов виготовлених на токарному верстаті жіночих ніг зараз непомітно перетворюються на зморщені старі ковбаси. Чому я повинен печалитися за єдиною парою, яка вже досягла досконалості?
- Петре, навіщо з'являються ці маленькі дурні дівчатка, пусті мізки яких не втримують навіть примітивних думок? Що каже біологія? - запитую я увечері, коли ми сидимо в мене дома і блукаємо каналами бездонного телевізора, десь у височині над яким пролітають безіменні супутники зв'язку.
Петро ставить гранчак на килим:
- Маса. Популяції потрібна маса. Поряд з такими розумними, високоінтелектуальними особистостями, як ти чи я, вона потребує звичайних дурнів, завдання яких вірити всьому, що їм скажуть, і служити полем для розгону. Це, як аеродром для літака. Звичайно, не хотілося б у таке вірити, але, мабуть, то правда. Печально, чи не так?
- Печально. Нічого більш втішного ви, звичайно ж, придумати не змогли…
- Більш втішне придумає віце-прем'єр з гуманітарних питань. А я ніколи не стверджував, що наука - всесильна.
* * *
Опівночі мене будить телефонний дзвінок.
- Привіт з того світу! Ти коли-небудь займався коханням з покійниками?
Чути так, немов у трубці* завелося маленьке: чортеня.
- Яна! Невже?
- А хто ж? Я чекаю тебе на дні лісового озера і згораю від жаги… Тут так холодно та темно, а я так змерзла…
Чортеня в трубці зарюмсало і заскиглило.
- Тільки не переконуй мене, що покійникам стали видавати мобільні телефони. Як ти знайшлася - з міліцією чи без?
- Я сама загубилась і сама відшукалась - ну, як ще можна було пробитися до такого черствого і холодного типа, як ти?
- Кажи, де ти є і як тебе знайти.
(* Автор знає, що патріотичнішим нині є слово "слухавка", але, керуючись внутрішніми переконаннями, пише, як йому подобається.)
Вона називає адресу. Я відчуваю, як усередині мене все дрижить від бажання дотягнутися до її сідниць, розрізаних, немов яблуко. Але відповідаю:
- Це недалеко від твого будинку. Сподіваюся, за сім хвилин ти доберешся пішки. Навіть на високих підборах. У мене немає ніякого бажання займатися коханням з покійниками.
Київ, липень 1997 р.
Из цикла "Рассказы, не ставшие историческими"
Священные волосы
Множество удивительных историй я знаю, но расскажу пока только одну: войско наше выступает завтра, и всего одна ночь принадлежит мне.
Завтра должно решиться, кому из наследников Александра владеть тем, что завоевано им и брошено на зависть людям. Но что бы ни случилось, пошли, божество, мне удачу, и тогда клянусь оставить ремесло наемника и вернуться в родные Афины, чтобы послужить Аполлону и музам.
Но почему перед сражением, в котором жизнь моя, может быть, пресечется, хочу я рассказать эту легкомысленную историю, вместо того, чтобы подумать о возвышенном или хотя бы выспаться?