- Я не зовсiм згодний з попереднiм оратором. Гадаю, що життя на Марсi є. Але воно там iснує в примiтивних формах... У дуже низьких формах...
Василь - молодий космонавт - знову не витримав:
- Марс старiший вiд Землi, вiрнiше, вiн ранiше охолов! Чи не так?
- Ну так, - погодився оратор. - То й що?
- А раз так, то життя - яке ви стверджуєте - виникло на ньому на мiльярди рокiв ранiше. Згода?
- Далi, далi...
- Виходить, що на планетi мiльярди рокiв iснувало одне й те ж саме життя, не розвиваючись? Але ж це у протирiччi з усiма законами природи! Я нiколи не повiрю, щоб життя, виникнувши, не розвинулося до розумного рiвня. Звичайно, якщо йому не перешкодила катастрофа планети.
- А в нас, на Землi, - роздратовано гукнув оратор, - хiба нема життя примiтивного, починаючи вiд амеб i кiнчаючи всякими лишайниками, мохами?
- Але ж разом iз найпростiшими органiзмами розвинулися i високi форми життя, включаючи людину! Так повинно бути й на Марсi!
- Де ж вони, вашi марсiани? Чому вони не летять до нас?
- А хто вам сказав, що вони не прилiтали? Може, вони й прилiтали мiльйони чи тисячi рокiв тому. Iсторiя ще не вiдзначала таких подiй, бо й писаної iсторiї тодi ще не було. Але люди передавали спогади про появу гостей з неба, як мiфiчнi, казковi видiння...
- А тепер? - iронiчно запитав оратор. - Чому вони не прилiтають до нас, не зав'язують стосункiв iз нами, не обмiнюються досвiдом?
- А тепер, може, їх навiть немає там, а є тiльки залишки їхньої культури. Про це свiдчать i величезнi штучнi супутники...
- Ви впевненi, що вони штучнi? Адже гiпотеза професора Шкловського заперечується багатьма видатними вченими!
- Ну то й що? - з викликом сказав Василь. - Ще Лаплас звернув увагу на те, що Фобос i Деймос несхожi на всi iншi супутники планет. По-перше, вони дуже мiнiатюрнi порiвняно з Марсом - Фобос - 16, а Деймос - 8 кiлометрiв у поперечнику; а по-друге, Фобос кружляє навколо планети втричi швидше, нiж сама планета навколо осi - отже, Фобос чужий для Марса. При спiльному їх природному походженнi Марс не мiг би дати Фобосу такої швидкостi...
- Вiн мiг захопити Фобос iз пояса астероїдiв - дрiбних планет! заперечив оратор.
- Нi, - заявив Василь. - Розрахунки показують, що тодi орбiти Фобоса i Деймоса були б витягнутими, а не точно круговими. Отже, я переконаний, що супутники Марса штучнi, що канали i оази-мiста - теж штучного походження!
- Нас розсудить майбутнє! - сердито сказав учений. - Але ви не вiдповiли на запитання - чому жителi Марса не прилiтають до нас? Чому не входять в стосунки з нами?
- А чому ви розглядаєте iнших розумних iстот з нашої людської точки зору? Навiть думаючи, розглядаючи дiї своїх ближнiх, ми намагаємося стати на їх точку зору, щоб бути справедливими! А тут йдеться про iстот з iншого свiту! Ми не знаємо нi їх будови, нi психiки, нi культури, нi смакiв, нi устремлiнь. Отже, не можна наперед приписувати марсiанам певну лiнiю поведiнки!
- Фантастика! - одрiзав оратор.
- Безумовно! - весело пiдхопив космонавт пiд схвальний гомiн залу. - Я згоден, що це фантастика, як i все, що ще не вiдкрите наукою! Але всяка логiчна фантастика здiйснюється. Я впевнений, що стане дiйснiстю i ця. Ми зустрiнемо своїх далеких братiв по розуму в сонячнiй системi, а не десь у iнших зоряних свiтах. I не лише на Марсi, а й на Венерi, а, може, навiть i на Юпiтерi чи Сатурнi!..
- Додайте, - глузливо пiдхопив оратор, - на Меркурiї, Плутонi, Мiсяцi та на астероїдах, серед повної пустоти!
- А що ж! - погодився Василь. - Може й серед пустоти! До речi, великий Цiолковський гаряче вiрив, що життя розквiтне скрiзь, де є матерiя i рух. А на Мiсяцi чи на iнших планетах є речовина, є промiння Сонця, значить, є i рух, розвиток. Цей розвиток обов'язково приведе до ускладнень, до створення якогось виду життя!..
Дiти слухали палку дискусiю, їх оченята аж блищали вiд захоплення, хоч вони дечого й не розумiли. Юрiй Сергiйович схилився до них, запитав:
- Ну як?
- Цiлий мiсяць би слухав, - видихнув Андрiйко.
- А хто вам бiльше подобається? Той, хто заперечує життя, чи Василь? хитро запитав учений.
- Василь, - дружно вiдповiли дiти.
Юрiй Сергiйович нiчого не вiдповiв, лише його очi якось потеплiли, спалахнули вологим блиском.
Дискусiя тривала ще дуже довго. Виступали вченi, iнженери, спецiалiсти по ракетах. Багато з них не вiрили у зустрiч iз розумними iстотами на планетi Марс, вони вишукували будь-який привiд чи факт, щоб посiяти сумнiв у такiй зустрiчi, але прихильники Василя були гарячi, нестримнi, впевненi у своєму переконаннi, i їхня думка панувала в атмосферi суперечки.
О десятiй годинi Юрiй Сергiйович провiв друзiв до ворiт космодрому, тепло попрощався.
Дiти йшли лiсом, помiж березами, мовчки - занадто багато вражень ринуло сьогоднi в їх свiдомiсть. Вже бiля околицi села Андрiйко зупинився, сказав:
- Борю, Надiйко... у мене є план...
- Який план? - озвалася Надiйка.
- Страшний. Тiльки ви нiкому нiчичирк. Завтра збираймося туди, до березового лiсу, i все обсудимо...
Змова
Вихор на головi Андрiйка переможно стримiв угору, синi очi схвильовано поблискували. Надiйка i Боря наперед приготувалися почути щось незвичайне... Так воно i сталося.
Вони отетерiло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотiв:
- Самi чули - готується полiт на Марс...
- Чули...
- Вперше в iсторiї... справжня ракета!
- Ну то й що? - не второпав Боря.
- От i дурний. Невже не додумав? У всiх книжках написано, що з дорослими летять дiти, пробравшись, "зайцем" у ракету. А потiм стають у пригодi...
- Ой, а це ти здорово придумав! - вигукнула Надiйка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носi. Андрiйко цикнув на неї.
- Тихо! А то хтось почує!
- Я не розумiю, - озвався Боря.
- Потiм зрозумiєш. Слухай, що кажу. Значить, так... Ракета летить завтра вночi. Нам треба пробратися в неї, щоб нiхто не помiтив.
- Еге, - злякано озвався Боря. - Перша ракета полетить без людей. На нiй будуть лише автомати...
- То це й краще! - зверхньо вiдповiв Андрiйко. - Будем повними господарями.
- А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крiм залiзяччя, нiчого не буде!
- Сам ти залiзяччя! - розсердився вожак. - Жеретiя! Для науки можна й поголодувати. А, крiм того, ми захопимо з собою харчiв...
- Де?
- Як де? Вдома!
- Це буде... нiбито... крадiжка...
- Ех, ти! Просто секретна операцiя. Я вiзьму хлiбину, огiркiв, копчене стегно... Мати потiм зрозумiє.
- I я дещо вiзьму, - пообiцяла Надiйка.
- Ну, от i добре.
- А як же школа? - непевно промовив Боря. - Ми можемо запiзнитися до початку навчання...
Андрiйко зневажливо махнув рукою.
- Героїв не судять. Повернемось, i всi будуть заздрити нам. А потiм пiдемо у школу пiлотiв... Як Гагарiн!
- А якщо... не вернемось? - ледве чутно прошепотiла Надiйна.
Боря теж замислився, широко розплющивши сiрi очi, нiби вдивлявся в уявнi картини майбутньої мандрiвки.
Андрiйко подумав, поглянув на товаришiв, зiтхнув. Потiм розвiв руками.
- Що ж поробиш... якщо не вернемось, то будемо жертвами...
- Якими жертвами? - спитав Боря.
- Жертвами науки.
- А-а-а...
Таке пояснення хоч i не задовольнило Борю, але вiн уже не суперечив Андрiйковi. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчi товариша, переконливо заявив:
- Можеш не боятися. Нашi ракети досконалi Отже, до Марса ми долетимо. А коли що - то на Марсi є життя. Знайдемо там людей...
- А якщо ми їх не знайдемо?.. - перебив Боря.
- Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть нашi ..
- А їсти будемо мохи i що пiд руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим... Ну як - згода?
- Згода! - аж пiдскочила Надiйка. - Та я на край свiту полечу!
- Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?
- Полечу, - якось хрипко вiдповiв Боря.
- Злякався, - зневажливо протягнув Андрiйко. - Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!
- I нiчого я не боюся... Менi тiльки мами жаль... Буде переживать...
- Можна повiдомити запискою,- запропонувала дiвчинка.
- Нiяких записок, - одрiзав Андрiйко. - Отже, домовились... Завтра ввечерi - тут... Потiм проберемося до паркану, перелiземо - i до ракети... Я з собою вiзьму Топа. Вiн на Марсi стане в пригодi - розумнющий собака. I ще одне... Одягатися - якнайтеплiше. На Марсi - холод страшенний. Чули ж на лекцiї?
Старт
Нiч була темна, беззоряна. На обрiї спалахували зiрницi, у повiтрi пахло свiжiстю. Дихати було легко-легко.
Андрiйко, вибравшись iз хати через вiкно, пiдбiг до будки i покликав Топа. Собака - величезний, кудлатий дворняга - виповз iз дiри, улесливо закрутив хвостом.
- Пiшли, брат. Полетимо на Марс.
Топ iз готовнiстю побiг за хлопцем. За селом, бiля одинокої грушi, до них приєднався Боря. А бiля березового лiска з канави виринула Надiйка.
- Вже пiвгодини жду, - докiрливо сказала вона. - Де вашi продукти?
- Ось, - похвалився Андрiйко. - В мiшку. Днiв на десять вистачить... I кiсток Топовi захопив...
- А в мене... Два кiльця ковбаси, двi четвертини сала i паляниця. Ось термос iз водою...
- Ой, яка ти розумна, Надiйно! - похвалив вожак. - А ми й не подумали про воду.
- Ото ж бо, - задоволено озвалася дiвчинка. - Далеко б ми без води залетiли...
- Ой, яка ти розумна, Надiйно! - похвалив вожак. - А ми й не подумали про воду.
- Ото ж бо, - задоволено озвалася дiвчинка. - Далеко б ми без води залетiли...
- Ну, пора, - скомандував Андрiйко. - Топ, тихо...
Дiти дружно побiгли в напрямi космодрому. Помiж березами засяяли вогнi будiвель. На верхiвках ракет горiли червонi лампочки.
Незабаром перед ними вирiс паркан. Де-не-де горiли лiхтарi, в далинi маячiла постать вартового. Андрiйко вибрав найтемнiше мiсце, повiв друзiв туди, прошепотiв:
- Лягайте...
Нечутно пiдповзли до загороди. Пес, пiддаючись загальному настрою, теж припав до землi. Андрiйко хутко вирив пiд парканом ямку, просунув собаку на той бiк паркану
- Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, - тихенько прошепотiв вiн.
Пiсля цього Андрiйко хвацько перескочив через паркан i впав на м'яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надiйка. Топ радiсно застрибав навколо дiтей, лижучи коленого в обличчя.
Пригнувшись, мандрiвники побiгли до темних масивiв посеред космодрому. То були вишки i ракети. З того боку, де горiли вогнi, долинали голоси, гули якiсь машини. Андрiйко зробив знак рукою i лiг на бетонованi плити. Надiйка i Боря наслiдували його приклад. Усi дружно поповзли до темного громаддя космiчного корабля.
Вiн виблискував матовими боками у тьмяному свiтлi далеких лiхтарiв. Злiва нагору йшли металевi схiдцi. Андрiйко прошепотiв:
- Сюди...
Дiти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче бiг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.
Схiдцi в'юнилися все вище i вище - десь пiд саме небо. У Борi аж дух захопило. Серце колотилося, очi заливав пiт.
- Ой, як високо, - прошепотiв вiн. - Аж село звiдси видно.
- Хiба це високо, - вiдповiв Андрiйко. - Ось полетимо на Марс - хiба ж така висота буде...
Нарештi вони нагорi. Видно чорний отвiр входу - вiн зовсiм поряд. Андрiйко зупинився i... завагався. По тiлу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?
Не встиг Андрiйко вирiшити цю складну проблему, як його пiд бiк штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промiнь прожектора.
- Остання перевiрка, - сказав хтось. Йому вiдповiв голос Юрiя Сергiйовича:
- Особливу увагу звернiть на дубляжнi автомати.
- Бiжiмо, - придушено засичала Надiйка.
Дiти прожогом кинулися в отвiр, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно вiдчинилися дверi, в очi вдарило червоне свiтло ряду лампочок над кнопками i важелями, над панелями i дивними приладами. Трохи вище, наче великi риб'ячi очi, видiлялися круглi iлюмiнатори. Як тiльки мандрiвники зайшли в каюту, дверi зачинилися.
- Здорово - автоматизацiя! - прошепотiв Андрiйко.
- Сюди прийдуть, - цокочучи зубами, заявив Боря, - i знайдуть нас.
- Треба сховатися, - додала Надiйка.
Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрiйко оббiг попiд стiнкою, шукаючи якусь заглибину. В одному мiсцi вiн помiтив напiвпрозору стiну, а рядом - чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стiна зникла, i за нею з'явилася простора нiша з двома лiжками. Андрiйко радiсно кинувся туди, покликав товаришiв. Тiльки-но друзi зайшли до каюти, як дверi знову автоматично зачинилися.
- Боря, ти зi мною, - скомандував Андрiйко. - Топ лежатиме з тобою, Надiйко. Живо!
- Що це за каюта? - заїкаючись, запитав Боря.
- Для космонавтiв. Хiба не бачиш. Зараз летять автомати... але наступного разу полетить Василь! Той, що говорив на вечорi, - пам'ятаєш?
Андрiйко задоволено хихикнув, умощуючись на лiжку.
- От буде шуму, як дiзнаються про нас!
Не встигли друзi як слiд улягтися, коли з центральнiй каютi спалахнуло свiтло. Пропливла чиясь тiнь. Дiти затамували подих. Було чутно, як тривожно хекає Топ.
"Хоч би не подав голосу", - промайнуло в головi Андрiйка.
Тiнь маячiла деякий час за дверима. Чулися якiсь гудки, дзвiнки, спалахували i згасали рiзнокольоровi вогники сигналiв. Потiм свiтло погасло. Настала повна тиша.
Дiти завмерли, пригнiченi напруженим чеканням. Минали тягучi хвилини. А, може, то були години?
Раптом почувся могутнiй гул. Здавалося, весь свiт задрижав, полетiв шкереберть. Поряд з Андрiйком хтось моторошно закричав - чи то Боря, чи Надiйка. Дико завив Топ. Дiти змiшалися в одну купу. Неймовiрний тягар притиснув їх до пiдлоги, стало важко дихати...
Але так було недовго. Гуркiт поволi затихав i перетворювався на одноманiтне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.
Боря заворушився, хрипко запитав:
- Де ми?
- В космосi, - непевно вiдповiв Андрiйко. - Мабуть, летимо...
Раптом угорi спалахнуло i вдарило прямо в очi друзям яскраве свiтло. Вони зажмурились, розгублено прикриваючи долонями очi. Почувся гучний тривожний голос:
- Там дiти, Юрiю Сергiйовичу!
На стiнi спалахнув голубий прямокутник телевiзора. На ньому виникло обличчя Юрiя Сергiйовича. Вiн побачив дiтей. Погляд ученого сповнився подивом i гнiвом.
- Так от як ви менi вiддячили за вiдвертiсть?! - загримiв вiн. "Зайцем" пробралися в ракету? Ви розумiєте, що ви наробили?
- Юрiю Сергiйовичу, - жалiбно обiзвався Андрiйко, але вчений урвав його:
- Що "Юрiю Сергiйовичу"? Чи це вам прогулянка за село? Адже ракету повернути назад неможливо. Вона обов'язково долетить до Марса...
- Так ми ж i зiбралися на Марс! - виправдовувався Андрiйко.
- I продуктiв набрали! - пiдхопила Надiйка. Юрiй Сергiйович обурено стенув плечима, подивився на когось рядом iз собою.
- Продуктiв! Ви чули?! Вони набрали продуктiв i гадають, що цього досить для космiчного польоту! А того не знають, що ракета розрахована на певну вагу, що зайвий вантаж змiнює шлях польоту i можлива катастрофа. Адже ви можете розбитись!
- Ми вирiшили йти на жертву, - похмуро сказав Андрiйко.
- Ох i капустянi ж у вас голови! - докiрливо сказав учений. - Де ви бачили, щоб нашiй науцi потрiбнi були такi жертви? Спочатку навчiться, станьте космонавтами, а потiм уже летiть!
- А в книжках же так, у фантастичних, - виправдовувався Боря. - Разом iз дорослими летять дiти... i стають у пригодi...
- Бач, як вони книжки використовують! Що ж тепер iз ними робити?
Надiйка жалiбно схлипнула, хлоп'ята опустили голови. Учений розгублено поглянув на дiтей, потiм рiшуче махнув рукою.
- Будемо посилати другу ракету сьогоднi ж. Попередьте Василя.
- Василь полетить? - радiсно вигукнув Андрiйко. - А ми з ним зустрiнемось?
- Не радiй завчасно, - суворо вiдповiв Юрiй Сергiйович. - Герої! Начиталися книжок, навчилися запускати самовари i думаєте, що вже досить цього? Морока з вами. Переходьте зараз же у каюту i слухайте мене уважно. Я поясню, що треба робити...
У польотi
Iнструкцiї Юрiя Сергiйовича була суворими, жорстокими.
До приладiв не торкатися. Слухати його вказiвок. Iз ракети на Марсi не виходити. Ждати прильоту Василя.
- Так для чого ж ми летимо? - жалiбно запитав Андрiйко. - Ми ж хотiли як краще...
Юрiй Сергiйович трохи змилостивився.
- Гаразд. Я дам вам одне завдання. Погляньте на пульт. Там є щиток iз червоною кнопкою. Бiля неї напис: "Дублююча система".
- Знайшла! - щасливо вигукнула Надiйка. - Ось вона...
- Правильно, - похвалив учений. - Запам'ятайте її. Коли я скажу натиснете її при пiдходi до Марса.
- А що це, Юрiю Сергiйовичу? Що значить "дублююча"?
- Запасна. Зрозумiли? Якщо зiпсується один механiзм, то включиться iнший, запасний!.. А тепер можете поглянути на небо, я дам наказ вiдкрити iлюмiнатори.
Безшумно розiйшлися темнi щити на круглих отворах. Дiти завмерли вiд небаченого видовища. За iлюмiнаторами вiдкрилося чорне, як сажа, небо, а на ньому - безлiч яскравих зiрок. Вони сяяли рiвним свiтлом, а не тремтливо, як на Землi.
- Що - гарно? - озвався з екрана Юрiй Сергiйович.
- Здорово! - вихопилось у Андрiйка.
Топ став злякано пiдвивати, спостерiгаючи небачене видовище.
- Юрiю Сергiйовичу, - несмiливо озвався Андрiйко. - В книжках написано, що в мiжпланетному просторi люди не вiдчуватимуть ваги... а ось ми...
- Що ви?
- Так, як i на Землi... вiдчуваємо...
- Так i треба, - посмiхнувся вчений. - Ми не виключаємо двигуни. Рух ракети весь час прискорюється, i це дає вiдчуття ваги. От якби ми виключили двигуни - тодi б ви втратили вагу...
- Виключiть! - палко попросила Надiйка. - От цiкаво буде полiтати в повiтрi!
- Не можна. Курс польоту точно розрахований. Ви й так порушили його. З виключеним двигуном ви будете летiти в десятки разiв довше. А так - сьогоднi ж будете на Марсi Та й приємного нiчого не буде з невагомостi. Ви без звички лише гулi наб'єте на лобi. Дивiться краще сюди, на пульт... Трохи вище, в перископ...
В овальному отворi перископа друзi побачили шматок зоряного неба, а на його тлi - зеленувату кулю, що переливалася нiжним, тремтливим сяйвом. На нiй видно було темнi плями, бiлi пасма.
- Диви - глобус! - здивувався Боря.
- Не глобус, а сама Земля, - пояснив учений.
- Земля! - ахнули дiти в захопленнi.
З одного боку на планету находила тiнь, куля поволi оберталася. Поряд з нею з'явився срiбний Мiсяць, набагато менший вiд Землi.