- Який Василь, який Василь, його рік у селі немає, він на заробітках, усі знають, ти не притуляй його до цього діла, голубко Сашко, не притуляй, бо я тобі це припомню, моду взяла, як що, так Омельків Василь, - закричала пошепки Омелькового Василя рідна тітка, Омелькова рідна сестра.
- Та я, голубко, нічого такого не сказала, тільки й того, що машина як у Василя і на колір, і на фасон.
- Доки, бабо, вам писок стулиться сам навіки, я його вам стулю…
Омелькова сестра враз умовкла, натовп обернувся до села, звідки бігла простоволоса Катерина Дем’янова з дому Кучеренків, у заміжжі Балабуха, а тепер удова Міністра. Он як.
- Стійте, стійте, - гукала, біжучи Міністрова, - не займайте, покажіть мені його.
Міністр ізлякався до кольки в неіснуючій уже печінці. Як Катерина кричить таким голосом, то… Він сіпнувся одлетіти подалі від гріха, але ошаліла Катерина притьмом пробігла повз райдужну бульбашку й кинулася до довгого чорного пластикового мішка, що його міліціонер Грицько і даішник допомагали завантажувати в машину.
- Чого ви стоїте, йому допомога потрібна, - розпачливо загукала Катерина до лікаря і фельдшера «швидкої», які вже складали свої блискучі брязкальця до кофрів.
- Нічєво, женщіна, єму уже нє нужна, нє крічітє, - доктор стрельнув пальцями недопалка і поліз до машини.
Міністр зненацька усвідомив вагомі привілеї нового стану. Як там у синів у підручнику: твердий, рідкий, газоподібний. Якби він зараз перебував у твердому стані, чи навіть рідкому з похмілля, подальші Катеринині дії неважко було б уявити, а так - дульки. «Вона до мене, а я пш-ш-ш між пальцями, і прівєт, Андрєй!». Катерина заголосила-затужила, впавши на чорний кульок, що їй його розгорнули лише з одного боку, де обличчя. Міністр-бульбашка з цікавості й сам зазирнув туди через жінчине плече, - побачене не сподобалося йому. «Не руш того, бо то бе», - сказав дружині, але вона не почула. У кульку лежало щось товсте, синюшне, брудне. Лише ріденька мичка рудуватого пітнявого волосся, яка приклеїлася до лоба, зворушила душу Міністра. Він раптом до решти втямив: там він, Міністр, скривавлений, негарний, з вибитим оком, лежить, як сосіска в целофані. І йому защемило в середині бульбашки. І до сліз стало шкода себе. І Катерини, і всього білого світу. Який відтепер існуватиме без нього. І обійдеться? Обій-й-де-е-еть-ся-я-я-я…
Хтось торкнув Міністра за неіснуюче плече. На асфальті, заплямованому міністровими мізками, стояв зажурений літній вже чолов’яга у колись білій льолі, з великими, на його зріст, крилами.
- Не кричи, - стиха сказав Янгол. - А зараз гай звідси. Не будемо їм заважати. Тут і так до тебе покійного дотовпу немає.
Янгол обережно згріб у жменю райдужну бульбашку і відімчав її на небо, залишивши по собі на Землі крижаний подих вітру і альтовий відгомін старовинного журливого романсу: «Я срібним альтембасом стін не обіб’ю в труні».
- Почуй, Господи, мову мою, стогнання моє зрозумій.
Прислухайся до голосу зойку мого, о мій Царю та Боже ти мій…
Гарно вичитував з Псалтирія новий батюшка. І що було навдивовижу в селі - українською. Церковний хор з баби Моті Л###уковни, баби Варки, Галі Макарішки, Христини Лавринівни, Ольги та Наталки Макарових (з наголосом на «о»: отак - Макар###ових, тобто, дочок Макара. А що вдієш, коли у селі три прізвища на всіх - Балабуха, Вовчик і Кучеренко. Ось і кличуть або по-батькові: Ничипорова, Василева, Дем’янова, Омелькова, або по-вуличному: Міністр, Голубчик, Костогриз, Ґава, Матроскін - не за мультфільмом, а тому, що його дід служив колись у матрос###ах, Інвалідівна - її батько повернувся з війни інвалідом) тонкими висхлими голосами непевно вступав, коли батюшка замовкав і владно зиркав на хор, даючи сигнал до пісноспіву.
Баби вели церковно-слов’янською, бо ще не вивчили, та й не чули ніколи, що «Отче наш, іже еси на небесех» це - Отець наш на небі.
Церква, відновлена в селі, була вже нашого патріархату, себто ще бідна. За стіни їй правила хата, бабифедосьчиного, розкуркуленого колись, діда Лавріна маєток. Як виселили діда, в хаті постала сільрада, а згодом сільрада переїхала, залишивши по собі клуб, а у війну німці зробили з неї комендатуру, а німців вигнали - утворився краєзнавчий шкільний музей, а як музей закрили за викривлення історії, то й залишилася дідизна пусткою. Стояла так, потроху конаючи, до новітніх часів. Цього року в хаті одчинили церкву.
На похорон Міністра людей прийшло багато. Основний континґент - бабусі. Від молодих, шістдесятирічних, до найстарших, дев’яносторічних. Навіть баба Маруся з крайньої в селі хати, а їй дев’яносто перший добігає, на Міністровий похорон пришкандибала, бо її матка й Міністрова баба - двоюрідні сестри.
Щойно селом линуло, що хтось оддав Богові свою душу, баби починали готуватися. Вузлики пакувати. Хто з цукерками, хто з печивом, хто з кілом цукру, хто з банкою молока чи олії, а хто й з півлітрою. Потроху вигулькують з осель. У чистих спідницях і доччиних та синових городських куртках, які там з моди вийшли, а ще цілі та кріпкі. Першою виходить баба Маруся, бо їй далі за всіх йти, хто б де не помер. Хата її - скраю, далі лише луг до Десни та дамба межи двома радгоспними полями. Виходить, гукає сусідку Параску. Далі сунуть баба Сенька, тітка Марушка, баба Марія Василівна, Пріська-горбатенька, тітка Христина, баба Наталка, баба Катя, ще одна Пріська, тітка Оля, тітка Мотря, баба Якилина, баба Параска, тітка Галя, тоді Галина Іванівна, баба Оксюта, а далі вже Федоська Вовчик з бабою Сашкою, баба Федора, Килина Масько, баба Семклита, ще одна Параска, яку звати Пашею, ще одна Пріська на ім’я Проня.
Йдуть і потроху гомонять.
- Оце капусту сікти настроїлась. Думаю, насічу й поставлю. А тоді олієм замажу й хай. Добре, що про покійника взнала.
- Не можна капусту квасити, коли в селі мертяк. Треба чекати, поки зариють.
- Я тоді, як Євхим був повісився у сараї, посікла й поставила. Так вона така, як вата зробилася, і гидка - страх. Свиням висипала. - І в мене було. Тільки з помидорами. Я їх засолила, а тут Голубчиків зять згорів од току. Помидори як скляні вийшли і водянисті.
Баби чесно відстоювали панахиду, яку справно та ловко правив юний отець Василій.
- Помилуй мене, Боже, помилуй мене, бо до Тебе вдається душа моя, і в тіні Твоїх крил я сховаюсь…
Міністр-небіжчик лежав у труні, оббитій чорно-червоним сатином, з розетками на кутах. Поважний, спокійний, відсторонений, як справжній небіжчик. У сірому костюмі, празниковій білій сорочці, у краватці. Волосся районний морґівський дизайнер, за гроші найнятий Катериною, зачесав йому, прикривши дірку на голові. Міністр-бульбашка наче вперше почув поминальну псальму. Не те, щоб на похороні ніколи не був. Просто завжди встигав до менту ритуальних співів напоминатися і слів не дослухався. А тут твереза промениста Міністрова душа присіла на краєчок шифоньєра і заслухалась.
«Надінуть на мене всю нову одежу і прийдуть мене провожать. Родниє у скорбі, великій печалі, як буду у гробі лежать. Заб’ють мого гроба, засиплють землею, душа буде з вами літать. Вона усе чує, вона усе бачить, а слова не може сказать».
Катерина віддавалася скорботі і похоронним клопотам несамовито. Десь, у погребі її свідомости тьохкало: сусідка Федора чула, як того фатального ранку Катерина побажала чоловікові скорше виздихати. Нікому, ясна річ, не спаде на гадку ні в чому її звинуватити. Так таки так, але і все ж таки… Це - село. Он Федора стоїть, губи, як мотузком міхура, стулила. Всім уже розповіла, розлалакала?
Дивлячись, як побивається за ним дружина, Міністрбульбашка розчулився. Йому подобалось усе: і що стільки оно людей прийшло, і не тільки з рідного кутка Вовчики, а звідусіль, і що він своєю смертю якраз підгадав під нового батюшку, щойно висвяченого на священика студента-старшокурсника духовної семінарії. Кажуть, відмінника, - аби кого так рано батюшкою не ставлять. І як отець Василій правити старався, про гарне враження своїх вірних дбав. А найбільше подобалося: він, Міністр, тепер усім-усім цікавим зробився. Як ветеран війни на дев’яте травня.
З мог###илок повернулися хто чим: баби набилися у вантажівку, якою допровадили на вічний спочинок невтомленого ще Міністра. Катрю з двома сусідками-куховарками домчав «жигулем» батько покійного Ілько Балабуха, посільському - Дамський. Бо треба було столи накривати.
Сини-близнюки після похорону принишкли. Міністр замилувався ними, - за життя все якось не приглядався. То з похмілля, то очі залиті. Хлопців виганяло вже під стелю.
«Викапані я, - втоптав у своій душі сумнів Міністрбульбашка і раптом розміркував, - а втім, їм по чотирнадцять. Коли я їх начебто зробив, то вже пив добряче. Дурна була б Катя користатися негодящим ґенофондом. То більше: якомусь носієві ґенофонду годящого тоді дісталася лише приємна і необтяжлива частина акції, бо ростити й годувати міністренків падало на мене, законного татуся». Міністр завважив, що мислить незвичними словами, зроду таких не чув. Але не здивувався. Лискуча бульбашка, виграючи лелітками, облетіла Петька й Митька, любо роздивляючись їх чорні очі, чорні брови, натяк на молоді чорні пухові вуса, чорні чуби кучеряві. «Ні, таки не дурна була Катя».
З прочинених навстіж хвіртки, воріт і сінешніх дверей земної міністрової оселі на всі Вовчики відгонило смакотою: шквареним, смаженим, вареним, квашеним, маринованим, збродженим і розлитим по вихилястих заморських пляшках. Собаки з усього кутка посідали під парканом, крутилися під ногами, ковтаючи слину. Притюпала й обважніла Джульєта. «Добре б дістатися домівки, не розсипатися дорогою», - подумала, поводячи налаштованим на смачне чорним носом. Докорів сумління, що саме через її необачність на дорозі наклав життям Міністр, не мала. Люди з їхніми дріб’язковими клопотами були так далеко зараз від неї.
Справжніми і близькими видавалися лише солодкі п’ястучки з м’якенькими ще пазуриками, позгортувані всередині, які не відмовилися б зараз від теплих виполосків з якоюсь випадковою м’ясною ниткою. Або й від помащеної салом картоплі.
- Товаріщі! - виголосив голова сільради, рідний дядько по матері покійного Міністра Михайло Чингачук. В нього це слово виходило бадьористо, вагомо і врочисто. - Товаріщі! - підвищив він голос.
Всі знали, що далі промова просуватиметься важко, як багатолюдна демонстрація. То ж не сильно на промовця витороплювалися. Михайло не любив цей аспект свого головування. Виступати треба часто, а крім завзятого і закличного «Товаріщі!» інші тези заціплювало. Воно за шосте головування звикаєш і до костюму в смужку на кожний день, і до краватки, прихитрившись носити її розпущеною майже до паска, і до решти незручностей гарної посади. А промови не надавалися. Промучившись рік, заслуживши в односельців прізвисько Товаріщ, Чингачук поїхав на вихідні до Києва, до однокурсника по вищій партійній школі, поставив йому гарну пляшку з гарний заїдоном і отримав натомість кілька папірців з текстами на всі випадки життя: Перше травня, Новий рік, День Перемоги, Жовтневі, ювілеї і похорони.
Вставляючи, де треба, нові прізвища або дати, почав шкварити, як по-писаному. На однаковість промов ніхто не зважав, -говорить людина, хай говорить, їй положено. А від свята до свята рік проходить, хіба стоїть задача триста шістдесят п’ять днів тримати в голові, що казав Товаріщ на минулий Першотравень?
Перша осічка вийшла цього року, вже за нового батюшки.
На День Перемоги мітинґ вийшов скромний. Чомусь сей год мало поприходило тиховодців на військове кладовище, де на кістках і на людському м’ясиві вимахали осокори, неначе атомні вибухи, - зроду-віку такі дерева тут не росли. Товаріщ швидко впорався з промовою, поступився місцем отцю Анатолію. Молоденький, кругловидий, рум’яний батюшка у новенькому облаченні вивів перед люди свій хор, відправив, відспівав «Господи, помилуй!», а тоді звернувся до мітинґу вже від себе. Заговорив душевно: і про убієнних, похованих і непохованих, і про те, як важливо помолитися за мертвих, бо живі самі за себе помоляться, і головне - геть нечуване й незрозуміле - про Україну, боголюбиву й богообрану, якій попри все судилося гарне майбутнє. Людям батюшка сподобався. «Тра’ їхать оновлювать промови», - поклав собі Товаріщ.
Піп на поминках побув недовго, але безконкурентний сьогодні Товаріщ знітився - напрацьовані тексти для похорону кращих людей, ветеранів війни та праці, героїв, орденоносців, про їхнє звитяжне життя, про добру пам’ять, про приклад для інших до міністрової тризни не тулилися. Крім слів «від нас пішов» ніщо Міністрові не пасувало.
- Товаріщі! - панічно втретє витиснув Михайло, і раптом йому прорвало. - Ми знайдемо того, хто вбив мого племінника, з-під землі дістанемо, ніде він не заховається.
Ти, Катерино, знай, він нам заплатить сповна за це горе, - і заплакав.
Всі заворушилися, загомоніли, загули, вихлюпнули нарешті в роти повні гранчачки, закляклі вже в руках, вкинули слідом по ложці кануну. Добре сказав голова. Як заглухнуть усі інші мотори, помста зрушить з місця будь-який віз.
Знайдемо, дістанемо, заплатить.
«Не стало вже битись моє більше серце. Закрилися очі навік. Було жить на світі і важко, і легко, а я наче ще не наживсь. Як жалько покинуть мені всю родину. А ще жаль мні кидать білий світ. Сади зацвітуть, і пташки защебечуть, мені їх вже більше не чуть. Душа усе чує, вона усе знає, та слова не дано їй сказать. Бо мови красу уже смерть подолала, навіки в землі мні лежать. Я дуже прошу вас, моя вся родина, за мною ви сьози не лліть. Нехай ця водиця постоїть чистенька, що в вас на віконці стоїть». На цих словах стара Лісапедиха, мати покійного Міністра, заголосила. Баби з розумінням перечекали. А коли Лісапедиха змовкла, повели далі.
«Водицю міняйте завжди в одне врем’я. Як сонечко буде вставать. Душа прилетить і водиці нап’ється, як буде чистенька стоять. Вона прилетить і водиці нап’ється, вона і побачить усіх вас. А як буде мутна, сльозами залита, вона ж полетить і назад. О, Господи Боже, з високого неба, почуй ти молитву мою. Прийми мою душу до себе на небо, а тіло в сирую землю».
Баби замовкли, а Міністр-бульбашка заплакав. «Отак живеш, живеш, і не знаєш собі ціни, поки люди не скажуть.
Треба буде комусь підказати номер «жигуля», що мене вбив», - вирішив він.
РЕКЛАМНА ПАВЗА № 2
Звичайне мило робить мою шкіру пожмаканою, сухою.
«Дав» - це знахідка Баба Федоська Вовчик ніяк не могла звикнути до нової оселі. Сказати б, побоювалася вікнастого будинку, що вродився на згарищі її старої хати. Коли кілька років тому через Міністра, царствіє йому небесне і вічний спочинок, рвонув газовий балон і на порох розніс її хату-біляночку, думала сердешна Федоська, що й сконає у приймах у вірної подруги Сашки Кучеренчихи. З тиждень визбирувала на згарищі щось путнє, ще годяще. Почорнілі люмінієві каструлі, чавунні дверцята до груби - старовинні, на них одлитий Георгій Побідоносець на коні зі списом; рогач і коцюбу з обгорілими держалнами. Ложки, миски маліровані, розкидані по всьому городу, ослінчик для доїння Берізки, його вогонь не взяв, лише прокіптив. А втішило її та підтримало - ікона Божої Матері, яка ото, вимахуючи крайками вишитого рушника, вилетіла з вибуховою хвилею й приземлилася в лелечому гнізді над бабисашчиним обійстям. Її так і не знайшли б, якби не знервований клекіт двійок буслів. «Тр-р-р-р, тр-рр-р», - лякали вони ікону-зальотницю, сполохано літали над бетонним електричним стовпом, постаментом їхнього гнізда. Хлопці-електрики з машиною їздили, то й зняли ікону.
- Це - чудо! - сказала баба Сашка, запекла атеїстка і дисидентка. Вона у Бога не вірувала, до церкви не ходила, напечені паски віддавала Федосьці, аби та їх посвятила разом із своїми. Баба Сашка вважала, що як вона свій город не попрашує, то ніякий Бог за неї це не зробить, бо зроду-віку не бачила Всевишнього з сапкою в руках.
- Це чудо. Як і була. Шкло ціле. Й нитка на рушникові не згоріла, тільки в сажі. Я так думаю, Федосько, твою Пречисту треба віднести до церкви.
Федосьці стало шкода ікони. Скільки з нею перебалакано, скільки порад Божа Матір підказала, скільки бабиних секретів знає. А може й любить Сусова мама Федоську, певно, що любить. Хіба не вона вивела бабу з хати перед вибухом, кота Мариську врятувала. Як віддати ікону? А у Сашки в хаті на що молитися? На паперове радіо допотопне? Чи на портрет Сталіна?
- Слухай, Сашко, нехай вона чудеса робить у нашій хаті.
Нам з тобою всього треба. Онде дах підтікає, мені ослона якогось для спання треба…
- Вона тобі стріху перекриє, чи ослін зіб’є? Краще до Прокоповича сходи, певніше буде.
Федоська помовчала, але ікону вмостила у кутку між репродуктором і Сталіном. А життя в Тихих Водах, на кутку Вовчики потроху котилося вперед. Вибух у Федоськи ставав історією і точкою для відліку сільського часу. Щось залишилося «до вибуху у Федоськи», а щось сталося «по тому, як Федоська зорвалася». Налякану Берізку, у якої пропало від стресу молоко, Федоська на м’ясокомбінат не здала. Її засудив увесь куток. Нащо це корову тримати, як вона не доїться? А годувати, а лікувати, а пасти, а верейки й кошелі вергати, а косити-сушити, а підстеляти, а роки вже бабині які? І що то за причта у баби? Ну, була б людина, чи городська, а то з нашого ж села і на тобі - корову пожаліла.
Ось ноги простягне на тій роботі, знатиме.
- Нічо, Берізко, нічо, не бійся, не слухай їх. Тобі спокій треба. Дотягнемо до нової охоти, спаруємо тебе з бичком Миколи Березинця… Хочеш миколиного бичка? Березинець казав, що він його курячими яйцями відгодовує, по півсотні за раз. Для мужчинської сили. Спаруємо тебе, приведемо теличку. Гарну, як ти. Назвемо Берізкою, як у березні приведеш. Або Яночкою, як у январі. А то й Дорою, як у декабрі.
Роздоїшся потроху. Ге, роздоїшся?
- Бу-у-у-у…
- Ну, бу, то й бу.
Отак і минулося п’ять років. Не міським несерйозним дріботінням - понеділок, вівторок, середа, п’ятниця, слава Богу, вікенд, а гуліверовими кроками: зима, весна, літо, осінь. Різдво, Великдень, Петрівка, Сікновення, Пречиста, Різдво. І змінилися Федоська й Сашка усього на п’ять зим і п’ять весен. Хіба то вік?