ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Збірка “Меридіани”, яка пропонується читачам, складається з науково-фантастичних творів К.Лемешева, Ю.Нікітіна та пригодницької повісті Р.Волконської.
“Зоряна одіссея” К.Лемешева є заключною частиною його повісті “Капітани Космосу”, яка сподобалась читачам винахідливістю творчої уяви автора, складними сюжетними колізіями.
Новий твір К.Лемешева легко й цікаво проводить нас можливими шляхами майбутніх завойовників Космосу, знайомить з незвичайними пригодами в гігантському плазмольоті та на мандрівному астероїді.
Оповіданням Ю.Нікітіна притаманна сувора, мужня манера оповіді, психологізм, оригінальний підхід до етичних проблем, що, на жаль, не так уже часто зустрічається в творах такого плану.
Повість Р.Волконської “Тени войны” присвячена героїчній праці чекістів у повоєнній Латвії. Авторка знає цей край, переконливо відтворює своєрідний колорит Риги, вміло будує сюжетну інтригу.
Автори книги — молоді літератори. Можливо, що вони ще не оволоділи всіма таємницями письменницької майстерності, але в кожного з них є своє бачення світу, свій почерк.
Сподіваємось, що збірка “Меридіани” не тільки познайомить читача з новими іменами, а й принесе естетичне задоволення любителям цього популярного жанру.
Володимир Владко
Кость Лемешев ЗОРЯНА ОДІССЕЯ
КРИК У КОСМОСІ
Час і Простір… Звиклий до земних масштабів людський розум колись уважав їх кінечними. Віками вимірювали їх думка і ноги пішохода. Потім Людина сіла на коня — Час і Простір скоротилися. Від сходу до заходу Сонця скакав вершник степами, долаючи десятки вимірів пішохода. Потім житель планети пересів на поїзд і автомобіль. Ще більше стиснулися Час і Простір. Сотні кінських пробігів долала розумна істота за той же відтинок часу. Та й до цього звикла Людина.
Спершу паморочився найсвітліший розум від спроби уявити Вічність і Безмежжя. Та вічним було й почуття незадоволеності, безмежним — дерзання людини. І вирвалася вона в космос. Перший корабель-супутник нагадував плід у чреві матері. Земне тяжіння, мов плацента, утримувало його в орбітальному польоті, аж доки перша міжпланетна ракета не розірвала ту плаценту і не вивела мислячу істоту у вільний, незалежний від матері-Землі світ.
Людина осідлала субсвітлові кораблі і помчала чорними глибинами Всесвіту. І доки в ілюмінаторах чи на екранах локаторів зорельотів пропливали сузір’я Галактики, доки корабельні годинники відраховували дні й місяці, на землі минали десятиліття й віки. Весь арсенал науки і техніки кинула розумна істота в наступ на загадку природи. І скорочувалися космічні відстані, життя людини стало вистачати і на походи за галактичні “моря”, і на земне щастя після повернення до рідного порога.
Дорогу подолував той, хто йшов вперед і вперед.
Відхилімо ж, читачу, подумки завісу часу і загляньмо у далеке, але, на наш погляд, імовірне минуле та можливе майбуття.
…Вже дванадцятий місяць за земним часом плазмоліт мчить космічним шляхом до землі. Вважаючи, що зворотний курс корабля має бути безпечним, астронавти віддалися електросну. У величезній кулі плазмольота не спали лише чергові інженери-реакторники, астронавігатори і радисти.
Та крім цих вахтових на кораблі не опало ще двоє: Сергій Чуєв і Лан Лей. Якщо інші вважали одноманітні дні й місяці польоту неефективною втратою часу і тікали в царство сну, закохані і думки не могли допустити, щоб просте щастя — бачити одне одного — зміняти на найчудовіші сновидіння.
Цього “ранку”, вірніше тої умовно встановленої пори, коли вахтові підіймалися на зміну, Сергій прокинувся від дотику чиєїсь руки. Розплющивши очі, він довго не міг повірити в те, що перед ним схилився академік Олексій Платонович Курганов, який два місяці тому ліг в кабіну електросну.
— Приємного пробудження! — ствердив реальність факту бас Олексія Платоновича. — Ні, ні, ви не помиляєтесь. Це не сон, а приємна дійсність. Принаймні для мене.
— Ну, що ви! — схопився Сергій. — Я завжди радий вас бачити. Та ще таким молодим і здоровим! У вас такий чудовий вигляд…
— Досить, досить. Уважаймо, що обмін ввічливостями завершено. Тепер до діла, Сергію Вікторовичу.
— Якого діла? — стривожився Сергій і несподівано навіть для себе обурився. — Ну, чому ви мовчите, чому готуєте мене до того “діла”, як хлопчиська?
— Спокійніше, — раптом посуворішав Курганов. — Ви, Сергію Вікторовичу, і є той хлопчисько, який ще дозволяє собі нервові грозовиці. Мабуть, не завадило б і вам, як мені, місяців зо два поспати…
Сергій уже не вимагав і не благав, бо знав, що Курганов скаже про справу тільки тоді, як сам захоче. На плазмольоті всі так чи інак стикалися з цією трохи дивною звичкою академіка: спершу розтривожити співрозмовника, а потім враз змовкнути і перевести розмову на щось інше. Спершу астронавти, особливо молоді, гнівалися й вимагали “нормальної” розмови. Та Олексій Платонович був невиправний. Коли ж хто намагався докоряти йому за це, Курганов висував свою теорію побудови “космічного діалогу”.
— В польоті людина має мислити блискавично, точно, “густо”. Ось чому я ставлю питання і чекаю. Співробітник має так мобілізуватися, щоб самому знайти відповідь, хай неповну, але вірогідну. По-моєму, так навіть легше розмовляти.
Так сталося і цього разу. Олексій Платонович спершу прочитав коротеньку лекцію про ввічливість, особливий людський дар. Потім, зласкавившись над принишклим Сергієм, дружньо заглянув йому в очі і сказав:
— Вже тиждень, як ми з доктором медицини Юрієм Олексійовичем Петровським і лікарем Лізою Бирюк вийшли з кабін електросну і знову спостерігаємо за Лан.
— За Лан? — ледве вимовив Сергій.
— Так. Те, чого ми чекаємо, відбудеться сьогодні…
— Сьогодні?
— Через кілька годин. Залишайтеся тут, ми покличемо вас, як буде можна. Думаю, що все буде гаразд…
Курганов вийшов, обережно зачинивши за собою двері, а Сергій знесилено сів на пружній постелі.
Завжди, коли йому треба було себе заспокоїти, Сергій вдавався до випробуваного прийому. Вольовим зусиллям він переключав роботу думки на прості, буденні речі й явища, які оточували його в цю хвилю, і, здається, досягав душевної рівноваги.
Аж головою струснув, відкидаючи причепливі думки. Огледівся навколо. Все в його каюті було знайомим і звичним: і ліжко, і стіл з космічним відеофоном, і рукописи майбутньої книги, над якою він працював ще кілька годин тому. А на кріслі — залишена Лан маленька хустина… Якщо довго і пильно дивитися на візерунок хустини, перед очима спливають несподівані картини. І Сергій втуплює очі в кольорову гаму, даючи пам’яті волю відтворювати минуле. Спершу йому здається, що візерунок чимось схожий на зарості навколо сергусіянського цілющого озера. Ну, й добре, хай думка лине туди, хай спогади про Сергус відвернуть його увагу від очікуваного якнайдовше. Проте картина сергусіянського озера займала Сергія недовго. Натомість згадалося давнє-давнє дитинство і один пам’ятний випадок. Сергієві було тоді, мабуть, років п’ять, а то й менше. Прокинувшись від післяобіднього сну, він пристав до старшої сестри Людмили: де вона поділа його яблуко, котре щойно лежало у нього під подушкою? Сестра сміялася, запевняючи, що яблуко Сергійкові приснилося, але він не вірив і вимагав. Зайшла бабуся Валентина і веліла Людмилі вийти надвір, не дражнити братика. Сестричка побігла до дверей, але на півдорозі наступила на Сергійків олівець, підсковзнулася, впала і розбила носа. Дім сповнився відчайдушним криком. Потім Людмилу з холодним компресом на носі вклали на канапі. Заспокоївшись, вона за кілька хвилин уже стала запевняти, що крізь сльози бачить батькову ракету на Місяці і якихось звірів. Сергійко миттю забажав побачити все те, і бабуся мусила вкласти його поряд з Людмилою. Але ніякої ракети, тим більше звірів, не було видно…
— Потрібні справжні сльози, — посміхнулася бабуся. — Тоді побачиш.
І Сергійко поклав на підлозі олівця, розігнався, підсковзнувся і набив велику гулю на лобі. Плачу було багато, але крізь сльози він тоді справді побачив (бабуся, ледве стримуючись від сміху, накрила йому очі хустиною) дивні кольорові ліси і якихось незвичних звірів.
…Піймавши себе на усмішці, Сергій злякано відриває погляд від кольорової хустини. Заплющує очі і прислухається. Може, в царстві звуків він вловить щось таке, що захопило б і відвернуло його увагу? Може… Ні, ще нічого немає. А спогади тривають.
…Професор головної обсерваторії Землі Микола Іванович Добробас, стежачи за космосом, приймає сигнали розумних істот. Невдовзі у напрямі зірки Рігель, звідки надійшли сигнали, вирушає перший земний плазмоліт “НБК-3”, керований рідним дідом Сергія — Юрієм Чуєвим.
Півроку нема звісток від астронавтів. Та ось на Землю з глибин космосу приходить невеличкий плазмоліт-розвідник, посланець діда Юрія. На ньому знаходять магнітофонну плівку зі звуковим листом Чуєва. Сергій і досі пам’ятає цей лист. Слово в слово…
“Дорогі земляни! Товариші! Звертається до вас капітан плазмольота “НБК-3” Юрій Чуєв. 10 червня 19… року за земним календарем наш плазмоліт у складі дев’яти чоловік команди першим в історії людства вийшов у міжзоряний політ. Першу зупинку ми зробили на Марсі. Потім наш космічний корабель згідно з планом Академії Наук взяв курс у напрямі зірки Рігель, звідки радянським астрономом Добробасом були прийняті радіосигнали розумних істот. Кілька місяців плазмоліт при потрійному перевантаженні набирав швидкість… Ми надовго відірвалися від усіх сигналів з Землі. Минуло ще півроку. Корабель уже пройшов третину курсу, коли на його шляху постала гігантська хмара космічного пилу. Спершу ми вирішили пробитися і за допомогою потужних струменів плазми пройшли хмару. Та виявилося, що це було перше кільце гігантської спіралі космічного пилу. На шляху корабля виникло ще дванадцять таких кілець з погаслими металевими зірками поміж ними. Ми вже минали згаслу систему двох таких зірок, коли несподівано закінчилися запаси дейтерію. Чому так сталося — читайте в записках майора Германа Новикова… Ми зробили все, щоб останніми кілограмами пального максимально загальмувати політ корабля. Тепер ми рухаємось по величезній орбіті навколо двох металевих зірок. На наше щастя, шлях вільний від астероїдів і пилу, але цей шлях — мертва орбіта, з якої ми самі вже ніколи не зійдемо… Ми чекаємо вас, дорогі рятівники!”.
…Друга картина спогадів… Щоденник майора Германа Новикова. Розшифровані обчислювальною машиною, записки розповідали про те, що на борту плазмольота діда Юрія діяла шпигунка Ільза Гофф. Так, це були ще ті далекі часи, коли існували подібні люди! Тому і виникла аварія з дейтерієм. Та найцікавішими в записках були сторінки про випробування “райдуги” Кедрова, або КМК— космічного міжпланетного костюма. Саме в такому костюмі Сергій разом з іншими членами “НБК-119” уперше вийшов у космос тоді, коли в хмарах космічного пилу було знайдено плазмоліт діда Юрія.
О, ця картина навічно врізалася в пам’ять Сергія Чуєва. Досить згадати лише перший кадр, як тебе невідворотно захоплює вся стрічка. І те, як рятівники знайшли екіпаж плазмольота “НБК-3” у стані анабіозу, і що розповіли відважні мандрівники після пробудження, і як корабель рушив далі, до загадкової планети з розумними істотами.
А хіба зітреться в пам’яті та щаслива мить, коли йому, тоді радистові плазмольота, Сергію Чуєву, вперше вдалося налагодити, вірніше, зрозуміти і підтримати зв’язок з сергусіянами за допомогою передачі думок на космічні відстані?..
Спогади, картина за картиною, то мигтять безупинно, то повільно плинуть і зупиняються в збудженій уяві. Ось і перша зустріч з сергусіянами, жителями чудової планети Сергус. Неймовірне і казкове стало дійсністю. На Сергусі — планеті Крилатої Юності — земляни зустріли подібних собі розумних істот, які вже користувалися досягненнями економіки, науки і культури своєї двадцятитисячолітньої цивілізації. Все, що оточувало там живий організм, — повітря, вода, грунт, рослинний світ — мало наперед задані властивості. Тому кожен сергусіянин жив близько тисячі земних років, майже все життя був здоровим, бадьорим і працездатним. Повною несподіванкою для землян було повідомлення сергусіянських вчених про те, що космічний корабель сергусіян понад дванадцять тисяч років тому вже відвідав Землю. Тоді небесні прибульці започаткували цивілізацію на одному з материків, котрий земляни називали Маорією.
…Вчені плазмольота побували у сергусіянському музеї космічних знахідок і там були вражені ще більше. На глобусі Землі, зробленому древніми сергусіянськими астронавтами, материк Маорія був розташований посеред океану, а сучасні Африка і Південна Америка були суцільним материком.
Виявилося також, що сергусіянські астронавти ще в ті далекі часи вивезли з Землі на Сергус кілька сімей маорійців. Сергусіянські вчені переможно здолали бар’єр біологічної несумісності живих організмів двох різних планетних систем, і за багато тисяч років кров землян і сергусіян злилася.
Там, на Сергусі, Сергій Чуєв зустрівся зі своєю знахідкою — чарівною місцевою дівчиною Лан.
Згадка про Лан владно повертає думки Сергія до дійсності. Що з нею? Але ні. Треба змусити себе думати про інше.
Про що? Про що він тільки-но перед цим згадував? Так: про сергусіянську науку. Вона досягла неймовірного для землян рівня розвитку. Сергусіяни давно вирішили не лише проблему передачі думок на відстані, головне, оволоділи таємницею передачі досконалої технології мислення один одному, старших поколінь — наступним. Як це робиться, Чуєв дізнався, побувавши на супутниках Сергуса, — Сергусі-2 і Сергусі-3. Землянин і справді повернувся тоді з польоту інтелектуально зовсім іншою людиною.
Сергій розплющує силоміць примружені очі, поволі роззирається навколо, і спогади зникають…
…За дверима лунають чиїсь швидкі і чіткі кроки. Так ходить лікар Ліза Бирюк. Лікар? Куди вона поспішає? До Лан?
Сергій скрипнув зубами і застогнав. Все, все нагадує йому про тривожну і невідворотну подію, яка ось-ось відбудеться! І якщо не можна не думати про неї, треба згадати все спочатку, проаналізувати, зважити всі “за” і “проти”, щоб знайти якусь упевненість у благополучному кінці очікуваного…
Це сталося наприкінці першого місяця польоту від Сергуса.
Сергій і Лан прийшли до Курганова і двох капітанів плазмольота.
— Весілля? Та це ж чудово! — захопився Курганов. — Я буду сватом від молодого!
— А я за батька нареченій! — вигукнув професор Юрій Олексійович Петровський. — І хай ще сват переді мною покрутиться, хай повагу мою і любов батьківську заслужить.
— А я дам викуп найгустішим фіміамом космічній медицині, — сміявся Курганов. — На цей гачок батько нареченої обов’язково клюне!
— Геть, підлабузнику! — взяв Лан за руку Петровський. — Ходімо, доню, до нас, у храм медицини. Хай наречений зі своїми сватами добре поміркують, як до нас підступитися. Ми ціну собі знаємо!
На плазмольоті зчинився веселий переполох. Астронавти розділилися на два табори — родини нареченого і нареченої.
Бучним, пісенним і довгим було весілля Сергія і Лан.
У спортивному залі плазмольота накрили столи, обладнали сцену для самодіяльних артистів, спорудили “трони” для справді неземної “царівни” Лан і земного “витязя” Сергія. За сценарієм художника Ксенії Василівни Євсеєвої “витязь” вирушив у космічний похід верхи на сяючій кулі “райдуги”, керованій ним за допомогою думки.
Зал мав бути “неозорим космосом”, а гості молодих уособлювали добрі і злі сили Всесвіту. І хоч авторка сценарію гнівалася, її твір розпорошився на самому початку весілля. Ніхто не захотів грати роль “злих” сил, зате домислював своє, що йшло від щирого серця. І весілля у космосі справді вдалося незвичайним і радісним.
А наречені? Вони не помічали веселого гамору друзів, машинально виконували вигаданий астронавтами космічний обряд і все дивилися один на одного.
Одягнута по-сергусіянському, Лан зворушила своєю вродою і милим поводженням навіть закоренілого холостяка професора космогонії Кирилова; саме він експромтом склав вірша про Лан і супроводив її потім до каюти Сергія Чуєва…
…Космічний корабель здолав не один десяток мільйонів кілометрів, доки утихомирилися від життєдайного збудження люди і вже спокійно на довгі місяці лягли в кабіни електросну.
Сергій і Лан залишилися невсипущими вахтовими свого щастя. Це було довге і солодке забуття. А потім Сергій ніяк не міг зрозуміти професора Петровського, коли той обережно і тактовно запитав, чи хоче молоде подружжя мати дитину.
— Мабуть, так, — відповів Сергій, та, глянувши в очі Петровському, відразу збагнув безглуздість своїх слів. — Чи ніколи не буду батьком, Юрію Олексійовичу?
— Ти сам, Сергію, знаєш, як важко мені відповісти на це просте запитання. Згадай лише те, що ви представники двох різних світів, зовсім різних еволюцій біологічного розвитку людини, і ти зрозумієш, наскільки все складне. Як будуть себе вести дві системи генів, чия спадковість переможе, якою буде дитина — нічого невідомо. На Землі ми могли не лише все наперед знати, а й за бажанням батьків одержувати ту чи іншу стать. А тут мене турбує загадка: чи буде дитина нормальною і здоровою? Єдине мене трохи заспокоює: в жилах Лан тече частка крові землян. Ти ж знаєш, що десь близько 12 тисяч років до нашої ери сергусіянські ракети вивезли на Сергус кілька земних сімей. Родина Леїв — одна з тих, котрі мали родичами гостей з Землі. Отож, надія на благополуччя хоч мала, але є, Сергію.