Дивно і трохи моторошно було слухати “ЛЯЛ-20”. Адже цей згусток невідомої енергії міг дихати і відчувати біль чи радість лише тоді, коли трансформувався в істоту з органічної матерії. А до цього по ній можна було бити молотом, як по ковадлу, — лише дзвін лунав. Вчора Федя Москаленко запропонував “ЛЯЛ-20” сприйняти удар лазерного променя, і той не лише згодився, а й став просити зробити це якнайшвидше. Вчена Рада плазмольота переполошилася. По-перше, ніхто й думки не хотів допустити, щоб заподіяти щось лихе ірвітназові, а по-друге, такий дослід не можна було робити в плазмольоті. Після довгих суперечок і наполягань “ЛЯЛ-20” вирішили провести незвичайний дослід у печері Ні Пабара.
На плазмольоті лишилася кольорова кіноплівка. Вона була довга і цікава від початку до кінця, однак Германові у пам’ять врізалися ті кадри, де з “райдуги” Феді Москаленка раптом вирвався нищівний промінь і вдарив кулю—ірвітназа… І… нічого не сталося. “ЛЯЛ-20” ввібрав у себе всю неймовірну енергію лазерного променя і лише збільшився у діаметрі.
— Світло — це наша, як ви кажете, їжа, — спокійно пояснив тоді “ЛЯЛ-20”.
…Все це згадував Герман, лежачи на березі.
— Та ти, я бачу, здорово підріс, хлопчику! — став поряд академік Курганов. — Ніяк я тебе не наздожену. На скільки?
— На п’ять сантиметрів.
— А я лише на три. Все-таки молодість бере своє!
— А ми тепер всі молоді, мов удруге народжені, — озвався з води професор Петровський і, пирхаючи, додав, — кожен з нас тепер росте як десятирічна дитина. І так буде ще кілька земних років, або три місяці нашого польоту на субсвітлових швидкостях. Словом, готуйтеся до повноліття, дітки!
…Лежачи на канапі пневматичного автомата-масажиста, Герман аж тепер згадав, що цього “ранку” він ще не був у каюті батьків. Зірвався з канапи і, на ходу одягаючись, побіг коридорами до перехідного затвору. І доки клацали двері ліфтів, доки гули численні установки в шахтах перехідних сфер, картав себе за неуважність, якої ніколи не помічав за собою.
— Герман! — засяяли радістю очі матері, тільки-но син став на порозі. — А ми тебе сьогодні не чекали. Юрій Олексійович попередив, що після опромінення тебе ірвітназом можеш на деякий час узагалі забути про буденні справи.
— Та хіба це буденні справи, мамо? — палко цілував материні руки Герман. — Скільки б не прийняла моя голова нової інформації через опромінення, серце свою пам’ять має.
Син радісно вдивлявся в обличчя матері.
— Ти сьогодні така вродлива, як ніхто! — мимоволі вирвалося у Германа.
— Бо твій батько тепер зі мною! — зашарілася і ласкаво приголубила Лан сина. — Ось прибудемо на Землю, знайдеться тобі дівчина, з якою справді ніхто не зрівняється, бо для тебе вона буде найкращою. Такий закон життя, сину.
Тепер зашарівся і опустив очі Герман.
— Я вже бачив її. Чи уві сні, чи просто у згадці. Ту дівчину, що проводжала батька на Землі в політ. Лід у Копанюк, якої тепер і в живих немає…
— Я знаю, Германе. Це говорить в тобі пам’ять батька, передана в спадок. Адже так? Тільки говори тихіше — батько ще спить. Я вимкнула всі сигнали. Сон для нього — здоров’я.
— У батька з нею була найчистіша юнацька дружба, мамо. Ти просто не знаєш, яким чудесним хлопцем татко був там, на Землі!
— Я не про те. Мене турбує інше. Тобі лише двадцять, а ти вже опанував багато наук Землі, Сергуса, в тебе дедалі повніше проявляються батькові знання, і, нарешті, тепер, після опромінення ірвітназом “ЛЯЛ-20”, ти відразу одержиш колосальну кількість інформації про життя ірвітназів. Я не боюся за твій розум, він витримає ще й не такі “поповнення”. Та чи не прийде час, коли те, що зараз тебе хвилює і цікавить на кораблі, стане нудним і сірим? Чи не забудеш ти простих радощів життя, чи не злетиш ти розумом так високо, що й Земля тобі здасться лише звичайною порошинкою Всесвіту, в якому цікавого набагато більше.
— Мамо! — прихилився до плеча матері Герман. — Якби це казав хтось інший, я образився б. Але ти боїшся забути свій родовід. Не бійся, мамо. В мені живе батько, живе Земля. І скільки часу, і де б я не був, вона мені дорога, як ти!
Лан слухала сина і усміхалася. Найсолодшою мелодією звучали в її душі слова сина: “В мені живе Земля!”. Значить, Герман справді виріс, як землянин, значить, найпотаємніші сподівання сповнюються…
— Ти розумієш, мамо, яка це сильна річ — не земне, а душевне тяжіння до Землі. Мені не потрібні нагадування, щоб не забувати про неї.
— Молодець, синку. Проте не зазнавайся. Сьогодні ж візьму стародавню історію Сергуса, де розповідається про колишнє вивезення землян на Сергус, і доведу тобі, що я теж трохи землянка. Рід Леїв має в собі кров землян. Я тобі про це не говорила? Так що й ти землянин не лише за пам’яттю батька.
З каюти матері Герман вийшов окрилений і радісно-схвильований.
Щедрим відгомоном віддавалося чуття сина і в душі матері. Замислившись на самоті, Лан ще довго сиділа усміхнена, аж доки розбурхана думка не привела її до згадки про чоловіка. Вона тихо підійшла до нього.
Сергій! Любий, сильний, відважний землянин! Він ще слабий, мов дитина. Та в ньому — її щастя.
Прийшов Петровський, розбудив Сергія запитаннями:
— Як буде далі? Життя є життя. Від півсотні астронавтів на Землі піде родовід велетнів. Чи раціонально це? Адже для людей такого зросту шляхи в космос стануть важчими.
— Марні побоювання, — рішуче підвівся Сергій Вікторович. — Через кілька поколінь велетні поменшають, трохи підрівняються з землянами. А відносно шляхів у космос за велетнів побоюватися, гадаю, не варто. Якщо на нашому плазмольоті ми майже не помічаємо змін, то на землі, я вірю, вже створені такі кораблі, що й сотні гігантів вмістити можуть. Крім того, в майбутніх позагалактичних мандрівках пригодиться і ота витривалість велетнів, що так тривожить вас.
Сергій Вікторович і Юрій Олексійович ще довго говорили про майбутнє астронавтів, аж доки пролунав сигнал до другого сніданку. Професор гречно запросив Чуєвих до їдальні. В просторому залі вони стали свідками незвичайної веселої сцени. Перед Федором Москаленком стояли, всміхалися і розмовляли то з ним, то між собою … дві Лариси Лескових. Юрій Олексійович і Чуєви відразу здогадались, що одна з Ларис — трансформація ірвітназа “ЛЯЛ-20”, який знову прибув на плазмоліт. Розумів це і Федір Москаленко, але впізнати, де дівчина справжня, а де трансформація — не міг.
— Так де ж твоя наречена, Федю? — аж захлинався сміхом ботанік Чорнойваненко. — Вибирай, бо так вік не одружишся!
— От бачите, мій прогноз безпомилковий, — тихо і весело прошепотів на вухо Лан професор. — Тут уже пахне сватанням.
— А що як він вибере трансформацію, уявляєте? — крутився поміж астронавтами кінооператор Корчак і, натискуючи кнопку кінокамери, лякав нареченого. — Прийдеш, Федю, після весілля в каюту, а там замість Лариси — бездушна куля ірвітназа “ЛЯЛ-20”!
— Ну, й дівчина! — посміхався капітан Новиков. — Бач, що вигадала: отак “перевіряти” почуття нареченого! Так як же, Федю, одружуєшся чи ні?
— Одружуюсь! — відчайдушно махнув рукою кучерявий реакторник. — На обох відразу, раз вони однакові. Після весілля одну наречену покладемо в камеру анабіозу, хай спить, доки постаріє друга, а потім поміняємо місцями…
Залпом вдарив дружній сміх астронавтів, а одна з Ларис кинулася до Феді і сердито вхопила його за чуба:
— Так ось як, ти міняєш мене на трансформацію?
— Вона! — щосили гукнув Федя. — Оцю й вибираю. Якщо до чуба наречена тягнеться, значить сімейне щастя вже починається!
Друга Лариса, зробивши запізні лий рух до Федорового чуба, раптом зробилася прозорою, потім її тінь захиталася і поволі на очах астронавтів перетворилася у велику кулю ірвітназа “ЛЯЛ-20”.
— Неймовірно! — ударив кулаком по твердій, мов сталь, оболонці кулі Корчак. — Тільки-но тут була людина і — нема її. А все ж справжня Лариса зреагувала на жарт Феді швидше, ніж її трансформація. Чому, ірвітназе?
— Трансформація була неповною, — прогудів металевий голос з глибини кулі. — Адже я залишив сили для зворотної трансформації. При повній — я, “ЛЯЛ-20”, вмер би, а жити залишалася б друга Лариса, точна “копія” першої.
— Отоді я й справді мав би щастя в квадраті! — весело запрошував Федя друзів до столу. — Сідайте, дорогі гості. Сьогодні начальник харчоблоку пригощає всіх вас дюжиною пляшок кримського вина “Червоний камінь”. За земним виміром часу йому нещодавно сповнилося двісті років!
— Хай же міцною буде ваша любов! — піднявся за столом капітан Чуєв!
ЕСТАФЕТА ПАМ’ЯТІ
Головний зал плазмольота першої сфери переповнений, як ніколи. Астронавти сидять в кріслах перед великим настінним екраном міжзоряного відеофону. До апаратури відеофону підключена сергусіянська установка передачі думок на відстань, а в її прозорій камері з блискучим шоломом на голові сидить Герман. Це він учора розшукав академіка Курганова і повідомив: “починається”! Що “починається” всім було відомо. Вчені корабля кілька тижнів чекали, коли в наймолодшому астронавтові “заговорить” пам’ять ірвітназів після опромінення його “ЛЯЛ-20”. Останній запевняв: якщо Герман перейме від нього бодай маленьку частку пам’яті про все бачене ним за 20 мільйонів земних років, то й цього цілком досить, щоб астронавти мали уявлення про ті Сонячні і планетні системи Крабовидної Туманності, Магеланової Хмари і зірки ЗС-273, де він встиг побувати. “ЛЯЛ-20” констатував, що сам він не зможе передати астронавтам зорові уявлення і душевні відчуття в комплексі, як це властиво людям, і тому передає свою пам’ять про своє минуле молодому представникові Землі. Що буде неясно, “ЛЯЛ-20” по можливості пояснить при перевірці.
— Трансформація була неповною, — прогудів металевий голос з глибини кулі. — Адже я залишив сили для зворотної трансформації. При повній — я, “ЛЯЛ-20”, вмер би, а жити залишалася б друга Лариса, точна “копія” першої.
— Отоді я й справді мав би щастя в квадраті! — весело запрошував Федя друзів до столу. — Сідайте, дорогі гості. Сьогодні начальник харчоблоку пригощає всіх вас дюжиною пляшок кримського вина “Червоний камінь”. За земним виміром часу йому нещодавно сповнилося двісті років!
— Хай же міцною буде ваша любов! — піднявся за столом капітан Чуєв!
ЕСТАФЕТА ПАМ’ЯТІ
Головний зал плазмольота першої сфери переповнений, як ніколи. Астронавти сидять в кріслах перед великим настінним екраном міжзоряного відеофону. До апаратури відеофону підключена сергусіянська установка передачі думок на відстань, а в її прозорій камері з блискучим шоломом на голові сидить Герман. Це він учора розшукав академіка Курганова і повідомив: “починається”! Що “починається” всім було відомо. Вчені корабля кілька тижнів чекали, коли в наймолодшому астронавтові “заговорить” пам’ять ірвітназів після опромінення його “ЛЯЛ-20”. Останній запевняв: якщо Герман перейме від нього бодай маленьку частку пам’яті про все бачене ним за 20 мільйонів земних років, то й цього цілком досить, щоб астронавти мали уявлення про ті Сонячні і планетні системи Крабовидної Туманності, Магеланової Хмари і зірки ЗС-273, де він встиг побувати. “ЛЯЛ-20” констатував, що сам він не зможе передати астронавтам зорові уявлення і душевні відчуття в комплексі, як це властиво людям, і тому передає свою пам’ять про своє минуле молодому представникові Землі. Що буде неясно, “ЛЯЛ-20” по можливості пояснить при перевірці.
Так, це була незвичайна перевірка здатності людини перейняти пам’ять дивної істоти, яка побувала так далеко, що всіх життів астронавтів не вистачило б на подорож туди, за мільйони парсеків від рідної Галактики!
— Почнемо? — запитав академік Курганов. Професор Петровський ствердно кивнув головою і обережно натиснув кнопку на пульті управління. В прозорій камері сергусіянської установки спалахнуло рожеве світло. Герман повернув голову, поглянув у зал, посміхнувся матері і повільно опустив на обличчя металеву маску. Тієї ж хвилини навколо шолома запалахкотів голубий ореол, а на екрані хитнулося невиразне зображення, Астронавти посміхнулися полегшено: на весь екран вимальовувався все чіткіший портрет матері Германа — Лан.
— Ще не переключився на далекі спогади, — прошепотів Сергій Вікторович Чуєв. — Матір згадує.
Та ось екран згас і кілька хвилин залишався темним і німим.
Зненацька тишу залу порушив тонкий свист. Різкий звук все наростав і наростав. А на екрані з’явилася світла пляма — куля ірвітназа “ЛЯЛ-20”. Вона летіла з неймовірною швидкістю, навколо в космічному мороці пропливали незнайомі сузір’я, ставали на “ребро” і знову загвинчувалися в спіралі Галактик, і лише дуже далекі зірки залишалися на місці.
— На цей політ до зоряної системи в “хвості” Крабовидної Туманності я витратив сімсот земних років. А ваш молодий астронавт “летить” дві хвилини і зараз буде біля мети, — механічно промовив “ЛЯЛ-20”. — Людський мозок чудово скорочує шлях. Все йде добре!
І справді. Екран став поступово світлішати. Кожен без пояснень розумів, що “ЛЯЛ-20” — це Герман, котрий на кораблі ірвітназів вже “дістався” атмосфери якоїсь планети. І тому чорний фон космосу тоне в сяйві розсіяного газами світла.
— Планета Безкрилих, — байдуже коментував “ЛЯЛ-20”. — Ми тоді спершу попали на неї, одну з чотирьох населених планет, що обертаються там навколо червоного гіганта, названого тутешніми жителями Світлом Життя. На всіх чотирьох планетах живуть крилаті розумні істоти, а на Планету Безкрилих з трьох інших переселені ті, хто навіть при високій освіті і широких знаннях не проявив за першу половину життя бодай невеличкої іскри таланту, самостійного творчого духу…
— Виходить, планета сірих і немічних душ? — похопився Федір Москаленко. — Нудота! Повертати від неї або пролітати її швидше! Юрію Олексійовичу, передайте це якось Германові.
— Це можна, — під дружній сміх присутніх згодився з Федором професор і заклацав кнопками пульту управління. Герман у своїй прозорій кабіні повів плечима. І хоч не видно було обличчя молодого астронавта, всі яскраво уявили веселий сміх Германа. А на екрані тим часом знову з’явилася чорна пелена космосу, повторилося наближення до іншої планети.
— Планета Дерзань, — повідомив “ЛЯЛ-20”. — Центральна в планетній системі Світла Життя. — Там мешкають найсвітліші розумом і найсильніші духом крилаті істоти лерги, або, по-вашому, — одержимі.
— Оце те, що треба! — тихо, але так, що всі почули, промовив академік Курганов. — Цікаво!
На екрані і справді одна за одною попливли картини, що змусили присутніх змовкнути.
Широкий схил гори, устелений килимами яскраво-голубої трави. Внизу за червоними скелями берега здіймаються жовті хвилі моря. Небо — сліпучо-біле, а хмари ледь зеленкуваті. Та ось на білому тлі неба з’являється кілька темних крапок. Вони поволі збільшуються, і стає ясно, що здалека до берега летять велетенські птахи. На земних чи сергусіянських пернатих вони не схожі. Це — лерги. Один з них зробив півколо у повітрі. В порівнянні з кулею ірвітназа, що постійно вимальовувалася в кутку екрану для сприйняття масштабності, лерг був щонайменше триметрового зросту. Довге чорно-синє волосся спадало з голови на плечі і трохи вигнуту спину, а зелені очі палахкотіли такою силою волі і розуму, що в них боязко було заглянути. Лерг спустився біля кулі ірвітназа, якусь хвилину уважно придивлявся до нього і раптом зник. Залишилися лише вм’ятини чотирипалих ніг на фіолетовому морському піску. Ще мить — і лерг з’явився з іншого боку кулі ірвітназа. Довгою рукою він торкнувся гладенької оболонки. А куля ірвітназа піднялася і непорушно застигла в повітрі, потім враз перетворилася з точну копію лерга. Справжній лерг захоплено вигукнув якесь слово, трансформація повторила його, і обоє про щось швидко заговорили. Потому знову з’явилася куля ірвітназа.
— Так ми тоді обмінялися інформацією про себе, — загудів “ЛЯЛ-20”.
На екрані замиготіли пейзажні кадри: то червоні, то зелені, мов малахітові гори, широкі жовті плеса і озера. Дуже дивною була на планеті рослинність. Надлишок поживних речовин і обмеженість ультрафіолетових променів у згасаючій зірці змусили траву й дерева щосили тягтися вгору. Та висота в свою чергу обмежується вагою. Тому природа планети Дерзань виробила свої закони високості рослинного світу. Кожне дерево, кожна травина всередині були порожні.
На екрані з’явилася незвична споруда. Це був будинок, зведений у формі гігантського дерева. Висота його сягала за кілометр, і верхні поверхи на “гілках” будови вважалися найвигіднішими, бо були ближчими до Сонця. Тому в парку з таких “дерев” — місті лергів — як правило, зверху жили крилаті розумні істоти, а на нижніх поверхах розміщувались заводи і фабрики, лабораторії і різні установки. Всі чотири планети цієї системи доживали свій вік. Згасаюча зірка давала все менше енергії. Вона навально зближалася з іншою згасаючою зіркою, і всі планети лергів жили чеканням недалекої космічної катастрофи. Розум мільйонів крилатих істот був мобілізований на розв’язання невідкладного завдання: як врятуватися від страшної катастрофи. Про всякий випадок готувалися армади космічних кораблів для переселення всіх лергів, окрім Безкрилих, що відмовилися від будь-яких турбот, на іншу Сонячну систему Крабовидної Туманності. Лерги відхилили пропозицію “ЛЯЛ-20” про переселення до них, ірвітназів, тільки-но дізналися, що ті живуть без повітря та води, і просили “ЛЯЛ-20” передати всім представникам органічного життя Всесвіту просьбу подати їм руку допомоги.
— Коли має відбутися катастрофа? — порушив тишу капітан корабля Новиков.
— Це станеться через дві тисячі ваших років, — відповів “ЛЯЛ-20”.
— Що ж. Доберемося додому, доведеться і нам подумати над польотом до приреченої цивілізації. Гадаю, можна встигнути…
І знову на екрані — чорний морок космосу. “ЛЯЛ-20” перелітає на кораблі ірвітназів до найдальшої від його батьківщини цивілізації в напрямі зірки ЗС-273.
— Від Землі до неї майже два мільярди світлових років, — замислено мовив Микола Іванович Добробас. — До того ж вона весь час віддаляється від нас з шаленою швидкістю.
— Ми знайшли цивілізацію на шляху до неї і перебували в польоті понад мільйон ваших років, — просто, немов ішлося про кілька днів мандрівки, повідомив “ЛЯЛ-20”. — Там ми були сильними, як ніде, бо зірка, названа ірвітназами Сяйвом Всесвіту, давала нам багато енергії.