"Треба пiти до якогось романтичного мiсця", - сказав Марлен. Вiн iшов i до усiх принюхувався, дiстав вже. Хотiв збагнути, чи досi вiд нас смердить як вiд вiдходку. "Менi так здається, чи в деяких кущах хтось тогойт?", - пролунав замрiйливим соловейком Милиця. "Тогойт! Ти правий, стариган. I нiякi клiщi їм не вказiвка, але я б на їхньому мiсцi не дуже захоплювався. Колись у мого сусiди - не в Толiка, який повiсився, а iншого - помер вiд цiєї клiщиної штуки собака. Це було страшне, спочатку вона сцяла кривавою сечею, а потiм в неї були блакитнi бiлки, бо ця клiщинна рiдина-отрута жере кров'янi тiльця. Ти б хотiв, щоб в тобi щось жерло кров'янi тiльця?" - "Нi!", - щиро вiдповiли хлопцi.
Потiм ми почули спiви. Десь спiвали пiд гитару. "Я тебя не скоро позабуду-уууу". - "Мммм, халi, мммм, iнхалi, мммм". А з боку якогось позапланетного поля, де стрибали довгоногi птахи, лунало: "За тисячу рокiв ми побачимо свiтло нашої чудової батькiвщини, ми - доньки її та сини, за тисячу рокiв.
За тисячу рокiв, за тисячу рокiв". Птахи бубонiли. "Це що таке?", - поцiкавилась я. "П'янi телепнi". У Марлена завжди була проста вiдповiдь. Але не в Милицi. Милиця сказав, що п'янi телепнi не спiвають таких пiсень. "Ти або не бачив п'яних телепнiв, або це були стриманi п'янi телепнi". - "Лицарi мовчання", - сказав Максим та пiдморгнув менi. "Або Блазнi замовчування", - пiдхопив Марлен, якого нiколи не хвилювало, що вiн може бути поза темою i дечого не знати. "Ну, якщо дослухатися, то мукають крiшнаїти, а от про "не скоро позабуду" спiвають п'янi пiдлiтки". - "А тi птахи в колi, це що?", - запитала я. "Не знаю", - не встиг промовити Милиця, як Марлен потяг нас за собою туди, до пташиних забавок.
Якщо ви думаєте, що люди, якi бубонять щось увечерi на полях ботанiчних садiв ваших мiст та мiстечок, неагресивнi, раджу добряче подумати перед тим, як до них чiплятися. Особливо до тих, якi танцюють з палицями. Поки я думала, що зараз почнеться - воно й почалося, бо Марлен за звичкою пнув мене у спину: "Давай! Зараз ми їх будемо вражати". - "Тiльки не це". - "Це-це! Давай! Не ганьбися перед молоддю". - "Добрий вечiр, - проказала я. - Я перепрошую, але ви маєте якесь вiдношення до церкви?"
До мене пiдiйшов маленький чолов'яга, але дуже кремезний. Правда, може, воно було й не чолов'яга, бо запищало воно мишачим голосом: "А ну, пiшла звiдси. Будь ласочка! Второпала, коза?" - "А нi фiга", - вiдповiв замiсть мене Марлен. "Слухайте, дiти, - продовжувало пищати воно вже до хлопцiв, - сиротами важко жити. Повiрте менi. Заберiть звiдси своїх телепнiв-батькiв". - "А що ми вам зробили?", - подав голос Милиця. Пискля зiтхнуло: "Розумiння важко досягається. Друзi, треба прибратися. Тут засмiчено".
Не знаю, хто з нас першим побiг, але бiгли ми всi. А вони, люди-писклi-птахи, бiгли за нами. I добре бiгли. Ми бiгли пiд акомпанемент невгамовного "Я тебя нескоро позабудууууу". Помаранчевий мiсяць - великий, наколотий помаранч - реготав нам у спини. Таке треба знiмати в кiно. Це була велика гонитва. Дехто з нас вже захекувався.
На мить затримавши дихання, я збагнула, що то хекала я. "Блiн, закрито! Через паркан!" - верещав Марлен. I ми гайнули через паркан. Я подерла одяг. Я так i знала, що воно почнеться. Марленоманiя. В мене були подранi панчохи, спiдниця перетворилася на широкий пасок, зачiска була схожа на кущ. Той, в якому поралися тi, хто не боявся клiщiв та прохолодної погоди. I сама я так хекала, наче займалася тим в кущах дуже довго i старанно. Я помiтила, що прибiгла першою. Цiкаво, а де дiвся Марлен, який змусив мене сягнути через паркан? Я вiдхекувалася поруч з пластиковою кав'ярнею, де люди святкували те, що їм належить святкувати.
Я помiтила, як на мене дивляться три жiночки. "Ой, Зiно, дiвчинку, здається, спортили", - сказала одна з них та поправила пишну зачiску. "Точно, баби - зґвалтували. Йди сюди, бiднятко, випий горiлочки, вона все змиє, вона з усiм примирить, бiдна дитина". "Та вона не дитина, Майя, їй член бачити не така вже i новина має бути". Якраз в цей момент через паркан перелетiв Макс. "Тiкай!" - верескнула я, i собi побiгла. Озирнувшись, я встигла побачити, як Майя вiд усiєї душi довбанула Милицю по спинi пластмасовим стiльцем. "Та ви чого?" - заволав Милиця, але пiддав жару. "Всiм сюди!" - почула я голос Марлена. Як вiн тут опинився? "Мерщiй, от проклятущi баби. Сховаємося вiд них у пiдземцi".
У пiдземцi ми зупинилися та почали уповiльнювати дихання. Я побачила це першою i першою почала реготати. "О, Боже мiй. Ви тiльки-но гляньте!" Вони дивилися на будку. В пiдземках часто стоять такi будки. На них намальовано блискавки та зазвичай пишеться: "Не пiдходьте. Струм". На цiй будцi було написано: "Вiдповiдальний - Холявко". - "За що може вiдповiдати людина з таким прiзвищем?", - заходився в реготi Максим. "За будку? Може, там схованка?" - запропонував Милиця. "Та нi. Судячи iз зображення блискавок,
вiн вiдповiдальний за неї. За блискавку. Це - український бог. Такий собi Зевс Холявко".
В центрi великого мiста стояли четверо абсолютно щасливих людей. Справжнiх. I то були ми. Ми смiялися бiля будки, сповненої блискавок, за якi нiс вiдповiдальнiсть Зевс Холявко. Ми були бруднi, подранi, молодi та веселi. Нам було добре, а помаранчевий мiсяць в той самий час хизувався своїм наливчастим тiлом. "Завтра я приєднаюся до Принца та його Троянди, - подумала я. - Як менi поталанило в цьому життi. Всi вони були такi чудовi". "Слухай, а вiн завтра до нас завiтає?" - запитав Милиця. "А хто його знає. Вiн такий, непередбачуваний. Ти думаєш, що вiн поїхав додому, але це не факт". - "Хай би зайшов. Але не надовго, бо я вже не можу, в мене крепатура вiд нього. Ще трохи - i в мене почнеться марленофобiя", - говорить Макс. I ми знову регочемо.
х)
Аделiна повернулася, щоб повернути моє серце - так вона написала. Але й щоб вкрасти мої грошi - про це, втiм, вона також повiдомила. Вона нiколи не приховувала свої вчинки та намiри, правда, iнодi про них не повiдомляла. Три тисячi євро - не така вже велетенська сума грошей, i не вирiшальна для мене. Основнi кошти я тримав на банкiвському рахунку - з чогось треба було виплачувати кредит за авто. Але то були рiднi грошi. Тi, якi менi дарували на рiзнi свята дiд, мати, батькiв брат. Тi, якi я сам вiдкладав для чогось. Для мрiї. Коли не знав, що менi потрiбно зараз, але був переконаний, що прийде час i менi чогось сильно кортiтиме. Грошi мрiйника.
А ще я думав, чи треба про це комусь говорити, чи нi? Про цi грошi знали, наприклад, батько й мати. Але це не повинно їх надто хвилювати - це були мої особистi грошi. Крапка. Втiм, не все було так просто. По-перше, Аделiна була наркоманкою, тому кошти їй могли знадобитися знову, i то вже незабаром, а по-друге, в неї був ключ вiд моїх дверей. А це означає, що вона могла прийти ще, винести коштовнi речi та технiку, i не тiльки мої, а й батьковi, i Шу. Цiлком логiчно буде змiнити замки. Звiсно, що можна буде збрехати, начебто в мене витягли з портмоне ключ. Все було б можна зробити тихо, якби менi так сильно не хотiлося, щоб мене хтось пожалiв. Нiколи б не подумав, що це менi буде потрiбно. Спiвчуття - менi? Та я нiколи не скавулю i завжди сам всiх пiдтримую.
Ранiше прояви спiвчуття мене принижували. I дратували. Що зi мною? Справдi, це був перший випадок, коли мене кинула жiнка. З кожним трапляється, я це розумiю. Чи думав я, що буду постiйно з нею разом? Iнколи я прагнув цього, iнколи не вiрив в це, часом мене це дивувало та лякало. Двiчi було так, що я затамовував подих i просив у Бога, щоб ця жiнка була зi мною довiку. Набагато частiше мiй мозок атакували питання: що я роблю з незнайомою людиною? В цьому лiжку, в своїх думках та своєму життi? Аделiна була специфiчною жiнкою, до того часу менi такi не зустрiчалися. З нею можна було говорити про серйознi речi, про хлоп'ячi забавки та турботи. Вона все це сприймала, розумiла та навiть давала поради. I слушнi! Чого їй бракувало? Чого вона залишила мене? Вона нiколи про це не скаже. Нiколи. Годi запитувати. Або вiдчувай сам, або це тобi не дано. Це її життєвий принцип. Принцип стосункiв. Навiщо забрала цi грошi? Вона ж знала, вiд кого цi грошi, i як я до цього ставлюся, сентиментальний телепень.
Мамi сказати? Вiолетта Вайгель-Вiтовська зневажає людей, якi вициганюють жалiсть. Хiба їй у життi було солодко? Особливо в тому життi, в яке її народили. Нi. Вона нагадає менi про мету. Про мету та силу. Яка в мене мета? Повернути Аделiну? Я не переконаний, що вiд цього мене попустить. Маму повернення Аделiни тiльки розважить. Яка це мета? Я успадкував її виразнi вилицi, але не успадкував її виразного характеру. Батько? Це вже нi, нi за яких умов. Принизливо зiзнаватися в цьому батьковi, я навiть познайомити їх не встиг, все хизувався своєю жiнкою, своєю дорослiстю, самостiйнiстю, аж пшик? Де воно все це? Мене грабує власна дiвчина, яка мене до того ж кидає, а я виглядаю, як розчавлений дощовий черв'як, який зовсiм не хотiв потрапляти пiд черевик, але його виманив перший теплий весняний дощ. Йолоп. Я - йолоп. I немає зараз нiде в свiтi бiльш жалюгiдного створiння. Як менi зле. Руки холоднi, такi холоднi, як в Шу. Можливо, анемiя - це заразно? Анемiя - хвороба, назва якої схожа на назву блiдої квiтки бузкового кольору…
"Привiт! Справ багато?" - "Привiт, справбагато. Що в тебе з голосом? Хворiєш?" - "В певному розумiннi. Слухай, ти себе колись ненавидiла?" - "Ха! Неодноразово, питаєш таке. Я в цьому фахiвець". - "Тобто, в тебе професiя не тiльки переклади, а ще й самоненависть?" - "До певного часу була. Потiм я почала з цим боротися. Завдяки однiй своїй подрузi. Вона вказала менi на те, що це деструктивно, руйнує особистiсть, псує характер, i навела вагомi приклади. А потiм вже навчила працювати з тим, щоб любити себе, шануватися та вмiти прощати. Не завжди виходить, але я тепер знаю, що це можливо, бо зi мною вiдбулися маленькi, але позитивнi змiни. Що в тебе?" - "А ти можеш приїхати, тiльки прямо зараз? А то я нап'юся". - "Вже їду".
I вона справдi приїхала. Коли вона їхала, я двiчi набирав її номер, щоб сказати, що нiчого та нiкого не потребую, а тим бiльш - її уваги, але скидав дзвiнок. Я нервувався та почував себе лайном. Щоб позбавитися цього стану - випив пiвпляшки джину. "Аделiна?" - запитала вона. Ось так просто. Без жодних моїх пояснень. Звiдки вона могла знати… "Новий смугастий светрик?" - запитав я. "Подарунок", - сказала вперта Шу. З певного часу я вiв боротьбу з її смугастими кофтинами, i їй про це було вiдомо. "Сказала, що ви рiзнi люди, а вiдтепер i жити будете нарiзно?" - "Щось таке. А ще поцупила три тисячi євро. Мої три тисячi євро. А я думав, що збираю їх на свої забаганки. Втiм, де тут протирiччя? Хiба Аделiна та нашi стосунки не мої забаганки?" - "Слухай, пропоную випити, як поряднi люди, тобто з келихiв. I поговорити. Не крий себе i не захлинайся в жалю, добре?" - "Вiдчепися". - "О, ну-ну, давай. Почалося". - "Вiдчепися, кажу. Все одно ти нiчого не розумiєш, та воно тобi не треба. Повчати тут. Досить. Навчений вже. Доросла, блiн". - "Шантажування вiком - не найкращий спосiб порозумiння…" - "Та ви ж самi, самi, першi, лiзете з цим вiком, а що залишається нам? Вiдчути себе дебiлкуватою бiомасою, малечею, що тягне руки до чайника, що зкипає? Дякую. Ти така доросла, така, така, а сама через паркани стрибаєш, та й взагалi… Як менi все набридло. Я думав, що хоча б ти… як я втомився".
"Слухай, вiк це дуже вiдносно, розумiєш? З вiком мозок може працювати краще, а може працювати i гiрше. В тридцять три роки Христос мав учнiв та свiтлу iдею, його було вбито. В тридцять три роки богатир Iлля Муромець тiлькi-но пiднявся з печi. Вiк - це дуже вiдносно, розумiєш?" - "Ти хочеш сказати, що немає нiякої рiзницi?" Шу щось вiзерунила на папiрцi. "Не зовсiм. Дивися". Я подивився. То були цифри. "24:33:42" - "Це що? Новий час, коли пускатимуть "Секс i мiсто"?" - "Ха-ха-ха. 24 - це ти, 33 - я, 42 - Вiтовський старший. Схоже на годинник, так? Ти - години, я - хвилини, вiн - секунди. Так воно i є. Зараз тобi життя здається набагато довшим та повiльнiшим, нiж здається менi, i я вже прискорила ходу, а Вiтовський старший перейшов на бiг". - "А я гуляю?" - "Гуляєш. Це - природньо. В тебе дiйсно бiльше часу. Правда, ще невiдомо, як тим цим скористаєшся". - "Менi зараз здається, що я погано користуюся". - "Можливо, все не так погано. Слухай, давай - наливай, та розповiси менi про Аделiну, якщо буде твоя ласка". Я знизав плечима. Чого б нi?
"Вона дивна. Аделiна дуже дивна. Я не можу сказати, що вона менi сподобалася зовнi. Нi, як каже Милиця, в неї руки як ноги, а ноги як туго скручений стандартний аркуш ватману. Я на таких креслив схеми… Вона худа. Непропорцiйно складена. В неї нервовi та нерiвнi губи. Вона - наркоманка. Вона краща в свiтi дiвчина, в якої на все є власна думка. Небагато є людей, якi мають власну думку та можуть її захищати, правда?" Шу мовчки розливала спиртне. "Щось ми постiйно п'ємо", - зауважив я. "Та й не кажи, куме" вiдповiла Шу. "Я ранiше думав, що можу кохати тiльки вродливих дiвчат, та ще рiк тому на таку, як Аделiна, я не звернув би жодної уваги. Менi подобалися пружнi сiдницi, великi очi, пухкi губи, довгi ноги… Тобто i зараз все це менi подобається. Просто з Аделiною я збагнув, що не все так просто, далеко не все так просто. Я маю на увазi вплив зовнiшностi. Що може бути iнакше. Можна закохатися в щось iнше. Я й сам кiлька разiв, коли натрапляв на дивнi в моєму розумiннi пари, казав: що вiн (вона) в неї (ньому) знайшли? I не мiг збагнути, що саме. Адже я i не шукав, насправдi, я порiвнював зi своїми зовнiшнiми iдеальними параметрами. Хтось iз пари потрапляв пiд них майже iдеально, а хтось - зовсiм нi. Знаєш, може це виглядає смiшно, але я думав, якщо я покохав дiвчину, яка далеко не мiй iдеал, значить це - справжнє почуття, справжнє кохання, а тепер я не знаю".
"Слухай, а чим вона займалася? Тобто коли почувалася добре, були ж такi перiоди, правда?" - "Звiсно що були. Вона фотографувала. Працювала для журналiв, в неї був власний фотопроект. Вона знiмала кохання предметiв. Якщо бачила, наприклад, двi прищiпки на мотузцi, якi схилилися одна до iншої, - негайно клацала, це було зворушливо… А ще вона писала оповiдання. Одне присвятила менi. На день народження. Менi нiколи нiхто не присвячував оповiдань…" Я вийшов до своєї кiмнати та принiс оповiдання Аделiни. "Хочеш, я прочитаю тобi?"
Оповiдання Аделiни, яке вона присвятила Максу
"Soyez le bienvenu", - почув я її, очевидно, захриплий голос. Вона з'явилася в двернiй проймi - тонка фiгурка в чорному, залита бiлим сонячним свiтлом, таке собi чорне лицарське ратище, яке розбивало пил. Напевне, перед моїм вiзитом вона плакала. Темнi кола пiд очима на смаглявому обличчi. Волося вiльно мандрує її спиною. Вiд вiтерця. "Чого ви стовбичите? Заходьте!" Я зайшов до зали. Тут було темно. На вiкнах чорнi фiранки. Пiд скляним ковпаком колотиться дивний метелик. Я несамохiть вiдсахнувся. "Це…", - мiй вказiвний палець зрадницьки затремтiв. Чорний метелик з зображеним на ньому черепом продовжував свої хаотичнi, але впорядкованi, рухи. - "О, c'est symbolique, n'est ce pas? Це всього-навсього Чорна Вдовиця. Не бiйтеся. Вона не завдасть вам шкоди". Вона взяла за звичку посмiюватися з мене. На величезному, на всю кiмнату, чорному килимi, лежали англiйськi подушки-теки, на них стояли кав'ярники, горнятка, змеленi горiхи, маленькi креманки, в яких були налитi глейкуватi ароматнi речовини. Всi цi харчi та предмети були по-схiдному ледачi, вiд них йшла солодка знемога. Диванiв не було. Вiдрубно бiля вiкна стояв кальян, надутий та важливий, схожий на фонтан, вкритий фальшивою позолотою. Вона грацiйно вмостилася на килимi, покликала мене поглядом. Руки її були зайнятi тим, що готували схiдний кавовий напiй. Її очима блукала посмiшка. На мить вислизнула на поверхню, блискучою рибкою, а потiм зникла за довгими вiями. "Ви наче хотiли зi мною поговорити?" - "Так", - пiдхопився я та присiв з нею поруч, але з невiдомих причин влаштувався на безпечнiй вiдстанi вiд неї. "Ви ж мадам Т.?" - "Мадемуазель". Її прекраснi очi оглядали мене, уважно, наче фахiвець оглядає народженого цуценя - вiдповiдає вiн стандартам, чи нi. "Ну i про що ви хотiли зi мною поговорити? Хоча, Mon Dieu, я здогадуюсь…" Метелик, який невгамовно бився об скло, нервував мене. Менi почало здаватися, що з-пiд його маленьких крилець ллється кров. "Я хотiв би поговорити з вами про пана Т., мене вiн цiкавить з точки зору… з точки зору", - я затнувся, намагаючись пiдiбрати потрiбнi слова. "А ви знаєте, ви б йому сподобалися. Так… Так!
Ви добре звучите. Трохи фальшуєте, але в межах припустимого. Йому подобається, коли звук бринить дзвiнко, ясно, прозоро. Ви ж, мабуть, знаєте, що в нього був бездоганний слух. На вас вiн обов'язково звернув би увагу. Тобто на те, як ви говорите". Вона посмiхнулася менi поблажливо, наче присiла у формальному реверансi. "Вiн був… знаєте, вiн був чудовим. Тонким, принадливим, чуттєвим. Надзвичайно чуттєвим". Вона наблизилася до мене. Я вiдчув пахощi мигдалю, розтертого на її пальцях, та небезпеки. "Вiн тягався за кожною, навiть з тих, хто не викликав у мене нiякої довiри, а в нього - уподобання. На моє запитання, навiщо вона йому або що вiн в нiй знайшов, вiн непохитно вiдповiдав: "Je veux, c'est tout!" Його бажання були понад усе". Слово "був" застягло в менi кiлком осичини. Дивна жiнка, дивний будинок, чорний одяг та чорнi крила метелика, крила цього навiженого метелика своїм незупинним мигкотiнням настрашують мене. Адже це вона його вбила, вона вбила його. "Ви!!! Ви.., - я починаю захлинатися. - Ви вбили його!" Я таврував її, нiколи в своєму життi я не був таким вiдчайдушним, смiливим, я прагнув сатисфакцiї, але якої? "Нiсенiтниця. Вiн збiг вiд мене. Знаєте, в життi кожної великої малярки є коханцi, якi не вiдбулися". - "Я вам не вiрю", - голосно вигукнув я та вiдразу вiдчув себе актором-нiкчемником. Вона засмiялася. Легко пiдвелася. Стояла прямо надi мною, струнка, небезпечна, гарна та реготала, реготала, реготала… Мiй крик поглинув мене. Я плутався у лабiринтах цього великого порожнього будинку, я бiг, бiг подалi. Мене вмивав власний холодний пiт, я гепався на землю, пiдводився та бiг далi. А її захриплий смiх все рiвно наздоганяв мене та лоскотав мої п'яти.
***
Я закiнчив, але в мене склалося таке враження, що Шу продовжувала слухати. А менi на мить здалося, що у вiкно б'ється чорний метелик. Я здригнувся. Чомусь уявив, що вiн б'ється в моєму серцi. Нарештi Шу протягла iз спiвучою iнтонацiєю: "Французька…" Менi раптом стало смiшно, метелик зник. "Насправдi Аделiна не знає французької". - "Та ну. Не вигадуй, дай сюди аркуш". Я простягнув. "Тут жодної помилки". - "А й не могло тут бути нiяких помилок. У неї є звичка, їй подобається французька, навiть не на вимову, а на вигляд. Всi цi Je veux, c'est tout!, менi навiть було смiшно. Якщо в книжцi, яку вона читала, були французькi слова або вислови, вона переписувала їх у зошит, а потiм користувалася, коли писала свої оповiдання". - "А навiщо?" - "Не знаю - хто вас, жiнок, розбере. Подобалося, та й годi".