"Де ми вiзьмемо светрик, який згори бiлий, а знизу - наче травою всiяний", - запитав я в Шу. "Нитки я купила". - "Ти будеш це в'язати? Вау! А я можу подивитися? Менi так подобається, як ворушаться спицi, а тепер нiхто не в'яже". В Шу був такий вираз обличчя, який я не можу переказати. В неї забракло дихання, як в мене зараз слiв. "Нi, я не в'яжу, Ми-ли-ця. Але я знаю мiсце, де нам це зв'яжуть. I швидко". I нам це швидко зв'язали. "А дракон?" - "З драконом поки що - дупа. Я не знаю, хто нам його вигаптує". - "Ти!" - "Ми-ли-ця. Я не вмiю гаптувати. Якщо я буду це гаптувати, воно буде схоже на червону безформну пляму. Ти такого хочеш своєму найближчому друговi?" Милиця цього менi не хотiв, але змовчати не мiг. "Нi в'язати ти не вмiєш, нi гаптувати", - забуркотiв вiн. "А ти вмiєш в'язати та гаптувати? Я от вмiю вигадувати, а от що вмiєш ти?", - раптово наїхала на нього Шу. "Нi, я не вмiю в'язати та гаптувати. Але я вмiю бути Музою", - вiдповiв Милиця. "О, Господи. Муза! Це ж треба таке", - сказала Шу. "Ви ще тепер почнiть мiрятися старшими братами", - сказав я. "В нас немає старших братiв", - сказали вони.
Червоного валлiйського дракона менi зробила пара дивакiв, якi виявилися знайомими Шу. Вiн був маляр, i за цей час, коли ми в нього тупцювалися, встиг намалювати дракона, а поки його дружина менi його вигаптовувала (рiвно п'ятнадцять хвилин я молив її не нашивати на нього пайотки та не робити з бiсеру очиська), цей моторний хлопчина встиг втюхати Милицi карикатуру на нього ж (Милиця був у захватi, вiн вважав, що карикатура пiдкреслює його виразнiсть та експресiю), Шу її портрет в профiль (Шу не повiдомила, що вона думає з цього приводу, менi здалося, що вона просто пiдтримала старого знайомця), а менi запропонував купити картину, яку я назвав: "Купа п'яних нарцисiв-самогубцiв" (бо вони стирчали як завгодно, виверчували свої тендiтнi бiленькi писки, нанюханi жовтуватим кокаїном, i намагалися вивалитися з вази; хотiлося їх пiдтримати та всунути на мiсце), тому що ця квiтка була одним з символiв Уельсу. Я на це повiвся, i, як виявилося, вiн не збрехав.
Все це, втiм, було неважливо. Важливим було одне: Гаель Рейчел Бiнвель наступного ранку подивилася менi твердо у вiчi, торкнулася своєю твердою долонею мого плеча, провела по ньому рукою (двi її долонi вiд плеча до лiктя) i сказала: "Треба обмити цього дракона. Так у вас кажуть?" I ми пiшли його обмивати. Пам'ятаю, як вона почала з'ясовувати в кого довший язик - в неї чи в дракона; нам було дуже весело, i я зрозумiв, що вмiю бути щасливим. А ось це було найголовнiшим.
хiii)
Я не знаю, як менi вдалося вiдкритися. Наче хтось, про iснування котрого я не знав, довго упрiвав та сопiв, пiдбирав цифровi комбiнацiї, а я тим часом жив, зачинений на всi замки, ходив по крамницях, листувався, навiдувався у гостi, кохався, реготав над старими анекдотами, намагався утримати репутацiю на роботi, двiчi на рiк вiдпочивав, i навiть опановував новi рецепти iталiйської кухнi, аж раптом "клац" - i я вiдкрився та вивалив все, що мiстилося в менi, на жiнку, яка випадково опинилася поруч зi мною в паризькому аеропорту…
Вперше мене зачинив батько. Але вiн iнколи мене вiдчиняв або своїм ключем, або пiдбирав чарiвне слово, i я вiдчинявся сам. Потiм мене зачинила Вiолетта. Дуже дивно, але зараз я усвiдомлюю, що це вiдбулося майже вiдразу, ранiше, нiж вiдбулося наше весiлля. Згодом я зрозумiв, що це вона мене зачинила, адже спочатку я думав, що то зачинився я сам. Я нiколи не був мовчазним, не мовчав я i з Вiолеттою, але старанно виговорював те, що вона хотiла та очiкувала вiд мене почути. А ще посмiхався. Я знав, що мої ямки впливають на людей певним чином: люди не думають, що я можу бути небезпечним. Власне, якби менi цiкаво було побути наволоччю, я б цим скористався. Але я використовував цю природну особистiсть своєї зовнiшностi тiльки як самозахист.
Я закрив очi на справжнє походження Вiолетти, про яке докопався батько (батько любив дiзнаватися про людей все, але нiколи не нав'язував свою думку, коли це стосувалося стосункiв iнших людей), бо мене, власне, це просто насмiшило. "Бiдна Галя, - подумав я тодi. - Бiдна Галочка". Якби Вiолетта дiзналася про те, що я навiть подумки назвав її бiдною, та ще й Галочкою, вона б розлучилася зi мною ранiше, нiж зустрiла не такого вже й блискучого, але справжнього нiмця, якими вона марила. Я загравав до її подруг, яким я завжди подобався, тiльки тому, що її це розважало. Я навiть писав твори на теми, якi її хвилювали, бо її, бач, турбувала моя справжня думка, а людина краще розкривається на письмi. Смiшно. Як все це було смiшно. Шкода, що всi цi витвори не збереглися, я б зараз читав їх, коли в мене псувався настрiй. Одне я зрозумiв - я нiколи не вiддам їй Макса, тому що не хочу, щоб його життя вона перетворила на свою докторську дисертацiю.
В такiй вiдкритiй до людей Америцi я теж був зачинений. Ким був для них Ежен Вiтовськi? "Смарт юкраi нiен", "гоноровий полячек", "пiдiйди до того факiнг словака, вiн в цьому петрає". Всiх решту бiльш цiкавило, який номер мого страхового полiсу, нiж те, яка музика та книжки менi подобаються. Втiм, в мене були коханки, в мене були друзi, деяких людей в своєму офiсi я поважав, спiлкування з деякими - уникав, тобто я наче жив нормальним життям. Я згадував, як починалася моя американська самостiйна кар'єра, коли ми з навiженим Сашком збiгли на старiй машинi (жоден з нас не мав водiйських прав) та винайняли хату, по якiй я не пересувався без ножа, тому що Сашко був величезний як скеля, а глузд вiн втратив давно, тобто я дбав про себе та своє життя. Але якимось чином я зрозумiв, що все це не те, коли зустрiв її.
Спочатку я зрозумiв, що вона є таким типом жiнок, якi менi завжди були до смаку. Гарнi стегна, виразнi сiдницi, тонка талiя, може трохи видовжена, довгi кiнцiвки, темне волосся. Таке, в яке кортить зануритися. Ну i, перш за все, - вилицi… майже тi самi вилицi Вiолетти Вайгель, якi пiдкорили мене вiдразу. З нею легко було спiлкуватися, та я навiть не помiтив, як ми слiдом за помаранчовими шаликами румун приєдналися не до тiєї черги на вилiт. Я надзвичайно зрадiв, що є нагода залишитися у Парижi, натомiсть вона поводилась, як скажена iдiотка: гасала, ридала, забивалася у кут. Вона так iстерикувала, що менi конче захотiлося вiддалитися. Але натомiсть я почав бiгати з нашими паспортами та залагоджувати проблему, яка проблемою зовсiм не була. Звiсно, що потiм вона розповiла про свою матiр. Жiнки з нервами, подiбними на гнилi нитки… я таке теж зустрiчав. Були моменти, коли вона дуже мене дратувала, але й моя роздратованiсть у вiдкритому станi була зовсiм iншою на смак.
Правда, вона здавалася менi занадто юною. Я сторонився юних жiнок, почувався незручно, здавався собi майже стариганом. З нею ж я почувався впевнено та весело, поводився наче пiдлiток поруч з дiвчиною, яка його приголомшила тим, що погодилася пiти на побачення: вибрехував якiсь iсторiї на одному подиху, реготав та намагався її причарувати! Та я навiть не думав, як переспати з нею. Зовсiм не було таких думок, що теж було дивним. Менi хотiлося її бавити, i все. I вона бавилася, наче дитина. Ми гойдали одне одного в колисках, i нам було добре. Але з моєї голови не йшла наша рiзниця у вiцi. Коли я побачив Макса, то я подумав - а чого б їх не познайомити? Iнколи я мiркував про те, яка в мене буде невiстка. Шу мене влаштовувала в цiй якостi на всi сто вiдсоткiв.
Я тiшився з того, що ми обмiнялися координатами, бо не хотiв втрачати легкостi спiлкування та шукати ключ для себе. Вранцi я почав ритися в касетах, щоб знайти "Iсторiю кохання". Я завжди милувався Жульєт Бiнош, а Шу була схожа на неї. Взагалi ця аеропортова iсторiя кохання двох незнайомцiв була навiть не натяком, а прямим запитанням: чи ти погоджуєшся, що… Я довго вагався: брати це з собою чи не брати, дарувати чи не дарувати. Можливо, вона подумає, що я iдiот, старий мудак, який любить чiплятися до дiвчат, куди б не летiв, їхав чи ще щось. Щоб не втрачати хист - пiдчеплювати когось молоденького з метою приємно провести нiч. А може - тиждень, а може - мiсяць. I вiдкишкувати свою старiсть. "Кш-кш, Старiсть, бачиш, не до тебе? Я зайнятий, бачиш, яке мене бавить дiвчисько? Тобi це й не снилося, шкутильгай собi далi".
В ресторанi вона поводилася дивно. Я був переконаний, що я для неї нiхто. Випадкова людина, якiй вона винна грошi, тому треба терпiти цей марудний ланч. Вона навiть їсти нiчого не хотiла. Здавалося, що вона взагалi не розумiє, навiщо вона в це ув'язалася, чого смiялася над моїми жартами? Вона так дивилася на мене, що менi здавалося: вона зовсiм не пам'ятає моє обличчя, а зараз сидить та думає: "Боже мiй, який огидний тип". Нестерпно. Адже сама вона була класна. Першокласна. Бiло-зелена смугаста кофтина вiдкривала шикарнi плечi та пасувала їй - "пiд очi". Джинси дозволяли бачити все: стегна, ноги, сiдницi. Джинси закликали все це помацати. Зараз я її хотiв, дуже сильно. Моє дружнє до неї ставлення змiнилося на бажання. Хтось в менi перемикав швидкостi. Я смикався та поводився, як телепень, я був незграбним, тоскним, не знав, що робити з руками. Менi захотiлося пiти геть. Пiти та не думати, що все це вiдбувалося зi мною. Натомiсть я щось говорив, намагався бути цiкавим, але не витримав i пояснив їй, що почуваюся iдiотом, тому що менi подобається пригощати жiнок добрим обiдом, так мене влаштовано. "Вибачте, мене це дратує", - сказав я.
Коли вона простягла менi iдiотський смугастий подарунковий пакунок, я подумав: от i все. Вiолетта Вайгель Вiтовська, що оселилася в її вилицях, сказала менi: "Ну на що ти сподiвався, любий? Ти ж зовсiм не вмiєш поводитися з жiнками. Але не треба сумувати - це вiд народження: хтось вмiє, а ти - нi. Можна було б напрацювати, але на це ти взагалi не здатний". От i все. Там пляшка французького коньяку за вартiстю клятих квиткiв, або шикарнi парфуми, або африканська маска "хенд мейд", та все, що завгодно. Їй незручно залишатися менi винною. Так, її приятель накатав скаргу до "Ейр Франс", але совiсть шмагає її шикарне темне волосся, не дає спати та почуватися вiльною вiд обов'язкiв спiлкуватися з цим марудним старим. Вона зараз вiддасть менi це, зiтхне з полегшенням та пiде. Вона сказала, щоб я не дивився на це при нiй. Бач, яка делiкатна, самiй незручно за свою поведiнку. Я починав вiдчувати пустоту та лють. Лють в пустотi бавилася моїми нервами, рвала їх на шмаття, прикрашала себе. Вона майже побiгла вiд мене. Був би в мене камiнець - присягаюся, жбурлянув би навздогiн. Я думав позбутися пакунку, залишити його у смiтнику. Але не змiг. Тодi подумав, що розшматаю пакунок ще в машинi (вона його ще й скотчем заклеїла!). Не став. Вдома мої колiна цiлував профiль Жульєт, вона збиралася розповiсти менi свою iсторiю кохання, менi здається, я тодi заплакав. Шу я зiзнався потiм, що на неї чекав такий самий дарунок. Я почувався таким щасливим…
З нею було весело. Це найхарактернiша риса наших з нею взаємин. Вона завжди була вiдкрита до будь-яких жартiв, вона смiялася сама з себе, з мене, моїх звичок, навiть з мого благородного iменi. Це виявилося несподiваним, бо iменем я пишався змалечку. Ще б пак. У мене було шикарне iм'я. Євген Бронi славович Вiтовський. Але їй було смiшно. "От чого б я так реготав, Олександро Володимирiвно Квiтко, квiточко моя середнього роду? В мене на вiдмiну вiд декого - гарне iм'я". - "Послухай, але гарне теж може виявитися смiшним. Вслухайся, нi, чекай". Вона вибiгла тодi, а повернулася, вдягнута в чорну сукню, яку задрапувала кiлькома шаликами, волосся вона забрала у величезну скирту. Вип'ятивши груди, вона урочисто промовила: "Єбе Вiтовський". Я навiть не збагнув, а коли збагнув, почав реготати так, що послизнувся на капцi та впав на килим. "Зрозумiв? Так пихато-урочисто. От зараз вiн знiме труси i, увага, шановнi, глядачi. Єбе Вiтовський, сi бемоль мажор! Вашi оплески, дорогенькi!" Нас поєднував смiх, i я був переконаний, що нiхто не зможе здолати або розлучити людей, якi зв'язанi смiхом.
Нiколи б не подумав, що мiй Максимка, самостiйний, добрий та дотепний хлопчик, може бути таким агресивним. Вiн взагалi її не сприймав. Категорично. Дивно, коли я показував йому фотокартку Шу, вiн визнав, що вона приваблива, а потiм поводився так, наче я привiв до хати сатану. Нiколи не думав, що мiй син - егоїст. Ми з дiдом робили все, щоб вiн вирiс порядною людиною, яка розумiє, що не можна дошкуляти близьким, вистачить iнших людей в життi, яким доведеться дошкуляти i якi будуть вимучувати тебе. Про своїх треба пiклуватися. А зараз вiн наче втратив розум. Але я не втручався, не втручався навiть тодi, коли Шу звернулася за допомогою.
Вона довго трималася, я пишався нею. Вона намагалася будувати стосунки, а вiн їх руйнував. Справдi - вони наче гралися в пiсочницi: вона виробляла з пiску пасочки, вiн чекав, поки вона переверне формочку, аж потiм розчавлював пасочку ногою. Я не втручався, тому що знав, наскiльки важливим є цей досвiд, насамперед, для Максима, а ще те, як важливо йому впоратися з цим без моїх порад, настанов та прочуханок. Тим бiльш, що це не допомогло б. Про себе я називав це вiйною Бiлої та Червоної троянд, i був переконаний, що Шу припинить свої масованi атаки задля встановлення дружби з моїм сином, а вiн врештi-решт вгамується.
Я пiзно вiдчув, що дещо змiнилось. Я ледь змiг опанувати себе та обiйняти її в той день, коли вони повернулися вночi напiдпитку, страшенно задоволенi одне одним. Веселi, молодi, вродливi. До того ж, так, вони були дуже схожi мiж собою - як я цього ранiше не помiчав! Коли я обiймав її, бо вона кинулася до мене, я спiймав погляд Макса. Це був погляд дорослого чоловiка, якому не подобається, що хтось мацає його жiнку. Цим "кимось" був я. Вiн презирливо дивився на мене, прискiпливо, виразно. Я засоромився своїх голих нiг, якi недоладно стирчали з-пiд короткої футболки, в якiй я намагався заснути (я був схожий на пiдстаркуватого актора, якого примусили грати роль Дзвiночка в дитячiй виставi). Зараз вiн помiтить, що мої ноги не такi пружнi, як у нього. Огидно, як це огидно. Старигань обiймає молоду шикарну жiнку, з якою вiн тiльки що пив вино, сперечався з приводу музики, вони разом смiялися, вона жартома перевiряла його прес кулачком (вона таке полюбляла робити), а вiн смикав її за волосся (у нього був потяг до волосся з дитинства; Вiолетта забороняла йому це робити та лупцювала по руках, а я дозволяв)… Шу смiялася, щось шепотiла, пiдспiвувала, здається, "уна-уна-уна-ун моменто", це було справдi смiшно, вона була кумедна, але я вiдчував, як з кожним "уно" з мене наживо здирають шкiру. Цього не могло статися. Це цiлком могло статися.
Далi почалося пекло. Моє власне. Я його, наче вогнище, сам розпалив у своїй хатi. Що я мiг? Спостерiгати та чекати. Прислуховуватися, принюхуватися. Придивлятися до себе й до iнших. Я почав збiгати та пiдiйматися на свiй поверх сходами, щоб помiтити, коли мене скрутить вiд знесилення. Щоразу менi здавалося, що я бiльш спiтнiв, бiльш захекався нiж ранiше. Це - старiсть. Коли я кохався з нею (а я продовжував кохатися з нею, бо хотiв її надзвичайно), поводився бiльш агресивно, кусав її плечi, вона кричала, вона була майстринею видавати звуки, i менi це подобалося. Я згадував, що Вiолетта привчала себе бути стриманою, використовуючи будь-яку нагоду, в тому числi й секс. Шу гомонiла, стогнала, викрикувала щось незрозумiле, навiть плакала, схлипувала беззахисно, як дитина, а я цiлував її у макiвку чи в сiдницю. Зараз я прислуховувався до кожного її звуку, i коли вона стогнала "ммма", я чекав, дотискував її, входив рiзкiше, щоб вона викрила себе, злочинниця, щоб закричала на всю горлянку: "Макс"… Менi здавалося, що мене вiдразу вiдпустить. Краще знати, нiж мучитися пiдозрами, але бути переконаним, що все так, як ти пiдозрюєш, але не мати певних доказiв. Я божеволiв. Iнколи я уявляв, як вона уявляє, що мої руки, яки блукають її тiлом, це руки Максима.
Звiсно, що я спробував все з'ясувати в неї. Звiсно, що вона вiджартувалася, але я наполягав, вимальовував приклади, згадував її чоловiкiв, на яких на мою думку бiльше був схожий Макс, нiж я, тиснув на неї, скавульчав, розповiдав про довiчну чоловiчу конкуренцiю, а тодi вона запитала серйозно: "А що тебе бiльше хвилює - те, що вiн в цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?" Я вiдчув холодок в районi своєї шиї, натомiсть серце моє палало, всi нутрощi також. Я вибачився, сказав, що наговорив дурниць, а що ще говорити в таких випадках? Вона сказала, що ми можемо повернутися до цiєї розмови ввечерi. Я уявив, як я хутко пiдводжуся та починаю бити посуд на кухнi, кулаком перевiряю на мiцнiсть вiкно, скло летить на мене, на неї, сусiди починають колотити по батареях, щоб ми припинили цей безлад, а потiм я починаю трясти її, намагаючись дiзнатися, що вона приховує, i як вона могла таке зi мною зробити, - як раптом обм'як. Видався собi смiшним та безпорадним.
Вона пiшла на свою роботу, а я сидiв, палив чужi цигарки (залишив хтось з гостей) та уявляв, що вона, можливо, написала йому листа. "Старий щось про нас знає. Надалi треба бути обережнiшими". I його, Максову, нахабну посмiшку переможця… Я вирiшив поїхати на цвинтар, до батька. Потрiбна була його присутнiсть, нехай умовна. Можна було поговорити з батьком i не залишаючи квартиру, але я вийшов надвiр. Навпроти нашого будинку був старий дитячий майданчик - кiлька гойдалок, на яких я нiколи не бачив дiтей, лавка, на якiй в теплу пору сидiв бомж, що читав покети, а ще дерев'янi боввани, однаковi та жахливi на вигляд, яких було врито у пiсок, щоб вони бавили дiтей - це вигадав явний манiяк. На бовванiв пiдiймали лапки дворовi кобелi, хрестилися старенькi, а ввечерi когось i з них обов'язково кликали бути третiм мiсцевi п'яницi. Двох i з них хтось знiс. Вони валялися п'янi в багнюцi. Один вклав голову на груди iншому. Однаковi, як брати-близнюки зi спитими пиками. Груди того, хто пiдтримував голову iншого, були в червонiй фарбi. Поруч i з ними валялася "розочка" з горiлчаної пляшки. "Тут вiдбулося братовбивство", - подумав я. Перед очима, втiм, з'явився Макс. Вiн простягував до мене руки, а я стояв бiля вiкна на кухнi та тримав нiж. "Геть!", - заволав я. "Трррр", - поважно вiдповiла менi ворона. "Я не тобi, панi вороно", - вибачився. "Трррр", - повторила вона. "Може, вона панянка або взагалi пан?", - подумав я, щiльнiше закутався в шалик та пiшов шукати таксi.
На цвинтарi було не дуже тихо. Снували люди. Я поклав цукерки та маленького коника на могилу поруч iз батьковою. Там було поховано малюка. Його ще не встигли назвати, до нього нiхто нiколи не приходив, могила була захаращена, я сам виривав будяки щоразу, коли приходив до батька. Я назвав малого Кирилком. "Привiт, Кирилко", - сказав я, i менi закортiло притиснути до грудей це маленьке тiльце, яке, можливо, так i не притиснула до себе його мати. Я уявив собi лiкаря, руку якого мати Кирилка вiдчула на своєму тiлi i розгубилася, тому що розраховувала вiдчути на собi свого синочка. "Менi шкода, менi дуже шкода, ми зробили усе можливе…" Вiд її вiдчайдушного крику я прийшов до тями та хитнув головою у бiк батька: "Тату, чекай, я… зараз". Батько любив дiтлахiв, вiн мене розумiв. Аж тут я подумав, що Кирилко вирiс. Звiсно, що вiн вирiс, вже скiльки минуло рокiв… матiр Божа… а я весь цей час продовжую тягати йому цi дитячi забавки, з нього, мабуть, глузують всi товаришi, дiвчатка. Але що ж тодi принести? Я наче збожеволiв, почав рахувати, скiльки йому рокiв, ого, майже однолiток Макса. То що тобi принести, Кирилко? Iншим разом я до тебе приведу Шу. "Шу - це те, що потрiбно парубкам твого вiку". Злiсть масажувала моє серце.