- Як же се можна! - одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за вiжки.
- Христе, - кликнула Загнибiдиха. - Iди лиш сюди на час, я маю щось сказати.
Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:
- Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи, що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть, сама верну… Чуєш же? - утретє допитується Загнибiдиха.
- Чую, чую. Спасибi вам! - дякує Христя. Загнибiдиха їх аж за ворота провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi з воза устати ворiт зачинити.
- Я й сама зачиню… їдьте з богом!
Карпо смикнув вожжину - i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха стояла за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.
V
Ще поки вони їхали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi кам'яницi, Христю клопотали всякi думки… "Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi… То-то зрадiє матуся, не сподiваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стрiне їх i заверне назад?.. Не доведи боже!.."
Христя одвертається вiд кожного стрiчного прохожого i проїжджого: їй здається, що то хазяїн - i от-от признає її… "Хоч би вже се мiсто скорiше кiнчилось, їдемо, їдемо, а йому й кiнця немає!"
Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки. Далi пiшли обiдранi хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край однiї й тину немає; у другої й димар розвалився; третя - зовсiм на бiк похилилася, з вiкон, замiсть шибок, визирає ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не голi дiти… "Боже! якi злиднi та недостачi! Бiсовi крамарi та пани найкращi мiсця пiд себе позаймали, все найдорожче собi наздирали, а бiдноту виперли аж на край мiста в смiтники та пустки", - думала Христя.
Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на всi боки, розлягалися поля, рябiючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшеницi, то чорною грудою рiллi… Христi наче хто камiнь зняв з душi: зразу стало i вiльно, i легко… Сонце, пiднiмаючись угору, привiтно сяє-грiє; вiтерок легенький дише; жайворонки, в'ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лiсочку, кують зозулi… Красно так усюди, просторо, вiльно!.. Христине серце не б'ється мов, а стиха токоче; очi бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темнi яри, з яру - на зеленiї бурти… Якiсь тихi та радiснi почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!.. - тьохкоче її зрадiле серце.
Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли уверне слiвце про хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засiвали, а бач, як пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада тому мовчанню: нiщо їй не забороняє думати про себе, нiщо її не розговорює, не порушує нiмої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну мiсцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимi полежати, надихатися вiльного польового повiтря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря i кучеряво розвивається в прозорчатому повiтрi… Що то за хутори? Невже Йосипенковi? Так, вони… Вони, iдучи в мiсто, спочивали там… I перед нею, мов жива, стала блiда Мар'я з чорними очима, стара гариклива Явдоха… Чи то ж то вони обидвi живi-здоровi? Явдоха подавньому гризе свою невiстку? А Мар'я мовчить? Чи вже, чого доброго, у мiсто удьорила? "Така вже, - казала вона, - удалась я, такою i пропаду…" Городянка!.. I що там, у тому городi, доброго? Достаткiв бiльше, достатки кращi? У кого ж тi достатки, то й добре; а як бiдному - то всюди погано, Та часом i при достатках лихо: як нема долi, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: i багата, а нудиться серед свого багатства… Воно як кому!
Проїхали ще трохи… Це - Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся i прикро подивився на неї:
- Чого ти?
Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христi, мов живе, усе те стало вочевидячки: i як Кирило крався через снiг, i як шурхнув ногами у рiв, як вилазив - лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. "Дiвча! - думав вiн. - Все-то їй на думцi реготи та смiхи".
Це шкапiйчина, наче що вкусило її, кинулась, сiпнула й пiшла скоком. Карпо мерщiй ухопився за вiжки.
- Тпррру!.. Iч, почула свою землю та - скоком! - сказав вiн, здержуючи коняку. - А небiйсь, у мiсто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, - повернувся до Христi Карпо i почав показувати, де чия. Невеликi все то клаптики були, однi свiжо заскородженi, другi злегка прикритi зеленою рослиною.
Христi здалося, що тут i лани були дрiбнiшi, i хлiба нижчi, нiж бiля мiста. Там - широкi та довгi, густо, як щiтка, заросли; а тут - де-не-де зеленiє блiде зажовкле стебло… Христя не витерпiла похвалитися про те Карповi.
- Достаткiв там бiльше, - почав той, - переорюють краще, та й земля ситнiша. Тут з глиною - руда, а там, як угiль, чорна. Небiйсь, городяни хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i тут нiчого, коли б хоч трохи бiльше землi тiєї… А то - всього жменя, а ти крутися бiля неї, тягни звiдти i на податки, i на прожиття… - Карпо важко зiтхнув, зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору. Хрест мар'янiвської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далi й покрiвля зазеленiла; показалися садки, хати… Село! село! I серце Христине неспокiйно заколотилося у грудях.
Прiська того дня, попоравшись коло печi, сiла спочити, їсти їй - капельки не хотiлося. Думки розбирали голову… Як там у городi? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче за поли тягло пiти довiдатися.
"Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка - люба, поки здорова… Здоров'я - усьому голова", - думала Прiська, збираючись до Здора.
Вона застала Одарку за роботою: та купала дiтей. Чорноока Оленка, вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама з собою щебетала. Бiлоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплiй водицi. Все йому хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав, то прилягав, допитуючись матерi - чи видно його голову. Одарка сидiла на лавi й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!
- Води ж чистої немає, - казала Одарка.
- Я i в тiй, що Оленку купали.
Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З себе та - в ночви…
- Я не так, як Олеся, - кричав радий Миколка. - Я i плавати, i пуринати вмiю!.. - I розходився так, що аж вода з ночов виплiскувалась.
- Що се ти, Одарко, дiтей купаєш? - здивувалася Прiська, мерщiй зачиняючи за собою дверi.
Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: "Бабуся! бабуся!" Оленка, простягаючи до неї свої пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями й нетвердо вимовляла: "Бач… бач… бiля… купалася…" Прiська пiдiйшла до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:
- Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться - з головою!
- Гарно, гарно, - похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.
- Ви-бо не дивитесь, - гукав Миколка. - Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.
- А що, глибоко? - допитувався.
- Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…
- Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.
Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:
- Що, не було? Не вертався?
- Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде - пообiдаємо разом.
- Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… - зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.
- Тiльки пiдете - розсердюся й нiколи до вас не прийду! - посварилася вона.
Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"
- Карпо! Карпо! - скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:
- А що, як Христя? Чи жива-здорова?
- Та Христя тута! - каже Карпо.
- Як тута?! - скрикнула злякана Прiська.
- Тута… Приїхала.
- Коли приїхала? Де приїхала? - бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.
- Христя пiшла до вас, - каже Карпо.
Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.
- Здрастуйте, мамо! - гукає Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи до матерi. - Чи ждали? чи сподiвалися?
Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в неї свої потухлi очi.
- Матiнко! Не пiзнаєте мене? - спитала Христя.
- Христе! Дитино моя! - простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i заплакала.
Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.
- Ач, яка молодець Христя! - каже Одарка. - Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити - то й не сподiвалися.
- А я так, несподiвано, - весело щебече Христя.
- Молодець, молодець! - одно плеще Одарка, обдивляючись.
- Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.
- Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!
- Забiжу, не забуду!
Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка - до своєї.
- Як же ви тут живете? - допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…
- Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська. - Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..
- Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, - дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!
Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила - дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…
- Ви плачете? Мамо! - скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.
- Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..
- То ви не вiрите? - спитала Христя. - Так от же - хай мене хрест поб'є! - коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?
- Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, - утираючи сльози, замовила мати. - Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там - i гаразд, дочко; а погано - уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги - їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.
Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.
- Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то - затовкла салом, та й годi, - гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.
Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… "От i сiли обiдати, - гiркий наш обiде!" - згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала - нi солi досить, нi приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.
- Недобрий, дочко? - спитала мати. - Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, - картопля зимою померзла, а на весну - так драглями i взялася; насилу назбирала пiвклуночка посадити. М'яса i в заводi не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, - потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни - шо-шо, а люблять ласо поїсти.
- Та страва добра, - одказала Христя.
- Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.
Христя кинулась до кашi - i каша пройшла димом. "Постарiла мати, - подумала вона. - Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що й димом пройшла". I наче що обценьками їй серце здавило. Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.
- Ви саме обiдаєте. Пiду, - думаю, - хоч подивлюся на Христю, як там вона.
- Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме! - жартуючи, одказуб Христя.
- Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас - пусто, пiдемо до нас - недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо тебе, - як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?
- Було всього, - одказувала, зiтхнувши, Христя.
- Правда, дочко, правда: всього часом буває.
- Часом - з квасом, а порою - з водою? - каже Одарка.
- Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! - одказує Прiська.
Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад - знову його застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, - тiльки про те й рiч.
- Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, - спиталася Христя, щоб перервати розмову.
- Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.
- Я вже не хочу їсти, - одказала Христя, устаючи i хрестячись.
- Така ж ти, - сумно сказала мати, пiдводячись, i почала прибирати З столу.
- Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, - весело замовила Христя, збираючись виходити.
- То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, - сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.
Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило - чого так швидко утекла Христя?! "Приїхала до матерi в гостi, - думала Одарка, - i побiгла до чужих!"
- Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi? - спитала, помовчавши, Одарка.
- Отак, як бач! - гiрко одказала Прiська. - Хвалиться: хазяйка - добра людина, а проте - бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли - вези, не вгинайся!
- Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I на нiч у двiр пустила, i нагодувала, напоїла.
- Гей, ти, дiвко! Дiвко! - донiсся знадвору Карпiв голос. - Куди се?
- Прощайте! Пiду, - одгукувалась Христя.
- Бач - добра: матiр покинула, а сама навдьори!
- Хто се? - спиталася Прiська, дослухаючись.
- Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.
- Здрастуйте в хату! - привiтався вiн.
- Здоров, Карпе!
- Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…
- То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, - одказала мати.
- А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.
- Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, - хвалила Одарка, розглядаючи булку.
- Коло того ходять - одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, - одказала Прiська.
- Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам - чорний хлiб з остюками? - спитала Одарка.
- Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi Одарка глибоко зiтхнула.
- Пани та багачi! - нешвидко додала вона до свого зiтхання. її нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.
- Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, - зовсiм-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!
Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi вiддати… Вiддасть - спасибi їй! - Христi новий убiр буде; бо в неї хоч одежинка i є, та лишню мати - все краще. А й не вiддасть - хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку служби, то хiба i так не пропадає?
"Пiвроку, - думає Прiська, прилягаючи спочити, коли пiшли Карпо й Одарка. - Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку… А там знову заживу З нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. I красою i здоров'ячком бог не обiйшов - хiба от долею…"
Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, свої злиднi та недостачi ворочали її з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд неї.
Де ж дочка повертається, поки мати такi важкi гадки дума?
Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває нi на хвилину. Горпина розказує Христi про село, про знайомих дiвчат, парубкiв, що де скоїлося, про кого яка чутка пiшла - все викладає подруга подрузi, маленевеличке iз-за нiгтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга - вiн би присилав старостiв до неї!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе… "Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!"
Христя слухає таємну розмову подруги - i серце її неспокiйно б'ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачiпає її серце, будить думки…