Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.
- А ти бiжи до сусiд. Скликай - хай iдуть обмивати. Та забiжи i до старого - хай бере псалтирю читати, - наказувала дячиха Христi. Та стояла як укопана.
- Чого стоїш? Бiжи! - гукнула дячиха.
Христя, не знать куди i чого, побiгла.
Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жiнки мовчки хитали головами.
Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.
- Молода така, - жити б та бога хвалити - нiт же… - шептали знайомi й незнайомi.
На Христю - як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
- Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!
Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…
- Це ти сидиш? - почувся над головою знайомий голос. Христя глянула - перед нею стояв Загнибiда.
- Чуєш: тiльки слово кому - не животiтимеш! - прошептав вiн i пiшов З двору.
Христя мерщiй втекла пiд комору.
Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн людський; а хто гомоне - не видно. У причiльне вiкно свiте свiт. Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одiрватися вiд того свiту - вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi…
Ще вертаючись у мiсто, Христя запам'ятала ту мiсцину пiд липою, звiдки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла - що застала?..
Холодний страх пройняв її наскрiзь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавнiй прихiд. Ось вона у двiр ввiходе… Пусто; сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сiрi померки окривають хату… Де ж люди? Пiшла в свiтлицю - немає, далi - в кiмнату… Там на лiжку щось чорнiє… Христя пiдходе. То ж - хазяйка… Блiда та бiла, мов з крейди вистругана; однi очi горять - тлiють, мов роздута жарина… "Що це з вами? недужi?" Вона тiльки хитає головою та щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… "Не було… не було… Ох, смерть моя!" - тiльки Христя i розiбрала з того шепоту. Потiм вона пiдняла руки, темнi, у смугах, i зразу опустила; повернулася, зiтхнула - i закрила очi… Далi Христя нiчого не пригадає… Чує гомiн людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу… Зємля пiд ногами у Христi захиталасяпосунулась, наче попливла куди…
Блiдий вранiшнiй свiт стояв уже над землею, коли Христя прокинуласьопам'яталась. Кругом нiкого не видно, тiльки сизий туман хитається у повiтрi. Крiзь його курище миготить iскорка свiту: то жовта пляма вiд свiчки гойдається по шибцi. Христя зразу розiбрала - що то за свiт i звiдки… Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидiти сю лиху годину? Та й пересидiвши - що далi? Iти у село до матерi? А тута ж як кинуть? Загнибiда ж її i з-пiд землi видере!.. їй тепер - як тому чоловiковi, що в степу заблудився: i туди ткнися - пусто, i туди никни - голо: кричи, гукай - тiльки твiй голос розходиться по нiмiй пустинi!
Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає; в очi - наче хто пiску понасипав. Вона пiдвелася устати, та зразу й сiла: ноги мов хто косою пiдкосив. Сумна, похнюпившись, сидiла вона i слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокiйно билося серце.
- А ти тут спала? - роздалось коло неї. То питався Загнибiда.
- Знаєш що? - почав вiн далi. - За те, що ти вiрно служила, добре робила, - на тобi та йди собi з богомГ - i ткнув їй у руки якусь бумажку.
Христя глянула на бумажку - сiра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом'яла в руках - лопоче… "Чи грошi це, чи так - шматок паперу?.." Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. "Треба показати… розпитатись…" I вона сховала бумажку за пазуху. Глянула - бiля неї нi духу… Вона сидiла i думала, мов чуманiла…
Сонце почало викочуватись з-за гори; першi iскорки його застрибали понад землею; туман рiдшав, осiдав на траву густою росою; з улицi доносився гомiн та гук… То люди поспiшали на базар.
"Справдi: чого я тут сидiтиму? - подумала Христя. - Розщот дано… пiду в базар, може, кого з своїх селян побачу - упрошуся, щоб пiдвезли додому".
I, пiдвiвшись, вона тихо вийшла з двору. На улицi чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнябiда та верне її знову? Мерщiй, мерщiй утiкай, Христе, додому!
I глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з мiста.
VII
Уже цiлий тиждень живе Христя в селi i нiяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима… її жовте тiло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витрiщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хатi. Христя боялася сама зоставатись. Iде мати куди - i вона за нею, а настане вечiр - вона i з матiр'ю боїться. На улицю, до дiвчат - i не кажи! Уже Горпина з подругами з усiх бокiв забiгала - не йде. По селу пiшла чутка, що воно щось та значить. До того Прiська якось раз понуждалася в грошах i попрохала Карпа розмiняти їй ту бумажку, що принесла Христя.
- Та се аж пiвсотнi рублiв! - скрикнув Карпо.
- Пiвсотнi? - здивувалася Прiська. - Пiвсотнi! Се - великi грошi. Де такi грошi Христi взяти? - I важкi думки обняли її серце.
- Де се ти взяла цi грошi? - прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христi.
- Хазяїн дав. - I Христя розказала, як то було. Прiська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, i не примiчала, як та бумажка трiпалась у її руках.
- Ти - брешеш! - суворо гримнула вона i ще прикрiше подивилася дочцi у вiчi, неначе хотiла подивитися їй у душу.
Христя змiнилася у лицi. Що ж це - i мати не вiрить?!
- Це знаєш скiльки? - пита Прiська.
- А почiм я знаю! - вiдказує неспокiйно Христя.
- П'ятдесят рублiв… Де ти взяла? - пристає мати. Христя заплакала.
- Боже! I ви не вiрите менi! - скрикнула вона. - Недаром тi гаспидськi грошi наче огнем пекли мене, недаром я не хотiла їх брати… I сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках…,
- Та я… вiрю… Я - вiрю… тiльки… дитино моя! - з плачем уже почала Прiська. - Такi грошi дурно не достаються… Уп'ять же - i смерть та… Не занапасти ти своєї i моєї голови! - заплакала мати.
Христя не знала, що казати матерi, про що це вона натякає їй.
- Хай мене бог поб'є, коли я крала! - тiльки й одказала Христя.
Прiсьцi жаль стало дочки. "Нi, вона не така, - думалося їй… - I забреде таке в голову? Дитина ж, зовсiм дитина, - дивлячись, як плакала Христя, жалiла Прiська. - Скорiше всього - хазяїн помилився. Хiба йому мало було клопоту бiля помершої? Певно - помилився. Не буду я мiняти сих грошей; заховаю. Може, вiн, як прийде до помки, кинеться, тодi вiддам йому. Нащо нам такi грошi? Чоловiк помилився, а ми затаїмо… Господь з ним, з його грошима! I то гаразд, що Христю одпустив до строку".
I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а заховала глибше в скринi.
Здається, кому б знати про тi грошi?
Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку - i полетiла вона стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.
- От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його знає - може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу - така сила! Тут щось не так; тут щось та е, - гомонiли мiж собою люди.
- Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних ласi, - казав Супруненко.
- Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? - пiддержували чоловiки.
- Це значить - на легкi хлiба пiти? - спитався один.
- Та воно щось пiдхоже, - додавали жiнки, - бо недаром вона нiгде не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю - не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.
- Чи не помагала лиш i вмирати? - пiдструнчував Грицько, усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi; другi - що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi - що злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в чiм брехня - нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись…
- Та воно не окриється! Воно колись виявиться! - гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка - i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi - краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.
До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де - чи перекинуться словом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то - сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.
Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.
Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого огороду.
- Чи чула таке? - спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.
Христя зробилася як крейда… "Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала", - подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.
Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно - не видно; Прiська мовчала.
Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi - ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.
- Гей! спите? Одчинiть!
Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.
- Хто там?
- Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! - гука Грицько.
- Не пускайте, мамо! Не пускайте… - злякана замовила Христя.
- Хто там, питаю? - добивається Прiська.
- Ось вiдчини - побачиш.
- Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.
- Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! - замовив до неї чийсь невiдомий голос.
"Господи! Розбишаки це", - подумала Прiська, вся тiпаючись.
- Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько. - Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, - додав вiн.
У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.
У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько - другий соцький.
- Где она? - спитався становий, повертаючись до Грицька.
- Ото, молода, - указав той на Христю.
- Ты Христина Притыкина? - питає.
Христя мовчить - нi жива нi мертва стоїть перед становим.
- Вона, вона, - одказує Грицько, граючи очима.
- Ты служила в городе?
- Служила, ваше благородiє, - вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.
- Не тебя спрашивают!
- Служила, - одказала й Христя.
- У кого?
- У кого ж я служила? У Загнибiди.
- Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?
- Я тут була… - почала несмiло Христя. - Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, - у хатi нiкого не чутно. Я - в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.
- Что же она - больна была?
- Видно, больнi, бо не балакали.
- Хм… - озирнувшись, чмихнув становий.
- Так она больна была, как ты уходила домой?
- Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.
- Она тебе ничего не говорила?
- Нiчого. Вони i говорити не могли.
- А денег тебе не давали никаких?
- Нi, не давали.
- А у тебя деньги есть?
- У матерi…
Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, i подала становому.
- Так… так… - дивлячись на бумажку, сказав становий. - Где ты ее взяла?
- Хазяїн дали.
- О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?
- Немає.
- Врешь, сволочь! - крикнув становий.
- Їй-богу, немає! - з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…
- Дочко, дочко! Що се ти наробила? - скрикнула. - Признавайся ж, коли знаєш що.
Христя стояла, мов кам'яна.
- Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! - зломивши старi пальцi, простогнала Прiська.
- Що ж менi казати, мамо? - заплакала Христя.
- Как что? Скажи, где деньги взяла, - переспросив становий.
- Хазяїн дав.
- За что он тебе дал их?
- Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько зареготався.
- Малi грошi, бач, усунув! - сказав, смiючись.
- Теперь уже поздно, - ходячи по хатi, мовив становий. - Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого пускать!.. Слышь? - повернувся до Грицька.
- Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.
- Ти тут, Кирило, будь, - почав порядкувати Грицько, - а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки - чув? - нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє… Гляди! Пустиш кого - замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.
- Розбираємо, - понуро одказав Кирило.
- Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? - повернувся Грицько до Христi, шо - як з крейди вистругана - стояла i нiкого, здається, не бачила, нiчого не чула.
- Чуєш? Кому кажу! - гукнув удруге Грицько. - Бач, яка несмiла, а людей давити знаєш?!
Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита, при тiм словi Грицьковiм уся затiпалася.
- Брешеш! - стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.
- Хе-е! Ще й брехню завдає! - сказав Грицько, хитнувши головою. - От тобi й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвiдаємо… Як i людей ви з ума зводите, i на той свiт споряджаєте… Все рознюхаємо!
- Брешшеш! - засичала Прiська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посинiло; очi витрiщились - горять-палають… Страшна Прiська, наче звiр дикий.
- Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, - вiдступаючи вiд Прiськи, виправлявсь Грицько. - Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходiмо.
Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i, торкнувши за плече, мовив:
- Ходiмо, дiвко.
- Та ти її зв'яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, - приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi назад руки. У хатi, наче в домовинi, стихло… Хвилина, друга… Це зразу - щось посунулось, гепнуло… Озирнувся Кирило - серед хати, наче вальок глини, лежала Прiська… Очi її закрились, лице помертвiло, чорне…
- Ххее! - ударив вiн руками об поли. - Отаке!
- Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, - озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.
- Не здохне! Оживе… Жiнка - що кiшка: убий її та перекинь на другий бiк - i встане! - утiшає Грицько, виходячи з хати.
- А що ж ви стали? Веди її! - гукнув через хвилину знадвору Грицько.
- Ходiмо помалу, - сказав Панько, сiпнувши за пояс.
Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге i - зникла в темних сiнях. А за нею й Панько, в однiй руцi держачи пояс, а другою поспiшаючи покрити голову шапкою.
Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кидає жовтi плями на долiвку. Одна з плям освiчує страшну Прiсьчину голову. У розчиненi дверi, з сiней, з печi, з куткiв уривається темнота, неначе хоче погасити i без того неясне свiтло. У сiнях чутно шелест: то в темнотi Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачi… Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже вiн все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води i, увiйшовши в хату, линув прямо на Прiську… Та - хоч би ворухнулась!.. Тiльки свiт э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Прiськи. Сказать би: наче хто огненними iскрами обсипав її помертвiле обличчя.
- Отаке наше життя! - мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Прiською.
Пройшла хвилина, друга… Прiсьчине обличчя ворухнулося; iз зцiплених уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сiни, знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та розкрила очi.
- Матусю! матусю! - припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.
- Матусю! - окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.
- О-ох! - простогнала Прiська. По її мертвому виду пробiгла ураза життя; у її померклих очах засвiтилася iскорка горя.
- Нема її?.. - глухо спитала Прiська, пiдводячись. - Де ж смерть моя? Де вона ходить? - скрикнула стара, обхопивши голову руками, - i заголосила…
Кирило почав утiшати:
- Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди набрехали!.. Чого не виплетуть злi язики?
Прiська не слухала - голосила. Її страшний уразливий лемент гiрким плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни…
- Ну, що ти їй скажеш? Чим утiшиш? - пiдводячись, промовив Кирило i, махнувши рукою, опустився на лаву.
Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати. Страшнi собачi заводи зливалися з охриплим лементом матерi. У Кирила серце розривалося.
- О-о, служба гаспидська! - скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг з хати.