- Знаєте, Що я вам пораю? - каже Карпо. - Плюньте ви на його похвалки i на все… Вам громада одсудила - громада i знає про те. А вiн чим вам страшний? Що має очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi!
I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Прiську. Та чутка дiйшла й до Грицька.
- Так, так!.. Вони пiддали! Вони! - гукав Грицько. - Хай же тiльки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибiр зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопцiв та обпоювати їх зiллям. Вiдьми!
Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту чутку i виплели, що буцiм Прiська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто i бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пiшла чутка-поговiрка по всьому селу. Усi винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi за дочку. Христя дуже голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв… i от тепер за те, що Федiр одкидається, Прiська i метиться…
Один Карпо заступається за неї.
- На суд його, багатиря, брехуна! - рає Карпо. - Що вiн славить вас на все село? На суд його тягнiть!
Прiська послухалася i пiшла жалiтися на Грицька. Хоч на судi i виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку.
- Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав усерцях яке слово чоловiк? - питався суддя.
- Усерцях чого не скаже! - пiддакував другий.
- А слава? - доводила Прiська.
- I не про тебе, бабко, говорять. I про нас плещутьПоговорять та й перестануть.
Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу:
- А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!
Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно - чим суд кiнчився, i по тому судили. "Уже б сидiла та мовчала, коли винувата, - казали їх гострi язики, - а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже - зараз на суд!"
Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був смiх чоловiка злого, ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська позивала його. Як вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i жив, що шукав випадку, як би Прiсьцi вiддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.
Час iшов. Прiська жила собi на другому краї села i не вiдала, що Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав: видно, i людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федiр видужував: у його була пропасниця.
Минули м'ясницi i масляна, настав пiст. На середохреснiй у мiстi ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав i Грицько; так, без Дiла поїхав, а пробув довше всiх. Вiн вернувся у вiвторок на похвальнiй - радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi з Хiврею, то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи, радо промовив: "Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!"
Хiвря допитувалася, що то, та Грицько тiльки махнув рукою i мерщiй побрався до волостi.
VIII
Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з гiр, рили галий снiг, розтоплювали; у полi могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну закликати… Радiли люди. Уже вони турбувалися об тiм, коли орати, коли засiвати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снастi у возiв, у плугiв, що несправне - справляли. Прiська журилася, чим його свою землю засiвати i як його засiвати. Вона складала всi свої надiї на Карпа. Карпо згодився: "Не журiться, усе гаразд буде!" Та Прiська, видно, вже звиклася з журбою: бiльше журиться, чим радiє. До того i сни їй щоночi сняться, все страшнi такi сни. Найбiльше вона пам'ятає один.
То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говiє. Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i, щоб не грiшити, лягла мерщiй спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть далi їй так їсти захотiлося. Вона аж здивувалася… Нiколи сього зроду не було, а се - як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту лукаву думку i незчулася, коли заснула.
I сниться їй: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; i по сей бiк гора, i по той бiк - друга. Гори покритi темним лiсом, а долина - як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i долину. Там, на праву руч, на горi, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, бiла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом i банями. "Що це за мiсце? Чи не Київ, бува?" - думається їй. I от вона простує до церкви. Висока гора, i схiд на неї крутий, змiєю кругом шпиля так i обвився. Та невже ж вона не збереться? Пiдiйде трохи, спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що пiднялася височенько, бачить - мiж деревом щось за звiр лежить i прикро-прикро дивиться на неї… Очi його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так i прикипiла до мiсця, а звiр - анi змельне… "Господи! - думає Прiська. - Де ж менi дiтися? Куди сховатися?" Тiльки що вона хотiла ступити, а звiр так i кинувся на неї… "Се ж вовк!" - наче блискавка, мелькнула думка в її головi, i разом з думкою її кольнуло i в серце, i в голову, i у ноги… Вона жахнулася-кинулась.
Тiло її тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщує? Вона знала, що коли собака сниться- то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.
Вона похвалилася Христi й Одарцi.
- То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, - заспокоювала Одарка.
Та Прiська не заспокоїлась. Той сон так i стоїть перед нею як живий: вона його нiяк не забуде…
Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi нi хмарочки, нi плямочки - чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє i грiє, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить помiж талим снiгом.
- Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, - каже зранку Христя.
Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує Прiська - щось шамотить у сiнях.
- Кого ж то бог несе? - спитала вона, кладучи ложку.
У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.
- Спасибi, - одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося. "Чого се?.. Видно, щось таке…"
- А що скажете? - допитується.
- До вас. За вами, - одказує Карпенко.
- Чого се?
- Не знаю. Старшина звелiв: "Пiди, - каже, - скажи, щоб прийшла у волость".
- Що ж там у волостi вашiй?
- Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстроїв?
I не дообiдала - пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона - так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче… чує, чує лихо…
Насилу додибала.
Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.
- Привiв, - довiв Карпенко старшинi.
- Де вона?
Прiська виступила вперед.
- Ось на тебе жалiється Загнибiда, - каже старшина.
- Який Загнибiда?
- Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.
- Пам'ятаю.
- Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.
- Якої дочки? З якої речi? - гнiвно вiдказала Прiська.
- Ти ж найняла її, чи що.
- Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.
- Не так трохи, - умiшався писар.
- Та я допевне не знаю. Що вiн там пише - прочитайте, - сказав старшина.
Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.
Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки, стирчать слова: "Загнибiда… п'ять рублiв… Пилип… дочка…"
Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.
- Розiбрала? - спитався старшина. Прiська уставилася очима у його.
- Розiбрала? - допитується старшина. - Тобi не казав чоловiк?
- Який? - наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.
- Твiй! - гукнув старшина.
- Коли?
- Тьху! - розсердився старшина. - Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому!
Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким криком плачу вирвались у неї слова:
- Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто… Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.
Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед неї.
- Що ж його робити? - нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали.
- У тебе е, бабко, грошi? - обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.
- Грошi? Де в мене тi грошi! - i Прiська ще дужче заридала.
- Коли е грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути,'- розписку приставив.
- У мене нi шеляга… - плаче Прiська.
- То хай дочка одслуже.
- У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не перестає - лементує.
- Ти не плач, - почав старшина. - Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж їх вiддати!..
Прiська плакала.
- Ну, рiшай, - сказав суддя, - вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?
- У мене немає грошей… У мене одна дочка… - одно товче Прiська.
- Та то в неї тiльки повадка така - сльозами доймати, - обiзвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.
Прiська озирнулася - то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.
- Не зiгнеться й вiддати! - казав далi Грицько. - У неї хата своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама - то тiльки збiднилася.
З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова - сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.
- Ти хiба знаєш її? - спитався суддя.
- Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, - весело мовив Грицько.
- Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… - рвучи слова, промовила Прiська.
- I дочку знаю, - не слухаючи, мовив далi Грицько. - Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.
- Трясця тобi! - не видержала Прiська i гукнула на всю хату.
- Бабко, бабко, тут не можна лаятись! - сказав старшина.
- Бачте… бачте, - радiв Грицько. - От яка вона немощна! Збiднилась - куди тобi! Тиха та смирна.
- Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш! - гiрко одказала Прiська.
- Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, - приказав старшина.
- Так як рiшаєш? - через скiльки часу спитав вiн Прiську.
Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.
- Як хочте! - з серцем вимовила Прiська. - Хоч розiрвiть мене та й з'їжте!
- Та ти не бришкай! - крикнув старшина. - Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так i постанове.
- Для мене все рiвно! - знову огризнулась Прiська. - Що ж менi казати? Ви всi проти мене… Намоглися з'їсти - ну й їжте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.
- То i грошей не вiддаси?
- У мене немає грошей!..
- То хай дочка одслуже, - сказали уголос суддi.
- Запишiть, - повернувся старшина до писаря.
Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло її по серцю… Прiська окинула бистрим поглядом хату - Грицька уже не було.
- Уже, - сказав писар.
- Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив у З^нибiди, хай дочка одслуже. Чуєш?
Прiська стояла, мовчала - мов не до неї була та рiч.
- Iди собi, - сказав старшина. Прiська стояла.
- Чого ж ти стоїш? Iди додому! - знову сказав старшина i моргнув вусом на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи i взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська за соцьким з волостi. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемнiло, i… як снiп, вона повалилася додолу.
Вона опам'яталася вже дома… Над нею стояла Христя i, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю i все, знай, змочувала холодною водою смажнi Прiсьчинi вуста.
Де се вона? Що з нею дiється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… i плач - Христi, i гомiн - Одарки.
- Де я? - було її перше слово.
- Дома, тiточко, дома, - одказала Одарка.
- Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… - шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi. - О, як менi трудно! Як менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? - далi вже з плачем почала Прiська. - От тоба й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?
- Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! - припадаючи до матерi, утiшала її Христя.
- Ти тут, тут… - шепоче Прiська. - Нi, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе вiд мене.
Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.
- Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас?
- Добрi люди, дочко… їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти - наймичка… Чи твiй батько тому виною, чи добрi люди - не знаю. Загнибiда з мiста однiмає тебе вiд мене за якiсь п'ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько украв… 3а їх тебе беруть вiд мене одслу жувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! - плаче та розказує Прiська.
Христя схлипує, а Одарка - тiльки похилилася… Слухає рвану Прiсьчину рiч, i вразливi смуги бiгають по їi широкому зблiдлому виду. Сама мати, вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла, що з Прiською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у її головi, думки про розор сiм'ї… От i в неї ростуть дiти - i в неї пооднiмають їх… I нiхто не згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне серце… Вона назнарошне пiдняла голову, щоб ще раз подивитися на Прiську, побачити i навiки запам'ятати її мучене лице…
Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно… Прiсьчине лице серед того червоного свiту ще виглядало страшнiшим: блiде, жовте, здавалося, воно плавало у кровi.
Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров'ю вiд жалощiв… "А людям усе байдуже, - подумала вона. - Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-болiти?"
У той саме час Грицько вернувся додому.
- Слава богу! - увiйшовши у хату, радо вимовив вiн, - здихався-таки чорта!
- Якого? - питалася Хiвря.
- Притикiвну випер суд у мiсто служити.
- Цссс… - засичала Хiвря, вказуючи очима на Федора, що сидiв непримiтно в кутку на лавi.
Грицько глянув - Федiр блiдий, як крейда, держався за лаву руками i огненними очима дивився на батька, важко дишучи.
Грицько зам'явся, пройшовсь по хатi, витяг люльку, набив, запалив i мовчки потяг з хати.
Федiр провiв очима батька, перевiв на матiр… Хiвря сидiла на полу i низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федiр гiрко та глибоко зiтхнув, устав i мовчки побрався на пiч.
- I як-таки тобi так, не роздивившись, та зразу i брякнути! - поклавшись спати, вимовляла Хiвря Грицьковi.
- Та кат його знає! - вивертався той. - Вечорiло - i не бачив нiчого.
- Розкажи ж, як се воно так вийшло?
- А Федiр спить?
- Спить. Не бiйся.
Грицько почав розказувати, як вiн у мiстi побачив Ззгнибiду, як з ним таки добре пiдпили i почали хвалитися своїми вдачами i невдачами. Загнибiда говорив про свої крамарськi дiла, кого i коли накрив, як i його накривали… Грицько розказав за Федора i прохав порадити, як його запомогти. "Це Притикiвна - того Притики, що замерз?" - питає. "Того самого". - "Грошi пiсля його зосталися?" - "Зосталося п'ять рублiв". - "Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу вiд його розписку, що вiн зазичив буцiм у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нiчим буде - суд i накаже: одслужити дочцi. От ти так i здихаєшся, поки син одужає".
Важке зiтхання i ще важчий плач роздався по хатi. То, слухаючи страшнi батьковi перекази, заплакав Федiр. Грицько штовхнув Хiврю пiд бiк - пiдвела, мов! - i почав щось сам собi бурмотати, наче спросоння.
ЧАСТИНА ДРУГА У ГОРОДI
I
Красно грає весняне сонце на чистому небi; весело стрибає ного довге промiння в прозорому повiтрi; теплий з полудня вiтер вiє понад землею i допомагав сонцю у його роботi… Всюди почорнiлий снiг береться водою. Бiжить вона з крутих бурт у глибокi долини, риє задубiлу кору землi i мчиться ярами до рiчки. Там уже її так повно, що й криги не видно. Ще такий один день i - вода здiйме ту кригу угору, порве-поламає i понесе вподовж себе, б'ючи одну об одну… Загуде-заклекоче вода, ламаючи мiстки, зносячи хисткi перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати. Сiлькiсь! Вода буде - та й убуде; аби мерщiй снiг з землi, аби швидше сонце та теплi дощi спарили її, зелена рослина покрила чорну труду… Тодi тiльки хлiборобське серце зрадiє, оживе у йому надiя! Тодi тiльки поведе розщот чоловiк - як йому бути: чи голодному зиму сидiти, чи ще й на продаж достане?.. Гiрка та важка ти, хлiборобська доле! Раннiми туманами вкрита, дрiбними дощами полита, потом та кривавицею примочена! А до того ще й тяжка вага гiркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землеюматiнкою обдiлено!.. А все кожну весну серце радiє, бо оживає в йому дурисвiтка-надiя…
Не зрадiло сiєї весни тiльки Прiсьчине серце, виряджаючи Христю у мiсто, у найми. Навiщо тепер ся весна, коли їй нi з ким стрiчати? Навiщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не грiє заколiлої душi, закляклого серця? Нащо тi зеленi лани, густо зарослi пiдмети, коли їй по їх не ходити, добра з їх не збирати?! Було у неї одно добро, задля котрого вона й досi робила-працювала, рук не покладала… Тепер i те добро одняли вiд неї! Прийшли, силомiць взяли… i поведуть її, i оддадуть чужим людям на працю важку та невiльну, на догану гiрку та обридлу, на лайку-докори запеклi!.. За йо? Через вiщо? Що кому вона заподiяла?.. Перед ким провинилась, що на неї така напасть?!