Гаррі роззирнувся по кімнаті й аж тоді збагнув, що голос лунав з Дідалусового кишенькового годинника.
— І справді, скоріше. Графік у нас напружений, — сказав Дідалус, показуючи на годинника, а тоді поклав його назад у камізельку. — Гаррі, треба узгодити час твого виходу з будинку з роз'явленням твоєї родини. Щоб дія закляття припинилась, коли ви всі будете в безпечному місці. — Він повернувся до Дурслів. — Ну, що, всі спаковані й готові вирушати?
Ніхто йому не відповів: дядько Вернон спантеличено дивився на опуклу кишеньку Дідалусової камізельки.
— Може, нам зачекати в передпокої, Дідалусе? — пробурмотіла Гестія; напевно, вважала за нетактовне лишатися в кімнаті під час зворушливого, можливо, слізного прощання Гаррі з Дурслями.
— Не треба, — буркнув Гаррі, але після того, як дядько Вернон голосно гарикнув: — Ну, то бувай, хлопче! — все стало і так зрозуміло.
Дядько простяг було правицю, щоб потиснути руку Гаррі, проте в останню мить передумав, стиснув пальці в кулак і почав махати ним, наче метрономом.
— Готовий, Дадіку? — тітка Петунія метушливо перевіря ла, чи не розстебнулася сумочка, щоб узагалі не дивитися на Гаррі. Дадлі нічого не відповів, а тільки стояв з роззявленим ротом, чимось схожий на велетня Ґропа.
— Ну, то ходімо, — буркнув дядько Вернон.
Він уже був коло дверей, коли Дадлі пробелькотів:
— Я не розумію.
— Що ти не розумієш, Попульчику? — запитала тітка Петунія, дивлячись на сина. Дадлі підняв товсту, мов свиняче стегно, руку й тицьнув пальцем на Гаррі.—А чого він не їде з нами?
Дядько Вернон і тітка Петунія заклякли на місці, неначе Дадлі щойно висловив бажання стати балериною.
— Що? — голосно перепитав дядько Вернон.
— Чого він не їде з нами? — повторив Дадлі.
— Ну, він… бо він не хоче, — пояснив дядько Вернон, люто зиркнувши на Гаррі й додав: — Ти ж не хочеш, правда?
— Анітрохи, —підтвердив Гаррі.
— От бачиш, —сказав дядько Вернон Дадлі. — Ну, все, ходімо.
Він рішуче вийшов з кімнати. Чути було, як відчиняються передні двері, але Дадлі не ворухнувся, і тітка Петунія, ступивши кілька непевних кроків, теж зупинилася.
— Що там ще? — ревнув дядько Вернон, знову з'являю чись у дверях.
Здавалося, ніби Дадлі бореться з такими складними думками, що словами їх годі й висловити. За кілька секунд болісної внутрішньої боротьби він запитав:
— А куди ж він поїде?
Тітка Петунія й дядько Вернон мовчки перезирнулися. Видно було, що Дадлі їх налякав.
Тишу порушила Гестія Джонс.
— Але ж… невже ви не знаєте, куди вирушає ваш небіж? — спантеличено запитала вона.
— Усе ми знаємо, — буркнув дядько Вернон. — До таких, як оце ви, вгадав? Усе, Дадлі, сідаймо в машину, ти чув, що сказали — ми поспішаємо.
І знову Вернон Дурслі покрокував до виходу, проте Дадлі не зрушив з місця.
— До таких, як ми?
Гестія була обурена. Для Гаррі це була не новина: чаклунів і чарівниць завжди приголомшувало те, як мало цікавляться життям славетного Гаррі Поттера його найближчі родичі.
— Усе нормально, — заспокоїв її Гаррі. — Це не має значення, чесно.
— Не має значення? — перепитала Гестія, а її голос лиховісно забринів. — Невже ці люди не усвідомлюють, через що ти пройшов? Яка небезпека тобі загрожує? Яке виняткове місце посідаєш ти в серцях антиволдемортового опору?
— Е—е… ні, не усвідомлюють, — зізнався Гаррі. — Вони, власне, вважають, що я — порожнє місце, але я вже звик…
— Я не вважаю, що ти порожнє місце.
Якби Гаррі не бачив, як ворушаться в Дадлі вуста, він би не повірив. Кілька секунд він дивився на Дадлі, перш ніж усвідомив, що це сказав його двоюрідний брат; крім того, Дадлі увесь почервонів.
Приголомшений Гаррі зніяковів.
— Ну… е—е… дякую, Дадлі.
І знову було видно, як Дадлі бореться з надто важкими для висловлення думками. Нарешті він пробурмотів: —Ти врятував мені життя.
— Не зовсім так, — заперечив Гаррі. — Дементори хотіли в тебе взяти тільки душу…
Він здивовано подивився на двоюрідного брата. Вони практично не спілкувалися ні цього літа, ні торік, бо Гаррі Дуже ненадовго повертався на Прівіт—драйв і переважно не виходив зі своєї кімнати. І тепер у Гаррі сяйнув здогад, що чашка з холодним чаєм, на яку він уранці наступив — то була ніяка не пастка. Гаррі був зворушений, та все ж відчув полегшення, коли зрозумів, що Дадлі вичерпав усе своє вміння висловлювати почуття. Ще кілька разів роззявивши рота, він почервонів і замовк.
Тітка Петунія заридала. Гестія Джонс схвально на неї глянула, але цей погляд змінився обуренням, коли тітка Петунія підбігла й обняла не Гаррі, а Дадлі.
— Т—ти такий солоденький, Дадічку… — ридала вона на його широких грудях, — т—такий гарний х—хлопчик… т—так чемно подякував…
— Та він і не думав дякувати! — розгнівалася Гестія. — Він тільки сказав, що не вважає Гаррі за пусте місце!
— Так, але з його вуст це прозвучало майже як "я тебе люблю", — сказав Гаррі, терзаючись між роздратуванням і бажанням посміятися з тітки Петунії, що стискала і м'яла Дадлі, наче той щойно виніс Гаррі з палаючого будинку.
— То ми їдемо чи ні? —заревів дядько Вернон, знову з'являючись у дверях. — Я чув, що в нас напружений графік!
— Так, так, їдемо, — відказав йому Дідалус Діґл, який ошелешено спостерігав за цим обміном "люб'язностями" і тепер намагався себе опанувати. — Нам справді час виру шати, Гаррі…
Він підбіг до Гаррі й обома руками стис його долоню.
— …на все добре тобі. Сподіваюся зустрітися з тобою знову. Увесь чаклунський світ покладає на тебе свої надії.
— О, — зніяковів Гаррі, — добре. Дякую.
— Прощавай, Гаррі, — Гестія теж потисла йому руку. — Усі наші думки будуть з тобою.
— Сподіваюся, все буде гаразд, — сказав Гаррі, зиркнувши на тітку Петунію й Дадлі.
— О, я певний, що ми ще станемо найкращими друзяками, — бадьоро відповів Діґл, помахав капелюхом і вийшов з вітальні.
Гестія подалася за ним.
Дадлі обережно вивільнився з материних обіймів і підійшов до Гаррі, що ледве стримав бажання налякати його чарами. Дадлі простяг гладку рожеву долоню.
— Нічого собі, Дадлі, — здивувався Гаррі, а тітка Петунія знов заридала, — невже дементори вдмухнули в тебе іншу людину?
— Не знаю, — пробурмотів Дадлі. — До зустрічі, Гаррі.
— Ага… —сказав Гаррі і потиснув Дадлі руку. — Можливо. Тримайся, Великий Дад.
Дадлі зобразив подобу усмішки й потупав з кімнати. Гаррі чув, як хрускотить під його важкими кроками гравій на доріжці і як грюкнули дверцята машини.
Тітка Петунія, що саме витирала лице хустинкою, озирнулася на цей звук. Вона не сподівалась опинитися наодинці з Гаррі. Квапливо запихаючи вологу хустинку в кишеню, сказала:
— Ну… до побачення, — і, не дивлячись на небожа, пода лася до дверей.
— До побачення, —озвався Гаррі.
Петунія зупинилась і озирнулася. Якусь мить Гаррі мав дивне відчуття, ніби тітка хотіла щось йому сказати. Вона окинула його чудним несміливим поглядом і вже розтулила було рота, однак тоді, ледь—ледь сіпнувши головою, прожогом вискочила з дому вслід за чоловіком і сином.
— РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ —
Семеро ПоттерівГаррі вибіг по сходах у свою кімнату й підскочив до вікна саме вчасно, щоб побачити, як Дурслева машина виїхала з заїзду і віддалилася по дорозі. На задньому сидінні між тіткою Петунією й Дадлі стирчав Дідалусів циліндр. Наприкінці Прівіт—драйв машина звернула праворуч, на мить відбила вікнами багрянець призахідного сонця й зникла.
Гаррі взяв Гедвіжину клітку, "Вогнеблискавку" й рюкзак, востаннє обвів поглядом свою неприродно охайну кімнату, незграбно спустився в коридор і склав там біля сходів клітку, мітлу й наплічник. Швидко смеркало й коридор повнився вечірніми тінями. Дивно було стояти тут мовчки й усвідомлювати, що назавжди покидаєш цей дім. Колись давно, як Дурслі їхали десь порозважатися, а його залишали тут, ці години самотності ставали для нього справжньою насолодою. Він похапцем висмикував щось смачненьке з холодильника й біг нагору погратися на комп'ютері Дадлі, або вмикав телевізор і перемикав канали, шукаючи щось до душі. Згадавши ті часи, Гаррі відчув дивну порожнечу в грудях, наче згадав про втраченого меншого брата.
— Ти не хочеш востаннє глянути на дім? —запитав Гедвіґу, котра сердито ховала голову під крило. — Ми вже ніколи сюди не повернемось. Невже не хочеш згадати, як нам було тут гарно? Глянь, наприклад, на цей килимок під дверима. Які спогади… Дадлі його обблював, коли я врятував його від дементорів… А виявилося, що він усе ж мені вдячний, можеш у це повірити?… А торік влітку у ці двері ввійшов Дамблдор…
На якусь мить Гаррі згубив думку, та Гедвіґа, замість допомогти її знайти, вперто ховала голову під крило. Гаррі відвернувся від вхідних дверей.
— А отут, Гедвіґо… — Гаррі відчинив дверцята комірчини під сходами, —…я колись спав! Ти мене тоді ще не знала… О, ти диви, яка ж вона малесенька, я вже й забув…
Гаррі подивився на складене в коморі взуття та парасольки, й пригадав, як він, прокидаючись, майже щоранку бачив на сходах над головою кількох павуків. Він тоді ще не знав про справжню свою натуру; ще не знав, як загинули батьки і чому з ним так часто траплялися різні дивні події. Але Гаррі й досі пам'ятав ті сни, що вже тоді його переслідували: тривожні сни, в яких спалахувало зелене сяйво, а якось (дядько Вернон ледь не розбив машину, коли Гаррі розповів про цей сон) йому приснився летючий мотоцикл…
Раптом десь неподалік щось оглушливо заревіло. Гаррі рвучко випростався, вдарившись тім'ям об низький одвірок. Пробурмотівши кілька найсмачніших дядькових проклять, він побрів, спотикаючись, на кухню і, потираючи голову, визирнув з вікна в садочок за будинком.
Темрява, здавалося, взялася брижами, а повітря затремтіло. Одна по одній почали вигулькувати постаті, вивільнені з закляття "розілюзнення". Найбільше вирізнявся Геґрід у шоломі й захисних окулярах, верхи на величезному мотоциклі з чорною коляскою. Дехто злазив з мітел, а двоє зістрибнули зі схожих на скелети чорних крилатих коней.
Рвучко відчинивши задні двері, Гаррі побіг до прибулих. Залунали вітальні вигуки, Герміона обвила його шию руками, Рон поплескав по спині, а Геґрід запитав:
— Усьо файно, Гаррі? Готовий вирушати?
— Аякже, — радісно всім усміхнувся Гаррі. —Тільки я не сподівався, що вас буде так багато!
— Змінилися плани, — прогарчав Дикозор, тримаючи два величезні, натоптані мішки і з шаленою швидкістю озираючи магічним оком то темніюче небо, то дім, то садок. — Усе розповімо, але спочатку сховаймося під дах.
Гаррі повів усіх на кухню, де, регочучи й базікаючи, всі посідали: хто на стільці, хто на відполіровані тіткою Петунією До блиску кухонні столи, а хто сперся на бездоганно чисті побутові прилади. Там були довготелесий Рон; Герміона, із заплетеним у косу непокірним волоссям; Фред та Джордж з однаковісінькими усмішками; довговолосий Вілл, увесь у шрамах; лисіючий добряк містер Візлі у перекошених окулярах; одноногий потертий у боях Дикозор, чиє ясно—блакитне магічне око постійно вертілося в очниці; Тонкс із коротким волоссям її улюбленого яскраво—рожевого кольору; посивілий Люпин, якому додалося зморшок; струнка вродлива Флер з довгими сріблясто—білими кучериками; лисий, чорний і кремезний Кінґслі; Геґрід з кошлатою гривою й бородою, що мусив згорбитися, щоб не зачіпати головою стелі, та Манданґус Флечер, дрібний, брудний і заляканий, з понурими, мов у пса, очима й скуйовдженим волоссям. Серце в Гаррі мало не вистрибувало з грудей від радості: він їх усіх страшенно любив, навіть Манданґуса, якого ледь не задушив під час попередньої зустрічі.
— Кінґслі, ти ж маєш охороняти маґлівського прем'єр—міністра! — гукнув Гаррі через кухню.
— Один вечір і без мене обійдеться, — відповів Кінґслі. —
Ти важливіший.
— Гаррі, вгадай, що це? — запитала Тонкс зі свого місця на пральній машині й помахала йому лівою рукою, на якій виблискувала обручка.
— Ви одружилися? — скрикнув Гаррі, позираючи то на неї, то на Люпина.
— Шкода, що тебе не було, Гаррі. Ми не робили зайвого розголосу.
— Це класно, поздоро…
— Усе, все, поговоримо потім! — ревнув Муді, перекрикуючи гамір, і на кухні запала тиша. Муді кинув собі під ноги мішки й повернувся до Гаррі. — Дідалус уже, мабуть, сказав тобі, що ми мусили відмовитися від плану "А". Пій Тікнесі перебіг на ворожий бік, і це нам дуже все ускладнило. Він розпорядився карати ув'язненням під'єднання цього будинку до мережі порошку флу, розміщення тут лети—ключів та спроби явитися чи роз'явитися. Усе це робилося буцімто для твого захисту, щоб не міг напасти Відомо—Хто. Абсолютно безглузде пояснення, бо тебе тут і так захищають материнські чари. Насправді він зробив усе, щоб не дати тобі звідси безпечно вибратися.
— Друга проблема: ти неповнолітній, а отже, й досі маєш на собі Слід.
— Яне…
— Слід, Слід! — нетерпляче повторив Дикозор. — Чари, що відстежують магічну діяльність серед неповнолітніх, і завдяки яким міністерство довідується про підліткову магію! Якщо ти сам, чи хтось інший біля тебе накладе за—кляття, щоб тебе звідси забрати, Тікнесі негайно про це знатиме — а отже, і смертежери.
— Не можна чекати, коли Слід перестане діяти, бо щойно тобі виповниться сімнадцять, як ти позбудешся захисту, наданого матір'ю. Словом, Пій Тікнесі вважає, що загнав тебе в глухий кут.
Гаррі не міг не погодитися з невідомим йому Тікнесі.
— Що ж нам робити?
— Скористаємось єдиними наявними в нас транспортними засобами, єдиними, яких не виявить Слід, бо для їхнього використання не треба ніяких заклять — мітлами, тестралами і Геґрідовим мотоциклом.
Гаррі бачив вади цього плану, одначе прикусив язика, щоб Дикозор сам про все розповів.
— Так от, чари твоєї матері перестануть діяти за двох обставин: коли ти станеш повнолітній або… — Муді показав жестом на бездоганно чисту кухню, —…коли перестанеш називати цей будинок своїм домом. Твій шлях і шляхи твоїх тітки з дядьком сьогодні розійшлися, і ви всі чудово розу мієте, що ніколи вже вам не жити разом. Правильно?
Гаррі кивнув.
— Отож, коли ти зараз звідси вийдеш, то дороги назад не буде, і чари зникнуть одразу за порогом. Ми вирішили зламати ці чари раніше, бо інакше лишається чекати, поки прийде Відомо—Хто і схопить тебе в ту саму мить, як тобі стукне сімнадцять.
— На наше щастя, Відомо—Хто не знає, що ми перевозимо тебе сьогодні. Ми злили міністерству дезінформацію, ніби ти залишишся тут аж до тридцятого. Однак ми маємо справу з Відомо—Ким, тож не можна покладатися тільки на те, що він чекатиме іншого дня. Він, очевидно, має зо два смертежери, які патрулюють небо в цьому районі. Тому ми забезпечили усіма можливими рівнями захисту дванадцять різних будинків. Усі вони мають такий вигляд, наче саме там ми збираємося тебе ховати, усі вони так чи так пов'язані з Орденом. Це мій будинок, Кінґслева хата, будинок Моліної тітоньки Мюріель… ти зрозумів задум.
— Так, —не зовсім чесно відповів Гаррі, бо він і далі бачив у цьому плані величезну прогалину.
— Ти полетиш до батьків Тонкс. Коли опинишся в радіусі захисних заклять, накладених нами на їхній будинок, то скористаєшся летиключем до "Барлогу". Питання є?
— Е—е… є, — відповів Гаррі. — Може, вони спершу й не знатимуть, до якого з дванадцяти захищених будинків я прямую, але ж незабаром усе збагнуть, коли… — він швидко полічив присутніх —…чотирнадцятеро душ полетять до батьків Тонкс.
— Ага, — сказав Муді, — я ж забув згадати основне. Ми не полетимо всі чотирнадцятеро до батьків Тонкс. Сьогодні в небі виявиться семеро Гаррі Поттерів, і кожен матиме супутника, і всі такі пари летітимуть до різних безпечних будинків.
Муді вийняв з—під плаща баклажку чогось схожого на багно. Йому більше не треба було нічого говорити — Гаррі миттю зрозумів його задум.
— Ні! — крикнув він так, що аж голос забринів у кухні. — Не вийде!
— Я їх попереджала, що ти так це сприймеш, — трохи зарозуміло сказала Герміона.
— Якщо ви гадаєте, що я дозволю шістьом людям ризику вати життям!…
— …бо ми ж ризикуємо вперше, — зіронізував Рон.
— Це зовсім інакше — прикидатися мною…
— Та з нас це нікому не подобається, Гаррі, — серйозним тоном сказав Фред. — Ти собі уяви: щось піде не так — і ми назавжди залишимося худющими рябими очкариками.
Гаррі не засміявся.
— Ви нічого не зможете без моєї допомоги, вам буде потрібне моє волосся.
— То що — наш план провалився? — зітхнув Джордж. — Це ж очевидно, що без твоєї допомоги ми не дістанемо жодної твоєї волосинки.
— Ну, так, тринадцятеро проти одного типа, якому заборонено користуватися чарами; у нас нема шансів, — додав Фред.
— Смішно, — скривився Гаррі. — Страшно дотепно.
— Якщо доведеться застосувати силу, так і буде, — прогарчав Муді і його магічне око аж затремтіло, коли він люто вп'явся ним у Гаррі. — Тут усі повнолітні, Поттере, і всі готові йти на ризик.
Мандангус знизав плечима й скорчив гримасу. Муді скоса повернув у його бік магічне око.
— Не сперечаймося. Ми тільки час гаємо. Мені потрібне твоє волосся, негайно.
— Та це ж божевілля, нема потреби…
— Нема потреби! — прогарчав Муді. — Коли Відомо—Хто на волі й половина міністерства перейшла на його бік? Поттере, якщо нам пощастить, він заковтне фальшиву наживку й плануватиме захопити тебе тридцятого числа, але він був би ідіотом, якби не тримав десь тут на чатах одного— двох смертежерів, бо я й сам би так зробив. Поки діють чари твоєї матері, вони не можуть напасти на тебе чи на цей будинок, але дія чарів ось—ось закінчиться, а смертежерам приблизно відомо, де він розташований. Це наш єдиний шанс їх обдурити. Навіть Відомо—Хто не зможе розділитися на сім частин.