Це був кінець. Він уже не бачив і не чув Волдеморта. Помітив іншого смертежера, що відлітав кудись убік, і почув:
— Авада…
Пекучий біль у шрамі змусив Гаррі заплющити очі, а його чарівна паличка почала діяти на власний розсуд. Він відчув, як вона потягла його руку по колу, немовби величезний магніт, побачив крізь напівзаплющені повіки струмінь золотистого вогню, почув якийсь тріск і лютий крик. Смерте—Жери зарепетували, а Волдеморт крикнув: — Ні!
Невідомо як ніс Гаррі опинився за якийсь сантиметр від кнопки з драконовим вогнем. Він ударив по ній вільною рукою — і мотоцикл вистрілив у повітря вогнем, шугонувши прямісінько до землі. — Геґріде! — гукнув Гаррі, з останньої сили чіпляючись за мотоцикл. — Геґріде… А кціо Геґрід!
Мотоцикл, притягуваний землею, набирав швидкість. Гаррі, обличчя якого було на рівні керма, нічого не бачив, крім далеких вогників, що з кожною миттю наближалися. Він зараз розіб'ється й нічого вже не вдієш. Він знову почув за спиною крик…
— Паличку, Селвіне, дай мені свою паличку!
Він відчув Волдеморта до того, як побачив. Скоса глянув у його червоні очі, впевнений, що це останнє, що він бачить у житті: Волдеморт знову приготувався вразити його за кляттям…
І тут Волдеморт пропав. Гаррі глянув униз і побачив Геґріда, що лежав на землі, розчепіривши руки й ноги. Вік щосили рвонув на себе кермо, щоб не врізатися в нього, навпомацки шукаючи гальма, і зі страхітливим гуркотом, аж здригнулася земля, шубовснув у якийсь заболочений ставок.
— РОЗДІЛ П'ЯТИЙ —
Полеглий воїн— Геґріде?
Гаррі силкувався видертися з купи металолому і шкіри, намагався встати, однак руки не знаходили в багнистій воді опори. Він не розумів, де зник Волдеморт, і боявся, що той от—от налетить на нього з темряви. Щось гаряче й вологе стікало з чола й підборіддя. Він виповз зі ставка й пошкутильгав до великого темного тіла, що лежало на землі — до Геґріда.
— Геґріде? Геґріде, скажи щось… Однак темна купа не ворухнулась.
— Хто тут? Це Поттер? Ти Гаррі Поттер? Гаррі не впізнав цього чоловічого голосу. Тоді закричала жінка:
— Вони розбилися, Тед! Упали в саду! У Гаррі паморочилася голова.
— Геґріде, — безтямно повторив він, і коліна його підко силися.
Опритомнівши, він усвідомив, що лежить навзнак на подушках, і відчув пекучий біль у ребрах і в правій руці. Відсутній зуб знову виріс. Шрам на лобі й досі пульсував.
— Геґріде?
Він розплющив очі й побачив, що лежить на диванчику в незнайомій яскраво освітленій вітальні. Світловолосий черевань поглядав на Гаррі з тривогою.
— З Геґрідом усе гаразд, синку, — сказав черевань, — Дружина ним опікується. А як ти почуваєшся? Ще щось поламане? Я полагодив тобі ребра, зуба й руку. До речі, мене звати Тед, Тед Тонкс—Дорин батько.
Гкррі звівся й сів занадто швидко — з очей посипалися!скри, стало млосно, запаморочилось у голові. Волдеморт…
— Не хвилюйся, — Тед Тонкс поклав Гаррі руку на плече й примусив його лягти на подушки. — Ти ледь не розбився. А що взагалі сталося? Поламався мотоцикл? Знову перестарався Артур Візлі зі своїми маґлівськими штукенціями?
— Ні, — сказав Гаррі, а шрам його пульсував, наче відкрита рана. — Смертежери, багато… гналися за нами…
— Смертежери? — різко перепитав Тед. — Як це — смертежери? Я думав, вони не знають, що тебе перевозять цієї
ночі.
— Вони знали, — відповів Гаррі.
Тед Тонкс звів очі до стелі, ніби міг бачити крізь неї небо.
— Ну, тоді ми знаємо, що наші захисні чари спрацювали. Ближче, ніж на сто ярдів, вони не зможуть сюди підібратися.
Тепер Гаррі зрозумів, чому зник Волдеморт. Це сталося в тій точці, де мотоцикл перетнув бар'єр орденських чарів. Він лише сподівався, що чари діють і далі. Уявив, що поки вони говорять, Волдеморт висить на висоті сто ярдів над ними і намагається проникнути у величезну прозору бульбашку, яку Гаррі подумки собі намалював.
Він спустив з дивана ноги; мусив на власні очі побачити Геґріда, щоб переконатися, що той таки живий. Та не встиг устати, як відчинилися двері і в них протиснувся Геґрід — з обличчям закривавленим і брудним. Він трохи шкутильгав, проте якимось дивом лишився живий.
— Гаррі!
Перекинувши два маленькі столики й фікус, він двома велетенськими кроками перетнув кімнату і з такою силою обійняв Гаррі, що ледь не зламав йому щойно зрощені ребра. — Шляк би й'го трафив, Гаррі, і як ти зумів з того видряпатись? Я вже боявся, шо нам обом капець. —Та я теж. Я й сам не вірю…
Гаррі замовк на півслові — він помітив жінку, яка зайшла до кімнати вслід за Геґрідом.
— Ти?! — вигукнув він і сягнув рукою в кишеню, проте вона була порожня.
— Твоя чарівна паличка в мене, синку, — мовив Тед, торкаючись нею Гарріної руки. — Вона впала біля тебе, і я її підняв. А кричав ти на мою дружину.
— Ой, я… пробачте.
Коли місіс Тонкс підійшла, стало видно, що вона не така вже й схожа на свою сестру Белатрису — волосся мала світло—каштанове, а очі більші й добріші. Однак після викрику Гаррі вона, здавалося, трохи насупилась.
— Що з нашою дочкою? — спитала вона. — Геґрід казав, що ви втрапили в засідку. Де Німфадора?
— Не знаю, — відповів Гаррі. — Ми не знаємо, що з іншими. Жінка перезирнулася з Тед ом. Гаррі побачив вирази їхніх облич і його охопив страх та відчуття провини. Якщо хоч хтось загинув, то це сталося через нього, тільки через нього. Він погодився на цей план, дав їм своє волосся…
— Летиключ, — зненацька згадав він. — Треба повернутися в "Барліг" і все з'ясувати… тоді ми вас повідомимо або… або Тонкс повідомить, якщо вона…
— З Дорою все буде добре, Дромедо, — заспокоїв жінку Тед. — Вона знає свою справу, бувала вже з аврорами і не в таких бувальцях. Летиключ у нас, — сказав він Гаррі. — Він відлітає за три хвилини, якщо хочете — можете скористатись.
— Хочемо, — сказав Гаррі. Схопив рюкзак і закинув на плече. — Я…
Він глянув на місіс Тонкс, щоб попросити пробачення за той страх і тривогу, яких на неї нагнав, проте не зумів витиснути з себе слів, які б не звучали порожньо й нещиро.
— Я скажу Тонкс… Дорі… щоб повідомила вас, якщо вона… Дякую, що нас підлатали, дякую за все. Я…
Він був радий покинути кімнату й піти за Тедом через невеликий коридорчик до спальні. Геґрід ішов за ними, пригинаючись, щоб не стукнутись головою об одвірок.
— Оце він, синку. Летиключ.
Містер Тонкс вказував на срібну щіточку для волосся, що лежала на туалетному столику.
— Дякую, — сказав Гаррі і простяг до неї пальця, готовий до відльоту. —Хвилиночку, — роззирнувся Геґрід. — Гаррі, а де Гедвіґа?
— Вона… в неї влучили, — відповів Гаррі. Він раптом по—справжньому це усвідомив; він засоромився
сліз, що набігли на очі. Сова була його другом, його єдиним зв'язком з магічним світом, коли він змушений був вертатися до Дурслів. Геґрід простяг величезну руку й боляче поплескав його по плечах.
— Нічо, — сказав грубувато. — Нічо. Вона си жила довго й файно…
— Геґріде! — попередив Тед Тонкс, бо щітка для волосся спалахнула яскраво—синьо, і Геґрід ледве встиг покласти на неї пальця. Щось смикнуло Гаррі в районі пупа, немовби він упіймався на невидимий гачок, і потягло в порожнечу, де він шалено закрутився, відлітаючи разом з Геґрідом від містера Тонкса, не відпускаючи пальця від летиключа. За кілька секунд його ноги гупнули з розмаху об тверду землю і він упав на руки й коліна на подвір'ї "Барлогу". Почув якісь крики. Відкинув згаслу щітку, підвівся, похитуючись, і побачив місіс Візлі та Джіні, що вибігали сходами із задніх дверей. Геґрід, що теж гепнувся, приземляючись, тяжко зводився на ноги.
— Гаррі? Ти справжній Гаррі? Що сталося? Де всі інші? — лементувала місіс Візлі.
— Як де? Невже ще ніхто не повернувся? — важко дихав Гаррі. Відповідь читалася на зблідлому обличчімсіс Візлі.
— Смертежери вже чекали, — пояснив Гаррі. — Нас оточили відразу, як ми злетіли… вони знали, що це мало бути цієї ночі… не знаю, що сталося з іншими. Нас переслідувало четверо, ми все робили, щоб утекти, а тоді нас догнав Волдеморт…
Він чув у своєму голосі нотки самовиправдання, ніби благав її зрозуміти, чому він не знав, що сталося з її синами, але…
— Слава Богу, що з тобою все добре, — зітхнула вона, пригортаючи Гаррі, хоч він відчував, що на це не заслуговує.
— Часом не маєш якогось бренді, Молі? — тремтячим голосом запитав Геґрід. — Щоб поправити здоровля.
Вона могла б вичаклувати плящину, проте кинулася в дім, і Гаррі зрозумів, чому — місіс Візлі не хотіла, щоб у цю мить бачили її лице. Він обернувся до Джіні, і та відразу задовольнила його невисловлене благання отримати хоч якусь інформацію.
— Рон і Тонкс мали повертатися перші, але спізнилися до свого летиключа, і він прилетів без них, — показала вона на іржаву бляшанку з—під олії, що лежала на землі неподалік. — А цей, — тицьнула вона пальцем у старовинні парусинові туфлі, — мав повернутися з татом і Фредом, вони мали при летіти другі. Ви з Геґрідом мали бути треті, а Джордж і Люпин, якщо встигнуть, — зиркнула вона на годинник, — прибудуть з хвилини на хвилину.
Знову з'явилася місіс Візлі з пляшкою бренді і вручила її Геґрідові. Той розкрутив кришечку й видудлив бренді одним духом.
— Мамо! — крикнула Джіні, показуючи на місце за кілька кроків.
Темряву осяяло синє світло, що дедалі яскравішало, а тоді з'явилися Люпин і Джордж. Якийсь час вони ще крутилися, а тоді попадали. Гаррі миттю збагнув — сталося щось погане. Люпин підтримував непритомного закривавленого Джорджа.
Гаррі підбіг до них і підхопив Джорджа попід ноги. Удвох з Люпином вони понесли Джорджа в будинок, через кухню занесли до вітальні й поклали на диванчик. Коли лампа освітила Джорджеву голову, Джіні зойкнула, а Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося: у Джорджа не було одного вуха. Іолову й шию збоку заливала яскрава червона кров.
Не встигла місіс Візлі нахилитися над сином, як Люпин Уже схопив Гаррі за руку й доволі безцеремонно поволік назад у кухню, де Геґрід усе ще намагався протиснути в двері своє масивне тіло.
— Йой! — обурився Геґрід. —Ану пусти! Відпусти Гаррі! Люпин його проігнорував.
— Яке створіння сиділо в кутку, коли Гаррі Поттер уперше зайшов у мій кабінет у Гоґвортсі? — запитав він, легенько струснувши Гаррі. — Відповідай!
— Е—е… здається, ґринділ в акваріумі?
Люпин відпустив Гаррі й притулився спиною до серванта.
— Шо то всьо має значити?! — заревів Геґрід.
— Вибач, Гаррі, але я мусив перевірити, — стисло пояснив Люпин. — Нас зрадили. Волдеморт знав, що тебе забиратимуть сьогодні, а сказати йому про це могли тільки ті, хто безпосередньо розробляв план. Ти міг виявитися самозванцем.
— А чо ти тоді й мене не перевіриш? —засопів Геґрід, що й досі не міг протиснутися в двері.
— Ти напіввелетень, — пояснив Люпин, дивлячись на Геґріда. — Багатозільна настійка діє тільки на людей.
— Жоден член Ордену не сказав би Волдемортові, що ми вирушаємо сьогодні, — заперечив Гаррі, бо ця думка була жахлива, він не вірив, що хтось на таке здатний. — Волдеморт аж наприкінці мене наздогнав, спочатку він не знав, котрий справжній я. Якби він був посвячений у наш план, то з самого початку знав би, що я буду з Геґрідом.
— Волдеморт тебе наздогнав? — різко перепитав Люпин. — І що сталося? Як ти врятувався?
Гаррі стисло розповів, як смертежери, що за ним гналися, якимось чином розпізнали в ньому справжнього Гаррі, як вони припинили гонитву, а тоді, мабуть, викликали Волде—морта, і той з'явився буквально за мить перед тим, як вони з Геґрідом досягли рятівного прихистку в батьків Тонкс.
— Вони тебе впізнали? Але як? Що ти зробив?
— Я… — Гаррі намагався згадати. Уся ця подорож зливалася в суцільну смугу паніки й розгубленості. — Я побачив Стена Шанпайка… знаєте, того хлопця, що працював кондуктором на "Лицарському автобусі"? І я спробував його роззброїти, замість… бо він же не усвідомлював, що робить. Його ж, мабуть, імперіуснули?
Люпин мав ошелешений вигляд.
— Гаррі, та про яке ти роззброєння говориш! Вони тебе хотіли впіймати і вбити! Принаймні приголомшуй їх, якщо не готовий убивати!
— Ми ж були на висоті кількасот метрів! Стен був сам не свій, а якби я його приголомшив і він би зірвався вниз, то відразу б загинув, не треба було б і "Авади кедаври" Два роки тому "Експєліармус" урятував мене від Волдеморта, — виклично додав Гаррі. Люпин йому нагадав глузливого гафелпафця Захаріаса Сміта, котрий висміював Гаррі за намагання навчити роззброюванню Дамблдорову армію.
— Так, Гаррі, — ледве стримуючись, прохрипів Люпин, — і це сталося на очах у смертежерів! Ти вже мені вибач, але в мить, коли тобі загрожувала нагла смерть, це був, м'яко кажучи, незвичний хід. А повторювати його сьогодні на очах у смертежерів, які були присутні під час того першого випадку або про нього чули — це було просто самогубство!
— То я що, мав убити Стена Шанпайка? —сердито вигукнув Гаррі.
— Звичайно, ні, — заперечив Люпин, — але смертежери… чесно кажучи, і всі інші… сподівалися, що ти у відповідь нападеш. "Експєліармус" —корисне закляття, Гаррі, проте смертежери вважають, що ти тільки ним і користуєшся, і я вимагаю, щоб так більше не було!
Після Люпинових слів Гаррі почувався ідіотом, однак у душі в нього ще жевріла жаринка непокори.
— Я не вбиватиму людей тільки тому, що вони перейшли мені дорогу, — сказав Гаррі. — Це Волдемортів стиль.
Люпин не встиг нічого відповісти: Геґрід нарешті протиснувся в двері, пошкандибав до стільця й сів. Стілець одразу розламався.
Не звертаючи уваги на Геґрідові нарікання й вибачення, Гаррі знову звернувся до Люпина:
— А з Джорджем усе буде гаразд?
Від цього запитання Люпинове роздратування ніби випарувалось.
— Гадаю, що так, хоч вухо вже не відновити, бо його відірвало закляттям…
Знадвору долинув якийсь шум. Люпин кинувся до дверей. Гаррі перестрибнув через Геґрідові ноги й вибіг надвір.
Там, на подвір'ї, з'явилися дві постаті, і Гаррі, підбігаючи до них, побачив, що це Герміона, яка поверталася до свого нормального вигляду, та Кінґслі. Обоє трималися за зігнутий вішак для одягу. Герміона кинулася Гаррі в обійми, а от Кінґслі не виявив ані найменшої радості від зустрічі. Гаррі побачив з—за Герміониного плеча, як він підняв чарівну паличку й націлився Люпинові в груди.
— Які останні слова сказав нам Албус Дамблдор?
— "Гаррі — наша найбільша надія. Довіртеся йому", — спокійно відповів Люпин.
Кінґслі націлив паличку на Гаррі, однак Люпин сказав:
— Це він, я вже перевірив!
— Добре, добре! — буркнув Кінґслі, ховаючи чарівну паличку під плащ. —Але хтось же нас зрадив! Вони знали, що це буде сьогодні!
— Схоже, що так, — погодився Люпин, — але вони, здається, не чекали, що Поттерів буде семеро.
— Невелика радість! — сердито зауважив Кінґслі. — Хто ще повернувся?
— Тільки Гаррі, Геґрід та ми з Джорджем. Герміона затулила руками рота, щоб ніхто не чув, як вона застогнала.
— Що було з тобою? — запитав у Кінґслі Люпин.
— П'ятеро гналися, двох поранив, одного, можливо, вбив, — скоромовкою протарабанив Кінґслі, — і ще ми бачили Відомо—Кого, він долучився до погоні напівдорозі, але досить швидко зник. Ремусе, він уміє…
— Літати, — договорив за нього Гаррі. — Я теж його бачив, він гнався за нами з Геґрідом.
— Тепер ясно, чому він зник… погнався за тобою! — вигукнув Кінґслі. — А я не зрозумів, чого це він пропав. А Що його змусило обрати іншу жертву?
— Гаррі занадто чемно повівся зі Стеном Шанпайком, — пояснив Люпин.
— Зі Стеном? — перепитала Герміона. — Я думала, він у Азкабані.
Кінґслі невесело гмикнув.
— Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам'яли. Я бачив Траверса—у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям — а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж?
— Йому відірвало вухо, — сказав Люпин.
— Вухо?! — зойкнула Герміона.
— Снейпова робота, — додав Люпин.
— Снейпова? — вигукнув Гаррі. — Ви не казали…
— У нього під час гонитви злетів каптур. " Сектумсемпра" —це Снейпів коник. Я не зміг йому відплатити, бо мусив тримати пораненого Джорджа на мітлі — він утратив багато крові.
Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Білл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус?
— Гаррі, поможи! —хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив зяючу діру там, де було Джорджеве вухо.
— Як він?
Місіс Візлі озирнулася й пояснила:
— Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше… він хоч живий.
— Так, —погодився Гаррі. — Слава Богу.
— Я чула, ще хтось прибув на подвір'я? — поцікавилася Джіні.
— Герміона й Кінґслі, — відповів Гаррі.
— Слава Богу, — прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.
— Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз
відійди, бо гірше буде!
Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені. —Артуре! — заридала місіс Візлі. — Ой, слава тобі Господи!
— Як він?
Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп'явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.
Ніби відчувши прихід брата—близнюка та батька, Джордж поворухнувся.