Того дня я заспокоїв 80 інтересантів. Та я руководився не бюрократичними приписами, лише війтівським розумом і хлопською практикою багатолітнього адвоката. Я вислуховував сторону, списував на папері дійсний стан і або видавав з місця резолюцію, або відсилав його з моїм письмом до подавчого протоколу, а там вже приділяли справу, до кого вона належала. Справа мусіла бути якнайшвидше поладнана, бо я того пильнував. Треба було людям показати, що тепер іде урядування швидше, як перед тим.
Пан Грабовскі приходив лише два дні. Опісля заявив мені, що не може приходити, бо організація загрозила йому, що його заплямують як зрадника і оплюють його, коли нам у чому-небудь буде допомагати.
Ну, годі! Будемо собі якось самі помагати. Я мав двох фахових дорадників - а то майора Шебесту й податкового інспектора п. П. Шкільний інспекторат обняв о.
Юліян Татомир і давав собі дуже добре з ним раду. Шебеста взявся запопадливо до організації.жандармерії, і то не лише в Самбірському повіті, ану суміжних, куди сягав його район за Австрії. Він усунув з жандармського корпусу всі непевні
індивідуа. Залишив українців, які поверталися із заходу до нас, жидів, німців та чехів і лиш кількох поляків. В короткому часі жандармерія фунгувала, мов у годиннику. А треба її було дуже під цю пору. З дезертирів і ріжних заволок потворилися зелені банди, поперебирані в військові однострої, нападали ночами на двори і багатших селян та «реквірували для війська» усе, що під руки попало. До мене напливали з різних сторін жалоби, я відносився до війська, бо жалоби йшли на його рахунок, та виявилося, що військо тут ні при чому. А далі розвинулося пачкарство горілки і цукру на велику скалю. В Бориславі та Дрогобичі мали люди гроші, а не мали ні горілки, ні цукру. В нас був цукор і горілка, та люди не мали грошей і не могли так суто за це платити, як там. Я видав приказ до придорожних громад, щоб пачкарів переймали, та це мало помагало. Здається, що там обіцяли більші нагороди, як могло дати староство. Ті громадські уряди, до того ще незорганізовані, дивилися крізь пальці на те, що вожено масами цукор і горілку до Дрогобича. А звідкіля взялася у вас горілка? В нас була одна-однісінька незруйнована війною ґуральня в Надибах і вона була в русі під наглядом скарбової" влади. Мені аж соромно признатися, що я, перший голова нашого антиалкогольного товариства «Відродження», дозволив на палення горілки, хоч я мав владу ґуральню замкнути. Та що мені було робити, як ця ґуральня була одиноким джерелом доходу всього повіту? Побір податків не був зорганізований, врешті, я боявся в такий скрутний час розпочинати зі стяганням податків, бо все населення буде нарікати на Україну, а це для такої молоденької держави могло бути небезпечним. Я мав на удержанні урядовців суду, адміністрації, фінансів, війська, та ще треба було виплачувати допомогу бідному населенню, подбати про ліки для повіту, де лютував плямистий тиф. Я звертався до мого «колеги» Вітика в
Дрогобичі за допомогою в грошах і зразу дещо виканючив, але пізніше не хотів він нічого давати. Коли я покликався на те, що він має нафту, він мені відповів:
«Дайте для моїх робітників пшениці, то я вам дам нафту і гроші». З центральною владою не мав я ніяких зв'язків, то ж якби не та ґуральня з вишрубованими цінами на горілку, то увесь мій апарат перестав би був киватися. Та мені стояло на заваді пачкарство горілки, і я звернувся за поміччю до жандармерії. Тоді майор вказав мені таких удальців між своїм корпусом, що підуть на пачкарів мов гончі.
Особливо один «постенфірер» показав себе бичем божим для пачкарів. То була його спеціальність. Я завів таку процедуру: він, наприклад, переловив п'ять мішків цукру, котрого теж не вільно було вивозити, бо через те ціна цукру так підскакувала, що самбірське бідніше населення не в силі було його купити. Пачкар дає йому 500 корон хабара і хоче підкупити, щоби лиш його пропустив до Дрогобича. Жандарм приймає гроші і… завертай бики до Самбора. Прямо до мене:
- Пане комісаре, голошу слухняно, що піймав пачкаря, котрий хотів мене перекупити… і кладе мені на стіл жмуток крон.
Я списую з ним протокол, відбираю гроші і пишу зараз на протоколі резолюцію
«Цукор конфіскується на річ харчевого уряду. Гроші призначені на підкуплення, йдуть до податкового уряду до рубрики «запомоги для бідних». Жандармові асигнується титулом «Талії» 1000 корон. При тім висказую жандармові моє признання і обіцяю поговорити з майором про його найближчий аванс. Розуміється, що жандарм вдоволений, а держава нічого на тім не втратила, бо сконфіскований цукор варта був більше, і не треба було видавати на убогих з інших фондів 500 корон.
- А чи пачкаря віддати до суду за пере-купство?
- Пустіть його на чотири вітри, тепер немає часу бавитися в розправи. Він покараний доста-точно.
По кількох таких випадках пачкарство не оплатилося, а жандарми не мали найменшого інтересу давати себе підкупляти.
II
Зараз кілька днів опісля, як я обняв урядування, прийшов до мене полковник жандармерії Гаванський. Він вертав із Славо-нії, де в часі війни був краєвим командантом жандармерії. Він хотів дістатися до Львова і зголоситися до служби в української влади. Розуміється, що я тим дуже зрадів, що у нас є фахівці, і дай
Боже, щоб їх було чимраз більше. Бо чи міг хто на моєму місці сумніватися в тому, що його послуги не будуть прийняті в нашій молодій державі? А однак, на жаль, так не сталося…
Тодішній старшинський корпус в Самборі був такий малий, що я усіх знав. Були між ними правдиві і фінговані ранги. Вже не пам'ятаю, як воно сталося, що на командан-та до Самбора прийшов сотник Микита, кандидат адвокатури із Старого
Самбора. Маціє-вич заявив мені, що під Микитою служити не буде. Я не міг тої справи вирішувати, але остаточно вийшло так, що Мацієвич пішов на команданта до Старого Самбора, а Микита остав у нас.
До нас добирався противник від Перемишля. На тім відтинку з'явився підполковник
Кравс з австрійської армії. В Самборі ніхто його не бачив, бо він заєдно сидів на фронті. Спав на лаві де-небудь в ждальні III класу на стаційці. Збирав військо, організував його частини, сидів зі стрільцями в окопах, показував, як і де їх копати. Стрільці від старшини до рядового дуже його любили і поважали: прозвали його Кучерявим. Що той відтинок так довго держався, то в цьому, безперечно, заслуга підполковника Кравса. В Самборі не показувався, а його зайві речі зложив у мене в хаті його молоденький ад'ютант четар Трач.
Так ми прожили кільканадцять днів, то надіючися кращого, то побоюючись про долю нашої молодої держави. Аж найшла на нас страшна хуртовина. Приїхав потяг з
Мадярщини від Сяноку і привіз нам перший ешелон поворотців з австрійського полону російських вояків. Господи! Такої нужди не дай мені більше бачити. То були не люди, а кістяки, виснажені, обдерті через «культурних» мадярів. Вони
їхали у кінських возах, розуміється, неопалених. Та це ще було незле в порівнянні з тими, що їхали на відкритих льорах, на дахах вагонів, на ступенях.
Багато з них попадало з тих ховзьких, обмерзлих сиджень, калічилося або забивалося на смерть. Місця добували собі перебоєм, щоби лиш видертися з мадярського раю та наблизитися до своєї батьківщини. Хто був сильніший, той добув краще місце. Мадяри, забравши у них все, не давали нічого їсти.
Як прийшло авізо з Сяноку про тих нещасливих гостей, комісаріат зарядив рятункову акцію. Скликано зібрання до ратуша без різниці на націю. Справу зреферував дуже вдало поручник Кіцула. Опісля вибрано зараз безпартійний порятунковий комітет. Цією справою зайнялися наші, польські і жидівські пані. У всіх прокинулася любов до ближнього. Пані розділили поміж себе працю. На двірці призначено барак, на кухню найнято службу.
На щастя, на двірці було тоді кільканадцять вагонів бараболі, закупленої ще австрійським урядом для міста Грацу. Настав розвал, і бараболя не відійшла, і тепер стала нам в пригоді. Комісаріат дав гроші, установи дали теж, деякі добродії поспішили з підмогами. З бараболі варилося юшку і варилося таки саму бараболю, давалося також гарячий чай і хліб. Ця любов до ближнього з'єднала всі без різниці народності в одно велике гарне, що дало на хвилю забути всю ворожнечу.
Багато тих нещасливців не доїхало до нас живими. На станції стали виносити з возів закостенілих трупів, яких складали на купу, мов поліна дров. Багато перевезено до лікарні, яка в короткому часі переповнилася ущерть. І тут вмирали масами. Хто з тих нещасливців міг волочити ногами, йшов до міста жебрати.
Вмирали по вулицях. Було й таке, що прийшов такий сердега до чиєїсь кухні і, заки господиня вспіла зладити чай, він сів під стіною на долівці і більше не встав.
За тим першим поїздом йшли дальші. Числили люди, що через Самбір перевалилося 80
000 тих поворотців.
За тим першим поїздом йшли дальші. Числили люди, що через Самбір перевалилося 80
000 тих поворотців.
До мене телефонує директор лікарні:
- Пане комісаре, у мене в лікарні 80 трупів. Не маю ким копати ями і ховати їх.
Зробіть щось, бо лікарня наражена на небезпеку.
Наказую магістратові визначити примусовий шарварок до копання гробів і ховання померлих. Так само телефонують з двірця: повно трупів, нема ким завезти їх на цвинтар. Я знаю, що цвинтар і так переповнений ще москалями, коли в Самборі лютувала холера. Кажу вибрати місце на оболонні і ховати спільно, бо інакше не можна. Ми приготовлялися на прийняття живих, а тут з трупами не можемо дати собі ради…
Як вже ця метушня трохи заспокоїлася, приходять до мене вісті, що малі торговці найконечніших артикулів поживи неможливо підбивають ціни і тих нещасливих обдирають до решти, не менше, як мадяри. Коли я це провірив, видав на всіх трьох мовах такий розпорядок:
«Кого піймається на так званій воєнній лихві - на підбиванні ціни за найконечніші харчеві артикули, буде покараний різками на ринку перед ратушем».
Деяким людям таке некультурне оголошення не подобалося, другі мене хвалили. Та я не міг інакше зробити. Карна процедура мусила піти на кілок. Такого навчили нас москалі в часі інвазії. Треба пам'ятати, що воєнна психіка заморила в людях амбіцію та всякий сором, і для тих людців треба було дошкульнішої кари, ніж держати їх в заперті та ще й годувати на державний кошт. Врешті я мав на думці культурну Данію, котра завела в себе далеко перед війною тілесну кару за деякі промахи.
Тепер стали до мене находити різні людці. То повертаючі австрійські старшини, дипломати, торговельні посередники з різними офертами від Мадярщини та
Чехословаччини, детективи, конфіденти, чортзна хто. З кожним треба було бодай кілька слів поговорити. Пам'ятаю якогось вимусканого елегантного німецького графа, котрий накидався мені як дипломатичний посередник між мною та поляками. Я відіслав його до секретаріату, про котрий я мало що знав. Все, що я відтіля дістав, то була українська конституція, а радше її нарис на пів-аркуша паперу. Я навіть не знав складу правительства. Не можна було ніяким чином нав'язати зв'язку між верховним урядом та повітовим комісаріатом.
Одного разу кличе мене до телефону полковник Гриць Коссак і звіщає мені, що
Львів упав. Мене від того аж заморозило. Здавалося мені, що все йде як з
Петрового дня. Коссак мене потішає, що воно скоро направиться. Від нього довідуюся, що наше правительство тепер в Тернополі.
Треба було за всяку ціну нав'язати зв'язки між мною та центром. Здавалося мені, що тепер буде легше це зробити, бо хоч Львів був мені ближче, але комунікація була гірша, бо противник усе загрожував Ставчанам. Отож треба було когось післати до Тернополя. Піднявся тої місії, професор Бойцун, і я наладив йому цілу торбу різних запитів, як нам тут робити.
Я не хотів довести до того, щоби Самбірський повіт став «самостійною» республікою, так як був Дрогобич зі своїм «дожою» Семеном Вітиком. Там мали доволі часу бавитися в республіку, торгувати нафтою і перепродувати дозволи на вивіз нафти, так як до війни робили з «бруттами». У нас не було на те часу, бо ми сиділи перед самим фронтом, мов горобець на гілляці, і рахувалися з тим, що може треба буде вступатися. Правда, на хирівськім фронті обганявся Кравс, але міркуючи по тих силах, якими він орудував, не мали ми певності.
Довго прийшлося нам чекати на нашого депутата з Тернополя. Він мусив їхати окружною дорогою, і це забрало багато часу. Нарешті вернув з тим, із чим поїхав туди. Він, приїхавши до Тернополя, з тяжкою бідою допитався секретаріату.
Секретаріат містився в українській гімназії. Там завели його до одної кімнати, де поміж двома ліжками при столику сидів наш прем'єр др. Голубович. Він вислухав уважно звіт проф. Бойцуна та його запитів і дав йому дуже мудру відповідь: «Я сам нічого не знаю». Нагадувало це грецького філософа Сократа, котрий сказав:
«знаю, що нічого не знаю». Даремно Бойцун підходив різними питаннями, та виходило на «нем тудом». Так само інші «хожденія» нічого не вияснили. Вернувся з нічим.
Що нам робити? Чи творити самбірську республіку? Ні, до такого допустити не можна. Чекаймо.
Та ось телефон зі Стрия.
- Гальо! Хто говорить?
- Остап Нижанківський.
- Добрий день, куме Остапе! (Ми собі справді були кумами).- Що нового?
- З централею годі договоритись,- каже.- Що ви сказали б на те і як ви дивитесь, якби ми на нашім загроженім відтинку завели диктатуру?
- Диктатуру!? Якби так усі повіти чи округи пішли за нашим приміром, ми так виглядали б, як Еллада перед перськими війнами… Кого ж ви намітили на диктатора?
- А що думаєте, якби так полковника Гриця Коссака?
- Ні, батьку, я на таке не піду, хоч убийте. З того вийшов би такий хаос, що хоч з моста та у воду. Я того не зроблю, і чекати буду, поки трохи не успокоїться, і наше центральне правительство розпочне свою роботу.
От на що заноситься: отамани і отаман-чики. Історія нас нічого не навчила.
Давніше було Правобережжя і Лівобережжя; тепер Ліводністровщина і
Праводністровщина, чи як…
Я вже згадував, що майор Шебеста робив нам своєю службою неоціненні послуги. Він щодня приходив до мене зі звітом, і від нього я знав більш-менш, що в повіті і в місті діється. Його розвідка була далеко краща і певніша, як наша У.В.В. Про неї скажу опісля окремо. Притому він піддавав мені різні проекти, як що зробити.
Одного дня під час нашої конференції заїжджає перед комісаріат авто, а з нього висідає полковник Гриць Коссак. Приходить до мене, у великім кожусі, оперезаний ременем, на якому маленький багнетик. На ковнірі три полковницькі зірки. Ми звіталися. Майор Шебеста випрямився по артикулу і представився теж.
- Альзо-ду біст бай унс… (отже, ти служиш у нас…).
Шебеста відповів: «яволь», і на тім розмова скінчилася.
Я попросив пана полковника сідати, а Шебеста вийшов дискретно до другої кімнати.
Від Коссака я довідався, що справа наша стоїть дуже добре, що правительство переноситься на днях до Оганіславова, відносини вже наладнані. Нарешті попрощався і вийшов.
Я попросив до себе Шебесту, бо ми наради нашої не були скінчили.
- Як вам подобається наш полковник? - питаю.
- Так, пане докторе, я маю перед полковником великий респект, але це мусить бути дійсний полковник-
Положення у нас таке:
На хирівським фронті орудує полковник Кравс. Прийшли гуцульські частини. Це найкраще наше військо. Гуцул скаже: «шмафу» і піде, куди його післали, хоч би в саме пекло. Кравс формує артилерію. Прийшло кількох артилерійських старшин. Осип
Струмеляк, про котрого я сказав вище, робив у нас всіляку службу. Був навіть при жандармерії. Та як почув, що під Хировом формується артилерія, не міг витримати: хоч на ланцюг припни, то відорветься. Приходить до мене і стає при дверях, мов винуватець:
- Пане комісаре, вибачте і не гнівайтеся на мене, що я вас покидаю. Але не тут для мене місце служити Україні. Я не останній артилерист. Я перейшов всі артилерійські курси і робив службу від гірської артилерії до гаубиць і мерзерів.
Тут на моє місце стане десять інших, а там мене хто-небудь не заступить. Я голошуся до пана полковника Кравса.
По якомусь часі прийшов до мене вже хорунжим, чим він дуже величався. Це була селянська дитина, самоучок, без протекції добився такого становища. Цей аванс дістався йому за бій під Нижанковичами, де він двома гарматами і картеччю перед бойовою лінією стримав і змусив ворога до відступу.
- Пан полковник за це мене похвалив і поклепав по плечах…
Було в нас чимало мороки з залізничниками. В Самборі було багато залізничників на станції, усі соціал-демократи. Др. Ски-бінський обіцяв мені, що їх всіх перетягне на наш бік. Насамперед зааранжував в огрівальні збори залізничників.
Пішов і я на віче. Я представив їм у чому річ, відтак говорив др. Скибінський по-польськи. Опісля виступив один грубезний залізничник в робітничій блузі - грубий, мов бочка. Він говорив, що йому байдуже, чия буде влада, бо все ж робити треба, і щоб лише був порядок, і «жеби муй бжух бил пелни». Кінець кінців усі погодилися остати в службі й надалі.
Та це тривало дуже коротко. Хтось їм інакше порадив, бо всі застрайкували і лишили нас на льоду. Положення було для нас невідрадне, коли зважити, яку важну роль грає в часі війни залізниця. Але вона у нас не стала. Залізничники українці взялися запопадливо до праці і, хоч добували останки своїх сил, та залізниця була в русі. Зокрема відзначився один машиніст (мабуть Козакевич). Він був душею всього і працював безупинно. Із залізничних порогів ви-ладив панцирку, котра нам стала в пригоді. і наші війська орудували нею, наче залізною.
Нашу пошту, телеграф і телефон обслуговував бездоганно місцевий поштовий урядовець пан Хоміцький.