Малий прокинувся вiд гострого почуття небезпеки. Ясний мiсяць усе добре i без вогню багаття освiтлював. Дядько Пiвень стоїть, наставлена вперед i вгору блискуча рогатина. А над возом височить кiнська голова i над нею вершник. Вершник свого списа тримає вгору клюгом. I на шишаку шолома, i на спинi iскриться блакитне сяйво мiсяця. Малий викотився з-пiд лахiв i наштовхнувся на Реп'яха, що напружився i нюхтив, чим пахне вiд незнайомого нiчного гостя.
Малий обережно, наче ласочка, проповз пiд возами, щоб подивитись - а чи немає там iще iнших вершникiв.
Нi, тiльки цей один.
Особливо увагу малого привернув кiнь вершника. Весь у пiнi, у мокрих смугах. Пiна спадала на землю шматами з вудил, з грудей, з паху. Круп i стегна були мокрi, наче дощем вимитi. Дядько i вершник певно вже давно перемовлялись. Зрештою, вони дiйшли згоди, i Пiвень сказав.
- Злiзь iз коня i вiдiйди далi вiд возiв. I списа подай. Я тобi його зразу поверну.
Вершник невдоволено хекнув, але списа обернув i подав дядьковi ратищем.
Вершник скочив на землю, але так захитався, що ледь встояв на розкарячених ногах.
Зросту був високого, при стегнi погойдувався важкий меч, як вiн вiдступав вiд свого запiненого коня.
Дядько ж потяг один вiз за дишло i створилась якраз така щiлина, щоб через неї коня провести. Дядько покликав.
- Веди, Пiвнику, коня сюди. I швидше!
I зразу ж з-за воза з'явились Пiвник i Реп'ях. Малий прихопив коня за мокру вуздечку, а кiнь не пручався, а покiрно пiшов за малим межи вози.
А дядько Пiвень тим часом уже розпутував i сiдлав свою кобилку.
- Що ти менi пiдсунув?!! - Обурився вояк, коли малий пiдвiв йому осiдлану кобилку.
- Вона найсильнiша i найвитривалiша серед усiх коней! Якби не була така потворна, то боярин би лишив її собi. Не пожалкуєш! Ще згадаєш мене добрим словом. А сiдло твоє на неї зараз не час пiдганяти. Сам кажеш - нагальна справа...
- Та я тебе! - Засичав вершник, пiдбиваючи кобилку просто до воза.
Та не дарма дядько Пiвень прославився, що в чотирнадцять рокiв вiд роду запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.
Вiн пiдбив спис вершника знизу i вбiк, а потiм пригнув збоку i вниз.
Може, i погнув би вояк, врештi решт, дядька Пiвня, але хлопець висмикнув iз сагайдака стрiлу i, мов дарду, метнув, у вершника.
Стрiла вдарила вояка у пiдборiддя.
На мить вояк ослабив руку i дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. I лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.
Та й дядько його не змiг би дiстати рогатиною, бо вояк вмiло здав кобилу назад.
- Ну, холопе! Ти мене ще згадаєш!
- Я не холоп! Я боржник! Якщо я вiддам борг боярину, тодi й ти вiддаси менi борг. А зараз прiч звiдсiля! Бо пiднiму холопiв!
Та боярських людей не довелось будити. Вони всi попрокидались. Будий i Талець нап'яли луки, iншi похапались за рогатища та сокири.
Вершник розвернув кобилу i мовчки помчав у темряву.
I услiд йому, нiби отямившись i вибачаючись за затримку, прокричав Червень, та так чисто й голосно, як нiколи ранiше.
Вони удвох iз малим, Пiвень i небiж, довго порпалися бiля коня. Витирали, розминали м'язи, знов витирали, геть стомились, поки хоч трохи обходили тварину.
До свiтанку їм лишалось спати не бiльше години, i все ж, уже засинаючи в дядька пiд важким плащем, малий спитав:
- Хто вiн?
- Якщо не бреше, то княжий гонець. Прийде час, взнаємо, чи не здурив вiн нас. Та хоч i здурив - який кiнь, сам бачиш, та й сiдло коштовне... А ти в нас заговорений... Не дарма прабаба всi заговори над тобою проказувала. Бо ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поцiлив його в щелепу...
ДЕНЬ
По лазоревому небосхилу вiтерець гнав крутобокi бiлi хмари. I на збитий широкий шлях хмари кидали м'яку тiнь, а вiтерець злегка охолоджував розпашiлi обличчя.
Старий Талець сказав.
- Ось i прямий шлях до Києва. Просто до Києва.
Чужий кiнь iшов сумирно на поводi, лише намагався вiдбитись хвостом вiд роїв мушви, що зависала хмарами над шляхом.
А назустрiч робiтникам посувались перехожi з кошиками, коробами та мiхами на плечах, плуганилися убогi коли зi смердами, часом вихором пролiтали вершники в чистому одязi при блискучiй зброї.
I от горби тут бiля Києва перетворились на справжнi гори i на них де-де височiли могутнi престарезнi дуби. Коли гори розступалися, в долинах виднiлися блакитнi дзеркальця ставкiв та озерець.
I дорiжок, стежок, стежин, наїжджених колiй з усiх бокiв тепер сходилося до головного шляху.
А людей! Людей скрiзь i усюди було повно!
З одного озерця ось тягло кiлька чоловiк сiтку - то княжi холопи старались для княжого столу.
Оно купками бiднi, обiдранi жiнки та дiти тягли iз лiсу в'язанки хмизу.
На широкiй зеленiй левадi цiлий косяк червоної мастi кобил з лошатами. А сторожувало їх кiлька верхових пастухiв при повнiм вояцькiм обладунку. Та ще й здоровеннi, бiльшi за вовка собаки були при пастухах.
- Княжi матки при пастухах! - Пояснив бувалий Талець. - У нього таких косякiв з молодняком навiть i нiхто не знає скiльки. При бiдi й холопiв зможе на коней посадовити, не те, що свою дружину...
Їх наздогнали i випередили три вози i так вiд них пахло медом, що не треба було гадати. Та на запитання Тальця, чи не цього року вже мед взяли, холоп посмiявся.
- Та нi! Зарано! А це вiск веземо - бо люди заборгували того року i тепер треба розплачуватись.
I ось вони виїхали на високу глинисту гору, i перед ними вiдкрились безмежнi виднокруги. А там попереду, ген-ген у прозорiй далинi на блакитних горах, на горбах змiїлися бiлi пасма - стiни-заборола граду з гостроверхими вежами, наче воїни на чатах. А над стiнами-заборолами зводились рiзнi високi будiвлi всерединi мiста-града.
Малий поводив очима вiд одного краю до другого краю мiста. I не йняв вiри, що таке може бути. Адже тин-паркан, що оточував їхнє село, був не бiльший, нiж вiдстань мiж двома бойовими вежами у київських стiнах.
А Талець тим часом пояснив Пiвневi:
- Якщо просто їхати, то на Либедi треба за перевiз платити. А якщо бродом через Либiдь, то треба добрий гак робити.
Дядько Пiвень розв'язав великий капшук i витяг м'якi грошi - зимовi сiрi хутра бiлок. Талець здвигнув плечима: мовляв, тобi доручив боярин усi клопоти - ти i турбуйся.
Вони неквапно спустилися до Либедi.
I вгору проти течiї, i вниз по Либедi пропливали лодiї, вантаженi паками, барилами, коробами та мiхами шкiряними просмоленими.
Вони йшли на веслах, зi спущеними вiтрилами i складеними щоглами. Бо саме тут було напнуто через рiчку линву для перевозу.
Закликали перевiзника з того берега, i вiн разом iз своєю дебелою чорноокою донькою перегнав два здоровенних човни, з'єднаних дерев'яним щитом. Вози затягли на перевiз, а коней уплав через рiку пустили.
Тiльки коли гнали коней, дочка перевiзника скрикнула раптом: "Ой!" i зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько був заклопотаний саме тим, що пiдкладав пiд колеса дерев'янi колодки.
Дiвчина-перевiзниця присiла навкарачки бiля малого, щоб батьковi не було видно.
- Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?
- То наший кiнь,.. - не дуже впевнено збрехав Пiвник.
- Не бреши, малий ловець, - вона подивилась на яструба, що зирив iз клiтки жовтим холодним оком. - На конi княже знамено - тризуб!
Малому стало соромно i вiн вiдхилився набiк i проказав:
- Цього коня сьогоднi вночi замiняв на боярську кобилу один вусатий чоловiк. I лихий!..
- Хiба той вусатий злий?
- Бо вiн хотiв дядька погнути! Якби не я, вiн би погнув дядька...
- А ти що?!
- А я його поцiлив у лице...
- Та як ти посмiв?! - Скинулась дiвка. - Ти знаєш, цуценя, що це самого князя гонець?! То вiн був страшно змучений i тому не стер вас на порох!..
- Не здолає, бо я заговорений! - Похвалився Пiвник.
- Ой, стережiться, ой, начувайтеся, обшарпанi деревляни! - Злостиво проказала крiзь зуби. Та й пiшла до батька, що вже вдруге кликав її.
Коли запрягали коней на тому березi, Пiвник усе виклав дядьковi Пiвню.
Той спохмурнiв i спитав:
- А вона нiчого бiльше не говорила?
- Жодного слова.
Дядько став ще бiльше насуплений i наказав пильно доглядати гiнцевого коня.
- Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти ось?!
- Не годиться менi все головою крутити, роздивлятись на всi боки. Зразу помiтять, а як дитина непосидюща - нiхто не зверне уваги...
По схилах сугорбiв, що поросли тут яблунями чи грушами, розкидались купками невеликi садиби з iстобками, коморами, курiнями.
Ще один високий пагорб подолали i вже тепер на його шпилi затримались. Пiд ними виросла незлiчена кiлькiсть будов: i величезнi рубленi та мазанi хати, i двоповерховi зруби з опасанням, обнесенi тинами та парканами, а далi вже за цими будiвлями зводились дерев'яннi мазанi бiлою глиною зруби городень. В одному мiсцi за гострими верхами дубових паль височiли гори болонкiв тесаних i стовбурiв ще необчухраних, купи бiлого каменю, червоної глини. У кiлькох мiсцях стримiли наче щогли товстеннi з перекладиною нагорi, а там пiдвiшенi колiщата. Через колiщата перекинутi товстеннi линви, i тими линвами гурти робiтникiв пiдтягали вгору i перекладали найтовстiшi дубовi стовбури.
По всiх пагорбах навколо мiста летiла луна вiд ударiв сокир, цюкання тесел, ударiв молотiв, рипiння колiщат на колодах, крикiв людей.
Пiвниковi аж голова обертом пiшла вiд такого камешiння та iвалту на цiй будовi укрiплень.
Реп'ях теж збентежився всiєю своєю собачою натурою, i тому тулився до воза i хвоста припустив.
I ось уже валка на узвишшi. Тут якраз робiтники сокирами-потесами та теслами на шiсть граней обчухрували дубовi болонки.
Дядько Пiвень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було цiкаво, що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба виконувати.
А на рудого коня дiйсно звернули увагу тi робiтники, що розколювали клинами короткi, на зрiст людини, болонки.
Люди ж робочi направили дядька до середини мiста, туди, де мешкав городник.
А вiн мешкав у садибi пiд самим валом. Садиба невелика, але мiцно поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. I хата в два поверхи, з гострим дахом високим.
Дядько застукав до ворiт. I зразу ж рипнули дверi, i на галерею виступив високий чоловiк. Очi в нього глибоко запали пiд навислими бровами.
- Хто такий? - Гостро спитав високий i задер пiдборiддя з коротким стриженим волоссям.
- Я Пiвень. Я вiд боярина Судомировича. Привiв його холопiв на княжу роботу. Привiз дерево, вугiль, смолу, живицю, вiск.
- Зайди на подвiр'я.
А тодi спитав, спустившись з галереї крутими сходами:
- Скiльки вас холопiв?
- Холопiв десять. Два полоненика. Ще я i мiй небiж, - вiдповiв дядько Пiвень i чомусь схопив Пiвника за руку i випхав перед себе.
Тим часом дверi в пiдклiтi на першiм поверсi розчинилися i звiдтiля визирнуло на дядька Пiвня i на Пiвника п'ять дитячих облич. Усi з великими карими очима, геть бiлявi, i всi п'ятеро - дiвчатка.
Старша, що вже до отроковицi наблизилась, глянула уважно на дядькове заплетене в коси волосся, що звисало на груди, сказала щось молодшим, i всi весело захихикали. Бородатий невдоволено насупився.
- Чого так мало твiй хазяїн, холопе, прислав людей?
- Я поки що не його холоп. Я боржник на три роки. Вiдроблю - i вiльний.
- Слухай мене уважно, - суворо мовив до Пiвня городник. -У мене списано, скiльки роботи мають зробити твої люди. Як скiнчите - зразу ж вiдпущу.
- Господине, вiд боярина тобi гостинцi. Куди накажеш скласти?
- Заводь коней у двiр, - вже лагiднiше озвався городник i обернувся кудись у сiни. - Ганно! Ходи вiдчини ворота.
I висока дебела чорноброва дiвка вiдвела важкi стулки ворiт.
Коли дядько переносив борошно, гречку, сочевицю та барильце з конопляною олiєю, городник стояв поруч i все списав у малесеньку книжечку з берестяних листочкiв. А писав бронзовим писалом, видавлюючи риси на берестi.
- Ще щось маєш?
- Та то... вiд мене... гостинець... Ви якщо... то мене... сiрого... вибачайте.
Дядько витяг iз рибальського начиння глек iз медом. Городник розв'язав луб, вiдхилив покришку.
- Ого! Травневий! Що хочеш вiд мене?
- Щоб мене вiдпускали до церкви молитись...
- Он як? Ну йди, йди, влаштовуйся. У покинутiй хатi. Там за городнями, праворуч вiд ворiт. Вона там одна, не схибиш. Ну, йди з Богом!
I знов їм довелось проїхати пiд склепiнням брами, яка поки що не мала другого поверху i не називалась Золотими воротами.
Спинились перед довгим присадистим житлом iз трьома вiконцями-заволоками, вкритим грубим прогнилим лемехом.
В iстобцi було вогко, темно i стояв, висiв важкий дух вiд прiлої соломи, перекислих онуч та сировицi, смердiло мишиним духом.
Дядько Пiвень розпалив скiпку i вставив її в залiзнi вилки держака. Довго обдивлявся на всi боки.
- Ти i ти, берiть кошика i виносьте смiття. Ти, Будий, допоможеш Тальцевi пiч вiдрихтувати. Останнi зо мною пiшли - вози звiльнимо!.. Ну, рушили!
I з його окрику закипiла праця.
Пiд нiч у вичищене i пiдрихтоване житло перенесли всi лахи та начиння, що привезли iз собою.
А вечеряли вже поночi за новим столом, збитим iз грубих дерев'яних дошок i плах.
Дядько Пiвень сидiв на покутному мiсцi, поруч Талець i Будий. А навпроти себе посадовив Ляха i Нiмця, щоб весь час їх бачити. Малий же сидiв бiля дверей i бачив лице тих, кого не бачив дядько.
- Якщо я не почую i не побачу, то ти все побачиш та почуєш. Зрозумiв? Затямив?
Малий ночував у хатi разом з усiма, а дядько з Будим на возi при конях.
Коли перед свiтанком заспiвав пiвень Червень, знадвору почулося наче гарчання i скиглення Реп'яха, камешiння та iржання коней. Пiвниковi привидiлось крiзь сон наче, що той воїн-гонець знов вимагає вiд дядька свiжого коня i знов змагаються на списах.
Та стомленого прибиранням сон так пов'язав мiцно, що вiн не змiг анi очi розклiпити, анi рукою поворушити.
Малий прокинувся, бо дядько Пiвень торсав його за плече. Вигляд мав дядько дивний - сорочка була на ньому без рукавiв, а пiд обома очима розпливались синцi.
- Води принесеш. Пiдлогу пiдметеш, посуд помиєш, i головне, попораєш Строкату. Щоб як лялечка менi була! Чув?
Строката, перелякана i забрьохана, iз сплутаною гривою i хвостом, спокiйненько собi стояла при конов'язi.
При iстобцi лишився тiльки Будий - вiн мав готувати обiд. А малий, висьорбавши миску вже захололої затiрки та проковтнувши кiлька кавалкiв черствого хлiба, кинувся виконувати дядькове завдання. А ще ж був пiвень Червень та яструб у клiтцi.
По воду малий спускався в глибокий яр до джерела. Коли вилiз iз яру i став перепочити, опустивши повне цебро на спориш, ось яке видовище його захопило. За широким ровом, який оперiзував верх гори, на його крутих схилах валу зеленого в кiлькох мiсцях виднiлися латки голої землi. Бiля цих жовтих плям порпалися робочi люди. Однi висипали на схил кошиками глину, iншi прибивали, ущiльнювали схил, третi тягли повнi корзини зеленого дерну на пружних коромислах. Ще однi брали тi зеленi пласти i укладали ретельно по схилу, щоб нiде нi шва, нi щiлини не було мiж ними. В трьох мiсцях вал було розкопано, а дерев'янi зруби, що були в землi, розiбрано.
Коли вони пiд'їздили, то здавалось здалеку, що на смарагдових валах зазмiїлись бiлi стiни кам'янi. Тепер завдяки тому, що зруби городень розiбрали, було видно, що вся ця бiла "стiна" складена з дубових зрубiв. У нижнiй частинi зрубiв-городень зберiгались всiлякi вiйськовi запаси камiння, дiжки iз смолою, вiдра, казани для смоли та окропу, дрова, пiсок, драбини, бухти канатiв, сокири, в'язки списiв, дард i стрiл. Бо коли рокiв три тому пiд час колотнечi зруби пiдгорiли, їх так-сяк помазали глиною i лишили до кращих часiв.
Та тiльки випала перерва мiж битвами, князь великий київський наказав укрiпити оборону. Вiн суворо загадав своїм городникам усi зруби, що попсувались у Велику Пожежу, вiдновити й укрiпити.
I от у цих щербинах вiд розiбраних городень сновигали незлiченнi люди. На високих кодолах зависали товстеннi пiдйомники, а потiм переносились до свого мiсця належного. Досвiдченi, вправнi теслярi вкладали болонки один до одного, а позначенi вони були ще на землi, коли зруб клали i пiдганяли на землi. Як виводили на людський зрiст зруб, розбирали болонки. Тiльки лишали останнiй вiнець, i на нього знов нарощували болонки. I, позначивши, знов розбирали на болонки. I так зводили на сiм-вiсiм людських зростiв. А тодi за допомогою кодоли-пiдйомника ставили на своє мiсце. Перев'язували з помiччю пазiв i клинiв iз сусiднiми зрубами. Щоб горючi ворюжi стрiли не пiдпалили городнi, їх обмазували ретельно масною бiлою глиною.
А пiд валом робiтники гострими стругами-скобелями та широкими теслами вирiвнювали дубовi порожнi колоди, складенi з двох половинок. Тими колодами-рурами вiдводили спусками з валiв воду снiгову та дощову до глибокого фортечного рову.
На снiданок яструбу малий з першого помаху пращi двох горобцiв прибив. Оце так удача!
- Будий, Будий! Я одним каменем двох горобцiв зняв! От!..
- Теж диво! Розкудкудакався!.. От якби ти голуба зняв...
- Як можна голуба?! То ж людський птах!
- Ти тiльки його поцiль! Бiднi кияни голубiв не тримають, а багатi вiд втрати одного не збiднiють. Бiдаки у мiстi не живуть... - I Будий кивнув головою на багатi верхи будинкiв боярських та князiвських палацiв, що зводились над київськими валами та заборолами.
Малий сипонув жменю проса бiля конов'язi i миттю злетiлися горобцi та зафуркотiли крильми, спадаючи згори, сизi голуби.
Свиснув камiнець, i сизий здоровенний голуб завалився на крило.
Малий кинув його Будому пiд ноги.
- Го-го-го! - Аж затанцював Будий. - Колись нашими голубами княгиня Ольга спалила нашi городи! А тепер ми всмажимо київських голубiв!
Не дарма ж казали, що Будий походив iз старого роду, який допомагав воювати князю Малу проти княгинi Ольги. Люди казали, що воїнiв їхнього роду майже всiх посiкли варяги на капусту, а живих полонили i зробили рабами. I мiж собою подiлили. Отак стали родичi Будого i сам Будий холопами. У словах Будого була пекуча зненависть до княгинi Ольги, що Пiвник пригадав, як поважно про неї говорив дядько Пiвень: "Княгиня наймудрiша серед жiнок! I нiхто нiколи її не здурив - нi простi древляни, нi лестивi греки. Такої повiк вже не буде! Навiть той пiп, Гречин, що приїздив до боярина, це визнав."