Наступного пiсля чергування ранку Мишко повернувся на базу, коли не було ще й восьмої години i, не чекаючи напарника, пiшки подався додому.
I невiдь звiдки прийшла до нього певнiсть, що вiн бачить автобазу востаннє, що бiльше нiколи не заїде за цей побiлений вапном паркан, не пройдеться по майданчику стоянки, з її гострим запахом бензину й тьмяно-лискучими плямами мастила.
Прийшовши додому i побачивши, що дружина покинула його, Мишко анiтрохи не здивувався i з смиренною приреченiстю долучив цей факт до тої низки недоладностей, котрi настiйливо переслiдували його останнiм часом.
Спорожнiла кiмната була лункою, просторою i невпiзнанною, аж нiби чужою. Мишко сумно споглядав темнi прямокутники на стiнах у тих мiсцях, де стояли шафа й сервант; вичовганий лiнолеум, убогiсть якого особливо впадала в очi тепер, у порожнiй квартирi.
Вiн стояв посеред кiмнати й зацiпенiло, повiльно переводив погляд з одного мiсця на iнше. Уривки дивовижних, незвичних думок, образiв, спогадiв довiльно, без будь-якої на те причини тiснились у головi. Снував у нiй безладний багатоголосий гомiн, як у залi для чекання залiзничного вокзалу пори лiтнiх вiдпусток. Мишко дивився на пофарбованi ним плiнтуси, оббитi дерматином дверi, стелю... Його руки пам'ятали цю роботу. А ось за цим столом вiн сидiв, i гладенька вiдполiрована стiльниця, увiбравши теплоту його тiла, мовби й сама стала живою. I все довкола було нiби продовження людського тiла, якоюсь його частиною, як, наприклад, ноги чи руки. I тут Мишко зауважив, що про все це думає в минулому часi. Вiн прислухався до себе й зрозумiв, що в ньому народжується вiдчуження до всього, що його оточує; i що, поза всяким сумнiвом, прив'язаний вiн був не до бездушних предметiв, а до людей, котрi населяли й оживляли цi предмети i всю квартиру. Зникли люди, i квартира перетворилась на мертву бетонну коробку, заповнену жалюгiдними рештками меблiв.
Звiсно, i ранiше виникали у нього нетривкi думки про те, щоб усе кинути й пiти геть. Одначе тодi вони ковзали по поверхнi свiдомостi, не знаходячи глибинного вiдлуння в душi. Тодi Мишко знав, що не має морального права полишити сiм'ю, адже дитинi потрiбен батько. Але тепер...
Обривалася одна по однiй ниточки, котрi прив'язували його до минулого, i вiн навiть фiзично вiдчув себе мовби в невагомостi. Проте це вiдчуття минуло, натомiсть прийшло iнше, у якому смуток перемiщувався з трепетно-радiсним передчуттям перемiн. "Гiрше не буде, отже - буде краще!" - прогарцювала хвацька думка. Мишко схвально кивнув їй услiд, набрав молодецького вигляду, розправивши круглi плечi i якомога дужче втягнувши живота, i пiдморгнув своєму вiдображенню в коридорному дзеркалi. Iз дзеркала глянула на нього недоладна кругла фiзiономiя з великими вухами, що кумедно стирчали.
Темрява за вiкном, яку насилу розштовхувало оранжеве свiтло лiхтарiв, дедалi густiшала, притискалась до вiконних шибок, приглушувала звуки, робили важкими повiки. Глянувши у вiкно, Мишко здивовано помiтив, що в роздумах минув увесь день, i що вже пiзнiй вечiр, i його огортає звичайнiсiнький сой. Вiн подався на балкон по розкладайку, яку нелегко було вiдшукати пiд покладами старих лахiв. Нарештi закiптюжена й полатана споруда стояла бiля вiкна, а що заслати її було нiчим, то Мишко лiг спати в штанях i в сорочцi.
Вiн довго перевертався з боку на бiк, скрипiла пiд ним розкладайка, i Мишко вслухався в багатоголосий шум вiтру, що невгамовно торгав кватирку й лопотiв рушником, забутим на балконнiй мотузцi, у густий шелест листя на деревах. I чомусь спливли в пам'ятi картини далекого минулого, дитинства, з того самого моменту, коли вiн почав усе усвiдомлювати; як стоїть вiн на порозi старого батькiвського будинку з продiрявленим вiдерцем у руках, дивиться, як падають у нього, липнучи до стiнок, крихкi снiжинки, й дивується: чому ж вони не витiкають з вiдерця, наче вода, адже батько щойно пояснив, що вода i снiг - одне й те ж. А тодi пригадався йому зелений яскравий луг за будинком, перетворений ромашками на хитромудре мереживо, а сам вiн iз саморобним сачком ганяється за метеликами. I вiд усього навколо вiє радiстю, теплом, духмянiстю. Засинаючи, Михайло надарма пробує пригадати, чи приходила до нього коли-небудь потiм така чиста, нескаламучена радiсть. Школа? Щось таке, напевне, було. Але вже не те... Не так... Робота? Часом бували приємнi моменти. Але не бiльше. Першi зустрiчi з Машою? Там, на Володимирськiй гiрцi. I загадковий блиск в її очах, i зачарування обличчям, яке матово сяяло, i хвилююча недомовленiсть...
Мишко по крихтах збирав щасливi спогади, проте всi вони, за винятком спогадiв дитинства, не грiли. То, може, й не було потiм щасливих хвилин, може, це був iлюзорний свiт самообману? Так мандрiвник, знемагаючи вiд спраги в пустелi, бачить те, чого бажає найбiльше за все на свiтi, - цiле море прiсної води. Мишковi стало моторошно; вiн спробував пiдвестись, однак охоплене сном тiло вже не пiдкорилося йому. I тут навалився на нього раптом, зiм'явши свiдомiсть, важкий сон. Мишковi здалося, що хтось силою розiп'яв його на розкладайцi, нiби комаху на предметному скельцi мiкроскопа, i вивчає холодно й прискiпливо. I приснився йому сон, дивовижно схожий на реальнiсть.
Снилось йому, що вiн, як i сьогоднi, йде пiсля чергування додому. Вийшовши з-пiд мосту на Великiй Окружнiй, Мишко, як завжди, повернув праворуч на вулицю Верховинну, в кiнцi якої стояв бiля озера його будинок. I була ця вулиця - як буває тiльки увi снi - дивовижно й моторошно пустельна.
Внутрiшньо здригаючись, готовий до найнеймовiрнiшого, Михайло зiйшов з тротуару й рушив дорогою повз уламки приватного будинку з убогими рештками яблуневого саду з правого боку, повз дев'ятиповерховий жiночий гуртожиток з лiвого. Уламки завмерли в мовчаннi, криючи незрозумiлу погрозу. Дев'ять поверхiв гуртожитку мовби нависали над усiм своїми крутими формами. Не дивитись, не дивитись по боках! Швидше додому! Там порятунок, там захистять рiднi стiни. Мишко мимоволi прискорив ходу i тут же, розумiючи безглуздя ситуацiї, змусив себе поглянути на вiкна гуртожитку. Шибки рiзонули по очах золотистим i густо-синiм зблиском. Вiн перевiв погляд на озеро, що виднiло попереду - в кiнцi вулицi. Гладiнь води блиснула i теж ударила в очi тремтливим срiблистим вогнем. Мишко на мить зажмурився, а коли розплющив очi, вiдчув, що все довкола разюче змiнилося. Зовнi начебто лишалося таким, як i досi, але якась перемiна, що її могли осягнути тiльки неймовiрно загостренi Мишковi чуття, вiдбулася.
Щось неминуче мало статися, щось таке, вiд чого вже не можна було нi втекти, пi сховатися. Раптом Мишковi здалося, нiби хтось пильно дивиться йому в потилицю. Вiдчуття було таким сильним, що вiн не витримав i озирнувся, рвучко повернувши голову. Нiкогiсiнько. Вулиця, як i ранiше, була безлюдна. Але це не заспокоїло Мишка; навпаки, вiн зрозумiв, що мине ще одна мить, - i вiн збожеволiє. Тож нехай би вже сталося найгiрше, аби лиш не це чекання з його моторошною непевнiстю... Вiн зупинився i, притулившись спиною до стовбура дерева, завмер.
Зненацька просто перед ним, казна-звiдки взявшись, з'явилася потворна бабця. Вона була вдягнена у звичайний для старих селянок одяг: плюшеву коротку шубу, чорну спiдницю з дешевого краму i квiтчасту хустку, зав'язану вузлом на головi. Вираз її обличчя i очей жахнув Михайла - вони випромiнювали нестримнi й геть божевiльнi веселощi.
Вiн зрозумiв, що ця зустрiч i є тим жахiттям, котре так пригнiчувало його i завершилося незбагненне закономiрно. Бабця якусь мить дивилася на Михайла безтямним i водночас всезнаючим поглядом i раптом, закотивши очi пiд лоба, затiпалася вiд несамовитого смiху. Смiх цей з такою силою вдарив по натягнутих нервах Ковальчука, що вiн задихнувся, а з голови до нiг прокотились одна по однiй холоднi й гарячi хвилi, змушуючи серце то завмирати, то лихоманково-прискорено битися. А дикi веселощi старої вибухали з новою силою, i вона, хапаючись за живiт, зiгнута навпiл, не смiялася вже, а вила, раз по раз тицяючи в Михайла скарлюченим пальцем.
На кiлька довгих секунд усе переплуталося в його головi. Михайла охопило непереборне бажання, забувши про все, похлинувшись страшним реготом, побiгти вперед, до закличного лона озера, й назавжди зануритися в його прохолоднi глибини.
Величезним зусиллям волi, прикусивши губу так, що тепла цiвка кровi потекла пiдборiддям, вiн опанував себе, труснув обважнiлою головою - i видiння щезло. Повз нього спокiйно йшли люди, заклопотанi чимось своїм, звичним. Михайло з полегкiстю зiтхнув i... прокинувся. Свiтання вже золотило шибки, легкий протяг ворушив просвiтленi штори.
- I присниться ж!.. Дурниця якась... - розгублено усмiхаючись, бурмотiв Ковальчук, вiдчуваючи, як усе ще калатає серце; вiн пригадав, що в такому разi казала мати, i скоромовкою тричi повторив:
- Куди нiч, туди й сон.
I раптом з темного ще кутка, з-за ворухкої штори, виразно долинули до нього пригасаючi слова, тоненькi, мов комарине дзижчання:
- Тепер пам'ятатимеш Навiю! [*] ------[*] _Навiя_ - iстота язичеської мiфологiї, що несла людям божевiлля. Зображалась у виглядi старої жiнки, що регоче. ------
- Тепер пам'ятатимеш Навiю! [*] ------[*] _Навiя_ - iстота язичеської мiфологiї, що несла людям божевiлля. Зображалась у виглядi старої жiнки, що регоче. ------
Мишко зацiпенiв: вiн упiзнав голос тiєї бабцi, яка щойно йому снилася. Коли зацiпенiння минуло, вiн простяг ногу i обережно потицяв нею штору. Тодi, посмiлiвши, встав i зазирнув у затемнений куток. Там не було нiкого. Однак Мишко мiг заприсягтися, що голос йому не вчувся.
Сiвши на розкладайку. Мишко глибоко задумався. I що бiльше думав, то бiльше заспокоювався i чiткiше усвiдомлював: щойно вiн переступив порiг буденного i повернення до звичайного життя йому немає. А ще вiн збагнув - i це було найважливiшим, - що все, що сталося, поза сумнiвом не випадкове i все його дотеперiшнє життя iз залiзною закономiрнiстю пiдвело його до таких подiй. Обличчя Михайловi прояснiло, вертикальнi зморшки посеред чола розгладились - Ковальчук прийняв якесь рiшення. Вiн ще трошки посидiв, переконуючись у його правильностi. Тодi пiдвiвся, востаннє обвiв поглядом квартиру i вийшов з дому, маючи твердий намiр бiльше нiколи сюди не повертатися.
Двiрничка, побачивши Ковальчука - мешканця з шiстдесят третьої, насторожилася i з пильною увагою вдивлялася в його постать, прагнучи не пропустити жодної дрiбницi. Ще вчора вона розтеревенила кому тiльки могла, що "вiд пикатого втекла жiнка", i тепер вважала за свiй обов'язок повiдомити новi деталi на додачу до вчорашнiх.
Оглядом двiрничка зосталася невдоволена. Мешканець Ковальчук вiдверто не вписувався в традицiйний образ покинутого чоловiка-лопуха, котрий потерпав через втечу дружини i прокинувся ранiше, аби тут же їхати на її пошуки i слiзно просити про повернення. Хоча нi, дещо, звiсно, було. Зiм'ятi штани i сорочка... Неголена фiзiономiя - це теж через переживання.
А от вираз Ковальчукового обличчя двiрничцi геть не сподобався. Було в ньому якесь упокорення, внутрiшня просвiтленiсть. Це було неправильно, а отже, й недобре.
Мишко не помiтив двiрничку, чим мимоволi завдав їй ще один удар, неквапом пiшов до зупинки автобуса. Вiн знову йшов повз жiночий гуртожиток, що стояв тепер з правого боку, повз уламки приватного будинку - з лiвого. Цього разу нiякi передчуття не терзали його. Тепер вiн твердо знав, що має робити.
До Вишгорода їхати треба було з трьома пересадками. Михайло трохи боявся, що з ним заговорять, про щось попросять. Пiсля того, що сталося, вiн став уникати людей, побоюючись сказати щось недоладне чи прохопитися про свої незвичнi видiння. Звiсно, жодна нормальна людина йому не повiрить.
Отож, коли на площi Шевченка Ковальчук сiв у напiвпорожнiй рейсовий автобус, вiн з полегкiстю зiтхнув: мета була зовсiм близько. Вiн добре пам'ятав цi чудеснi мiсця пiд Вишгородом. Торiк виїжджав туди з дружиною й цiлим гуртом її колег по роботi, якi забажали повеселитись на лонi природи. I по цей день вiн не мiг без потрясiння згадувати, з яким вишуканим садизмом зрубувались молодi берiзки на рогачi для багаття з казанком над ним i на пакiльцi для наметiв, як витоптувалася молода нiжна трава туристськими важкими черевиками i як чарiвна тиша ночi шматувалася п'яними вигуками спiвакiв, котрi намагалися перекричати одне одного.
I Мишко рушив тепер туди, маючи твердий намiр не допустити бiльше нiчого, схожого на той глум над природою.
Мишко зiйшов на безлюднiй зупинцi неподалiк од Вишгорода. Автобус набрав швидкiсть i, б'ючи в асфальт синiм струменем вихлопних газiв, помчав далi. Мишко роззирнувся. Серце його чомусь забилося часто-часто. Хвилi пагорбiв i лощин спускались до Київського моря. У вузьких виярках ще стояв пiвморок, i рiденький бiлявий туман погойдувався на вологому тугому вiтерцi, що долинав од моря. Вгору по схилах важкою темною юрбою брели сосни, легко збiгали бiлi берiзки. На горбках у промiннi ранкового сонця сухо вилискувала глина.
Мишко скинув гарячi закiптюженi черевики, шкарпетки. Потiм сiв на узгiрку i, вiдчувши розпареними ногами холодну глибину густої трави, блаженно зiмкнув повiки.
А тодi, наче п'яний, з невгасаючим усмiхом пiшов по гаях i перелiсках, лугах i дiбровах, вслухаючись у сухе механiчне сюрчання коникiв, у дзвiнку синиччину пiсню, з гострим блаженством убираючи вологi й духмянi запахи трав.
I все довкола грало радощами, палахкотiло яскравими сонячними зайчиками на порудiлiй глицi, що волала землю, весело шумiло й уривчасто шарудiло в низькорослому темно-зеленому чагарнику. Лiс жив чарiвним життям, якого Мишко ще не пiзнав, але вже пiзнавав. I це було так чудесно, що нiякi iншi дива вже не перебороли того блаженства, яке вiдчував Мишко тiєї митi.
У цьому лiсi Мишко й лишився жити. Невiдь куди зникли його колишня засмиканiсть i усвiдомлення безцiльностi iснування. Тепер вiн не тiльки _усвiдомлював_ себе часткою природи, але й _вiдчував_, що сам є нерозривне цiле з лiсом i його мешканцями. Вiн, дерева, трава, кущi й навiть сам грунт, пойнятий павутинням вiчно спраглих слiпих корiнцiв - усе перебувало в непростiй дружнiй єдностi. I це сповнювало його душу блаженним спокоєм i солодкою впокоренiстю. Вiн зрозумiв, яке то щастя - вiдчувати повну гармонiю вчинкiв i думок, не долати щохвилини болючi суперечностi в самому собi.
Мишковi цiлий день знаходилось дiло. Рано-вранцi, ще на свiтанку, вiн обходив свої володiння: обережно розпрямляв прим'яту кимось траву; морщачись од болю, пiдв'язував обдерту кору; клав у гнiздо пташат, якi повипадали на землю.
Невдовзi Мишко змiнився з виду, став зовнi страшним. Колючi чагарi й сухе гiлля так подерли й сколошкали його одяг, що той став подiбний до шерстi якоїсь тварини, а сам вiн - бородатий, нечесаний - видавався казковим чудовиськом.
Дiброву Мишко полишати не хотiв, та якби й захотiв, то не змiг би. Одного разу знiчев'я вiн спробував це зробити, i що далi вiдходив, то дужче тисла йому груди незнана сила. Метрiв за двiстi вiд лiсу сила ця стала нездоланною. Хоч як напружувався, обливаючись потом, проте не змiг бiльше ступити й кроку. Та тiльки-но повернув назад - та сама сила робила кожен рух легким i пружним. Iти було так легко, що, здавалось, можна без особливих зусиль злетiти над травою i попливти повiтрям, радiсно й вiльно, мов у дитячих снах.
Життя було б зовсiм прекрасним, якби не "туристи". Цi варвари невтомно трощили все, що попадало пiд руку: випалювали, витоптували, пiдминали, вивертали, ще й смiтили. Пiсля одного з таких "туристських" вiдвiдувань украй обурений Михайло зопалу надумав викопати для "гостей лiсу" ямку-пастку з пакiллям на днi, але вчасно схаменувся, уявивши собi того, хто попаде до пастки. Єдине, на що вiдважився Мишко, це настрахати непроханих гостей. Увечерi, сховавшись за деревами неподалiк од наметiв, вiн кричав якомога страшнiше. Молодих захмелiлих парубчакiв тi крики розважали, та й усе, i вони з демонiчним реготом i свистом жбурляли на звук у темряву розжаренi головешки i корчi.
Опiки були болючi й гоїлися довго.
Коли "туристи" йшли собi, Мишко лаяв їх немилосердно, прибирав зi сплюндрованої галявини порожнi пляшки, недокурки, паперове шмаття та всiляке смiття. Вiн розгладжував руками поглумлену землю й вiдчував, як пiд його пальцями знову мiцнiє корiння трав i наливаються соком-силою стебла.
З кожним днем Мишко пересвiдчувався, що його зв'язок з лiсом набагато мiцнiший, анiж вiн гадав собi напочатку. Спостерiгаючи своє життя, вiн зауважив, що окремi дiлянки лiсу _безпосередньо_ пов'язанi з окремими частинами його тiла. Скажiмо, якщо "туристи" розпалювали багаття на галявi поблизу шосе, то на його лiвому плечi з'являлася червона болюча пляма, як вiд опiку. Якщо ж вогнище розкладали в протилежнiй сторонi лiсу - пляма з'являлася на правому плечi. Джерело в затiненiй лощинi бiля шосе билося з тiєю ж частотою, що й Михайлове серце.
Одного разу сталася бiда. Задрiмавши, Мишко раптом вiдчув, що задихається, а лiвий бiк пронизує такий нестерпний бiль, що аж рука задерев'янiла. Йому стало страшно: вiн зрозумiв, що зараз, ось цiєї митi, може померти.
Що це? Звiдки цей бiль? Мишко не одразу збагнув причину, а коли збагнув, почав пробиратись до джерела, хитаючись i хапаючись за гiлля дерев, чагарник. Цiлу годину долав таку недовгу вiдстань. I вже бiля лощини впевнився у правильностi свого здогаду: джерело було засипане смiттям. Хтось привiз його сюди машиною i викинув.
Джерело ще жило - тоненька тремтяча цiвочка витiкала з-пiд купи смiття. Мишко скотився вниз i, втрачаючи сили, заходився розгрiбати смiття, ранячи руки об консервнi бляшанки й скло вiд битих пляшок. З ран виступала зелена кров.
Усе повiльнiшi ставали його рухи, а руки терпли й дедалi менше слухались, аж поки не завмерли зовсiм. Усвiдомивши, що нiчого бiльше вiн зробити негоден, Мишко вiдкинувся набiк, намагаючись при цьому не затулити собою джерела.
Вiдчував, як згасає в ньому життя: чимраз глухiше й немовби глибше билося серце, i тiло - колись таке легке й слухняне, що вiдгукувалось на будь-який порух думки, - тепер зреклося його, терпло, нiмiло, дерев'янiло i наче аж муляло Мишковi, як муляє нозi тiсний черевик.
Останнiм зусиллям вiн лiг на спину. Зрозумiв, що на ще одне таке зусилля вiн нездатний, однак це вже його не тривожило. З дедалi бiльшим спокоєм i байдужiстю дивився вiн у небо, на велику купчасту хмару в далекiй, з рожевим вiдтiнком, синявi. Хмара повiльно пливла, змiнювала обриси, розпливалася, клубочилась - бiлява iзсередини й пiдфарбована червонястим по нетривких краях. Так само повiльно пливли Михайловi думки. Вiн не дивувався, що не вiдчуває страху перед смертю. Вiн тiльки стежив за своїми думками й чуттями. Далебi, немає нiчого жахливого в тому, що присудила доля, i не кара це, а закон. Невдовзi вiн, Михайло, ось як ота хмара, розтане в свiтлому повiтрi, перейде в слiпучу синяву неба.