Пів’яблука - Галина Вдовиченко 15 стр.


- Тiльки нiкому не кажи! - благала Сонька.

- Боже, що ж робити? - не чуючи доньки, мiркувала вголос Iрина. - Доведеться, мабуть, волосся обрiзати. Чим же їх виводять? Кого запитати?…

Увечерi Соньцi намастили волосся чимось смердючим, накрили голову розiрваним целофановим пакетом, потiм, пiсля ретельного промивання, мама визбирувала на газету маленьке вiдразливе вошине насiння, а Сонька бридливо за цим спостерiгала. Наступного дня до них зайшла сусiдка-гладуха, мама трьох дiвчат-погодкiв, середня з яких була ровесницею Соньки. Сусiдка позичила мiксер i, проходячи повз Соньку, зазирнула їй у волосся.

- Бачиш, - сказала Сончинiй мамi, - усе гаразд. Ще раз дам, як треба буде. Засiб пречудовий. I де ти, дитино, тої гидоти набралася?…

Одинадцятирiчна дiвчинка миттєво здогадалася, що мама просила поради у бiльш досвiдченої сусiдки, i мабуть, знала напевно, що та теж мала таку проблему зi своїми дiтьми. Знайшла тодi мамi виправдання. Але попри все, у самiсiньке серце вразило її вiдкриття: вона просила маму нiкому не розповiдати про її ганьбу, але сусiдка, чужа тiтка, мама її дворових подружок, так просто, мiж iншим, продемонструвала свою обiзнанiсть у такiй важливiй справi.

Про те, що давня iсторiя засiла Соньцi у пам’ятi, Iрина нiколи б i не здогадалася, якби через кiлька рокiв та їй сама про це не розповiла.

- Сонько, я вже усвiдомила свою помилку. Скiльки ще будеш менi про це нагадувати? Я ж не починаю нудiти, чому ти знову не попрасувала бiлизну. Хоча пiдстави є.

- Ти ж сама своїм дiвчатам казала, що не прасуєш, коли не маєш бажання. I спокiйно лягаєш спати, коли у кiмнатi височить гора непрасованих лахiв. А потiм, коли маєш настрiй, вернеш гори* за годину. I у мене так само. Чому ми маємо бути, як усi? Людина керує побутом, а не побут людиною.

- Не пам’ятаю, аби я таке казала.

- Про побут i людину? Це мiй вислiв. Але змiст такий самий. А що ви з Луїзою про яблуко перешiптувалися? Про це, дерев’яне, що на поличцi.

- Скажу, тiльки ти - нi пари з вуст*.

- Мене достатньо просто попередити. Я своїх не здаю. То що воно, потаємнi бажання виконує?…


18 Луїза. Казино-2


Кiнь знову засiв у казино. Другий день не бачив свiтла Божого, не вiдчував голоду i часу, лише пив, хмелiв i чим далi, тим бiльше входив у раж. Уже виграв майже п’ятдесят тисяч, але не мiг зупинитися. Грошi самi йшли до рук.

Отямившись вiд новини, Луїза пiшла у наступ. У глибинi душi вона навiть чекала рецидиву. Яка ж то хвороба без рецидиву? Була готова до нього.

Вирушила у ненависне мiсце з гладко зачесаним у низький вузол волоссям, у дiловому костюмi, без жодних прикрас - синя панчоха, та й годi. Обслуговуючий персонал був з iншої змiни - жодного знайомого обличчя. Перед входом мовчки показала охоронi паспорт, зайшла у середину. Там було занадто тепло i, скинувши жакет, з лiнивою грацiєю кiшки рушила до знайомого столу. Спину Коня вона упiзнала здалеку. По дорозi - якi люди! - зустрiлася поглядом з власником мережi швидкого харчування «Смаколики». Вчора вони обговорювали умови спонсорства телепрограми. А зараз вiн здивовано не зводив очей з Луїзи та надпису на її топi. Лисий чоловiк, що сидiв з ним поруч, теж. Вона усмiхнулася у їхнiй бiк, не зрозумiло кому конкретно, i, наблизившись до Коня, сперлася на його спину, поклавши руки на широкi плечi. Вiн озирнувся, побачив Луїзу i його обличчя розпливлося у широкiй посмiшцi. Був у весело-нервовому настрої, його мало не трусило вiд пiднесення: стосики фiшок височiли бiля його лiктя. Але очi червонi, обличчя сiре. Вона вiдступила на крок i вiн побачив яскравий надпис. На чорному тлi Луїзиного топу била по очах аплiкацiя з квiтчастого шовку: кiлька лiтер i висока квiтка на довгому стеблi посерединi слова: «Вiд(квiтка)бися, сКАЗИНО!»

Парканне слово на грудях Луїзи справило на нього таке ж враження, як неусвiдомлене «бл…дь!», яке злетiло з губ його п’ятирiчної Наталки рокiв з двадцять тому. Вiн привiв тодi доньку на дитяче новорiчне свято у центр профспiлок. Натка у костюмi снiжинки чемно дочекалася своєї черги до мiкрофону i нарештi опинилася бiля Дiда Мороза, який вже запустив руку у червоний мiшок за подарунком для неї. «Моя!» - гордовито кивнув Кiнь своїм колегам. Дiвчинка витягнула тонку шийку, набрала повiтря у легенi. Але у цей момент хтось з дiтей штовхнув на неї двох хлопчикiв-зайчикiв. I розчулений тато разом з усiм залом почув пiдсилений мiкрофоном вигук дiвчинки…

Наталка, вже доросла замiжня жiнка, взагалi не вживала брутальних слiв. Вiд Луїзи вiн теж їх не чув. Те, що нiколи не злiтало з її вуст, особливо дико i виклично читалося на рiвнi її серця.

Кiнь мовчки розвернувся до столу - повернувся у гру, накривши рукою на своєму плечi руку Луїзи.

Вона чекала.

Через кiлька хвилин вiн згрiб свої фiшки й пiдвiвся. Вiдiйшов ненадовго до вiконечка, повернувся з п’ятьма пачками купюр, розсував їх по кишенях, а потiм взяв руку Луїзи, просунув собi попiд руку i повiв до виходу.

- …У Монако, - Луїза заговорила так, нiби вони щойно повернулися до того, на чому нещодавно зупинилися у розмовi, - дозволено грати у казино лише iноземцям. Мешканцям Монако вхiд туди суворо заборонено. Уявляєш, як дбають про своїх?… - запитала вона.

- Симпатична майка у тебе, - вiдповiв Кiнь. - Але трохи недоречна до обстановки. I тобi, Лу, зовсiм не личить.

Луїза усмiхалася.

Потенцiйний (до нинiшнього вечора) спонсор телепрограми «Потвора» з цiкавiстю провiв очима дивну пару до самих дверей.


19 Галя. Роман

Галя оформила вiдпустку i першi три днi працювала за ноутбуком вдома. Але швидко збагнула, що так справи не пiдуть, у таких умовах книга буде написана хiба через десять рокiв. Удома на очi постiйно потрапляла якась робота, хлопцi просили їсти, стоси брудного посуду ненадовго зникали i знову виростали у раковинi. Писати вдавалося уривками. Щойно справа пiде, як то одне вiдволiкає, то iнше.

- Галко, давай до нас. Пропоную спокiй i гостьову кiмнату у пiддашшi. Перебирайся хоч на всю вiдпустку, - запропонувала Магда.

- На три днi, - погодилася Галя.

Вiктор на прощання ображено запитав дружину:

- Що ти залишаєш нам їсти?

- Уявiть собi, що ви у походi, в горах, без мене, - роздратовано вiдповiла Галя. - Такий екстремально-експериментальний похiд на виживання.

Побут чiплявся за неї реп’яхами, не вiдпускав на свободу. Нiчого, не пропадуть. Скiльки можна дорослих чоловiкiв бавити? Майбутнi невiстки не подякують за безпомiчних маминих синочкiв. Та й хлопцi, призвичаєнi до жiночої опiки, навряд чи почуватимуться впевнено у сiмейному життi. Як не навчила з дитинства побутовiй самостiйностi, то варто хоч зараз спробувати.

…З прочиненого вiкна мансарди у «Зубрiвцi» було чути, як Магда заколисує дiтей у садочку. З кухнi линув тихенький брязкiт горняток - мама Магди мила посуд. Стежкою до ворiт йшов Iгор (напередоднi ввечерi вiн припер нагору до Галi своє нове творiння - столик пiд ноутбук) i впiвголоса говорив по телефону: «Чому це має вплинути на вiдвiдуванiсть форуму? Не бачу зв’язку…» Вiд густої кучми* рудих чорнобривцiв на пiдвiконнi йшов гiркуватий аромат клумби з дитинства. Магдина мама з цими квiтами робила екзотичнi канапки: композицiю на хлiбi зверху прикрашала пелюстками чорнобривцiв. Приправа виходила смачнюча…

У мансарднiй кiмнатi Куричiв справи у Галi пiшли швидше. Тут вона, занурившись у роботу, втрачала вiдчуття часу. Вiдчувши голод, пошукала поглядом мобiлку, й очам не повiрила. Час, що висвiтився на екранi, показував - минуло чотири години. А вона думала, що хвилин сорок.

Спустилася на кухню.

На столi лежала записка: «Ми у полiклiнiцi на оглядi. Борщ на плитi. Решта - у холодильнику, на вибiр». Галя зробила собi двi канапки, зварила кави i пiднялася до себе.

Її чекав герой майбутньої книги - молодий талановитий скульптор Георг Пiльзе. Вiн був iталiйцем по батьковi i нiмцем по матерi, народився у пiвденнiй Нiмеччинi у багатодiтнiй сiм’ї. Його вирiзанi з дерева херувими нагадували молодших братiв та прикрашали iнтер’єри вже кiлькох бюргерських будинкiв. Заможнi мiстяни ставали у чергу до нього, замовляючи рiзьбленi орнаменти з фiгурками людей. Це були пiдпорки до балок, вони крiпилися до стiни та стелi в оселях. Георг вдосконалював своє вмiння, жадiбно опановував секрети ремiсництва, яких вчив його старий майстер-учитель.

Але доля зробила крутий поворот: Георг був змушений втiкати вiд правосуддя за вбивство вiтчима - алкоголiка та деспота. Пiсля багатьох пригод та поневiрянь опинився у маленькому мiстечку Бучач, у схiднiй провiнцiї Речi Посполитої. I там знову взявся за своє ремесло. Слава про майстра-вiдлюдника, який називав себе Iоаном Пiнзелем, дiйшла до Миколи Потоцького i той запросив художника стати його придворним скульптором. З середини 1740-х рокiв Пiнзель брався за найскладнiшi замовлення. У його руках дерево ставало слухняним, перетворювалося на те, чого бажав майстер.

Композицiї ставали все складнiшими та експресивнiшими. Невибагливий у побутi Пiнзель ставав у роботi примхливим та перебiрливим. Працював тiльки з архiтектором Бернардом Меретином. Микола Потоцький схвально сприймав усi дивацтва майстра: його янголiв з вишкiреними зубами, непропорцiйнi тiла та неприродно вигнутi пальцi його святих. У Бучацькому костелi та Бучацькiй ратушi, костелi у Городенцi, у кафедральному соборi святого Юра у Львовi - усюди, де були його роботи, на обличчях скульптур завмирали емоцiї, якi кожен глядач трактував по-своєму. Численнi складки одягу його героїв немов роздмухував вiтер, через застиглу драпiровку тканин рельєфнi тiла випромiнювали потужну енергiю i життєву силу.

Композицiї ставали все складнiшими та експресивнiшими. Невибагливий у побутi Пiнзель ставав у роботi примхливим та перебiрливим. Працював тiльки з архiтектором Бернардом Меретином. Микола Потоцький схвально сприймав усi дивацтва майстра: його янголiв з вишкiреними зубами, непропорцiйнi тiла та неприродно вигнутi пальцi його святих. У Бучацькому костелi та Бучацькiй ратушi, костелi у Городенцi, у кафедральному соборi святого Юра у Львовi - усюди, де були його роботи, на обличчях скульптур завмирали емоцiї, якi кожен глядач трактував по-своєму. Численнi складки одягу його героїв немов роздмухував вiтер, через застиглу драпiровку тканин рельєфнi тiла випромiнювали потужну енергiю i життєву силу.

Iдея створити найпростiшу i найскладнiшу скульптуру водночас виникла, коли майстровi виповнилося сорок рокiв. Не один рiк вiн бився над творiнням, яке мало стати вершиною його майстерностi. Але усе, що робив, не влаштовувало його. Поєднати водночас просте i складне не вдавалося. Скульптури для навколишнiх костелiв вiн рiзьбив уже без колишнього натхнення. Але роботи виходили не гiршими вiд попереднiх, адже майстер досяг вершини майстерностi i мiг ще довго протриматися на силi досконалого ремiсництва.

Одружився майстер уже зрiлим чоловiком. Протягом двадцяти рокiв вiн не мiг забути свого юнацького кохання, яке втратив разом з батькiвщиною. Усупереч очiкуванням i сподiванням бучацької громади, вiдомий i вже не бiдний Пiнзель-Пiльзе взяв за дружину не найпершу наречену мiстечка, i не доньку одного з найбагатших людей Галичини, а скромну вдову, матiр трьох дiтей Марiанну Єлизавету Кейтову з роду Маєвських. Минуло ще кiлька рокiв, i лише пiсля народження другого сина Пiнзель створив нарештi те, до чого прагнув. Це було звичайнiсiньке яблуко у натуральну величину, вирiзане з дерева яблунi. Воно, немов правдивий плiд, мало плямки i червоточинки, хвостик i залишок скрученого зiв’ялого листя на черешку. Форма його - трохи викривлена - здалеку нагадувала голову янгола з надутими щiчками. Глядач випадково мiг зробити вiдкриття: легким одночасним поворотом рук у протилежнi боки яблуко розчахувалось на двi частини. Мiсце з’єднання можна було знайти не вiдразу, а здогадатися, що яблуко має секрет, i поготiв*. У серединi плiд мав тендiтнi чарунки* з насiнням, а з тонелю хробачого ходу виглядав черв’ячок.

«Як тобi це вдалося? - здивовано запитала дружина, вперше вiдкривши диво-яблуко. - Це ж неможливо!» - «I неможливе стає можливим, якщо цього дуже хотiти, - вiдповiв задоволений Iоан. - Ти мала колись велику мрiю? Таку, за яку готова була заплатити будь-яку цiну?». Панi Пiнзельова знизала плечима i, розглядаючи нутрощi яблучка, згадала, як палко вона хотiла стати дружиною Iоана Беренсдорфа, який навiть у її бiк не дивився. Вона мовчки стулила двi половинки яблука, похитала головою…

Через кiлька мiсяцiв Пiнзель помер вiд сухот. Через рiк панi Пiнзельова знову вийшла замiж. За Iоана Беренсдорфа. I переїхала з чоловiком до Баварiї. В одному з її куфрiв* Галичину залишало i яблуко Пiнзеля.

…Галя знала, що саме так розгортатимуться подiї у її книзi, але кiстяк сюжету ще не обрiс деталями та характерами. Наразi вона писала тiльки другий роздiл, у якому Георг переступає порiг свого дому i бачить вiтчима з налитими люттю п’яними очима та молодших братiв-херувимчикiв, якi ховаються вiд важких кулакiв пiд лiжком…

Задзижчала на столi мобiлка. Не чекаючи звукового сигналу, Галя натиснула на кнопку, зауваживши, що телефонує чоловiк.

- Довго ще там сидiтимеш? - навiть не привiтався Вiктор. - У тебе що, свого дому немає?

- Я у Магди з Iгорем, ти ж знаєш, - вiдповiла вона, тамуючи роздратування вiд його невиправно грубої манери спiлкування. - Пишу книгу. Я тобi говорила.

- Потрiбна ти там! Люди мають двох маленьких дiтей, та ще й ти звалилася на голову. Давай додому!

Галя вiдключила телефон, ледве стримавшись, аби не жбурнути його. Змусила себе повернутися у той настрiй, в ту хвилю i тi слова, у яких перебувала щойно, до дзвiнка.

Увечерi приїхала Iрина - Магда покликала, мовляв, є привiд для серйозної розмови. Попросила i Галю зробити перерву: «Як не будеш робити паузи i вiдволiкатися, тебе почне нудити вiд писанини». Галя i сама була вже рада вiдпочити.

- Шкода, що Луїза не може, - почала Магда, коли до них приєднався Iгор. - Нiчого. Потiм їй розповiмо. А сказати ми вам хочемо ось що…

I виразно подивилася на чоловiка.

- Магда надумала дiтей похрестити, - Iгор вiдклав вбiк газету, яку читав, - i ми хочемо, аби ви були хрещеними мамами Соньки та Кузьми…

- Давно час це зробити! - пiдхопила Iрина. - З Сонькою ми щось затягнули.

- А з Кузею вчасно, - погодилася Галя. - Я вже бачила гарненький бiлий костюмчик для такого випадку.

- Бачиш, як швидко хреснi мами своїх дiтей розiбрали? - звернувся Iгор до дружини. - Навiть не треба говорити, де чий… Я пiду?… Зараз новини починаються, потiм до вас приєднаюся.

Коли обговорили день хрестин, аби усiм було зручно, i деталi, Галя згадала:

- З мамами усе зрозумiло. А хто хрещенi батьки?

- Для Кузi Iгор хоче свого Маланюка просити, ви ж знаєте, вони усе життя товаришують. А для Соньки - зрозумiло кого. Андрiя, звичайно. Вiн їй бiльше, анiж хресний батько. I лiкар, i рятувальник, i захисник. Вiн заради нас на таке пiшов… Без нього нiчого б не було!

- Я - мама, а Андрiй - тато? - уточнила Iрина. - Так не можна. Ми ж колишнє подружжя.

- Власне, що колишнє. Саме тому i можна. Усi формальностi дотримано, я консультувалася. Сонька сама вас вибрала, ви обидва були з нами того дня. Ми вчотирьох i є її батьки.

- Магдо, але ж ми з Андрiєм не спiлкуємося!

- Дотепер не спiлкувалися, вiдтепер будете. Що вам заважає?

Iрина смикнулася.

- А заважає один факт, - впевнено вела далi Магда, - який полягає у тому, що спокiйно i цивiлiзовано можуть спiлкуватися мiж собою тi колишнi пари, мiж якими свого часу пристрастi не було. А у вас була… Тому вас дотепер тiпає одне вiд одного. Галко, чого ти на мене так дивишся? Я що, неправду кажу? Ти згадай, як Андрiй приїхав колись мене привiтати на день народження i навiть за стiл не сiдав, мовляв, поспiшаю, а в його машинi якась дiвчина сидiла. Пам’ятаєш, як у Iрини настрiй зiпсувався? Хоча вона мала б начхати на цю обставину. Сама з кавалером була. А приїхав колишнiй чоловiк iз подругою, й Iрина на свого - хто тодi з тобою був? - почала кидатися. У тому то й рiч, що завжди iскритимуть у присутностi одне одного тi, мiж ким була справжня чуттєвiсть, гармонiя, пристрасть. I, до речi! З Сонькою Андрiй допомiг менi тому, що ти його попросила. По-людськи попросила, вiд душi. I взагалi, чому ми це обговорюємо? Андрiй вже погодився бути хрещеним. I то з радiстю погодився, нiби чекав. Сказав, що вiдчуває себе хрещеним батьком Соньки.

Замовчали. Було чутно, як за стiнкою диктор енергiйною скоромовкою говорив: «22 серпня нацiональна збiрна України у рамках пiдготовки до вiдбiрних матчiв Євро-2008 зiграє у Києвi товариський матч з коман…»

- Ну от i добре, - подала голос Галя. - Давайте нарештi продумаємо нашi гардероби. У чому будемо?

Дiвчата здивовано подивилися на неї: кого-кого, а її проблема, що одягнути, нiколи особливо не бентежила. На вiдмiну вiд Iрини та Луїзи.

- Гаразд, - озвалася й Iрина. - Принаймнi Сонька-старша буде на сьомому небi вiд цiєї новини. Що ж до одягу, то… Думаю, це буде така собi мiнi-колекцiя в одному дусi, у… нiжно-пiсочнiй та… блакитнiй гаммi. Розрахована на шiстьох дорослих i двох дiтей. Наразi все. Подробицi завтра, перша примiрка пiслязавтра.

Коли вийшли проводжати Iрину до ворiт, зорi на небi були великi i чистi, немов у Карпатах.

- А де Мала Ведмедиця? - запитала Iрина. - От Велика, а де Мала? А, бачу-бачу. А он Полярна зiрка… Чумацький Шлях… А бiльше я на небi нiчого не знаю. Яка краса, дiвчата!

…Уранцi, щойно Галя вiдчинила навстiж вiкно, як кiмнату заполонили пахощi саду, мокрого вiд нiчного дощу, чорнобривцiв на пiдвiконнi та голос Вiктора.

- …тримати в тонусi, у напруженнi. Дасиш бабi послаблення, розпустиш бiля неї нюнi - все! Вилiзе на голову.

Голос її чоловiка лунав з вiдчиненого внизу вiкна.

- Найбiльша помилка мужика, - далi вiв голос, - показати жiнцi свої почуття. Приховувати, i то подалi! Почуття данi для того, аби їх приховувати.

- Кожен живе як знає, - це вже був голос Курича. - Я думаю iнакше: дай жiнцi на копiйку, вона на гривню вiддасть. У них природа така, вторинна. Вiддає бiльше, анiж отримує… Ти постiйно з Галкою у протистояннi. А для чого? Який сенс? Результат той самий: ви - разом. Для чого ж тодi гризти одне одного? Не чекай нiчого, просто давай. Результат тебе вразить.

Щось гримнуло внизу, покотилося.

- До дiдька! Знову попiкся! - вигукнув Курич. - Завжди кава тiкає. Де шмата?… Де бутель з мiнералкою?… Жодного разу ще не вдалося зварити каву, аби вона не втекла. Давай спочатку. Гей, що за аромат?… Кузько, це ти?… У-у, чемний хлопчик! Повнi пелюшки. Ходiмо митися, козаче…

Галя повернулася до ноутбука. Але знову увiйти у роботу не вдалося. Перечитала те, що написала у ранковi години. Нi, погано. Треба переписати цей епiзод. А може й викинути взагалi… Чого Вiктор приїхав? «Баби, баби…» Ненавиджу цей зневажливий зверхнiй тон. Колись не могла зрозумiти: звiдки це в ньому? Чому один на один вiн може бути уважним i нiжним, а на людях - нiколи. Поводиться так, нiби весь час себе контролює. Лише проживши з ним багато рокiв, вона нарештi зрозумiла. Це вiд матерi йшло, вiд його ставлення до власної матерi. Свекруха - сувора жiнка, профспiлкова активiстка, виростила дiтей, придiляючи їм мiнiмум часу. Не називала їх нiжними iменами, не пестила, не обнiмала, не цiлувала, казок не читала, порожнiми балачками не займала. Вiктор був недолюбленою дитиною, iз задавненими, схованими глибоко у пiдсвiдомостi комплексами. Тому у дорослому життi намагався взяти реванш. Вiд дружини вимагав перш за все уваги. Був переконаний, що жiночу увагу треба брати силою. Жiнка має давати, чоловiк - брати. Заслужила - маєш до себе добре ставлення. Не заслужила - вибачай.

Назад Дальше