"Хiба нема правди в його словах? - думав я. - Але треба ще визначити, яка частка правди. Вiн вважає, що зараз треба думати не про розгадку таємницi, а про те, як врятувати людей. Але обидвi цi проблеми пов'язанi нерозривно. I мiй обов'язок вченого полягає насамперед у тому, щоб вiдкрити iстину, добути новi знання. А вже потiм їх можна використовувати для створення засобiв боротьби. Це зроблю я або вiн, можливо, вiн це зробить навiть краще, їхню касту навчають не того, як добувати знання, а як їх використовувати. Так розподiлено ролi в нашому суспiльствi..."
Я чув голоси дiтей за вiкном i вiдчував запах квiтучої алугувини. У неї великi бiлi квiти, їх дарують юнаки своїм коханим, хоча для того, щоб зiрвати їх, треба залiзти високо вгору по слизькому стовбуру. На мить я згадав тих, хто у мене був колись i кого я втратив, i в мiй мозок вп'ялася безжалiсна отруйна думка: "А чи мiг би ти так роздумувати, якби живi були Ксанда i Гуруу, якби ти сам дорожив життям? Може, тодi ти визнав би, що в словах жерця є логiка i що цього разу вiн, жрець, говорить з позицiї логiки, а ти, вчений, прикриваєшся, мов щитом, словами про те, що непотрiбних знань не буває..."
* * *
"... - Я завжди дивувався, якi ми стали рiзнi, брате, - сказав Євген. - Але зараз ти перевершив себе. Хiба Григорiй Олександрович у даному разi може бути для мене прикладом? Вiн лiтня людина. Все, що вiн устиг зробити, лишилося позаду. Над усе вiн боїться втратити те, що придбав.
- Таж вiн не просто обертається назад! Вiн перевiряє себе, щоб виключити можливiсть помилки, - заперечив я.
- Iстину треба вмiти вiдчувати, - сказав Євген. - Iнтуїцiя вченого - дивовижний iнструмент. Це той самий "дубець", котрий безпомилково вказує на воду там, де iншим доводиться рити землю сотнями свердловин.
- Однак рано виносити дослiди за межi лабораторiї! Треба почекати, треба перевiрити наслiдки попереднiх дослiдiв, - промимрив я, вiдчуваючи, наскiльки прiснi й нецiкавi мої слова. Я розумiв, що Валi та iншим уже набридло мене слухати.
Євген хитнув головою, i густе довге волосся на мить закрило йому лоба. Вiн промовив:
- Як казав Леонардо, "не обертається той, хто спрямований до зiрки"!
Валя вiдверто милувалася ним. А вiн скоса поглядав на представника президiї академiї.
I тодi я сказав... Що ж я сказав?.."
Тiм простягнув руку до сувоя. Вiн не розумiв, чому Семен зволiкає...
Запис шостий
"Зграя бiлих звiрiв з'явилася в околицi столицi.
Їхнiй натиск не стримує нi сила зброї, нi глибокi рови, нi отруєнi шматки м'яса, якi ми розкидаємо повсюди. Вони гинуть тисячами, а народжуються сотнями тисяч. Вони нападають на самотнiх перехожих i на великi загони озброєних солдат. Люди гинуть не тiльки вiд їхнiх iкл, а й вiд голоду та хвороб. Епiдемiї, про якi вже стали забувати, тепер пожинають багатий врожай. Стали пiдприємства. Люди поступово повертаються до первiсного способу життя, стають iграшками стихiй...
Пiсля повернення нашої експедицiї збори жерцiв позбавили мене звання вченого. Але яке значення має це тепер? Єдине, про що я думаю - дiстати зiлля, яке допомагає притамувати писк, що звучить у пам'ятi...
I ще одне бажання пригнiчує мене. Щоб задовольнити його, я радо витрачаю рештки обридлою життя. Я силкуюся дiстатися до озера Ланi, де мисливцi вперше помiтили бiлих звiрiв, що впали з неба. Можливо, менi пощастить розгадати їхню таємницю.
Дорогою я дiйшов висновку: там, де росте чагарник лиху, бiлi звiрi не водяться, i тiльки-но вони поїдають на якiйсь дiлянцi рослиннiсть, вона густо заростає цим чагарником..."
- Дивна людина! - вигукнув Тiм, коли вони закiнчили читати записи. - Кожному б ученому бути таким одержимим...
- Шкода, що вiн усе-таки не дiйшов до озера Ланi, - сказав Семен.
Задушлива, чадна темiнь оточувала печеру. Бiля входу коливалося сизе марево, облямоване срiблистими блискiтками, - це працював вартовий, - апарат, що створював енергетичний бар'єр.
- Треба дiйти до озера, - промовив Семен, роздивляючись карту, прикладену до записiв.
- Завершити його шлях? - напiвпитально мовив Тiм, спершись лiктем на кам'яний залом.
- Чому _його,_ а не наш? - у тон йому вiдповiв Семен, досить уже вивчивши зброєносця.
- Ну, це вiн хотiв з'ясувати...
- А ти не хочеш?
- Та я ж згоден iти, чого ти нервуєшся? - невдоволено мовив Тiм.
- А думаєш при цьому: заради чого? Щоб врятувати _його_ народ, _його_ цивiлiзацiю? Адже рятувати вже нiкого...
- Нiкого... - розгублено повторив Тiм, вкотре дивуючись, як це Семеновi вдається читати його думки. Тiм намагався наслiдувати його у всьому - в смiливостi, в сумлiнностi, в умiннi володiти собою i часто-густо досягав цього. Але як навчитися вiдгадувати думки?
Вiн спiдлоба глянув на Семена i сказав, мовби думаючи вголос:
- Це буде йому найкращим пам'ятником.
Вiн думав, що ця реплiка пiдiллє масла у вогонь, i не помилився. Темнi Семеновi очi спалахнули, обличчя пожвавiшало.
- Пам'ятником? - перепитав вiн. - Ти гадаєш, ми йдемо, щоб поставити пам'ятник?
- А чого ж? - продовжив гру Тiм. Вiн знав, що Семен пояснює залюбки. Це лишилось у нього з дитинства, з того часу, як старший брат завжди щось пояснював йому, навiть коли пояснення були непотрiбнi.
Семен допитливо подивився на Тiма, зрозумiвши, що той прикидається. Тiмовi очi були невинно запитальними. Семен прийняв гру. Надто вже вiн любив її. Надав своєму обличчю виразу загадкової багатозначностi i промовив, несвiдомо наслiдуючи брата:
- Пам'ятаєш, вiн пише: "Непотрiбних знань не буває..."
Поснули вони швидко. Семен неспокiйно крутився увi снi, стогнав. Йому снилося, наче їх оточили бiлi звiрi. Найбiльший з них, ватажок, розкрив пащу, всiяну гострими iклами, i закричав:
- Знаєш, хто я? Я - Бiдолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми? А ми залишились! Та ти не бiйся. Ми не чiпатимемо вас зараз, ми чекаємо на вас бiля озера...
- Нi! - вигукнув Семен i прокинувся.
На нього стривожено дивився Тiм.
- Що сталося? - спитав Семен буркотливе. - Чого ти витрiщився на мене? Спати не даєш...
- Ти кричав у снi, - сказав Тiм, перевертаючись на другий бiк.
Семен прислухався до того, що робиться надворi, йому почувся трiск гiлок. Вiн схопив зброю, тихенько пiдвiвся i попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:
- Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.
- А куди ти зараз iдеш? - спитав Тiм, не обертаючись.
- Подивлюсь, яка погода, - вiдповiв Семен.
Гра тривала далi.
Увiмкнувши ранцевi гравiтри, вони летiли низько над дорогою. Через кожнi десять кiлометрiв виходили на зв'язок. Праворуч вiд них громадилися скелi, зводячись зазубреними пiками в порожнє блiдо-бузкове небо. Лiворуч дорога по краю круто уривалась, iнодi траплялися напiвзгнилi дерев'янi стовпчики, що лишилися вiд колишньої огорожi. I скрiзь - в ущелинах скель, обабiч дороги - стримiли, наче дротянi "їжаки", кущi лиху.
Розвiдники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрiдка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.
- Схоже на те, що тут немає бiлих звiрiв, - з пiдкресленою безтурботнiстю сказав Тiм. - А хотiлося зустрiти хоча б одного з них... Невже нам не пощастить?
"Страх невiдомостi непокоїть над усе", - згадав Семен рядок з вiрша i втiшив товариша:
- Може, ще й зустрiнемо. Тiльки невiдомо, кому тодi пощастить.
- Мабуть, вони вимерли з голоду, - бадьоро сказав Тiм. В голосi його виразно вчувалася надiя.
- Це було б непогано, - усмiхнувся Семен.
Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тiльки-но вони проминули його, за закрутом рiчки вiдкрилося мiсто. Блищали дахи будинкiв, вiдливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямi вулицi простяглися вiд нього, мов променi зiрки.
Розвiдники довго роздивлялися мiсто в бiноклi. Здавалося, хоч один же хтось мусить з'явитися на цих вулицях, виглянути у вiкно, вiдчинити дверi будинку. Проте мiсто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед i викурили бджiл.
Вони перелетiли через рiчку i кiлька разiв облетiли мiсто. Не помiтили нiчого пiдозрiлого й вирiшили опуститися на майданi. Оглянули його i вийшли на довгу пряму вулицю.
Гучно лунали кроки на плитах. Розвiдники трималися посеред вулицi, подалi вiд будинкiв. Скоса поглядали на вiдчиненi й напiввiдчиненi дверi, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вiтринах товарами, повз майстернi. Тiм чекав, що ось-ось до їхнiх крокiв приєднається iнший звук. Вiн почав вдивлятися в порожнi вiкна: раптом там з'явиться чиєсь обличчя?
Семен зупинився бiля будинку iз зiрваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, i його обличчя вiдбивало болiсний роздум.
- Зайдiмо? - спитав вiн i, не чекаючи вiдповiдi товариша, вiдповiв сам: - Зайдiмо.
Тiм пiшов слiдом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий звiд пiстолет-лазер.
Вони опинилися в темному довгому коридорi. Мов три бiйницi, свiтилися входи до кiмнат.
- Постiй тут, - сказав Семен i ввiйшов до найближчої кiмнати.
За хвилину звiдти почувся його голос:
За хвилину звiдти почувся його голос:
- Заходь.
Тiм розслабив пальцi, що стискали рукоятку пiстолета.
Кiмната, очевидно, була вiтальнею. Овальний стiл, шафи в нiшах, крiсла з високими спинками. Товстий шар пилюки лежав на меблях, на пiдлозi. Всi речi стояли на своїх мiсцях, нiчого не було перевернуто, розбито - нiяких слiдiв боротьби.
Вони оглянули другу кiмнату. То була спальня. Поперек широкого лiжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.
В третiй кiмнатi - дитячiй - вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав бiли входу в кiмнату, скелет, дитини - в кутку. В обох - поламанi шийнi хребцi.
Навдивовижу ясно пригадав Тiм рядки записiв. Вiн побачив усю сцену загибелi людей, почув їхнi крики...
Враз пересохло в горлi, захотiлося швидше вибратися звiдси.
Однак Семен i не збирався йти. Вiн опустився на дитячий стiльчик, що жалiбно зарипiв пiд ним. Звук був неприємний - нiби вони почули скаргу мертвого дому.
Семен сидiв у незручнiй позi, зiгнувшись, поклавши пiдборiддя на колiна i напiвзаплющивши очi. Тiмовi здалося, що вiн знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися вiдчайдушнi крики, швидкi кроки, брязкiт зброї. Довгi бiлi тiла, що ожили в його пам'ятi, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навилiт жахливий писк.
Нiяк не вкладалася в рамки звичної логiки страшна арифметика. На цiй планетi бушували вiйни й повенi, виверження вулканiв i епiдемiї. Вченi застерiгали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали рiзнi пророцтва. Та хто мiг передбачити, що найстрашнiшою i невiдворотною небезпекою, "карою небесною" стануть якiсь невеликi тварини, названi бiлими звiрами.
Тiм помилявся: Семен думав не тiльки про цю планету. Вiн згадував: "...i тодi я сказав Євгеновi:
- Нам щонайменше потрiбен ще рiк.
Я знав, що представник президiї академiї прислухається до моїх слiв, що вiд нього залежить фiнансування наших дослiдiв. А втiм, i Євген пам'ятав про це.
- Нашi дослiди вже коштували немало! Ми не можемо без кiнця витрачати державнi грошi!
- Однак комусь це може обiйтися ще дорожче, - заперечив я.
Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене i демонстративно вiдвернулася.
- Кому ж? - засмiявся Євген. - Марсiанам?.."
Семен хитнув головою, вiдганяючи невiдчепнi спогади, i незграбно пiдвiвся. Потягнувся, розминаючись пiсля довгого сидiння.
- Мабуть, ми знаємо досить, - промовив вiн, не помiчаючи запитання в поглядi Тiма.
Вiн дiстав карту, звiрився з нею.
- Можемо летiти до озера Ланi. Звiдси недалеко, - сказав.
"Вiн так звик до мене, що забуває пояснювати свої рiшення, - думав Тiм. - Але хто з нас бiльше винен у цьому?"
Вийшовши на вулицю, вони ввiмкнули гравiтри i попливли в прозорому повiтрi. Пiд ними тяглися долини, геть зарослi чагарником лиху.
- Бiлi звiрi з'їдали дерева i людей, а їх з'їв чагарник, невесело пожартував Тiм.
Семен рiзко повернув до нього голову, наче тiльки цiєї митi згадав про зброєносця:
- Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. - Очевидно, для них отруйний навiть його запах, летючi масла, якi вiн видiляє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивiлiзацiї люди знищували непотрiбний їм чагарник, вiдвойовуючи мiсця для полiв, та коли бiлi звiрi знищили людей, чагарник розрiсся i в свою чергу знищив бiлих звiрiв...
- Тодi ми скоро повиннi знайти їхнi останки, - дiйшов висновку Тiм. - Починаються болота, а чагарник лиху, як нам вiдомо, росте всюди, крiм болiт.
Внизу пропливли луки, пасма горбiв... Потiм горби скiнчились, заблищали ланцюжки озер. Судячи з опису i карти, розвiдники були поблизу мети.
Семен круто спiкiрував униз. Тiм - за ним слiдом.
- Поглянь-но! - вигукнув Семен, простягаючи руки. - Ось що мав побачити автор записiв, щоб знайти зброю проти бiлих звiрiв!
Береги великого круглого озера були всiянi кiстяками. Сотнi тисяч кiстякiв в однiй позi - спрямованi до озера, розпластанi в останньому стрибку.
- Вони йшли помирати туди, звiдки прийшли, - зненацька охрипнувши, промовив Семен. Вiн показав на далекий конус згаслого вулкана. - Це, певно, Священна гора.
Вони опустилися на самiй вершинi й недалеко вiд кратера натрапили на металевi уламки, якi стирчали з грунту. По формi їх було видно, що колись то були частини сферичної споруди. Семен дiстав нiж i почав обережно викопувати їх, зчищаючи налиплий грунт. Його обличчя ставало дедалi похмурiшим. Губи ворушилися. Тiм спробував за рухом губ вгадати слова, але марно.
...А Семен згадував губи Євгена. Вони витягнулися двома вузенькими смужками, примхливi зморщечки зникли.
"- Я багато прощав тобi, брате, коли ти заважав менi, - казав Євген. - Думаєш, я не розумiв, чому ти робиш так? Не тiльки Валя стала причиною. Ти просто заздрив менi! Все життя, вiд самого дитинства! Начебто я був винен у тому, що народився не таким, як ти.
Вiн навiть не думав, як ранять тi слова й та правда, що була в них.
- Але тепер ти намагаєшся шкодити науцi, якiй я служу, - вiв далi Євген. - А цього я тобi не дозволю!
Семен вiдвернувся - не хотiв бачити блiдого обуреного обличчя iз скривленими губами, що робили його майже невпiзнанним. I так, не дивлячись на Євгена, вiн промовив:
- Я залишаю твою лабораторiю. Назавжди. Мiняю професiю. Буду лiтати. Я бiльше не матиму нiякого вiдношення до твоїх дослiдiв.
На одну-єдину мить вiн зустрiвся очима з братом i побачив: той зрозумiв, якого болю завдав йому.
- Роби, як знаєш, - вiдповiв Євген. - Але пам'ятай: те, що лишиться пiсля нас, - це i є наша справжня цiна, наша суть, тобто ми самi".
...Тiм торкнув Семенове плече, щоб нагадати про себе. I тодi той насилу вимовив:
- У легендi була правда. Це небеснi звiрi. I знаєш, з якої планети?
В його очах з'явився недобрий блиск, який не сподобався Тiмовi. Вiн заглянув через плече товариша i побачив лiтери, вибитi на металi.
- Хай йому чорт, невже це...
Тiм замовк, пiдшукуючи потрiбнi слова. Його обличчя скривилося. Вiн хапав повiтря ротом, мов риба, захлинаючись вiд образи й лютi, вiд дурної безпорадностi, вiд свiдомостi того, що вже нiчого не можна змiнити, що все вже сталося. Цi почуття переповнювали його, гнiтили. Вiн не знав, як позбутися їх. Давлячись вiд огиди, вiн виплюнув кiлька непристойних слiв.
Семен здивовано звiв голову.
- Не допоможе, - сказав вiн. - Перевiрено.
Вiн мiцно стулив губи, i Тiм ще раз вiдзначив, якi вони схожi iз своїм знаменитим братом. Вони разом працювали в генетичному центрi, згадував Тiм. Семен пiшов звiдти пiсля сварки з братом. Казали, що приводом до неї була якась дрiбниця: Євген хотiв негайно перевiрити вплив космiчного випромiнювання на виведену ним винятково чисту породу мишей, якi нiбито здатнi вiдчувати найнезначнiшi порцiї опромiнення. А Семен вважав, що робити це рано. В подальшому тi мишi мали бути iндикаторами на кораблях i у фiзичних лабораторiях..."
Рiзко пролунав Семенiв голос:
- Можна вважати доведеним, що на цiй планетi бiлих звiрiв практично не лишилося.
Тiм подивився йому просто в очi:
- Отже, ми можемо повертатися назад?
- Так, - вiдповiв Семен. - Але спершу я передам дещо на корабель.
Вiн увiмкнув передавач. Тiм слухав Семена й думав: на кораблi "здивуються його рекомендацiям, однак виконають їх. Семен просив, щоб уся команда й пiдручнi автомати негайно почали збирати насiння i сiк чагарника лиху.
Тiмовi хотiлося спитати, навiщо їм так багато, однак вiн промовчав i взявся допомагати Семеновi упаковувати кiстяк бiлого звiра, готувати його до транспортування.
- Щелепи в них точнiсiнько такi, як у земних гризунiв, - зазначив вiн. - Тiльки набагато бiльшi...
- Нiчого дивного, - вiдгукнувся Семен. - Коли їхнi предки перебували в бiосупутнику, вони називалися бiлими мишами.. Так, так, бiлими лабораторними мишами, - повторив вiн. - Земнi генетики, щоб одержати iдеальнi iндикатори для космiчних кораблiв i орбiтальних станцiй, вивели надчисту породу! Надмiрно чутливу до випромiнювань.
- Це був той самий бiосупутник, який потягла за собою комета? - спитав Тiм. Вiн волiв би не питати, та треба було з'ясувати все до кiнця.
- Так. Вона потягла його i повела за собою, мов бичка на мотузочку...
Тiм бачив: Семеновi губи пересохли, i вiн раз у раз облизує їх. Бажаючи якось утiшити товариша, Тiм сказав:
- Мандрiвка з кометою могла викликати мутацiю.
- Могла, - вiдрубав Семен. - Однак це не зменшує нiчиєї вини. Той, хто виводив чисту породу, зобов'язаний був передбачити й такi наслiдки. В тому ж, що чужинцi пристосувалися до мiсцевих умов краще, нiж самi аборигени, нема нiчого дивного. Iсторiя нашої Землi знає чимало прикладiв, коли рослини, тварини або мiкроби, занесенi з одних мiсць в iншi, пригнiчували i губили мiсцевi породи... До речi... вiн помовчав, напружено думаючи про щось i рухаючи жовнами, - чиста порода могла зазнати мутацiї в такому ж напрямку не лише в космосi.
Його очi блищали двома сталевими кульками, в яких вiдбивалося свiтло. Брови, застиглi й напруженi, здавалися двома стрiлами, вже накладеними на тятиву. Семен згадував, як одного разу Євген сказав: "Ця порода мишей гарна ще й тим, що розмножується втричi iнтенсивнiше вiд будь-якої iншої породи мишей. Пiд час польоту змiниться щонайменше чотирнадцять поколiнь, кожне з яких перебуватиме в космосi на три тижнi менше попереднього. Ми можемо з'ясувати з бiльшою точнiстю, що означає ця рiзниця для впливу космiчного випромiнювання на мозок тварин. Тодi я вiдповiм на твоє питання про психiчнi зрушення у деяких космонавтiв на далеких рейсах..." I ще звучали в нього у вухах Євгеновi слова: "Те, що залишається пiсля нас, - це i є наша справжня цiна, наша суть, тобто ми самi..."