Пригода з "Кобзарем" - ПАНАС МИРНИЙ (1849-1920) 2 стр.


- А я все розбираю,- одказує Марта.- То він журиться, що не знає, де свої думи подіти, кому їх сповістити… Та й гарно ж як!

- А мені не подобається,- кажу я.- Давай другого чого цікавішого пошукаємо.- І почала переглядати книжку, що в ній було надруковано.

- Ось "Перебендя"… Що то таке - "Перебендя"? - питаю.

- То так старців у нас називають,- каже Марта.

- Я про старців не хочу читати! Подивлюся далі!.. Ось "Катерина"… Чуєш, Марто, "Катерина"? Хочеш - про Катерину прочитаю? - питаю я, перегортаючи листочки в книжці, щоб дознатися, чи довга та "Катерина".

Не встигла Марта одказати, як я скрикнула:

- О-о-о, довга яка! Давай коротшого пошукаємо… Ось-"Тополя". Це не довга. Читати "Тополю"?

- Та читайте вже! - нетерпляче відказує Марта.- А то як кинуться вас шукати, то так нічого й не прочитаєте.

Почала я читати "Тополю". І короткі стрічечки, і дзвінкі вірші зразу подобались мені; а сумне оповідання про кохання дівоче, про журбу та горенько, як милий покинув її, зацікавили й мене, і Марту. Вона, покинувши вишивати і підвівши голову, дивилася у вікно, сиділа, наче закам'яніла, слухала, боячись, щоб і словечка не пропустити. Далі оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою, як почала я вичитувати, як мати, невважаючи на журбу доччину, силувала її йти заміж за багача старого, як дочка з горя пішла до ворожки поворожити про милого… Пекучий жаль і гіркі сльози проймали мене. Як же почала я читати пісню, що дівчина, випивши зілля, заспівала, то мене наче хто здавив за горло… голос мій тремтить, бринять у ньому сльози, а Марта так і залилася ними! Як горох, посипалися вони в неї з очей та так і впали на роботу у п'яльцях. Мерщій вона підвела руки, ухопилася за виски долонями і закрилася від мене ними, щоб я не бачила, як вона плаче… Ледве-ледве дочитала я до кінця та й сама розплакалася.

Коли це - як стріль стрельнув! - Марта кинулась і скрикнула:

- Ой лишенько! Наші вернулися.

Зиркнула я у вікно, а Тришка як вітер промчався тройкою і вже привертає до рундука. Відразу не знать де й ділося наше горе й наші сльози, замість них страх опанував нас обох.

- Мартусю! Що ж ми тепер будемо з книжкою робити? - зашептала я, тремтячи уся.

- Цитьте! Нікому не хваліться, як будуть питати,- витираючи сльози, швидко проказала вона, мерщій ухопила книжку, як кішка, стрибнула на стула й заховала книжку на грубі. Потім спокійно сіла за роботу, проказавши мені: - Ідіть стрівати своїх.

Витерши платком очі, я мерщій одщіпнула двері й чимдуж побігла стрівати папу й маму.

- Отак! - каже мама.- Не застали дома та й назад вернулися.

- І краще,- одказує папа.- У гостях тільки б марно стратили день, переливаючи з пустого в порожнє, а дома сидячи, я сьогодні "Кобзаря" дочитаю.

"Господи! Що ж мені в світоньку робити? Як отого "Кобзаря" на місце положити, щоб папа не дізнався, що я його брала?"

- А ти чого така розстроєна?.. Плакала? - глянувши на мене, питає мама.

Коли це біжить Гриць, радий та веселий, і почав розказувати мамі, як ми в піжмурки грали і як фрей-лен Луїза так і не знайшла мене.

Фрейлен Луїза почала розказувати мамі, як ми по-чесно вели себе та як гарно гралися.

Мама радо слухала те оповідання гувернантки. Вона завжди була рада, як їй вихваляли нас, а не гудили.

- Вот умные дети! Так всегда ведите себя, чтобн другие бьіли вами довольны! - гладячи нас по головах, казала вона.

Мама розказувала нам, як вони їздили, яка тепер дорога гарна - хоч котися! - і яка вона рада, що проїхалася в санях по снігу.

Коли це увіходить до нас папа затурбований.

- Чи ніхто не брав у кабінеті книжки? - питає.- Лежала на столі, а тепер немає.

- Якої книжки? - спитала мама.

- Та все ж тієї, "Кобзаря"! - сердито одказує папа.

Ми з братом зглянулися й поопускали очі… Я чула, як у мене серце билося!

- Ми в кабінет не ходіл,- здвигнувши плечима, одказала фрейлен Луїза.- Ві, деткі, в кабінет не біл? - повернулася до нас.

- Я хоч і був, а книжки ніякої не брав і не бачив,- одказав сміливо брат по-французькому.

- І я не брала,- ледве чутно вимовила я.

- От дивіться: і злодія не було, і батька вкрадено! - жартівливо сказав папа і пішов від нас у дівочу допитуватись, хто з дівчат прибирав у кабінеті, чи не перекладали, бува, книжок із столу на яке друге місце.

Я сиділа, як на вугіллях, і, не слухаючи, що говорила мама, дослухалася, як папа турбувався, розшукуючи книжки.

- І, певно, ти, Грунько, прибираючи в кабінеті, зняла її з столу й ткнула куди між другі!- їй-богу, барин, я нічого не перекладала,- божилась Грунька.

- Не перекладала! - перекривив її папа.- А де ж вона поділася? Іди собі геть! - сердито промовив він і почав перебирати книжки, що лежали у нього в кабінеті на етажерці. Чутно було, як він виймав їх, стукав одну об другу, перегортав листочки, роздивлявся й знову клав на місце. Потім увійшов до нас.

- Усі книжки передививсь, а "Кобзаря" нема! - сумно вимовив він.- Видно, якісь рукаті коти були! - додав, сідаючи біля нас.

- Не велика шкода, як і пропала,- усміхаючись, вимовила мама по-французькому.- Пейзан ніколи нічого доброго не напише.

- По-твоєму, пейзан і не чоловік! - неласкаве одмовив папа.

Тут саме увійшов лакей закликати до обіду. Ми всі встали й пішли до столової. Папа посліднім звівся і йшов позаду нас, хмурий та задуманий.

Увесь обід він був таким, мало що їв і, як сич, надувшись, сидів. Я раз по раз боязко позирала на нього; мене страшенна досада розбирала, що я йому заподіяла такого жалю, та ще й не призналася. А тепер уже пізно було, треба було одмовчуватись і далі таїтись. Це мене найбільше всього клопотало, і я дуже невесела сиділа за столом.

- Що це ти? За книжкою так зажурився? - під кінець обіду питала мама в папи.

Папа якось безнадійно махнув рукою, встав і, не дожидаючи кінця обіду, пішов до кабінету.

На велику силу діждала я, коли почали всі з-за обіду вставати, і мерщій побігла до себе в хату.

- А папа дуже журиться, що книжка пропала! - замовила я до Марти.

- Журиться? - перепитала вона, зазирнувши в мої засмучені очі.- Та й ви трохи не плачете? Панночко моя люба! - весело затараторила вона.- Не дивіться так сумно, щоб не помітили, що ви книжку взяли. А ми ту книжку крадькома знову положимо там, де вона й лежала. Який тоді буде радий барин, що знайшлася!

Те мене утішило… "Справді, ми положимо книжку на столі, як папи не буде дома; а як він вернеться та побачить книжку, то як зрадіє!" - думала я і швидко забула про свій сум і досаду.

За вечірнім чаєм пала, виспавшись після обіду, уже здавався веселішим, а на другий день за клопотами по хазяйству та по службі й зовсім не згадував про книжку.

Так пішли дні за днями. Папа зовсім заспокоївся, та не заспокоїлась мама. Вона ще увечері того дня, як пропала книжка, усіх дівчат і лакеїв розпитувала та перепитувала, чи не брав хто тієї книжки з кабінету, а потім крадькома назирала за всіма, чи не виявиться вона в кого.

Книжка не виявилась. Нам з Мартою шкода було односити таку гарну книжку так скоро, і ми кожної ночі, як мене одсилали спати, упивалися, вичитуючи журливі пісні та сумні оповідання. Найбільше всього нам уподобалися "Тополя", "Катерина" та "Нащо мені чорні брови". Скілько разів ми їх перечитували і скілько сліз пролили над ними! Марта напам'ять витвердила "Плавай, плавай, лебедоньку" і "Кохайтеся, чорнобриві", а вже найбільше "Нащо мені чорні брови, нащо карі очі". Раз я чула, як вона, тихенько виспівуючи, підбирала голос до тих слів.

- Панночко! - одного вечора похвалилася вона.- Ох, коли б нам через ту книжку лихо не склалося.

- А що? - питаю.

- Та я, дурна, співала на кухні "Нащо мені чорні брови". Дуже ця пісня усім подобалася! Видно, хтось із дівчат про мою пісню барині доніс, бо сьогодні мене бариня допитувалась: яких-то я нових пісень виспівую і де їх навчилася? Насилу вибрехалася, що як на село мене посилали, то я там нову почула та ото й співала на кухні. "Ой, гляди,- кажуть,- чи, бува, не з тієї книжки, що в барина пропала?" Та так на мене прикро-прикро подивилися. Треба нам дуже стерегтися, бо тепер за нами будуть наглядати.

Вечора зо два ми постереглися і не здіймали з груби любого нам "Кобзаря".

Трохи перегодом після того лучилося якесь свято. Папа на весь день кудись поїхав з дому, фрейлен теж одпросилася в город провідати свою знайому, а ми, діти, зостались з мамою дома. Після сніданку мама заклопоталася над чимсь, а нас з Мартою одіслала гуляти. Не довго ми вигулювали, бо було холодно; змовились вернутись у мою хату та, зачинившись там, зняли "Кобзаря" з груби і ну його вичитувати! Гриць ще не чув "Катерини", і я почала читати. Сидимо всі купкою; Марта та Гриць нагнулись надо мною, слухають, а я тихенько їм читаю. Байдуже нам про все на світі! - так я зачиталася, а вони заслухалися.

Коли це двері - рип! - і перед нами, наче виросла, мама!.. Ми з Грицем так і прикипіли над книжкою, а Марта, мов її що шпигнуло,- зразу підвелася і, як свічка та, перед мамою стала.

- Що це ви читаєте? - спитала мама й глянула на книжку.- Так ось де він, той "Кобзар", що пропав у папи! - з притиском у голосі промовила.- То це ви його украли?! - скрикнула на всю хату, і якісь хижі огні засвітили у її очах.

- Що це ви читаєте? - спитала мама й глянула на книжку.- Так ось де він, той "Кобзар", що пропав у папи! - з притиском у голосі промовила.- То це ви його украли?! - скрикнула на всю хату, і якісь хижі огні засвітили у її очах.

- Стидовище, страмовище! Украсти в папи та й не признатися? - почала вона нам сердито виговорювати.

- Це я, бариня, украла,- спускаючи голову, тихо якось прошепотіла Марта.

- Ти?! - засичала мама.

Біла рука її блиснула вгорі… почувся відляск… і Марта з нестями вхопилася за щоку своєю рукою.

- Бон… на конюшню! - крикнула на Марту мама.

Та, похнюпившись, тихо пішла з хати, а за нею понеслася гнівна мама. Ми чули, як вона звеліла покликати Тришку й наказала йому одвести Марту на конюшню та всипати п'ятдесят гарячих, щоб знала, як книжки красти. Потім вона вернулася до нас і, звелівши своїй покойовій однести книжку в кабінет, почала нас пробирати.

Я не пам'ятаю, що вона нам казала. Я чула її гнівний голос, якісь сердиті та обрубі слова, а звести їх докупи, зрозуміти, що вона казала, я не мала сили. Мої думки врозтіч розлетілися; пам'ять страх приголомшив; серце, як не вискочить, билось; у вухах гуло, в очах потемніло… Я дивилась у вікно і крізь сльози бачила, як Тришка вів Марту в конюшню; як вона, похнюпившись, ішла тихо вперед нього, а він її ззаду підштовхував, і як вони незабаром зникли в чорній прогалині дверей від конюшні… У тій прогалині зник і мій погляд; чорний морок її обхопив мене кругом, і я сама посунулась у його, наче в якійсь безодні тонула…

Опам'яталася я, уже лежачи в кроваті. Біля мене стояла мама, держала якусь склянку перед моїм носом, давала нюхати; а її покоївка мені виски розтирала. Гриць стояв у мене над головою і, схилившись на бильце кроваті, гірко плакав.

- Ну, годі, годі,- обізвалася до його мама.- Бач, вона дивиться… Перестань плакати, Грицю… А ти,- повернулася до покойової,- піди й зараз принеси чорного кофію. Та скажи, щоб кріпкого зготували. В одну мить мені!

Покоївка зникла, а мама присіла до моєї постелі й почала гладити своєю білою рукою мою голову й обличчя.

- Бач, дурочко! - ласкаво мовила вона мені по-французькому.- І себе до чого довела, і другим клопоту наробила… А то все через те, що звірилася на оту злодійкувату циганську кобилу! Я її вон із двору вижену, на село в чорну роботу завдам; а до тебе приставлю Глашу. Глаша - славна дівчина і по-руському вміє добре говорити, а то ти з тією мужичкою, що й слова по-руському не вміє вимовити, і сама обмужи-чилась.

- Мамочко, мамочко! - почала було я та так і валилася слізьми.

- Ну, годі, годі. Перестань, моя горличко. Заспокойся. Я папі не скажу, що ти знала про крадіжку книжки та потаїлась із нею.

Після кофію я зовсім прийшла до помки й почала прохати маму, щоб зоставила Марту при мені.

- Перше всього сама заспокойся, а потім, порадившись з папою, побачимо, що з Мартою робити,- одказала вона.

Цілий день пролежала я в постелі й після обіду добре заснула. Прокинулась, як вже ніч стала надворі і своїм чорним мороком заглядала у вікна.

- Папа вернувся? - перше всього попитала я в Глаші, що тепер доглядала мене.

- Нет, барин еще не возворочались. Бариня ска-зували, що вони, верно, там і заночуют,- одказала вона. - - А тепер пізно? - знову спитала я.

- Уже всі розійшлися спати.

Мені чогось було легко на серці. Завтра я встану… папа прийде… Я зараз розкажу йому все… все… признаюся, що не Марта вкрала книжку, а я… І що Марта тілько перейняла мою вину на себе, мене покрила… я благатиму папу, щоб він не виганяв Марти.

І я почала марити про те…

Потім мені заманулося побачитися а Мартою й сказати їй про те.

- А Марта де? - спитала в Глаші.

- Марта?.. Марта в кухні.

- Глашо, голубонько! Приведи її сюдиі - почала я її благати.

- Марта не може прийти,- одмовила вона.

- Чому? - питаю.

- Марту принесли в кухню… Марта лежить, не може звестися,- рвучи слова, одказала Глаша.

Мене наче гострим ножем вдарило у серце!.. В одну мить схопилася я з постелі, опускаючи босі ноженята в теплі сукняні черевички, що завжди на ніч ставилися біля кроваті.

- Проведи мене до неї,- рішуче наказала я Глаші.

- Панночко! Бариня не веліла вам сьогодні вставати,- почала було вона.

- Проведи мене до Марти! - ще більш рішуче скрикнула я і, вхопивши чорний великий платок та обгорнувшись ним, почимчикувала до дверей. Глаша мовчки пішла за мною.

Кухня була аж на другому краї дому, відділена від горниць довгим коридором. Світло всюди було потушено вже, і нам помацки довелося простувати до кухні. Крізь щілини кухонних дверей пробивалися довгі ниточки світу, і ми, придивляючись на їх, простували коридором… Глаша спіткнулась на щось… Чи не зворушили кого? Ні, нічого не чутної.. І ми знову покралися вподовж коридора.

Ось і кухонні двері. Я так і вскочила в кухню. Коло столу, обіпершись ліктем на нього і піддержуючи голову рукою, сиділа на лаві судомойка Горпина, а з другого боку столу на невеличкому ослінчику примостився наш уже сивий повар Гарасько. Він держав у руках ріжок з табакою й щось розказував.

- Так отаке-то буває на світі! А за що? - зачула я його завжди хриплий голос.

- Де Марта? - перебила я його. Гарасько й Горпина глянули на мене, потім зглянулися поміж собою.

- Навіщо вам Марта здалася? - здивовано спитав Гарасько.

- Я хочу бачити її,- рішуче одказала я.

- Он вилежується на полу! - ткнув він ріжком на якусь чорну купу, що лежала на полу.

Я мерщій підбігла до тієї купи. Там справді лежала, зігнувшись у каблучку, Марта, прикрита з головою якоюсь чорною сірячиною.

- Мартусю! Голубко!.. Ти спиш? - припала я до неї.

Купа затремтіла, сіряк заворушився, і з-під нього вирвалося не то стогін, не то хлипання глибоке.

- Мартусю! Я прийшла провідати тебе. Скажи мені, що було з тобою?.. Як ти себе почуваєш? - жалісливо питаю я в неї.

- Почува себе, як і слід, побувши на стайні, почувати! - знову роздався охриплий голос Гараськів.

Марта, випроставши руки, обхопила мене, притягла до себе й своїм мокрим від сліз обличчям притулилась до мого. Воно все в неї тремтіло, а гіркі сльози річкою котилися з очей, падаючи на мої щоки гарячими краплями.

- Не плач, Мартусю! Не плач, моя люба!.. Завтра папа вернеться. Я папі признаюся… все, все йому по правді розкажу. Буду його молити, щоб він тебе не відбирав від мене. Папа добрий… послухається… і ми знову будемо з тобою жити… Я в папи випрошу "Кобзаря"… Він дасть… і ми знову будемо його читати, як колись читали,- прошепотіла я їй.

Марта ще дужче затремтіла, підвела голову.

- Хай він вам отой "Кобзар" згорить або зогниє, як мені через нього отак досталося! - лементуючи, скрикнула Марта й від немочі так і гепнулася головою на подушку.

Мене так і поставило прямцем перед Мартою… Бачу - Гарасько нетерпляче крутнувся на ослоні, миттю схопився й почав кашляти.

- Піти хоч провітритись! - усилковуючись здержати кашель, промовив він і, ухопивши шапку та насунувши її на очі, мерщій вискочив з кухні.

Горпина, що до цього часу прикро дивилась на нас, одвернулась головою до вікна і, вхопивши край поли своєї корсетки, почала витирати носа.

- Панночко! Ходімо вже… Ви не одіті, ще простудитесь… А не дай, господи, дознаються бариня,- буде й мені те, що Марті,- жалісливо обізвалась Глаша і, вхопивши мене за руку, потягла за собою,

Як п'яна, я верталась назад. Руки й ноги були в мене, як лід, холодні, усередині все тремтіло, а під серцем пекла страшенна печія.

Довго я качалась в постелі, загорнувшись коцем з головою, щоб зогрітися; перед очима, знай, манячи-ла Марта, як вона усилковувалась підвести голову, а у вухах дзвенів її докірливий прокльон колись такому любому їй і мені "Кобзареві".

На другий день папа вернувся тілько до обіду й дуже зрадів, що знайшлася книжка.

- Де вона була? - попитався в мами.

- Марта украла,- відказала та.

- Нащо? Вона ж неграмотна! - здивувався папа.

- Піди ж ти із злодіяцькими примхами,- од казала мама.- Зате ж їй Тришка і списав того "Кобзаря" на спині!.. Треба буде спровадити на село злодюгу,- додала, нарешті.

Папа нічого на те не сказав. Мовчала і я, похнюпившись і з великою натугою ковтаючи слину.

Як тілько пообідали й папа пішов до кабінету відпочивати, я мерщій крутнулася й побігла до нього.

- Папочко, дорогий мій! То не Марта вкрала "Кобзаря", то я, щоб прочитати їй… Вона так любить мене… казок багато розказувала мені… то й я хотіла чим-небудь оддячити їй за те… і взяла книжку… А Марта, щоб покрити мене перед мамою, взяла мою вину на себе,- розливалася жалібно перед папою.

- А чом же ти мамі не похвалилася? - спитав папа.

- Я хотіла сказати, та злякалася… А Марта й похопилася… Прости їй, папо. Покарай чим хочеш мене, тілько не проганяй її з двору, зостав біля мене,- ламаючи руки, молила я.

- Ото, бач, донечко, як погано не по правді жити! Через те дурнісінько й досталося Марті. Ну, годі ж, заспокойся. Я скажу мамі, щоб не відбирала Марту від тебе.

Назад Дальше