Коли старший шифрувальник говорив, полковник Манов дивився на нього і чомусь відчував незрозумілий Жаль. Він любив цього чоловіка, з прихованим смутком заздрив його молодості, радів його усмішці, м'якому мелодійному голосові а пропускав повз вуха багато слів, які його не дуже цікавили. Тепер, навпаки, полковник слухав уважно, сердився в душі на балакучість свого працівника і тривожно питав себе: звідки в нього така невіра у свої сили? Хлопець веселий, пишить здоров'ям, а полковникові здається, ніби перед ним безнадійно хвора і страшенно нещасна людина.
— Ти настроєний дуже скептично,— зауважив полковник.— Даремно. Внутрішній неспокій може неабияк перешкодити твоїй роботі.
Він відчував, що смуток хмарою розповзається в його грудях і завдає мук. Немовби він стоїть посеред поля, як колись, і зустрічає очима першу хмару, провісницю холодних і похмурих осінніх днів.
— Саме тепер потрібно більше певності,— провадив полковник.— Зі скількома такими гермесівцями ми вже мірялися силою і виходили переможцями! — Це пролунало в його устах якось штучно, і він нахмурився.— Вийди краще погуляй годину-дві. Чисте повітря освіжить тебе.— Полковник Манов подивився у вікно: на вулиці туман, дощ.— Проте однаково,— зітхнув він і махнув рукою.— А щодо нашого колишнього співробітника, професора Найденова, то я, звичайно, маю його на оці й зовсім не гніваюсь, що ти нагадуєш мені про нього. Але по його допомогу ми вдамося в крайньому, тільки в крайньому разі, використаємо його як останній козир. І ось чому. По-перше, він хвора людина, майже інвалід, і всяке поважне напруження може непоправно погіршити його здоров'я. По-друге, я маю відомості, що за ним стежить іноземна розвідка. Не раз було помічено, що біля його будинку вештаються підозрілі типи, надто Після тієї історії з пеніциліном. Я часто попереджував його, щоб завішував вікно шторами, але він не слухається, і тому довелося встановити цілодобовий нагляд за його будинком, надто з чола, що виходить на вулицю. Професор Найденов — видатний вчений, і ми не маємо права наражати його на небезпеку.
— Пробачте,— старший шифрувальник усміхнувся.— А якщо ми зазнаємо фіаско і не прочитаємо шифрограми «Гермеса»?
Полковник Манов мовчав.
— Слухайте,— раптом перейшов він на «ви».— Я, здається, порадив вам піти погуляти. А коли не хочете, то в кімнаті чергових є похідне ліжко. Лягайте і поспіть годинку-дві. Мені набрид ваш скепсис!
Старший шифрувальник виструнчився:
— Дозвольте йти?
«Ох, і зітхають, мабуть, за ним дівчата!» — подумав полковник. І знову відчув смуток. Він тепер не клубочився у грудях, як примарна хмара, а жалив серце. Полковник Манов спробував усміхнутись безтурботно і підбадьорливо.
— Час добрий!
Близько третьої години дня в управління прибув просто з кордону майор N. Поки він доповідав полковникові Манову про події минулої ночі і про свою знахідку, у фізико-хімічній лабораторії управління держбезпеки фахівці вивчали предмет, який він приніс. Через півгодини перед Мановим уже лежали збільшені фотокопії предмета, знятого з усіх боків. Біля верхнього правого ріжка на одному знімку було видно чіткий відбиток великого пальця. Широкі розпливчасті лінії його свідчили, що палець чималий. В усякому разі, він належав великій і грубій руці.
Полковник швидко переглянув знімки і спитав лаборанта:
— Чи з'ясували ви походження і призначення предмета? Лаборант, сивоголовий чоловік із суворим і похмурим
обличчям, відповів:
— Походження предмета, на жаль, з'ясувати не вдалося. Що ж до його призначення, то тут усе ясно — це касета фотоапарата для знімання вночі в інфрачервоних променях. У касеті міститься спеціальна фотоплівка завдовжки шість метрів. Вона зовсім чиста, накручена на барабан і підготовлена для знімання. Але касету не вкладали в камеру жодного разу. Це видно з того, що в її каналі — порох. Певно, ця касета була резервною і випала з сумки або з кишені невідомого фотографа. - Лаборант вимовив усе це повільно, рівним і спокійним голосом, наче читав якийсь нудний текст.
Коли він вийшов, майор N збентежено завовтузився на своєму місці і попросив дозволу закурити.
— Ви чомусь хвилюєтеся? — спитав його полковник і, глянувши на свою ліву руку, покладену на підлокітник крісла, помітив, що пальці тарабанять по кріслу, немов по клавішах рояля. «Самі це роблять,— подумав він,— без команди згори».
— Не треба так хвилюватись,— намагався заспокоїти віп майора.— Трапляється і таке. Хтось пробирається в темряві, клацає апаратом і фотографує засекречені об'єкти.— А думка про пальці крутилася в голові, всупереч його волі, як випущена пружина. «Ні, команду було дано згори, звичайно, інакше жоден м'яз не сіпнувся б у нього».
— Але, товаришу полковник,— випростався майор.— Тепер ідеться не про якийсь «засекречений об'єкт», а про споруду, що має величезну вагу для оборони країни. Якщо її сфотографовано...
— А ви сумніваєтесь? — урвав його полковник. У його спокійному голосі вчувалися нотки іронії та подиву.
Майор похитав головою.
— Тоді чому ви кажете «якщо»? Ви певні, що споруду сфотографовано, чи ні? Одне з двох.
— Сфотографовано,— твердо відповів майор.
— А які у вас підстави думати, що її сфотографовано?
— Два факти,— відповів майор.— Два факти дають підстави думати так. По-перше, провокація у третьому районі сектора L — Z, по-друге, туман. Стрілянина у третьому районі примусила командування «Момчила-2» посилити охорону об'єкта з північного боку. Невідомий скористався цим, щоб перетяти два ряди дротяного загородження і непомітно пробратись у зону. До того ж стояв туман і щось побачити було майже неможливо, товаришу полковник. Такого туману в цих місцях я не пам'ятаю.
Полковник Манов усміхнувся. Йому приємно було слухати міркування, що збігалися з його власними. Це, звичайно, не змінювало становища, але все-таки було відрадно.
— Товаришу майор,— сказав полковник Манов.— Ваша логіка мені подобається. Ви зробили кілька цінних відкриттів, які допоможуть і вам, і мені в нашій подальшій роботі. По-перше, сказали, що невідома особа скористалась послабленням охорони з північного боку споруди. А коли людина може скористатися сприятливою обстановкою? Коли вона близько від об'єкта, де така обстановка склалася. Отже, невідомий живе десь поблизу «Момчила-2» або часто крутиться біля споруди — чи то по службі, чи то з якогось іншого приводу. В обох випадках це неодмінно хтось запам'ятав би. По-друге, ви кажете, що за туманом майже нічого не було видно. Щоб орієнтуватися в такому мороці й не сплутати напрям ще з перших кроків, треба знати місцевість як своїх п'ять пальців, навіть краще. Тільки той, хто часто перетинає ту саму місцевість, може пересуватись по ній наосліп, не боячись заблудитися. Отже, цей невідомий знає кожен клаптик землі, кожен куточок навколо «Момчила-2». Ви повинні шукати його серед людей, які часто бувають біля споруди, навіть серед тих, хто живе і працює на цій території. Це надійні координати, товаришу майор. Якщо ви орієнтуватиметеся на них, то напевно досягнете успіхів.
Вони обговорили ще деякі питання технічного характеру, і майор N пішов.
Розмовляючи з майором, полковник Манов перебував у полоні двох почуттів. З одного боку, він радів із власної проникливості, свого вміння швидко узагальнювати факти і давати правильні та вчасні поради. Словом, як кожен майстер своєї справи, полковник тішився умінням досягати свого. Але його втіха була неповна, бо, узагальнюючи факти і формулюючи свої поради, він весь час думав про «Гермеса». Радіостанція не йшла йому з гадки, витісняла, проти полковникової волі, інші думки й мстилася йому за опір почуттям, що роз'їдало душу. Воно, звичайно, добре, що він швидко й уміло робить висновки з фактів, пов'язаних із знахідкою майора N, але чи слушні вони? Чи можна вважати їх за непохибні і не брати до уваги вчорашньої передачі «Гермеса»? Тому коли Манов розмовляв з майором N, його хвилювали суперечливі почуття: радість і сумнів у правоможності її.
Тепер, коли майор N пішов, радість ураз зникла. Невідомий повідомляв, що виконав «замовлення», і питав, кому його передати. А якщо замовлення саме в тому і полягало, щоб сфотографувати оборонну споруду «Момчил-2»? Адже цілком може бути, що її сфотографовано, і «Гермес» щомиті може повідомити, кому і як передати знімки. Надто радіти тут, звичайно, нічого.
Але чи треба неодмінно шукати зв'язок між цими двома подіями — фотографуванням «Момчила-2» та передачею «Гермеса»? На перший погляд, такий зв'язок здавався можливим, навіть потрібним, проте тільки теоретично. Не бувало такого, щоб чужоземний агент, сфотографувавши щось, не знав, кому і як передати знімки. Полковник не міг пригадати жодного випадку, щоб той, хто викрав документи чи таємно сфотографував їх або роздобув засекречену мінералогічну пробу, не знав, кому і як передати трофеї.
Тепер, коли майор N пішов, радість ураз зникла. Невідомий повідомляв, що виконав «замовлення», і питав, кому його передати. А якщо замовлення саме в тому і полягало, щоб сфотографувати оборонну споруду «Момчил-2»? Адже цілком може бути, що її сфотографовано, і «Гермес» щомиті може повідомити, кому і як передати знімки. Надто радіти тут, звичайно, нічого.
Але чи треба неодмінно шукати зв'язок між цими двома подіями — фотографуванням «Момчила-2» та передачею «Гермеса»? На перший погляд, такий зв'язок здавався можливим, навіть потрібним, проте тільки теоретично. Не бувало такого, щоб чужоземний агент, сфотографувавши щось, не знав, кому і як передати знімки. Полковник не міг пригадати жодного випадку, щоб той, хто викрав документи чи таємно сфотографував їх або роздобув засекречену мінералогічну пробу, не знав, кому і як передати трофеї.
Досвід навчив полковника шукати в усіх випадках уже випробувані, перевірені способи дії, вдаватися до найскладніших операцій у розкритті шпигунської агентури, навіть таких, які свого часу застосовував Авакум. Невідомий мав свої явки, своїх зв'язкових та помічників. Отже, теоретично можливий зв'язок між фотографуванням «Момчила-2» і вчорашньою розмовою «Іскира» з «Гермесом», однак на практиці він здавався досить сумнівним або щонайменше наївним.
Ось чому під час розмови з майором N полковник Манов відганяв думки про «Гермеса» і, як справжній дослідник, Що вміє приховувати свої сумніви, удавав із себе бадьорого і певного.
Та як тільки полковник лишився сам, ці сумніви цілком опанували його. А що він не міг ні відкинути їх, ні прийняти, то вирішив поки що не думати ні про «Гермеса», ні про знайдену касету. В найближчі кілька годин події самі мали визначити потрібний курс.
А далі події розгорталися так.
О четвертій годині п'ятнадцять хвилин черговий лейтенант доповів полковникові про нещастя, що спіткало старшого шифрувальника. Його збила «Волга», коли він, повертаючись до міністерства, переходив вулицю Шостого вересня. Удар був не дуже сильний, тож машина не відкинула його від себе, а підгорнула передніми колесами. Дізнанням, яке тут-таки на місці провела автоінспекція, встановлено вину потерпілого: він переходив вулицю не на перехресті. До того ж усе потопало в тумані й бруківка була мокра. Слизота, погана видимість і те, що шофер вчасно загальмував, знімали з нього відповідальність. Чому ж старший шифрувальник переходив вулицю не там, де слід. На запитання управління з інституту імені Пирогова відповіли, що безпосередньої загрози для життя потерпілого нема, але в нього полом кількох ребер, заворот кишок і травма хребта...
Поки лейтенант доповідав про це, докладно зупиняючись на подробицях і мовби співчуваючи шоферові, бо сам мав «Москвича», полковникові Манову здавалось, ніби він провалюється в бездонну яму, наповнену отруйним газом. Йому перехопило подих. Тривога, яку він відчував, зустрічаючися з молодим чоловіком, тепер перейшла у біль і забила в його серці, наче гейзер з киплячою водою. Він приклав руку до грудей і глибоко зітхнув. Лейтенант може йти, па біса йому всі ці подробиці! Автоінспекція зробила все, що слід. Адже він сам порадив старшому шифрувальникові прогулятися на свіжому повітрі! Обличчя в того мало хворобливий вигляд, і два золоті зуби поблискували, наче вогники воскових свічок. Такими вони здалися полковникові, хоч тоді він і не думав ні про які свічки. Знову дзвонять — може, це з інституту Пирогова? Квитки... В нього немає ніяких квитків, чому кінець кінцем не дадуть йому спокою! Полковник обережно поклав трубку. Він тільки порадив шифрувальникові вийти на свіже повітря, та й квит... Заворот кишок і травма хребта... Таке не минає безслідно... ,
І раптом з гарячим гейзером, який обпалював його серце, забило інше джерело, холодне, яке, на відміну від першого, вивергало крижані потоки, розливало навколо себе смертельний холод.
Страх пронизав свідомість: тепер, після цього нещастя зі старшим шифрувальником, хто може помірятися силами з пихатим і таємничим «Гермесом»?
Найдосвідченіший фахівець вийшов з ладу.
Точно о шостій годині вечора ультракороткохвильова радіостанція «Гермес» передала в ефір шифровану радіограму. Після позивних, повторених тричі з інтервалами в тридцять секунд, було передано той самий текст для якихось А і В.
А і Б прийняли радіограму в цілковитій мовчанці. Вони не відгукнулись навіть на позивні «Гермеса». А втім, така однобічна розмова практикувалась і раніше.
Порадившись із своїми співробітниками, полковник Манов сам одвіз копію шифрограми професорові Найдепу Найденову.
Це було ввечері 28 листопада.
10
Уночі похолодало. Ранком Авакум, піднявши штори на дверях веранди, яка виходила на вулицю, побачив побілілі від снігу верхівки старих сосон. Починався похмурий день, захмарене небо нависло над дахами будинків та деревами, у повітрі кружляли поодинокі сніжинки. Поступ зими вже відчувався в цьому околичному південно-східному кварталі міста.
Авакум голився, а на спиртівці тим часом варилась кава. Він виспівував ча-ча-ча і при цьому трохи піднімав то ліву, то праву ногу. Нарешті і його опанував легковажний настрій. Він почав навчатися модерних танців. От і тепер він ритмічно постукував підборами по паркету і поводив ледь зігнутими в ліктях руками, імітуючи розгарячілого жеребця. Раніш Авакум навчився боксу, фехтування, навіть вільної боротьби, вмів кататися на ковзанах, ходити на лижвах, спинатися на стрімкі скелі, а танці зневажав завжди, все життя. Модне свого часу танго відштовхувало його своєю сентиментально-солодкавою еротикою, а ультрамодних танців він не терпів через їх дешевий примітивізм, намагання наслідувати природно-примітивні любовні ігри відсталих племен. Авакумові було чуже все сентиментальне і фальшиве. Та тепер він піднімав то ліву, то праву ногу і весело виспівував крикливу мелодію ча-ча-ча. Позаминулий вечір вони втрьох — Прекрасна, Фея, Харі й він — провели у барі. Щоки Прекрасної Феї палали, очі блищали — такою вона ставала завжди, коли її викликали на біс або коли випивала більше одного келиха міцного вина. Тільки-но оркестр заграв каліпсо, вона сказала Авакумові: «Ходімо». Правда, спочатку це сказали її очі, але оскільки він удав, і до того ж дуже вдало, що не розуміє, вона вимовила це вголос і навіть підвелася зі стільця. «Починай, Харі!» — повернувся Авакум до її нареченого і підбадьорливо кивнув йому.
Женихові належало першим танцювати зі своєю нареченою. Так ведеться. Та Харі мовчки похитав головою і позіхнув. Він працював над ескізами болгарського павільйону на майбутній міжнародній виставці-ярмарку, і думки про цю термінову і складну роботу гнітили його з ранку до вечора. Він мав причини бути втомленим і дрімати, коли оркестр грав каліпсо. А от Авакум не міг похвалитися нічим таким, що бодай трохи нагадувало б страшенну заклопотаність Харі. Цього дня він не ходив до майстерні, рукопис про античні пам'ятки та мозаїку так і пролежав нерозгорненим на столі. А те, що Авакум просидів кілька годин з професором над одним ребусом з низкою ускладнених диференціальних обчислень, не давало підстав говорити глухим з утоми голосом: «Ах, ти ж бачиш, що я геть розбитий! Як же я танцюватиму з тобою, моя красуне, коли у мене все йде обертом перед очима?» Він не міг сказати ні цього, ні чогось такого, бо зовсім не скидався на розбиту з утоми людину та й не збирався вдавати страдника. Авакум тільки всміхнувся, одвів погляд від очей Прекрасної Феї, які запрошували його.
— Може, відкладемо до іншого разу? Щось немає настрою танцювати. Просто не хочеться.
Промовивши це, він чекав, що в очах Прекрасної Феї спалахнуть вогники образи та обурення, а чи трохи зблідне чоло, бо жінки страх не люблять, щоб їм відмовляли, коли вони запрошують на танець. Проте Прекрасна Фея сказала тільки: «Шкода» — і сіла на своє місце, мов учениця, що вичерпно відповіла на поставлене запитання. Певно, вона справді жалкувала, однак не збиралася сердитися через це. Вона знала, що і в чоловіків буває поганий настрій, що і в них є примхи.
— Для відшкодування своєї відмови пригости мене мигдальним тістечком,— сказала вона, зображуючи на обличчі запальну, веселу й чарівну усмішку.— А якщо ти мені ще раз відмовиш, то ми з Харі покараємо тебе — примусимо випити дві чарки джину.
Авакум не терпів цього гіркого напою, його пересмикувало на саму лише думку, що доведеться ковтнути тієї гидоти, а перспектива випити дві чарки й зовсім бентежила. Ось чому він вважав за краще навчитись танцювати. Це не бозна-яка важка річ, тим більше що він звернувся до приватного вчителя. Кінець кінцем вміння танцювати — теж свого роду капітал, усе може знадобитися розвідникові.