- Ну що ж, - промовив капiтан Андрiйко. - Перейдемо, Дмитре Iвановичу, до наших баранiв, як ви любите говорити... У нас тут цiкава справа. Пам'ятаєте, як ми з вами розшукували убивцю реемiгранта з Канади Гущака i скарб Харкiвського банку Апостолова, що його було вивезено i сховано у двадцятих роках?..
Коваль закивав.
Вiн уважно розглядав капiтана Андрiйка. Давно не зустрiчався iз своїм колишнiм помiчником i тепер дивувався, як той змiнився за цi роки. Андрiйко погладшав, здавалося, став не таким поворотким i рухливим, i шрам на щоцi, огрубiвши, надав обличчю бiльшої суворостi.
Капiтан далi коротко розповiв про убивство Людмили Гальчинської i сказав, що порадитись iз полковником його наштовхнула дивна схожiсть знайдених в убитої жiнки коштовностей на тi стрази, пiдробки iз простого скла пiд алмази, якi були знайденi пiд час будiвництва нафтопроводу пiд Києвом. Тодi юрисконсультом Козубом було убито Андрiя Гущака.
- Спочатку, коли вперше побачив їх, - говорив далi капiтан, я не повiрив своїм очам, а чим бiльше мiркував над цим, усе дужче переконувався, що не помилився. Однак одна голова добре, а три, -капiтан посмiхнувся в бiк Спiвака, - краще. I думаю, що зараз ми розрубаємо цей вузол. Не заперечуєте, Петро Яковичу?- спитав капiтан, витягаючи з кишенi ключ i прямуючи до високого металевого сейфа у кутку кабiнета. - Правда, без понятих ми нiби порушуємо закон, але потiм знову опечатаємо... Хочу вам, Дмитре Iвановичу показати цi речi... Признаєте чи нi?
Вiн iще раз глянув на Спiвака. Той мовчки кивнув.
- Ми тут у себе тримаємо як речовi докази... А вам показуємо для пiзнання. Маємо право, якщо вважати це звичайним слiдчим експериментом; - хитро посмiхнувся Андрiйко. - Тiльки так.
- Протокол будете складати? - в свою чергу пожартував полковник. - Правопорушники!
- На цей раз обiйдемося без нього, Дмитре Iвановичу.
Поки капiтан вiдчиняв замки сейфа, виймав скриньку з коштовностями, знайденими у Гальчинської, у пам'ятi Коваля перебiгла давня iсторiя розшукiв убивцi реемiгранта Гущака, якi вiн проводив разом з Андрiйком, тодi ще лейтенантом...
Це було в роки громадянської вiйни. Ховаючи вiд бiльшовикiв цiнностi Кредитного банку, що iснував у тодiшнiй столицi України Харковi, керуючий банком Апостолов за допомогою анархiстського загону на чолi з отаманом Андрiєм Гущаком вивiз i закопав коштовностi бiля залiзничної станцiї Лiсова, пiд Києвом. Мiсце було вiдоме тiльки трьом: самому Апостолову, Андрiю Гущаку i, як виявилося пiзнiше, ще й колишньому спiвробiтнику чека Козубу.
Через багато рокiв пiсля Великої Вiтчизняної вiйни постарiлий Гущак, який втiк пiсля цiєї акцiї, вирiшив повернутися на Україну i вiддати Батькiвщинi схованi ним i Апостоловим багатства. Тим часом колишнiй банкiр опинився у психiатричнiй лiкарнi, бо зазнав тодi ж тяжкого стресу, до якого спричинилася втрата багатства i сiм'ї.
По дорозi до сховки на станцiї Лiсовiй реемiгранта Гущака пiдстерiг Козуб, який i штовхнув колишнього спiльника пiд колеса електрички... Та нiхто з них не знав, що у сховку на Лiсовiй Апостолов поклав не справжнi алмази, а так званi "стрази" - пiдробку i що на цю сховку, прокладаючи трасу газопроводу, давно натрапили будiвельники, якi й здали знахiдку до музею...
Тепер виявилося, що справжнi коштовностi були в iншому мiсцi i невiдомо як потрапили до рук спiвачки Людмили Гальчинської...
Капiтан обережно вiдчинив дерев'яну скриньку, у якiй тепер зберiгалися знайденi коштовностi, i блиск дiамантiв освiтив кiмнату.
Полковник Коваль схилився, над ними. Пiсля розслiдування справи загибелi реемiгранта Гущака бiля станцiї Лiсової вiн поцiкавився вмiстом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будiвельниками, були рiзнi фiнансовi документи, векселi внутрiшнi i закордоннi, якi втратили свою силу, i трохи iноземної валюти. Крiм того, у окремому шкiряному саквояжi лежали загорнутi в замшу алмази та iнше дорогоцiнне камiння, кiлька золотих перснiв з дiамантами. Як виявилося, усi дорогоцiннi камiнцi, серед них i великi алмази, були майстерною пiдробкою iз звичайного скла, що їх називають "стразами", а золотi перснi - iз мiдяного сплаву.
- Так, вони, вони... такi самi... - зрештою вимовив Коваль.
- Ювелiрною експертизою встановлено, що справжнi, - зауважив радник юстицiї...
- Я добре пам'ятаю оцей дiамант, - показав полковник на великий прозорий камiнець, що мiнився свiтлими вогнями. I сережки дуже схожi. - Пiсля самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберiгалися тi фальшивки, цiкавилися: що ж було знайдено будiвельниками, заради чого Козуб пiшов на вбивство, - пояснив Коваль Спiваку. - Так, Остапе Володимировичу?
- I не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричi.
- Що ж виходить? - мiркував вголос полковник. - Виходить, що у Апостолова були двi сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга iз справжнiми. I Гущак знав про обидвi... Чого вiн спочатку подався у Лiсову, де були фальшивi?
- Думаю, йому кортiло подивитися одну й другу, - сказав Андрiйко. - Тiльки до другої, а втiм, i до першої, вiн таки не добрався... Перешкодив Козуб...
- Якби дiзнатися, де була сховка iз цими справжнiми дiамантами, - зауважив Коваль. - Ясно, що цi кiлька дрiбничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вiтром скарби цiлого банку.
- Так. Вона не дуже шикувала, хоч нi в чому собi не вiдмовляла, - сказав Спiвак,
- Навiть у платних коханцях! - вкинув капiтан.
- Але як це все потрапило до її рук - от у чому питання. Звичайна естрадна спiвачка нiбито без якихось широких зв'язкiв... - говорив далi радник юстицiї.
- Якщо не брати до уваги того гестапiвця, бiс його мамi! - вкинув капiтан.
- Ну, не привiз же вiн їй цiнностi з Берлiна!
- Може, Апостолов саме в неї i ховав, тут була та сама друга його сховка, - припустив капiтан,
- Нi, нi! - категорично вiдкинув таку версiю Коваль. - Навiть найулюбленiшiй коханцi Апостолов не довiрив би такi скарби. Крiм усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, iм'я її, здається, було Єфросинiя Iванiвна, їй у крайньому разi довiрив би.
- Навряд, Дмитре Iвановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.
- Бачу, що ця знахiдка у Гальчинської породжує бiльше запитань, нiж є вiдповiдей, - зiтхнув Спiвак. - Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.
- Добре, повернемось до наших баранiв, - посмiхнувся Андрiйко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.
Дмитро Iванович зрозумiв капiтана i у вiдповiдь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранiв, до ваших справ, я не маю претензiй...
17
Час минав, Минали днi, мiсяцi. Громами, пожежами, вибухами прокотилася над головою Люцiї на захiд вiйна. Київ було визволено, i мiсто потроху поверталося до нормального життя. Центральний проспект - Хрещатик - i прилеглi до нього вулицi iще лежали в руїнах. Влiтку досить було найменшого подуву вiтру, щоб над купами цегли рудим туманом пiдiймався у повiтря тонкий пил. Люди обережно ходили по вузьких, нерiвних стежках серед битої цегли. Ще було голодно у мiстi, люди жили гаслами i надiями. Панувала ейфорiя, яка охопила все суспiльство, загальне пiднесення духу, яке долало навiть гiркий сум за полеглими у вiйнi, за безвинними жертвами Молоха.
Цього мирного сiчневого дня Люцiю, яка була на репетицiї хору, покликали до телефону. Вона здогадалася, хто може дзвонити, i притьмом побiгла до артистичної вбиральнi. Люцiя не помилилась: її новий приятель - майор з вiйськової комендатури Iгор Петрович Єпiфанцев - нагадував, щоб iшла на площу Калiнiна, де вiдбудеться акт вiдплати фашистським катам - прилюдна страта гестапiвцiв, якi лютували у Києвi.
Люцiя подякувала, поклала трубку на важiль телефону i повiльно вийшла з кiмнати. Вона була збентежена, почуття її двоїлися, її тягло пiти на площу, власними очима побачити страшне видовище, i водночас щось стримувало її, мовби боялася за себе. Та зрештою чого їй нiяковiти, адже не її каратимуть, а їх. Що їй тi гестапiвцi?! Вона не служила у них. Сама їх боялася! А те, що приймала Курта, так то тiльки, щоб врятувати життя. Кожен тодi рятувався як мiг, i хто її звинуватить, що вона це робила у свiй спосiб. Зрештою, вона теж жертва фашистiв - хiба не обдурив її пiдло гауптштурмфюрер, який втiк, покинувши її напризволяще...
В останнi днi перед появою радянських вiйськ вона причаїлася у своїй квартирцi. В мiстi коїлося щось страшне, падали снаряди, мiни, нiмецькi команди вогнеметами палили будинки i пiдривали їх вибухiвкою. Навiть у вузькому промiжку мiж будинками висiв рожевий вiдблиск мiських пожеж. Курт подзвонив їй пiд вечiр, наказав готуватися до виїзду, сказав, що за годину приїде. Вона гарячково спакувала свiй чемодан i, радiсно знервована, ловлячи вухом шум мотора на вулицi, чекала Курта.
Проте вiн не з'явився. Нi за годину. Нi за двi. Нi протягом ночi... Стомлена, позбавлена сил, Люцiя непомiтно для себе заснула, сидячи у крiслi.
Прокинулась, коли над мiстом уже займався новий осiннiй день. Здавалося, уже нiколи бiльше не побачить Курта, не побачить Європи, що доля позбиткувалася з неї... їй стало дуже самотньо i лячно на душi, мучило передчуття повного краху пiсля того, як повернеться Радянська влада, яка знищить її маленький, виплеканий за два роки затишний свiт. Якийсь час вона ще надiялася, що Курт повернеться. Навiть коли радянськi вiйська увiйшли у Київ. Адже битва iще тривала... Особливо пiднеслася духом, коли нiмцi знову потiснили ворога i забрали назад Житомир, що був воротами до столицi... Проте сподiванням її не судилося здiйснитися...
Проте вiн не з'явився. Нi за годину. Нi за двi. Нi протягом ночi... Стомлена, позбавлена сил, Люцiя непомiтно для себе заснула, сидячи у крiслi.
Прокинулась, коли над мiстом уже займався новий осiннiй день. Здавалося, уже нiколи бiльше не побачить Курта, не побачить Європи, що доля позбиткувалася з неї... їй стало дуже самотньо i лячно на душi, мучило передчуття повного краху пiсля того, як повернеться Радянська влада, яка знищить її маленький, виплеканий за два роки затишний свiт. Якийсь час вона ще надiялася, що Курт повернеться. Навiть коли радянськi вiйська увiйшли у Київ. Адже битва iще тривала... Особливо пiднеслася духом, коли нiмцi знову потiснили ворога i забрали назад Житомир, що був воротами до столицi... Проте сподiванням її не судилося здiйснитися...
Люцiя повернулася до зали, де йшла репетицiя, не знаючи, що їй робити.
Коли у мiстi остаточно встановилася Радянська влада, Люцiя пiшла ва-банк. Вона знайшла комендатуру i запропонувала свої послуги для художньої самодiяльностi. Там i познайомилася з майором - помiчником коменданта. Гарненька, привiтна спiванка, яка потерпала при нiмцях, справила на нього враження, i вiн почав виявляти до неї прихильнiсть. Зрештою влаштував її до ансамблю, органiзованого комендатурою, i Люцiя пiднеслася духом.
Спiванка у залi тривала. Проте недовго. До зали заглянув черговий i сказав, що всiм треба йти на площу Калiнiна, де буде виконано вирок Вiйськового трибуналу над воєнними злочинцями
Репетицiю припинили, i всi рушили на площу.
Люцiя йшла в гуртi з усiма хористками, когось тримала пiд руку, жартувала, як усi, сама не тямлячи, що щебече, а на душi було мулько. Вона уже лаяла себе, що пiшла. Прагнула не видiлятися серед iнших - їй здавалося, що на обличчi у неї написано все її сум'яття.
Округла площа Калiнiна у центрi мiста лежала в руїнах. Амфiтеатром її оточували високi купи битої червоної цегли, ледь припорошеної снiжком, - все, що залишилося вiд навколишнiх будинкiв. Люди видиралися по нiй вгору, щоб поглянути вниз на очищений вiд цегли центр, де пiдносилась дуже висока дерев'яна шибениця з кiлькома зашморгами на довгiй перекладинi, якi порожньо звисали, далеко не сягаючи землi.
Засуджених ще не привезли.
Ласкаве, по-зимовому притишене сонце проглядало крiзь хмари, пестило обличчя людей. Люцiї здавалося, що свiт на її очах подiляється навпiл: на тих, хто, гризучи насiння, жартуючи, стоїть на цегляних горбах, i на тих, кого ще немає тут, але яких мають привезти, їй було тяжко, бо вона була i серед одних, i серед других. Здригаючись вiд чекання страшного видовища, стоячи на криваво-червонiй цеглi, вона все ж була по цей сонячний бiк, де буяло життя, за яке вона завжди спритно чiплялася.
Слушної хвилини, коли товаришки захопилися своїми розмовами, Люцiя непомiтно вислизнула з тiсного кола i спустилася вниз. Там, втративши з очей площу i шибеницю, вона стояла, не наважуючись пiти геть, їй здавалось, що в такому разi усi зрозумiють її настрiй.
Та ось Люцiя почула, як дужче загомонiли вгорi люди, долетiли гнiвнi вигуки. Перемагаючи себе, пiднялася назад на вершечок цегляного горба. На площу в'їхали вантажiвки iз збитими з грубих дощок високими помостами, на кожному з яких стояло по двоє: один у чорнiй формi, без пояса, простоволосий, другий, поруч, - у радянськiй вiйськовiй формi, що супроводжував засудженого злочинця i мав виконати вирок. У Люцiї закалатало серце.
Машини повiльно пiд'їхали пiд шибеницю i зупинилися так, щоб кожен засуджений опинився рiвненько пiд своїм зашморгом. З горбiв, здалеку, вони здавалися маленькими олов'яними солдатиками.
Над площею, посиленi потужними рупорами, пролунали слова вироку, в якому перелiчувалися страхiтливi злочини гестапiвцiв. Грiзний голос, що долiтав, здавалося, з неба, тисячократно вiдлунював над головами.
Нарештi вiн стих, i тиша запала над мiстом. Люцiя опустила очi додолу. Стояла нi жива нi мертва. Не могла дивитися i не могла втекти. Зрештою пiдвела голову. Виконавцi вироку вже примiряли зашморги над головами засуджених.
Якийсь молодик, що опинився поруч Люцiї. звернувся до неї. Люцiя нiчого не почула. Вiн посмiхнувся. Жiнку пересмикнуло: "У таку хвилину!" Вона сердито вiдвернулася вiд молодого нахаби i вглядiлася в те, що вiдбувалося на площi. Там серед грiзної тишi виконавцi уже прилаштовували зашморги на шиях гестапiвцiв. Засудженi були мiцно припнутi до дощок i не могли вчинити опiр. Тiльки один щось вигукував, а iнший, який опинився найближче до того мiсця, де стояла Люцiя, пручався i усе намагався ударити головою в груди радянського офiцера.
I раптом Люцiя голосно зойкнула. Незважаючи на вiддаль, вона упiзнала непокiрного гестапiвця - це був Раух!
Бавлячись, вiн любив легенько буцати її головою. Тiльки тепер це був не грайливий порух, а безпомiчний протест проти смертi.
Люцiя мало не зомлiла. Вона хитнулася i, якби не пiдтримав той самий залицяльник, певно, упала б. Так от чому в неї було таке тяжке передчуття! Вона вже не побачила, як за командою усi машини враз рушили з-пiд шибениць i залишенi без опори засудженi затанцювали, загойдалися у зашморгах.
Молодий чоловiк допомiг їй зiйти униз, та, коли схотiв провести додому, Люцiя так гарикнула, що вiн миттю вiдчепився.
Вона рушила через площу, з якої вже зняли вiйськове оточення i яка вирувала людьми. Дехто з цiкавiстю вглядався у колись страшних володарiв окупованого мiста, саме iм'я яких вкидало в дрож. Можливо, цим задовольнялося одвiчне людське прагнення справедливостi i вiра в те, що з чорною нiччю фашизму остаточно покiнчено. Iншi, хто мав бiду чавiть здалеку бачити цих монстрiв, переконувалися, що справедливої кари зазнали саме тi кривавi кати, котрi мордували людей. Не втримувалися кияни i вiд прокльонiв на адресу повiшаних. Скiльки жителiв мiста потерпiло вiд них! Майже кожна сiм'я зазнала втрат, пережила трагедiю окупацiї, голод i нестатки.
Люди ще довго не розходилися з площi. Якась хвороблива сила тягла i Люцiю пiдiйти до Курта i глянути на нього. Але що вона сказала б йому подумки на прощання? Проклясти, як iншi? За що? Хiба тiльки за те, що обдурив, що обнадiяв щасливим життям у казковiй Європi? Нi, вiн сьогоднi сплатив усi свої борги на цiй площi... Можливо, просто не встиг з нею утекти вiд Радянської Армiї? Щось затримало його, i, не розрахувавши, вiн, такий меткий, спритний, дужий, не встиг вислизнути з рук ворогiв. Та нi, не вона його затримала, швидше за все вiн не встиг вчасно упоратися iз своїми справами...
Люцiя не пiдiйшла близько до Курта, який, як i всi, гойдався над землею. Вона зупинилася вiддалiк, поглянула на таку знайому їй постать i вiдчула сльози на очах.
Якийсь цибатий хлопчисько пiдскочив вгору i, дiставши Рауха, смикнув його за ногу. Люцiя дико закричала, хлопець перелякався i шмигнув у натовп, На Люцiю стали дивитися. Схаменувшись, вона рвучко вiдiйшла вiд шибеницi i потовпилася з усiма до вузького проходу на розбитий Хрещатик. Проте не встигла зробити i кiлькох крокiв, як почула своє iм'я. Злякано обернулася, її наздоганяв якийсь бородань.
- Не впiзнаєш, Люцiє? - спитав чоловiк, мiцно узявши її пiд руку.
- Пустiть, - вирвалася жiнка. - Який нахаба! Хулiган!
- Люцiє, негарно цуратися старих друзiв, -- мовив чоловiк, вiдпустивши її руку. - А згадай: "Едельвейс", Гiллер "за пiвкiло маргарини..." - проспiвав чоловiк. - I, звичайно, гер гауптштурмфюрер... Втiм, з Раухом справи покiнченi...
Люцiя уже упiзнала у бороданевi колишнього тапера i полiцая Антона Адамадзе.
- Звiдки ти взявся? - знайшлася спитати. - Я вже думала, десь пропав...
- Руки у твого Курта були довгi, але мене вiн все-таки не дiстав, - засмiявся Адамадзе.
Люцiя намагалася не виказувати свого страху перед ним, бо знала, що нiчого доброго ця зустрiч їй не принесе.
- А що ви з ним не подiлили, з Куртом?
- Ось про це я хочу у тебе спитати... Вiн не залишав тобi якогось спадку, гарненьких камiнцiв тощо? Може, ти й не знаєш нiчого про довгасту металеву коробку? Га?
Люцiю немов вкинули в окрiп. Так, у Курта була коробка, яку вiн чомусь не тримав на своїй квартирi, а у неї, не дозволяючи пiд страхом смертi торкатися її.
- Нi про яку коробку я нiчого не знаю.
- Але, - єхидно посмiхнувся Адамадзе, кивнувши в бiк площi, вiд якої вони вже вiдiйшли, - з собою на той свiт вiн нiчого не забрав.
- Я нiчого не знаю, - вперто повторила Люцiя.
- Ну, гаразд, ми про це ще поговоримо. Дай менi свою адресу.
- Нащо тобi моя адреса?
- Хочу в гостi, хоч ти i не запрошуєш.
Люцiя промовчала.
- Хiба я вже такий нiкчемний парубок? - i далi жартував Адамадзе. - Правда, на мою бороду багато срiбла вiдтодi, як ми попрощались, просипалось. Та це не бiда... Досi я був толерантний до тебе. Тримався осторонь. Не залицявся. Не заважав тобi любитися з гауптштурмфюрером. А тим часом у моєму серцi, можливо, теж бурхало полум'я кохання до тебе...
Вiд жартiв Адамадзе Люцiю кидало в жар. Все це було схоже на знущання.
- Iди ти пiд три чорти! - не витримавши, визвiрилася вона. - I на очi бiльше менi не потрапляй, бо i на тебе у мене зашморг знайдеться.