- Ти їж-їж, - заохочувала хазяйка.
Тарасик судомно ковтав слину. Але остаточно вдавитися варениками йому, на щастя, не дали. Раптом почувся гучний стукіт у двері.
- Ганно, відчиняй!
Хазяйка підхопилася до вікна. На вулиці блимало світло і лунали чоловічі голоси.
- Що там?
- Відчиняй, Ганно!
- Та не лізь ти, хату підпалиш! - огризнулася вона. - Зараз відчиню.
На порозі з’явився здоровезний дядько.
- О, у тебе гості! - хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду. - Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.
- По що? - здивувалася хазяйка.
- Побачиш, - хитнув головою дядько. - Сказали, щоби всіх, і старих, і малих, зігнати до церкви, бо знайшовся один хлопчик, буде опирів взнавати.
- Тьху ти! - плюнула вона.
- Ти не тьхукай. Ти давай вдягайся. І ти! - дядько обернувся до Тарасика. - Чого витріщився? Вставай та виходь на вулицю!
Надворі Тарасика зустрів ще один дядько із смолоскипом в руках. Так, у нього був справжній смолоскип, і зрозумілим стало, чому це хазяйка турбувалась за пожежну безпеку. Дядько недобре оглянув Тарасика.
- Що за один?
- Та! - вимахнув рукою Тарасиків супутник (чи конвоїр?) - Гість. Звідки ти? - спитав він у свою чергу.
- З міста, - промимрив хлопець.
На дядька ця відповідь, здається, не справила доброго враження. Смолоскип кидав непевні відблиски на їхні вусаті обличчя. Ніч мовчки дивилася з усіх боків.
За хвилину з’явилася хазяйка, вдягнута у якусь куфайку, принаймні це було схоже на куфайку.
- Ходімо! - виголосив той, що без смолоскипа. - Тільки дивися, щоби не втік… - і він скосився на Тарасика.
- Дурень ти, - чомусь сказала Ганна, а дядько зареготав.
Вони йшли селом до церкви. То там, то там блимали вогники, лунали голоси, пробігали люди зі смолоскипами - збирали все село.
- Не бійсь, - зашепотіла Тарасикові у вухо жінка і підхопила під руку, щоби легше йти. - Вони побісяться й відчепляться, ти тільки стій тихо-тихо, бо ти чужий, а чужих у нас не люблять, завжди вигадують на них казна-що.
На вулицях не горіло жодного ліхтаря, а самі знаєте, як на наших вулицях - і вдень перечепишся. Тому Тарасик охоче прийняв допомогу жінки, щоправда, слова її не дихали оптимізмом, але, чесно кажучи, хлопець зараз не здатен був до аналізу. Він просто кульгав за смолоскипом і намагався роздивитися хоч щось під ногами.
Церква стояла на краю села. Там вже було людно.
- Приймайте, - сказали дядьки, наче передаючи своїх супутників комусь.
Ганна перехрестилася на порозі. Тарасик - ні, просто на думку не спало, без звички воно знаєте як. Дядьки в один голос гмикнули.
Горіло багато свічок. Вогники відбивалися у золотих ризах і справляли враження великого світла, хоча насправді важко було розрізнити обличчя людини хоча б за два метри.
Селяни скупчилися в одному кутку, і ті, хто приходив, теж підтягувались туди. Сірі постаті в однакових сірих одежинах, вони слухались когось, заглядаючи через спини. Підійшли і Тарасик з Ганною.
Під розп’яттям у кутку стояв хлопчик. Малень-кий, років дев’яти, зачуханий і замурзаний далі нікуди. За руку його тримав старий з сивими ву-сами, він питав:
- А ти кров пив?
- Пив, - охоче признавався хлопчик і блискав оченятами. - Мені татко з мамкою давали, коли нап’ються. Вона смацне-енька.
Люди похапцем хрестилися.
- А тебе мамка з татком вчили?
- Та вцили з.
- А що вчили?
- Та все. Як різать вцили, як заманювать. Як насих пізнавать.
Хлопець безперечно був божевільним. Оченята переможно зиркали на всі боки, а язик молов не спиняючись.
- А в дітей кров солодса за всіх. Вони і мене якось з’їсти хотіли, а я заховався. А як померли, я виліз.
- А холєру наводить вчили?
- Вцили, - погоджувався хлопець. - І холєру вцили.
Так, він був божевільним, це було видно по рухах тремтячих рук, по блиску в очах, по голосу - радісному і навіть пере-можному, що ніяк не в’язався зі страшним змістом слів. Але, здається, ніхто того не помічав. Люди злякано перешіптувались та хрестились на ікони, а сивий чоловік розпитував:
- А ще в нас у селі опирі є? - Є, охоче кивав хлопчик. - Є, я вам показу.
В церкві не було де сісти. Тарасик притулився до стіни під якимось святим. Божевільний хлопчик розказував та розказував, а люди підходили ближче, приходили нові, і нарешті їх зібралася ціла купа, навіть не вірилось, що в цьому селі живе така сила-силенна народу.
- Всі тут? - спитав сивий дядько нарешті.
- Всі, - впевнено відгукнулися від дверей. - Бойчуків сина нема, до тітки поїхав, і Петренка - помер увечері.
- Добре, - кивнув сивий і вийшов на середину. Від його гучного голосу тремтіли вогники свічок.
- Люди добрі! - почав він, легко перекриваючи гамір, що стояв у церкві. - Всі ви чули, що сказала ся дитина. Всі ви знаєте, скільки лиха чинять нам опирі. Вони хочуть знищити наш рід і насилають на нас холєру, вони п’ють нашу кров і кров наших дітей, - за цими словами він вказав на хлопчика, що так само безтурботно блищав оченятами, здається, тішився із загальної уваги. - Я не буду довго говорити, - вів далі сивий, - бо нема серед нас людини, що не втратила б родича сього літа. Я тільки одне спитаю у вас: на що заслуговують сі опирі? - голос його злетів під саме склепіння і спустився звідти коротким словом. - Смерть.
- Смерть-смерть-смерть, - загукало церквою.
Здається, сивий мав якийсь гіпнотичний вплив на громаду. Люди повторювали кожне його слово, повторили й останнє, воно вітром пройшло серед ікон, похитуючи вогники свічок.
Тарасик теж щось таке собі промимрив під ніс. Він остаточно розгубився, чи то навіть загубився. Було б іще де сісти, але як на гріх - ні лави, ні стільця, старі, малі, хворі - всі стояли на ногах і уважно слухали.
Сивий тим часом приступився до божевільного хлопчика, вивівши його так, щоби всім було видно.
- Ну скажи, як опирів пізнавать?
- Ге, - широко посміхнувся хлопчик, - мозна пізнавать. Під лівим коліном мають підв’язане сирівцеве полотно.
Чи сам він розумів, що казав?
- Всім тихо! - владно виголосив сивий. - Не рушити! От дивіться, люди добрі, я вже стара людина, дивіться, і кожен з вас має зробити те саме, що я, - з цими словами він урочисто нахилився і закачав ліву штанину. З-під неї з’явилося жовтувате сухе коліно. Старий випнув його наперед, щоби всі упевнилися, що воно не підв’язане. Люди дивилися, затамувавши подих.
- Бачите? - голосно спитав старий та владно наказав комусь за своєю спиною. - Ничипоре! І в цю мить кілька чоловік у різних кінцях церкви сіпнулися до виходу, вони зробили це майже одночасно, наче заздалегідь змовившись, і на кілька секунд натовп розгубився.
- Тримайте їх! - крикнув сивий.
Вони би продерлися до дверей, але люди стояли такою щільною стіною, що будь-який рух губився у ній, немов у перині. І за півхвилини втікачів вже тримали за руки. Двоє заволали.
- Ні! - верещав один, сіпаючись у дужих обіймах. - Ні! Ні! Ні!
Він кричав, немов механічний - з одною інтоацією, без пауз, не набираючи повітря в груди, кричав, поки його витягли на середину та жбурнули просто на підлогу.
- Діточки! - волав другий. - В мене діточки! Люди добрі, у мене ж діточки! Пожалійте, люди добрі!
Але його не збиралися жаліти. Баби хрестилися. Всього втікачів було четверо. Сивий підійшов до першого і різким рухом розірвав йому ліву штанину. Народ зойкнув і замокв. Нога була перев’язана під коліном полотниною.
- Ні! - заверещав бідолаха, але йому заткнули рота влучним ударом. Розірвали штани ще двом - і там біліли пов’язки. Четвертий закачав штанину сам.
- Не опир я, люди добрі, - сказав він.
- А чого ж у тебе нога перев’язана? - спитав сивий.
- То мати моя, - сказав чоловік. - Мати навчили. Проти уроків, проти вовчого ока щоб носити сирівцеве полотно. - І мене… І мене… - загукала решта.
Люди почали перезиратися.
- Брешуть, - впевнено сказав хтось.
- Хлопчик ясно сказав.
- А хто його зна…
Але тут, перекриваючи все, пролунав жіночий вереск:
- Ой, що він робить! Що він робить!
Натовп сахнувся. Кілька чоловіків кинулися вперед. За хвилину вони тримали ще одного. Він все намагався розмотати полотно з-під коліна і скиглив з розпачу. Це був той самий чолов’яга, що вів Тарасика до церкви, старший, зі смолоскипом.
- Та-ак, повільно промовив сивий. - А тепер, люди добрі, кожен з вас має вийти до мене на середину і показати ліве коліно, щоби перевірити, чи не лишився іще хтось. Нечипоре!
Люди по черзі виходили на середину та демонстрували свої коліна. Перев’язаних більш не знаходилось. Уже більшість людей пройшла перевірку, коли сивий помітив під стіною худу Тарасикову постать.
- Гей, хлопче, - сказав він. - А ти чого притулився? Давай сюди.
Тарасик відчув, як стиснула Ганна його долоню. Вона не наважувалась нічого сказати, тільки утримувала біля себе, але це вже було неможливо.
- Давай-давай! - заохочував сивий.
Ганна відпустила долоню. Тарасик повільно, намагаючись не ступати на хвору ногу, вийшов наперед, нахилився і закачав простору штанину. Він нічого не сказав, та все одно ніхто б не послухав. За мить його скрутили, сплутали руки-ноги та кинули в куток.
- Давай-давай! - заохочував сивий.
Ганна відпустила долоню. Тарасик повільно, намагаючись не ступати на хвору ногу, вийшов наперед, нахилився і закачав простору штанину. Він нічого не сказав, та все одно ніхто б не послухав. За мить його скрутили, сплутали руки-ноги та кинули в куток.
- Хто там лишився? - запитав сивий.
Опирів вирішили палити вогнем. Всього їх було шестеро разом із Тарасиком. Люди вийшли з церкви, парубки винесли сплутаних бідолах та склали на галявині край лісу. Поруч поставили варту зі смолоскипами. Почали вже розчищати місце біля багаття, та хтось вчасно згадав, що опиря звичайний вогонь не візьме, а тільки терновий. І тут-таки побігли шукати тернових гілок - у лісі, в селі, в тину, може, у когось стирчить. Вони тягли всю тернину до місця розправи, і Боже ж ти мій, ніхто, мабуть, і не уявляв, що тут її стілько. Купа віття росла з неймовірною швидкістю. Носії наче змагалися - хто більше.
Тарасик лежав скраю, ближче до купи і слухав сухий тріск, з яким лягали зверху нові оберемки. Руки йому було боляче заломлено за спину, у ноги віп’ялася тонка мотузка. Хлопець не міг поворушити бодай пальцем, навіть думки в голові принишкли, немов пов’язані. Трава була вологою від вечірньої роси, сорочка та штани швидко набралися водою, і його просто почало трусити від холоду. А коли людину трусить від холоду, вона мало здатна до міркувань.
Принесли довгого залізного ланцюга і кинули поруч. Людей охопив нездоровий азарт, всі наввипередки готувалися до екзекуції. Варта не зводила очей з опирів.
Поруч з Тарасиком лежав той самий дядько, що супроводжував його до церкви, і якби хлопець був у змозі оцінити таку іронію долі, він би хоч трохи втішився. Дядько стогнав крізь зціплені зуби, йому, очевидь, теж було боляче та незручно.
Той, що кричав у церкві, спробував і тут, але його добряче вдарили, і він замовк, кусаючи розбиті губи.
Нарешті на галявині зросла справді велетенська купа тернини - мабуть, цієї ночі спустошили весь навколишній ліс. Один із хлопців тицьнув у віття смолоскипом і відскочив убік. Суха деревина швидко зайнялася, вогонь полихнув під саме небо. Люди навкруги мовчали, немов заворожені. Опирі, що лежали близько від багаття, швидко відчули його великий жар. Тарасикові майнуло вогнем просто в обличчя, він заплющився, бережучи очі. Хтось скрикнув.
- Не подобається сучим дітям, - сказали поруч голосно. Парубки зареготали.
Керував розправою сивий.
- Давай розв’язуй, - наказав він і махнув рукою.
Тарасик відчув, як його почали смикати за ноги. Він розплющився, ховаючи обличчя від вогню. Біля ніг сидів худорлявий парубок і намагався розплутати мотузку. Тарасик сіпнувся, мотузка вирвалась парубкові з рук. Той лайнувся і вдарив Тарасика ногою. Боляче вдарив, але Тарасик все одно продовжував сіпатись, не даючи себе розв’язать.
- Що ж ти робиш, суко, - худорлявий підвівся і замахнувся, щоби вдарити як слід, але його покликали. - Іване!
- Га!
- Та облиш ти його, ми вже одного взяли.
Удар вийшов не дуже сильним, але від нього Тарасик скрутився, неначе хробак, і заскреготав зубами. А коли отямився і підвів очі, побачив, що вся увага прикута до того дядька, що кричав був у церкві “Ні-ні”. Дядька підвели з землі і прив’язали якраз посередині довгого залізного ланцюга. Він ледве стояв, бідолашний, від страху. А хлопці підштовхували його у спину та сміялися. Потім двоє взялися за один кінець ланцюга, двоє - за інший і стали з двох боків від багаття. Вогонь злітав до неба великими червоними язиками, стріляв снопами іскор.
- Ну, - сказав сивий. - Признавайся.
Чоловік на ланцюгу нічого не відповідав, тільки облизував розбиті губи і зачаровано дивився на вогонь.
- Не хочеш, - немовби з жалем сказав сивий. - Як хочеш. Давайте, хлопці, з Богом.
Хлопці, що стояли на тому боці багаття, потягли за свій кінець ланцюга, і тут чоловік заволав:
- Ні! Ні! - він немовби забув інші слова. - Ні-і-і!
А дужі хлопці тягли ланцюга, і чоловік поволі наближався до багаття, хоч і впирався щосили.
- Ні! Ні!
Та ось він уже зайшов у вогонь, так, саме зайшов, неначе у двері. Хлопці смикнули дужче, і чоловік вискочив з іншого боку. Одяг на ньому схопився вогнем, волосся, вуса, все палало, і він уже не волав, він вив по-звірячому страшно та хрипко.
- Признавайся! - владно наказав сивий.
Але чоловік, здається, не був здатен почути.
- Давайте, хлопці, - наказав сивий. І хлопці взялися з другого боку. Чоловік знову зайшов до багаття, але цього разу його вже затримали там надовше, і коли з’явився перед людські очі, він уже навіть не вив.
- Ну, - сказав сивий. І хлопці втретє потягли ланцюга.
Тепер уже чоловік не впирався, він поволі дійшов до самого багаття і тут впав просто обличчям у вогонь. Коли відтягли геть, відв’язали від ланцюга, бідолашний ледь дихав. Його кинули на землі і взялися до наступного опиря.
Наступним був Тарасиків сусіда, той, що вів його до церкви зі смолоскипом.
- Людоньки добрі, не треба, людоньки, ну дорогенькі… - прохав опир, поки йому розплутували ноги, - ну що я вам зробив…
Але його, зрозуміло, не слухали.
- Людоньки добрі, ну людоньки…
Наступна черга була за Тарасиком.
Хлопці потягли ланцюга, дядькові в обличчя майнуло полум’ям, він несамовито закричав і ступив ногами на палаючу тернину.
- Признавайся, - владно сказав сивий.
- Не треба!.. - заволав попеченими вустами дядь-ко.
А сивий вимахнув рукою.
Як опир витримав вогонь вдруге, незрозуміло, але коли витягли на галявину, він захрипів:
- Признаюся, признаюся…
Шкіра у нього димилася.
- Чекай! - крикнув сивий. - Чекай! Води йому.
- Не треба води… - прохрипів опир.
Він ще тримався на ногах, хоча й хитавсь, і дивився навкруги червоними без вій очима.
- Признаєшся? - підійшов до нього сивий.
- Так.
- Розв’яжіть його, хлопці.
Парубки, здається, спочатку просто боялися підійти до паленого, але зрештою хтось наважився і полоснув по мотузці ножем.
- Я все скажу… - наче марив наяву опир.
- Порчу насилав? - суворо спитав сивий.
- Насилав, - хрипів опир. - Я все скажу, все… Там іще є, там… я покажу…
- Веди, - сивий дав знак хлопцям, і ті стали попереду.
Опир важко зрушив з місця. Тарасикові здалося, що з його ніг шматками відпадає шкіра. Нетерплячі хлопці відійшли трохи вперед, і тут раптом опир зупинився, потім несподівано сильно штовхнув сивого, так що той заточився, і рвонув просто в ліс. Люди на мить завмерли, а коли отямились, він вже був далеченько. Опир біг, неначе спринтер. Ось вона, опиряча сила - здається, ладен був впасти, і вже побіг, та так, що молоді не могли дістати.
- Лови! Держи! - кричав сивий.
Всі, хто був на галявині, кинулися навздогін. Хлопці вимахували смолоскипами. Хтось заулюлюкав. А опир уже біг між дерев, так швидко, немов йому і справді допомагав нечистий.
- Коня треба! Коня! І тут Тарасикові здалося, що біля його ніг знову щось заворушилося, і руки його відчули, що їх уже нічого не тримає, і луснула мотузка на ногах.
Тарасик обернувся. Над ним стояла Ганна.
- Давай, хлопчику, давай, - вона схилилася, схопила його під пахви й почала підводити з землі.
Люди гналися за опирем, ніхто не оглядався, ніхто не помітив нової втечі. Тарасик якимось дивом підвівся, ноги важким тягарем волочилися внизу, а руки ладні були відірватися від нестерпного болю. Спираючись на жінку, він ледь докульгав до краю галявини і спинився, неладен рушити далі.
- Ну давай, давай, - шепотіла Ганна у саме вухо та підштовхувала його вперед.
Тарасик зібрав усі залишки волі і, зціпивши зуби, пішов-таки. Але це тільки сказати легко: пішов.
Погоня шуміла десь ззаду, на тому боці.
- Ну будь ласка, ну давай, - благала Ганна.
Але й вона зрозуміла - таким чином далеко не втечеш.
- Що ж мені з тобою робити, га?
Вони стояли метрів за двадцять від краю галявини, сюди навіть долинав тріск багаття.
Жінка розгублено дивилася хлопцеві в очі.
- Що ж робити, га?
Тарасик не знав, що робити. І тут погляд Ганни упав на розлоге старе дерево поруч. Обличчя її одразу ожило.
Десь іззаду ще тривала погоня. Ганна підвела Тарасика до дерева і сказала:
- Лізь.
Хлопець дивився, не розуміючи.
- Лізь, - повторила вона та почала підсаджувати Тарасика, підштовхувати, налягаючи всіма своїми силами. І тут він здався, підвів неслухняні руки, почав чіплятися ними за стовбур, за гілля, потім уперся здоровою ногою, підтягнувся трохи, знову зачепився руками…
Жінка дряпалась за ним, допомагаючи та підштовхуючи, вона важко дихала, але не спинялась ні на мить.
Скільки це тривало, важко сказати, принаймні Тарасикові здалося, що цілу вічність. Руки вже геть відмовилися коритись, голова безвільно хилилася набік, коли нарешті втікачі опинилися досить високо, там, де гілки розходились у різні боки, утворюючи величеньку площадку, на якій можна було поміститися вдвох. Ганна важко одсапувалась над вухом. Тарасик підтягнув поранену ногу і зім’як, обвис, звалившись поперек гілки, наче лантух, самі знаєте з чим.