Учні розійшлися по класах, а баба Дуся вимкнула сирену й, уже впівголоса буркочучи й час від часу затуляючи носа пальцями, взялася «розміновувати» хол першого поверху.
Коли учні вийшли на перерву після першого уроку, вони побачили кумедну картину: Ксерокс спав на лавочці, тримаючи в зубах вервечку сардельок. Мабуть, боявся, щоб ніхто не викрав його добро. Жоден з учнів, навіть першокласників, не насмілився тривожити такий солодкий сон кошеняти.
Соня з Чу сиділи на уроці української мови й думали-гадали, як же заробити ще два «спасибі». Маргарита Семенівна писала на дошці правило, а всі переписували його в зошити. Раптом у вікно щось шелепнуло.
— Ні-і-ів! — почулися дивні жалібні звуки.
Учні поглянули у вікно й оніміли: за шибкою шкряботівся у скло, наче хотів зачепитися за нього, й відчайдушно скімлив малий Ксерокс! У тому не було б нічого дивного, якби їхній клас був на першому поверсі, а не на третьому! Ніхто б, може, й не здивувався б, якби кошеня просто сиділо собі на підвіконні, — але ж воно, проте, висіло в повітрі, вчепившись зубами у вервечку сардельок, інший край якої зникав десь угорі. Сардельки тягли перелякане кошеня у височінь, а воно, зачепившись на мить за дерев'яну раму кігтиками, благально дивилося нажаханими очима на третьокласників. Ксерокс не міг нормально нявчати, бо вп'явся зубами в сардельку, тому кликав на допомогу так:
– Ні-і-і-в!..
Усі учні посхоплювалися з місць і кинулися до вікна.
— Це ж Ксерокс! — ойкнула Соня.
— Летючий котисько! — в захваті закричав Сашко П'явочка. — Хтось запустив у повітря котиська! — останню фразу хлопчик випалив з деяким сумом. Якби хто не знав П'явочки, то подумав би, що йому шкода тваринку. Насправді ж Сашко жалкував, що не йому на думку спала ця класнюча витівка. Однак Ксероксу було не до сміху.
Ніхто з учнів не зважав на прохання вчительки сісти на місця, всім кортіло дізнатися, як же кошеняті вдалося злинути на сардельках аж до третього поверху. Проте з класу годі було це з'ясувати, до того ж Ксерокс не втримався за раму й почав підніматися ще вище. За мить він зник з їхнього поля зору.
Увесь 3-А кинувся з класу надвір.
На подвір’ї школи, від жаху білий як крейда, гасав туди-сюди дід Микита, наче йому щойно дала меду бджола.
— Рятуйте! Ґвалт!!! Дзвоніть до міліції!!! — репетував він. — Мій котичок! На кого ж ти мене покидаєш?! Сиротою мене на старість зробиш! Рятуйте! Поцупили Ксерокса!
Скоро на такий лемент з усіх шкільних вікон повисовувалися учні й учителі, багато хто, зокрема й Соня з Чу, вже вискочили на вулицю. І ось що вони побачили.
Високо-високо, над самісіньким дахом школи, летів Ксерокс. Звісно, сам по собі летіти він не міг — він летів, учепившись за стрічку сардельок. Ясна річ, що й сардельки самотужки не могли летіти — вони летіли, бо за протилежний від котика кінець стрічки вхопилася дзьобом опецькувата ворона. Вона й несла в запаморочливу височінь і сардельки, і безпорадну тваринку.
— Кляте чудо-юдо, — ледь не плакав сторож дід Микита, — підкралося, вхопило ту ковбасу! А котичок же мій спав солодко, він же ж і нявкнути як слід не встиг! А тепер… не буде вже мого котичка-а-а!..
— Ех, — скрушно зітхнув директор школи, що теж підійшов на галас, — зараз мені 6 мою двофтволофку фюди… Я б ту пройдифвітку діфтав запрофто. А так — пропало кофеня, ні за цапову дуфу пропало. — Кіндрат Мусійович знову важко зітхнув.
Усі знали, що директор, крім фантиків, мав ще одне захоплення — мисливство. Щоправда, подейкували, що стріляв він кепсько і ще жодного разу не повернувся з полювання зі здобиччю. На що сам Хуба Буба (якщо хтось раптом питав про успіхи) поважно відповідав: «Та яке там промазав?! Фо я, маніяк якийфь, фоб звіряток фтріляти? Я так — полякав і вфе. Ні-чорта ви не розумієте в полюванні. Нафолоду треба отримувати від природи, а не від убивфтва».
— Може, з тиру рушницю принести? — раптом запропонував учитель військової підготовки. — Не двостволка, але б'є дай боже.
— Ану, нефіть, — загорівся мисливським, снайперським азартом Кіндрат Мусійович.
Тим часом Ксерокс знову зумів учепитися за телевізійну антену на школі.
І ось принесли дрібнокаліберну рушницю. Ксерокс саме знову не втримав позиції і здійнявся ще вище.
— Зараз я її, хвилинофку, — почав націлятися директор. — Від мене не втефе…
— Ой-ой-ой! — несподівано ще більше злякався дід Микита. — Не треба, Кіндрате Хуба-бубовичу! — (Від хвилювання дідок зовсім усе переплутав: по батькові й прізвисько директо¬ра). — Не треба, не треба, ви ж мого котичка підстрелите!..
— Фпокійно, Трохимовифу, фпокійно. Зараз із неї тільки фмаття пофиплетьфя.
— А якщо в ко-котичка?.. — аж трусився сторож.
—Ти фо, фумніваєффя в моїй влуфнофті? — образився Хуба Буба й опустив рушницю. — Ну, я не бафу жодного інфого виходу.
А Ксерокс із кошеняти перетворювався на невеличку темну плямку в синьому небі.
Дехто з першокласників почав плакати, учительки охали й ахали, дід Микита закусив нижню губу й з останніх сил стримував старечі гіркі сльози.
— Ану, дайте я, — раптом вийшов з натовпу третьокласників Чу.
— Хофеф фтрельнути? — здивовано спитав директор школи.
— Е, я грудкою, — відповів Чу, беручи з клумби чималу грудомаху.
— Вифоко, не діфтанеф, — скептично махнув рукою Кіндрат Мусійович.
Чу нічого не відповів. Він щосили розмахнувся й пожбурив грудкою навздогін викрадачці Ксерокса. Грудка аж засвистіла в повітрі і з величезною швидкістю влучила у крадійку.
— Кра!!! — почулося з високості.
Ворона розтулила дзьоба і випустила сардельки. Вони полетіли донизу, а разом з ними й кошеня.
— Ура!!! — в захваті заволала вся школа, навіть учителі, а Чу тим часом уже біг, навперейми Ксероксові. Чудовисько вхопив тваринку понад самим асфальтом і притис до себе.
Під гучні оплески він підніс кошеня дідові Микиті.
— Май на увазі, Пластиліненко, — кинув учитель фізкультури Віктор Іванович, — я записую тебе в збірну з метання м'ячиків.
— Е, — коротко відповів той і простяг Ксерокса дідусеві.
— Дякую тобі, дитино, — тремтливим голосом промовив старенький сторож.
Сьома подяка
«Ось і закінчився останній день навчання. Завтра треба прийти просто на Свято останнього дзвоника й отримати табель успішності. Ой, як класно, що вже почнуться літні канікули — такі довгі й такі безтурботні…» — намагався сам себе відволікти від голосного булькання в животі Сашко П'явочка. Однак це в нього не дуже гарно виходило. І тоді Сашко, тримаючись обома руками за свій стражденний живіт, з сумом подумав: «Четверте тістечко точно було зайве».
Всередині в хлопчика ніби хтось раз по раз смикав за шворку, заводячи трактор. Трактор голосно бурчав, чмихав і не бажав заводитись, проте Сашкові від того легше не ставало. Мало того, що живіт скажено болів — П'явочці негайно потрібно було зганяти туди, куди всі ходять, коли в них болить живіт, і не тільки тоді…
Отож Сашко збагнув, що йому потрібно в те місце негайно. Гаяти часу бідолаха не міг, бо відчував: трактор ось-ось заведеться, і тоді він, третьокласник Сашко П'явочка, зовсім не зможе за себе відповідати…
Тепер, що й казати, стало зрозуміло, що баритися П'явочці у цій ситуації ніяк не можна, треба мчати зі швидкістю торпеди. Та ба, і ще раз — та ба. Не може П'явочка зараз нікуди мчати. Не може і все. Ні, не в тому річ, що дотерпівся до останнього, сказано ж: трактор ще не завівся, одначе… Сашко не просто не може цієї миті нікуди бігти, а, варто сказати, не має права. Побіжить — підведе всю команду. Та де там команду — всю школу підведе. А не побіжить… отож-то й воно.
Яку команду? Футбольну команду, ворота якої Сашко оце зараз захищає. Він воротар. Іде фінальний матч чемпіонату району з футболу між молодшими командами їхньої — першої — та другої шкіл.
Отже, стоїть П'явочка і… хвилиночку…
Форвард команди суперника переграє одного захисника!., ще одного!., вривається в штрафний майданчик!., б'є!.. М'яч летить прямо у воротаря… кволо котиться між його ногами!… і!.. Го-о-о-ол!!! Тобто, на жаль, гол у наші ворота. А що П'явочка? Стоїть як укопаний, за живіт тримається. Ну, не може людина робити різких рухів, не може та й годі. — Уперед виходить команда гостей. Рахунок 2:1! — голосно і печально виголосив у мегафон учитель фізкультури Віктор Іванович. — До кінця матчу залишилося п'ять хвилин!
Суддя дав свисток і вказав на центр поля. Тієї миті трактор у животі П'явочки таки завівся і горе-воротор невпевненим галопом чкурнув з поля.
— Куди це ти, П'явочко?! — загукав у мегафон спантеличений Віктор Іванович.
Та Сашко не може зараз пояснити ні йому, ні команді, ні глядачам, куди він мчить і чому не відбив той м'яч. Не має права, можна сказати. Самі розумієте…
От біда, то біда! Не бачити їхній школі першого місця, як власних вух. На Віктора Івановича важко дивитися, він ледь не плаче просто в мегафон: цілий рік усі мріяли про перше місце в районі, цілу зиму він тренував команду в спортзалі, і ось…
Біда-біда…
Та зараз про перемогу і перше місце годі й думати, тут хоч би не програти з ганебним рахунком. Бо ж матч іще триває, а їхня команда зосталася без воротаря. П'явочку ґедзьнула якась муха, і він пропустив зовсім гнилий, як кажуть завзяті футбольні фанати, м'яч, а потім ще й зовсім чкурнув з поля.
— Куди це він? — спитав Соню Чу, який захоплено стежив за перипетіями гри, не забува¬ючи при цьому жувати смачні медяники.
— Не знаю, Чу, не знаю, — аж підстрибувала від хвилювання дівчинка. — Ну все — продули.
— Не кажи гоп, — мовив Чу, — може, ще й не продули.
— Та як це не продули, коли в нас воротаря он немає. А як же без воротаря? Ех, підвів, підвів П'явочка!..
— Потримай, тільки всі не з'їж, — Чу тицьнув Соні пакунок з медяниками й посунув до поля.
— Ти куди це?! — здивувалася дівчинка, та Чудовисько тільки поправив на шиї динамівський шарфик і рішуче ступив на зелений килим футбольного поля.
У Віктора Івановича аж свисток з рота випав, коли Чу перетнув півполя і став у покинуті напризволяще порожні ворота.
— У команді першої школи заміна, — оговтавшись, прорік у мегафон учитель фізкультури. — Замість Олександра П'явочки на поле виходить Чу Пластиліненко!
Однак найбільше враження новий воротар справив на футболістів з команди другої школи. Де й поділися їхні впевненість і завзяття. Ніхто з них не хотів наближатися до воріт, у яких походжав Чу. Всі били здалеку, і новий воротар легко відбивав м'ячі.
За хвилину до закінчення матчу Дмитрик Притика, нападник з команди господарів поля, таки забив один м'яч. Він улушпарив з-поза меж воротарського майданчика, і м'яч затріпотів у сітці воріт.
— Ура! — схопилася з місця Соня.
— Ур-р-ра-а-а!!! — заревли вболівальники.
— Ура! — закричав у мегафон Віктор Іванович, зовсім забувши, що він — неупереджений арбітр. — 2:2 — команда першої школи зрівнює рахунок!
Ще за хвилину він дав фінальний свисток і оголосив:
— Після п'ятихвилинної перерви команди виконають по три одинадцятиметрові штрафні удари, щоб виявити переможця гри і турніру!
Пенальті… Футбольна лотерея… Кожен уболівальник знає, що іноді команда грає гірше, ніж супротивник, а заб'є один пенальті — і все, гру виграно.
Пенальті — це дуель, гра нервів. Хто вийде переможцем з цієї дуелі, дуже залежить від воротаря. Важко воротареві зреагувати на удар з близької відстані — доводиться вгадувати, падати навмання в той чи інший бік. Але тут можна й самого себе обдурити: воротар упаде, а гравець спокійнісінько проб'є собі по центру воріт, саме в те місце, де щойно стояв воротар. Не проста це справа — бити пенальті, та ще складніша — їх відбивати.
Чу ще ніколи не відбивав одинадцятиметрові удари. Він узагалі на воротах сьогодні вперше в житті стояв. Першим випало бити футболістам з другої школи. Чу став посеред воріт і розчепірив лапи. Футболіст розбігся, вдарив і… 2:3 — м'яч у сітці. Чу й оком не встиг кліпнути, як пропустив гол.
Настала черга його колеги тримати удар. Дмитро Притика не схибив! Аякже — найкращий форвард у команді першої школи… 3:3.
Чу знову став у ворота, розчепірив лапи і розставив поширше ноги. Удар! — м'яч пролетів над лівою лапою й поцілив у «дев'ятку».
«Е-е-ех!» — зітхнули глядачі. 3:4.
Другим за команду Чу бив Олежко Сонях — малий, верткий, рудий і веснянкуватий хлопчик. Є!!! Прямо під ліву штангу полетів м'яч, а воротар кинувся до протилежної. 4:4.
Лишилося пробити по вирішальному удару кожній команді.
Чу стояв посеред воріт. Він широко розвів нижні й верхні лапи, від чого став схожим на рожеву волохату зірку. Футболіст із другої школи розбігся і вгилив по м'ячу. М'яч просвистів під праву штангу і вже майже перетинав лінію воріт і… Аж тут нерухомий Чу блискавично кинувся навперейми м'ячу, падаючи на траву. Одна мить — і м'яч перетинає лінію поля… збоку від воріт. Чу кулаком відбив його з воріт! Ура!!! Глядачі просто шаленіли, не вірячи власним очам.
— Молодчина, Чу! — несамовито волала Соня.
— 4:4!!! — кричав у мегафон Віктор Іванович. — Вирішальний удар виконає команда 1-ї школи! До м'яча підходить… Що? Чу Пластиліненко?!
Фізрук не помилявся: Чу вже розбігався для удару. Він за три скоки дістався до м'яча і вгилив його з такою силою, що навіть пудова гиря, і та полетіла б у ворота.
М'яч просвистів, наче стріла, пущена з арбалета, і затріпотів у сітці воріт.
Ще якусь часточку секунди ніхто не міг зрозуміти, що ж насправді сталося.
Першою отямилася Соня. Вона вихопила з рук Віктора Івановича мегафон і закричала:
— 5:4! Ми — чемпіони! Ура!
Захоплені глядачі на чолі з директором Хуба Бубою кинулися підкидати Чу в яскраве весняне небо і один поперед одного щось кричати. І, на радість Соні, найголосніше верещав Віктор Іванович. А кричав він ось що: — Молодець, Пластиліненко! ДЯКУЮ тобі за перемогу!!!
Соня ніколи не почувалася такою щасливою, як зараз. Вона щосили заволала в мегафон:
—Ти чув, Чу?! Це ж сьома! — ОСТАННЯ! — ПОДЯКА!..
Невже не сім?! Мусить бути по-чесному.
Еге ж, у вас теж часто так бувало: прокидаєшся вранці, згадуєш минулий день — і вже знаєш, який сьогодні матимеш настрій. Якщо вчора трапилося щось приємне, ти тут-таки відчуваєш, як він покращується, якщо ж навпаки — негарне, то й настрій псується з самісінького ранку.
Сьогодні Соня прокинулася з чудовим настроєм. Учора був незабутній день — Чу здобув останню свою подяку. І дуже вчасно. Бо сьогодні, до речі, уже 27 травня, отже, вночі з понеділка на вівторок у лісі, де живе Чу, збереться літнє Велике Жахливе Збіговисько. Та нехай, не страшно — тепер Чу ніхто нікуди не закине: він заробив усі сім подяк від людей і довів чудовиськам, що з дітьми можна дружити, а з людь¬ми можна співіснувати, якщо поводитися по-людськи: гарно, виховано і по-чесному. І байдуже, світлий ти чи темний, гладенький чи волохатий, в горошок ачи в смужку, — дружба не зважає на такі речі…
І взагалі сьогодні страшенно важливий день. Адже в школі буде Останній дзвоник — лінійка і вручення похвальних грамот.
Соня до останнього чекала на Чу, але він так і не прийшов. Довелося йти на лінійку самій.
— Мабуть, готується до Збіговиська, — міркувала Соня. — Нічого, завтра прийде й забере свій табель. Думаю, зрадіє, бо оцінки в нього, та й у мене теж, мають бути гарні. Ми ж старалися.
Оцінки й справді виявилися гарними. Сам Хуба Буба вручав табелі найкращим учням. А найкращі, до числа яких потрапили й Соня з Чу, отримали ще й похвальні грамоти.
Соня взяла свій і Чу.
— А де це Плафтиліненко? — спитав директор.
— Не зміг прийти, — сказала Соня. — Але не хвилюйтеся, я йому все передам.
— Обов'язково передай, обов'язково, — дрібно закивав Кіндрат Мусійович. — У нього хоф оцінки й не вфі найкращі, але ми врахували його певні зафлуги в поведінці, героїфні моменти, так фказати… Передай йому, Фоню, передай… Соня летіла додому, мов на крилах. В рюкзаку за спиною були їхні з Чу табелі й похвальні грамоти — от бабуся зрадіє! І батьки у вівторок прилітають! Швидше б вони повернулися! Як же Соня за ними скучила! Як хоче обійняти їх і більше нікуди-нікуди не відпускати, ні в які Африки. Ну й, звісно, кортить побачити обіцяного папугу. Хоча, як не крути, їй більше, значно більше б хотілося мати собаку. Правда, Соня ще трішечки сподівалася, що той упир-глипач таки не перетворювався на пса, а вселявся в тіло цілком реального Тома, і тепер, коли глипача викрили, Том десь побігає-побігає собі, та й повернеться додому. Дівчинці дуже хотілося, щоб сталося саме так.
«Обов'язково всіх із Чу познайомлю», — вирішила Соня, і від того її настрій став ще кращий, а на душі зробилося так легко-прелегко, нібито вона була білосніжною м'якою пір'їнкою, яких так багато в бабусиній перині.
Удома на честь гарного закінчення третього класу бабуся влаштувала онуці святковий обід з лимонадом і тістечками. Соня сподівалася, що на трапезу завітає й Чу, однак він так і не прийшов. Так само, як і наступного дня, і наступного, і в понеділок теж…
«Мабуть, дуже багато справ перед Збіговиськом, — думала Соня, — але ж хоч на хвильку можна було забігти…» У понеділок дівчинка цілий день була сама не своя. А ввечері, лягаючи спати, Соня міцно-преміцно стисла кулачки і побажала, позіхаючи: «Хочу-у-а-а, щоб у Чу все скла-а-а-алося… добре на Збіговиську. І щоб ма-а-ама з татом щасливо й швидко долетіли до¬дому… і щоб у мене бу-у-ув… пе-е-е-а-а…сик… Добра-а-а-га-Добра-а-а-га-аніч, Соню».
За вікном бабахнуло.
Соня рвучко підвелася з постелі. Що це? На¬снилося? Ні, по шторі промайнув сніп світла. Потім хтось легенько постукав у шибку.