Слухачi на iскiбському базарi анi разу не перебили оповiдача Юсуфа Багдадця, поки вiн говорив. Вони притихли, наче розбiйники в кущах, що чигають на купця. А тепер гучно заплескали в долонi й сказали:
"Справдi, незвичайна iсторiя про злодiя! Ти чудово розважив нас!"
I рушили геть, не давши йому жодного пiастра.
I тодi Юсуф Багдадець вигукнув:
"Любi друзi, коли ви не платите оповiдачевi, то йому доводиться перемiнити ремесло й стати злодiєм. Але ж хiба не шкода позбутись оповiдача -- i ваших коштовних табакерок? Тож подумайте, кого ви волiєте мати в менi: оповiдача чи злодiя?"
I тодi багато людей справдi помiтили, що в них iз кишень викрадено розкiшно оздобленi табакерки. Вони недовiрливо перезирнулися, потiм раптом збагнули, хто їх обiкрав, i почали реготати так гучно, що смiх той долинув аж нагору, до Циганського мiста.
"Присягаюсь Аллахом, що за хлопчина! -- гукали вони. -- Розповiдає нам таку цiкаву оповiдку про злодiя, а коли ми з цiкавостi та напруги пiдступаємо аж до нього, вiн спокiйнiсiнько цупить нашi табакерки! I жоден того не помiтив! Оце-то хлопчина!"
Один гладкий емiр у зеленому, як трава, тюрбанi гукнув:
"Верни нам табакерки, Юсуфе! Ти дiстанеш свою плату!"
I тодi Юсуф Багдадець вийняв з-пiд своїх схрещених нiг двадцять чотири табакерки й повернув їх власникам. А на килимок, де вiн сидiв, посипались дощем пiастри.
Вiдтодi в Iсхiбi ходить прислiв'я: "Де поетам платять, там злодiї стають чесними!"
Обидва iншi оповiдачi, Ахмед Довгобородий та Iбрагiм Гарбузова Голова, пороззявляли роти з подиву над мистецтвом їхнього приятеля Юсуфа й вiдступили йому роботу базарного оповiдача. Ахмед став водоносом, а Iбрагiм став заробляти на хлiб як лазник.
Пошли їм, Аллаху, довгого вiку. Отак.
Прадiдусь, докiнчивши оповiдку, пiдвiвся з морської скринi, а я про всяк випадок помацав, чи мiй годинник iще в кишеньцi. Годинник був на мiсцi. Прадiдусь помiтив той рух i сказав:
-- Не бiйся, Хлопчак! Розповiдати я вмiю, може, й не гiрше за Юсуфа. Але красти я не вчився нiколи! Ну, як тобi сподобалась оповiдка?
Я вiдказав:
-- Пре-чу-до-ва! I така довжелезна!
-- Але ж мораль коротка!
-- Так, прадiдусю. Мораль тут така: хто починає розказувати оповiдку, той не повинен ломитись у вiдчиненi дверi або йти занадто довгими манiвцями. Треба спокiйним, упевненим кроком iти до мети.
-- Ох, Хлопчачок! -- захоплено вигукнув прадiдусь. -- Я хотiв сказати майже те самiсiньке! Справдi вже помiтно, що тобi скоро мине одинадцять рокiв!
Я дуже запишався вiд прадiдусевої похвали. Я саме хотiв зробити надзвичайно розумне зауваження про одинадцятирiчних хлопцiв, коли хтось зашкрябався знадвору в дверi горища. То, певне, був Уракс. Я вiдчинив дверi, i сенбернар гордо ввiйшов, виляючи хвостом, стрибнув на мене, поклав менi лапи на плечi, а в зубах пiднiс до моїх очей папiрець.
-- Куш, Ураксе! -- сказав я.
Пес лiг, я взяв у нього з зубiв папiрець, розгорнув його й прочитав уголос написане на ньому:
"Шановних пановiв, просять, спуститися дообiду". Прадiдусь подивився менi через плече й мовив:
-- Твоя долiшня бабуся в одному реченнi зробила чотири помилки. Але в неї навiть помилки люксовi. Ходiмо ж на гостину!
Поки ми спускалися двома крутими прогонами сходiв у пiдвальний поверх будинку, прадiдусь казав:
-- Та мораль, що ти видобув з моєї оповiдки, -- це, звичайно, тiльки мораль для людей, якi розповiдають оповiдки. Iншi люди можуть вичитати з неї й iншу мораль.
-- Звичайно! Наприклад: "Хто хоче красти, той повинен стати майстерним злодiєм! А нi, хай краще стане голярем!"
-- Гм... -- гмукнув прадiдусь. -- Це не справжня мораль, Хлопчак, це злодiйська мораль. Я сказав би iнше: "Спритнiсть i вправнiсть рук -- дивовижнi таланти. Але хто вживає їх для крадiжки, той ганьбить свiй талант. Може, майстерний злодiй-голяр справдi був дивовижним хлопчиною. Але в мене викликає захоплення не вiн, а сам Юсуф Багдадець, що використав свою спритнiсть для повчання iскiбцiв!
Ми вже зiйшли вниз, де смачно пахло смаженою рибою. Долiшня бабуся, що пов'язала собi квiтчастого фартуха, саме накладала в тарiлки картопляний салат, а долiшнiй дiдусь iз гарними чорними кучерями вже сидiв за столом, i перед ним стояла склянка грогу.
-- Добридень, Якобе! -- привiтався з ним прадiдусь.
-- Добридень, Хлопчак! Вип'єте скляночку грогу перед обiдом?
-- Дякую, дякую, Якобе! Краще опiсля.
Ми сiли за стiл i взяли собi що хто дужче любив: вареної трiски з петрушковою пiдливою або смаженої з розтопленим маслом. Говорили за столом мало, їсти рибу -- для цього треба чималенько уваги й спритностi.
Пiсля їжi нам, чоловiкам, подали до Пташиної кiмнати грог i лимонад.
Долiшня бабуся лишилась у кухнi -- помити посуд.
Дивно, але долiшнiй дiдусь дуже зацiкавився нашими вiршами.
Довелось розказати йому всi, якi ми пам'ятали. Вiн слухав, i його чорнi вусики аж тремтiли вiд задоволення. Довелось пообiцяти, що ми потiм прочитаємо йому всi нашi вiршi.
Пiсля третьої склянки грогу долiшнiй дiдусь напустив на обличчя таємничий вираз i вийняв iз жардиньєрки велику порожню порцелянову вазу.
-- У цiй вазi долiшня бабуся тримає повну збiрку моїх творiв, -мовив вiн. Потiм випустив на стiл цiлу купу згорнених дудочкою папiрцiв, перев'язаних барвистими стьожечками.
-- Невже ви теж вiршуєте, дiдусю? -- спитав я.
-- Так, Хлопчак, -- сказав вiн несмiливо. -- Вiршую! Але тiльки з якоїсь нагоди, розумiєш? Коли твоя долiшня бабуся розсердиться на мене, я ввечерi кладу їй на подушку вiрша. Вона це любите. Цi вiршi вона називає своїми "подушковими вiршами" й ховає їх у оцiй вазi. Але я не повинен цього знати. I ви глядiть не викажiть, що я знаю цей сховок!
-- Слово честi! -- сказали прадiдусь i я. А тодi ми розгорнеш декотрi дудочки й прочитали вiршi.
На першому папiрцi почерком долiшньої бабусi було написано:
"Цього вiрша, склав Якоб коли я в ранцi на нього сердилась за те що напився грогу".
А нижче почерком долiшнього дiдуся:
Часом серце, люба Анно,
Нам турбота тисне зрана.
Треба, щоб її забути,
Грогу доброго хильнути,
I збагне людина вмить,
Як їй буть i що робить.
*Твiй Якоб*
-- Гарний вiршик, Якобе, -- похвалив прадiдусь. -- Але мораль небезпечна.
-- Знаю, -- зiтхнув долiшнiй дiдусь. -- Та Анна завжди каже, що краще випити трохи грогу й бути милим, нiж завжди тверезим i злим!
Я тим часом розгорнув другу дудочку. Долiшня бабуся надряпала там угорi: "Це склав, Якоб коли я сварила його за розлиту каву".
Дiдусiв вiрш був такий:
Часто, люба, роблять люди
Необачнi вчинки всюди.
Гнiв хай тi лиш викликають,
Що зi злостi виникають.
Я ж зробив це ненароком -
Тож поглянь ласкавим оком.
-- Чу-до-во, Якобе! -- сказав прадiдусь. -- Добрий вiрш i добра мораль!
-- Ш-ш! -- вигукнув я раптом. -- Я щось чую!
I справдi -- зi сходiв почулась хода. Ми тремтячими руками повкидали дудочки в вазу, i, поки хтось наближався до дверей через сiни, долiшнiй дiдусь хутенько вiднiс вазу назад на жардиньєрку.
Коли долiшня бабуся зi своїми кросенцями ввiйшла до Пташиної кiмнати, на столi лежала тiльки одна рожева стьожечка. Але бабуся начебто не помiтила її. Я спритно схопив стьожечку й нишком сховав її в кишеню.
-- Якобе, -- сказала бабуся, -- ляж зараз поспи! Ти ж сьогоднi встав о четвертiй!
-- Так, Анно, зараз ляжу.
Вiн хутенько допив свiй грог i вийшов, моргнувши нам через плече.
-- Доброго сну, -- сказали ми.
Долiшня бабуся сiла в крiсло-гойдалку бiля вiкна -- видно, хотiла погомонiти з нами. Але я помiтив, що прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу.
Тому я сказав:
-- Ох, який цiкавий той "Альбом з iсторiї Нiмеччини", бабусю! Ми його вже до половини перегорнули!
-- Тiльки до половини? А що ж ви робили нагорi цiлий ранок?
-- Розмовляли, Анно, -- пояснив прадiдусь. -- Коли читаєш i дивишся малюнки, зринає багато думок. А що, Хлопчак, коли ми пiдемо передивимось i другу половину?
-- Так, так, прадiдусю! -- вигукнув я зрадiло. (Насправдi я радiв не альбомовi, а вiршуванню.)
Ми знов виманили в долiшньої бабусi дозвiл пiти на горище й скоро, як уранцi, всiлись пiд скiсною стiною з брусiв i цегли. Але цього разу ми не розказували оповiдок, а вiршували.
У прадiдуся виникла одна химерна думка. Вiн лукаво пiдморгнув менi й сказав:
-- Давай спробуємо довести, що поет -- це творець! Зробiмо з нiчого щось!
-- А як же ми це зробимо?
-- А так, що надамо значення словам, якi нiчого не означають! Наприклад, вiзьмiмо слова "нiякий" i "нiхто" й удаваймо, нiби так звуть двох живих людей.
-- О, як цiкаво!
-- По-моєму, теж. Ти вже щось придумав?
-- Придумав заголовок: "Королiвство Нiде"!
-- Чудово! То зразу й починай!
-- Але ж тут нема дошки!
-- Лишенько! Кепськi справи. Але ж диви, он лежить цiла купа дощок!
-- Так то ж дошки з лiжка!
-- Ну то й що? Напишемо на верхньому боцi. Його так чи так прикриють матрацом! Подай-но дошку й менi! Я складу вiрша зi словами "десь так".
Тодi я переклав "Альбом з iсторiї Нiмеччини" на стару гасову пiчку, подав верхню дошку прадiдусевi, собi взяв другу, вiдiйшов у iнший куток горища й сiв там на санчата. Того дня нам вiршувалося дуже добре. Хоча вiршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й нiхто не мусив нiкого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадiдуся читати першим, i вiн з бiчної дошки лiжка вичитав менi такi вiршi:
Тодi я переклав "Альбом з iсторiї Нiмеччини" на стару гасову пiчку, подав верхню дошку прадiдусевi, собi взяв другу, вiдiйшов у iнший куток горища й сiв там на санчата. Того дня нам вiршувалося дуже добре. Хоча вiршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й нiхто не мусив нiкого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадiдуся читати першим, i вiн з бiчної дошки лiжка вичитав менi такi вiршi:
Замок Десьтак
Старенький замочок Десьтак -
Мiж Римом i Берлiном.
Його не видно аж нiяк:
Кругом густi ялини.
На вежi -- флюгер, що сяга
Десь так пiд самi хмари.
Зi стайнi коней вибiга
Десь так чотири пари.
За замком давнiй шлях iде
Десь так за сотню гонiв.
Десь так надвечiр чи й удень
Бiжать по ньому конi.
Той замочок такий старий -
Десь так вже рокiв двiстi.
I рокiв десь так раз на три
Приходять звiдти вiстi.
Там брама десь так раз на рiк
Розчиниться зненацька,
Й старий виходить чоловiк -
Барон фон Дестакацький.
Вiн володiє замком тим
Десь так iз тридцять рокiв,
Успадкувати разом з ним
I вежу, й двiр широкий.
Багато золота й срiбла
В пiдвалах замку, тiльки
Не знає й пан мiшкам числа:
Десь так десяткiв кiлька.
Всього в тiм замковi людей
Десь так iз кiльканадцять,
Нiхто не бачить їх нiде
Й не хоче з ними знаться.
Я їхав попiд замком тим
Десь так у квiтнi -- травнi.
Веде там iз Берлiна в Рим
Дорога дуже давня.
Побачить важко замок сам:
Кругом густi ялини.
Та знайте: вiн лежить десь там,
Мiж Римом i Берлiном.
-- Кумедiя! -- сказав я, -- хоч я все знаю тiльки приблизно, але про цей замок дiстав дуже добре уявлення.
-- Я теж! Це мене й самого дивує! Власне, я хотiв довести цим вiршем, що й у вiршуваннi треба бути точним. А тепер виявив, що iнколи буває добре лишитись у славному "приблизно". Це так, як iз метеликами. Нехай вони пурхають i мерехтять. А як спiймаєш, мерехтючий пилок iз їхнiх крилець прилипне до пальцiв, їхнiй блиск пропадає, i вони вже не можуть лiтати.
-- По-моєму, прадiдусю, в моєму вiршi те саме!
-- Ану прочитай його!
Я обережно встав, щоб не стукнутись головою об крокву, i прочитав:
Королiвство Нiде
Держава з назвою Нiде
Лежить на днi морськiм.
Король Якийсьто править там,
Є пес Нiхто при нiм.
I королева Ажнiяк
Живе також на днi.
Вона не знає слова "так"
I завжди каже: "Нi".
Живе там поряд iз Нiким
I камергер Нiчий,
Вiн любить пити раз у раз
Повiтряний напiй.
Нiзащо куховарку звуть -
Сказали так менi.
Вона все посуд начища
Та варить цiлi днi.
Зiтхання в горщики кладе
Та погребальний дзвiн.
Цю страву любить пес Нiхто -
Все виїдає вiн.
А ще там кицька є -- Нiщо,
На весь палац нявчить.
Нiзащо їсти їй не дасть -
Кого ж за це провчить?
Нiкого вилають як стiй,
Та ще й наб'ють кийком,
А от Нiзащо i Нiчий
Посидять пiд замком.
А взагалi вiдомо всiм,
Що той король -- добряк,
Отож i любить короля
В тiм королiвствi всяк.
Я сам недавно проїздив
Повз те чудне Нiде.
Там шлях з Нiзвiдки проляга,
В Нiкуди вiн веде.
Нiхто при брамi не стояв,
Нiщо не бiгло там,
Не показався у вiкнi
Король Якийсьто сам.
А все ж держава та Нiде
Лежить на днi морськiм.
Король Якийсьто править там,
Є пес Нiхто при нiм.
-- Хлопчак, -- сказав прадiдусь, -- це в тебе дуже гарно вийшло. Тепер i я знаю, коли поет має впускати у свої вiршi оте миле "десь так".
-- Коли ж, прадiдусю?
-- Коли змальовуєш те найлетючiше, що є на свiтi: запахи, звуки, здогади, вiдбиття, полиск на поверхнi речей.
-- Гав, гав, гав! -- прогавкало за дверима.
-- От бач! -- засмiявся прадiдусь. -- Уракс каже, що правда. Впусти його! Коли я скiнчу вiрша, то завжди буваю дуже приязний i до людей, i до тварин.
-- Я теж! -- вигукнув я.
Тодi впустив Уракса, що знову принiс нам записку в зубах. Цього разу нас запрошували на каву. Але прадiдусь сказав, що вже час вертатись на гору, до горiшньої бабусi. Вона, мабуть, уже починає непокоїтися, що нас так довго нема. Отож ми спочатку спустилися до Пташиної кiмнати, щоб вибачитися перед долiшньою бабусею та попрощатись, а потiм пiднялися стома вiсiмдесятьма трьома сходинками на гору, щоб пояснити горiшнiй бабусi, де ми пропадали так довго. Проходячи дорогою повз наш дiм, ми побачили у вiкнi Аннекен та Йоганнекен, а мiж ними на пiдвiконнi -- круглу вазу для пуншу з чотирма золотими рибками.
-- Дiвчатка, дiвчатка! -- гукнув їм прадiдусь. -- Не треба так часто стромляти руки у воду! Бiднi рибки лякаються!
Аннекен гукнула:
-- Та ми ж iз ними граємось!
А Йоганнекен:
-- Вони вже знають нас!
Але прадiдусь не прийняв цих виправдань.
-- А вам було б приємно, якби два велетнi штовхали вас туди й сюди? Отож! Так i золотим рибкам не дуже приємно!
Аннекен хутенько вийняла пальцi з води, а Йоганнекен накришила туди хлiба. Прадiдусь похвалив її, i ми пiшли далi. Та коли я озирнувся, Аннекен уже знов умочала пальчик у воду. Я посварився на неї. Але вона тiльки показала язика. Отак часом поводяться мої сестрицi!
Горiшня бабуся на Трафальгарськiй вулицi, здавалось, i не помiтила, що нас цiлих пiвдня не було вдома. Вона сидiла з олiвцем у руцi перед горами паперiв, щось писала й рахувала, а нам тiльки сердито сказала:
-- Кава на кухнi. Я не маю часу для вас! Коли заведеш моторного катера, всi тебе так i норовлять обшахрати та обморочити. Нiколи не купуйте собi моторних катерiв!
-- Та менi вже й запiзно його купувати! -- сказав прадiдусь.
-- А менi зарано, бабусю! -- докинув я.
-- Не перебивайте! Йдiть на кухню! Хельга дасть вам кави!
Ми потюпали на кухню, де Президентова Хельга пригощала команду катера. На столi стояв розкiшний торт iз масляним кремом. Мабуть, Хельга сама спекла його. Бо щоразу, як приходив моторний катер, вона не знала, як i розпещувати наших морякiв.
-- Слухай, Хельго, ти вже знаєш пригоду з золотими рибками? -спитав прадiдусь.
-- Аякже, дiду! Коли ми поберемося з Гаррi, мене напевне прозиватимуть Хельга Золота Рибка. Це ж куди краще, нiж Президентова Хельга!
-- I куди бiльш їй пасує! -- запевнив дядько Гаррi. -- Ну хiба вона не схожа на золоту рибку?
-- Авжеж! -- вигукнули ми з прадiдусем в один голос.
Хельга труснула рудувато-золотавими кучерями й мовила:
-- Сiдайте вже, лестуни! Це ж ви тiльки задля торта кажете!
Я приклав руку до серця й запевнив:
-- Слово честi, Хельго, ми сказали цiлком щиро!
Всi у кухнi засмiялись, а ведмедяка дядько Яспер прогув:
-- Малий Хлопчак уже пiдглядiв у Великого його манери.
-- Краще пiдглядiти манери, нiж не мати їх зовсiм! -- вiдказав горiшнiй дiдусь i докiрливо глянув на дядька Яспера, що двiчi вкусив -- i проглинув цiлий шматок торта. На щастя, дядько Яспер не мiг вiдповiсти йому, бо мав повного рота.
Горiшнiй дiдусь, чи не найвищий i найплечистiший чоловiк на всьому островi, який весь час, у будень i в недiлю, в хатi й надворi ходив у товстiй зеленiй куртцi, був страх добродушний. Тiльки з дядьком Яспером, що вже здоганяв його зростом i статурою, вiн часом сварився. Наприклад, якось Яспер у Гамбурзi на люднiй вулицi з'їв прямо з рук три маринованi оселедцi. А iншого разу звернувся до миршавенького, але знаменитого капiтана: "Гей, курдуплику!" Такi речi гнiвили горiшнього дiдуся страшенно, i пiсля таких пригод вiн цiлими днями не говорив iз дядьком Яспером.
Але того дня, на щастя, сварки не сталось. Крiм того, моряки скоро пiшли доводити до ладу шлюпку з моторного катера.
Прадiдусь пiшов до рибальської комори докiнчувати корковi поплавцi для Крiшона Кульги, а менi довелось за наказом горiшньої бабусi розносити папери крамарям, для яких наш катер привiз товари. Розносячи тi папери, я оббiгав уздовж i впоперек увесь острiв. Але я робив це залюбки, бо майже кожен крамар давав менi монетку, а котрий i двi.
Коли я ввечерi в лiжку перелiчив свої грошi, вийшла марка й вiсiмдесят пфенiгiв. Дядько Гаррi, що того дня лiг спати рано, ще подарував менi двадцять пфенiгiв, щоб було рiвно двi марки. I я заснув з приємним почуттям, що я -- багата людина.
ДЕНЬ ШОСТИЙ,
у який моряки переробили нашi вiршi на шлюпку
для катера, i їх навiть сумлiння не мучило.
Цього дня показано, як виникають прiзвиська.
Розказано про перекладання та про неохайнiсть
декотрих морякiв.
Повiдомлено, що прадiдусевi наступного дня
буде вiсiмдесят п'ять рокiв.
Наступного дня ми з прадiдусем мали рибальську комору цiлком для себе, бо нашi моряки мусили спуститись до гаванi -- наглядати за розвантаженням катера. Горiшня бабуся ще й досi, стогнучи та нарiкаючи, сидiла над рахунками. Обидва примiщення рибальської комори мали жахливий вигляд. Посеред вершiвнi стояли вiдра зi смолою, а на пiдлозi кругом були чорнi плями. Крiм того, нога раз у раз наступала на обрiзки корку, стружки та ганчiр'я.
Нагорi, в токарнi, було трохи охайнiше. Там валялися лише кiлька дощок та iнструменти.
Ми поставили дошки до стiни поруч шафи, повiшали молотки, рашпилi, пилки та обценьки на мiсце, на дошку для iнструментiв, i нi словом не згадали про неохайних мореплавцiв. Ми знали, що моряки в тiснотi своїх кают мусять пильно дотримуватись порядку, а тому на суходолi трохи попускають свої вiжки.