Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, вiн упустив кiлька камiнцiв, що належали до лiвого коша, в кiш перед собою. Так i вийшло, що в нiмецькiй мовi слова "вайб" (жiнка), "медхен" (дiвчина), "фройляйн" (панна) i "гун" (курка) --середнього роду, хоча слiд би -жiночого.
Над цим багато вчених стурбовано хитали головами. Але кiнець кiнцем вони були радi, коли розподiлили й нiмецькi iменники й останнi шестеро вчених покинули хить-хить-хатки та по троє обережно пройшли колодами до вершини пагорба.
Радi й задоволенi тим порядком, що його навели, всi вченi знов сiли на корабель i попливли Євфратом униз до Басри й далi, до Перської затоки, а тодi чимшвидше роз'їхались по своїх країнах -- писати про нововпорядкованi мови грубезнi книжки.
А хить-хить-хатки й далi погойдувались пiд вiтром, аж поки одного дня приїхали американськi вченi-археологи, велетенськими кранами познiмали їх iз пагорба разом з колодами й вiдкопали в пагорбi половину Вавiлонської вежi. Вiдтодi хить-хить-хаток нема. Але кожен словник i кожна граматика -- це доказ, що колись вони були на свiтi.
Коли прадiдусь докiнчив свою оповiдку, я спитав:
-- А справдi таке колись сталося?
-- Любий мiй Хлопчачок, -- вiдповiв прадiдусь, -- якщо в оповiдцi є змiст, то вона правдива й тодi, коли насправдi розказаного не було. Зрозумiв?
-- Нi, не зрозумiв!
-- Дарма! В десять рокiв ще не обов'язково розумiти все. Їсти хочеш?
-- Як вовк, прадiдусю!
-- Слава богу! Тепер горiшня бабуся вже не матиме причин сердитись за той пудинг. Надягай шапку та ходiм додому.
Так ми й зробили. Понадягали шапки, вкутали шарфами шиї, перейшли через нешироку Трафальгарську вулицю, на якiй того дня вiтер аж ревiв, i вернулись додому обiдати.
На обiд була смажена скумбрiя з картопляним салатом, i горiшня бабуся поводилась сумирно, мов ягнятко. Вона бiльш i словом не згадала про пудинг, тiльки спитала, де ж дошки з новими абетковими вiршами.
-- Сьогоднi ми не записували вiршiв, а розказували просто з голови, -- пробурчав прадiдусь, бо вiн непохитно вiрив, що горiшня бабуся не тямить у поезiї.
-- Пiсля обiду ми знов вiршуватимемо на дошках, -- сказав я примирливо. -- Тодi принесемо вiршi сюди!
-- Гаразд, -- байдуже сказала горiшня бабуся.
Але менi здалося чомусь, що їй зовсiм не байдуже!
Пiсля обiду прадiдусь, видно, не мав настрою вiршувати. Бо вiн з'їв аж п'ять скумбрiй. Але заради мене вiн пiднявся нагору, до Шкiряної Лiзбет, у токарню, взяв свiжу дошку та теслярського олiвця й важко лiг на стружки.
-- Сьогоднi менi чогось не хочеться складати абетковi вiршi, -сказав вiн. -- А що як спробувати вiрша про "вiн-вона-воно"? Якраз би пасували до оповiдки про хить-хить-хатки.
-- Про "вiн-вона-воно" -- це занадто легко, прадiдусю! Краще про "я-ти-вiн-вона-воно"!
-- Згода, Хлопчачок! Я складу такого вiрша, щоб перша строфа починалася iз "я", друга -- з "ти", третя -- з "вiн" i так далi.
-- Я теж, прадiдусю!
-- Чудово, Хлопчак, от i погодились.
Прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу, i я, мабуть, зробив так само, бо й менi вже набiгла думка!
На жаль, коли наїсися смаженої скумбрiї, вiршується дуже поволi. Аж через три години ми впоралися з цим -- я навiть швидше за прадiдуся.
Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадiдусь. Вiн вiдсунув дошку трохи далi вiд очей i зi свого стружкового ложа прочитав менi вiрша про "я-ти-вiн-вона-воно":
Цiсар Целестiн
_Я_ цiсар -- цiсар Целестiн
У цiсарськiй коронi.
Я в цiм краю сиджу один
На цiсарському тронi.
_Ти_ цiсар -- цiсар Целестiн,
Живеш собi щасливо,
Їси ти вдосталь лагомин,
П'єш марки "Цiсар" пиво.
_Вiн_ цiсар -- цiсар Целестiн
У цiсарськiй столицi.
Щодня вiзити робить вiн
Царицi-цiсарицi.
_Вона_ тодi його веде
У чепурну кiмнатку
Й на руки цiсарю кладе
Маленьке цiсарятко.
_Воно_ смiється любо так,
У нього кругле личко,
I пломенiють, наче мак,
Його рум'янi щiчки.
_Ми_ -- владарi над краєм цим,
Вся цiсарська родина.
Стоїть над озером наш дiм,
Кругом росте шипшина.
_Ви_ в добрiй згодi живете
На тронi й коло трону,
Та часто в руки даєте
Синочковi корону.
_Вони_ й назовсiм вiддадуть
Цей дорогий гостинчик,
I стане цiсарем, мабуть,
Маленький Целестiнчик.
-- Кумедний вiрш, прадiдусю! -- сказав я.
-- А ти знаєш, чому вiн кумедний?
-- Нi...
-- Бо в ньому щоразу треба надягати iншу маску. Як у театрi.
-- Не розумiю.
-- Рiч ось у чому: коли в моєму вiршi стоїть "я", то йдеться про самого цiсаря, що носить корону.
-- Звiсно, прадiдусю.
-- А де стоїть "ти", там iдеться про когось такого, що має право казати цiсаревi "ти", -- скажiмо, про його брата, герцога!
-- А, тепер розумiю, прадiдусю! Той, про кого сказано "вiн", уже дальший вiд цiсаря, але знає його, -- наприклад, слуга.
-- Атож! Але читай уже свого вiрша.
Я пiдвiвся, став як слiд, уклонився й прочитав iз соснової дошки свого вiрша:
Химерний шпак
_Я_ маю удома ручного шпака.
_Ти_ знаєш, ця птаха дурненька яка!
_Вiн_ довго дивився, як грається Труда:
_Вона_ колiщатко качала повсюди.
_Воно_ все котилось, а шпак торопiв;
_Ми_ все ж розумнiшi, мабуть, вiд шпакiв.
_Ви_ знаєте, в чiм їх рiзниця з людьми?
_Вони_ мають голови меншi, нiж ми!
-- Просто казково в тебе вийшло! -- похвалив прадiдусь захоплено. -- Але щодо великих i малих голiв -- це таке дiло... От, наприклад, у найрозумнiшого на островi чоловiка, доктора Шлюмпа, голова маленька. А в найдурнiшого -- Гайна-Яйце -- величезна голова з водянкою.
-- Але ж я не навсправжки, прадiдусю! -- вигукнув я. -- То ж я жартома так написав!
-- Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.
Раптом на вулицi хтось пронизливо свиснув i гукнув:
-- Агов, Хлопчак!
То був голос Джоннi-Свистуна. Вiн зразу ввiйшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадiдовi, що я обiцяв йому погратися сьогоднi в краб'ячi перегони.
-- Обiцянки треба дотримувати, -- вiдказав прадiдусь, i ми з Джоннi вийшли. Я був радiсiнький, бо пiсля стомливого вiршування краб'ячi перегони -- чудовий вiдпочинок.
Я взяв обидвi дошки, занiс їх додому, до горiшньої бабусi, а потiм iз Джоннi-Свистуном рушив проти вiтру на берег.
Джоннi пробував свистiти, але вiтер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губiв. Власне, Джоннi вмiв свистiти не краще за iнших хлопцiв. Прiзвисько "Свистун" вiн успадкував вiд свого дiда Мiхеля -- той щовечора стояв на причалi й висвистував матроськi пiснi. Бiля цього причалу, на якому Мiхель-Свистун звичайно висвистував "Ла-Палому" або "Самотнього матроса", ми з Джоннi й збирались улаштувати краб'ячi перегони. Для цього ми забродили босонiж у неглибоку воду, вишукували мiж водоростями та камiнням крабiв-самiтникiв, що живуть у мушлях, i клали їх на який-небудь камiнь, що виглядав з води.
Краби-самiтники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугастi мушлi починали ворушитись, кiлька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-пiд мушлi, i краб iз своїм домочком на спинi повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби першi попадають у воду, вигравав.
Здебiльшого перемагав Джоннi, бо вiн ретельно вибирав крабiв. А я завжди брав перших-лiпших, тому менi часто попадався такий дурний, що не мiг навiть знайти краю каменя.
На жаль, того дня перегонiв у нас не вийшло: вiяв сильний вiтер, i на берег накочувались великi буруни. Високi хвилi наближалися, розбивались на пласкому березi в бiлу пiну, яка з шурхотом повзла по берегу вище, викидали на пiсок водоростi, пляшки, скiпки та дохлих рибинок, злизували їх назад i знов викидали.
Така погода не годилася для краб'ячих перегонiв. Крiм того, морський вiтер продимав на нас усi куртки та светри, тож ми невдовзi сховались у нашу шлюпку -- "Шкiряну Лiзбет" i почали гратись у корабельну аварiю. Вдавали, нiби пливемо рятувальним човном по бурхливому морю. Джоннi кермував, а я мусив заспокоювати пасажирiв. То була небезпечна плавба: нам загрожували акули й меч-риби. Я мусив раз у раз гукати: "Спокiйно, спокiйно, панове!" Та й Джоннi за стерном було нелегко.
Але, як смеркло, ми нарештi допливли до рятiвного берега. Прорвалися крiзь прибiй i з небезпекою для життя витягли з води мiльйонерку, що випала з човна в прибiй. За це вона подарувала нам коробку з-пiд капелюшкiв, повну дiамантiв, а крiм того кожного з нас нагороджено золотим орденом; Джоннi вирiзав тi ордени складаним ножиком iз викинутих на берег коркових поплавцiв.
Коли я прийшов додому вечеряти й показав горiшнiй бабусi свiй орден, вона тiльки сказала: "О господи!" -- бо поплавець, на жаль, був трошки в смолi. Але прадiдусь похвалив Джоннi й мене, бо ми врятували з прибою мiльйонерку. Тiльки коробка дiамантiв страшенно обурила його.
-- Коробок з дiамантами нiхто в рятувальнi човни не бере! -вигукнув вiн. -- У такому човнi дорогий кожен дюйм мiсця! Туди беруть барильця з водою, ящики з сухарями та запаснi весла. Оце справжнi коштовностi для жертв корабельної аварiї. Дiаманти викидають за борт! Бо це тiльки зайвий баласт! -- Прадiда просто-таки розгнiвили тi дiаманти.
Але горiшня бабуся тiльки похитала головою й ущипливо сказала:
-- Ви говорите так, наче вас щойно самих змило в море. З такими думками не жартують. Краще згадайте про наш моторний катер. Хтозна, чи вiн тепер не в морi! А тепер гайда в лiжко обидва! "Моряцькi щорiчники" у вiтальнi.
Ми з прадiдусем слухняно вийшли з кухнi, взяли по два щорiчники й пiднялись нагору до своїх спалень, у яких було дуже затишно, хоч надворi завивав вiтер i вiконницi стукотiли.
Коли я вже лежав у лiжку й читав оповiдку про матроса, що знав тюленячу мову, за дверима почулась тиха хода, потiм дверi рипнули, i до мене прослизнув прадiдусь iз дошкою пiд пахвою.
-- Хлопчак, -- сказав вiн, -- а я пiсля обiду склав ще одного вiрша, дуже важкого. Хочеш послухати?
-- Авжеж! Це теж вiрш про "я-ти-вiн-вона-воно"?
-- Звичайно. Вся премудрiсть "я-ти-вiн-вона-воно" в шести рядках. Слухай же!
Прадiдусь прокашлявся й розказав коротенького вiршика:
_Я_ -- цiсар,
_Ти_ -- мiй щирий-друг,
А _вiн_, _вона_, _воно_ -- знайомi.
_Ми_ маєм найвiрнiших слуг,
_Ви_ всiх вiтаєте навкруг,
_Вони_ живуть не в нашiм домi.
-- Ну, Хлопчак, як тобi подобається? -- спитав прадiдусь, гордо пiдпершись дошкою.
Я сказав, що вiрш короткий i влучний! Це потiшило прадiдуся. Вiн сказав "добранiч" i потихеньку вийшов.
Але, на жаль, горiшня бабуся щось помiтила. Я почув, як вона, гупаючи ногами, збiгла по сходах i розкричалась:
-- Ви вже й уночi починаєте вiршувати? Чи ви вже з глузду схибнулись? У моєму домi таких богемних звичаїв не буде, чули? Ми простi люди з моторним катером, а не якiсь там лаццаронi й туттi-фруттi!
-- Ох, Маргарето! -- простогнав прадiдусь. -- Не вживай чужоземних слiв, коли не розумiєш їх!
Але те зауваження тiльки пiддало жару бабусi.
-- Справдешнi туттi-фруттi -- обидва! -- повторила вона. -- Й лаццаронi! Я знаю, що кажу! Давай сюди оту дошку -- i гайда в лiжко!
Я почув, як прадiдусь почовгав геть, а сам хутенько вимкнув свiтло i вдав, нiби сплю.
Але горiшня бабуся тiльки на мить просунула голову в дверi, сказала "добранiч" i спустилась униз, до своєї спальнi.
А я скоро заснув, не дочитавши оповiдки про матроса, що знав тюленячу мову.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
у який я познайомлю вас зi своїм горiшнiм дiдом,
дядьками Гаррi та Яспером i чотирма золотими рибками.
Виникає сильна пiдозра, що горiшня бабуся потай вiршує.
Надходить радiсна звiстка про те,
що прибуває наш моторний катер.
З'ясовується, мiж iншим, що малi слова
так само важливi, як великi,
i що моряки -- страшеннi ласуни.
На ранок вiтер трохи вщух. Правда, вiдчиняючи вiкно, я чув, що прибiй ще шумить на березi, але вiконницi вже не торохтiли, а внизу, на Трафальгарськiй вулицi, стрибали горобцi. Отже, вiтер був невеликий. За снiданком бабуся не називала нас нi "фруттi", нi "лаццаронi", а тiльки сказала:
-- Вiрш про "я-ти-вiн-вона-воно" стоїть у сiнях.
Прадiдусь моргнув менi. Це означало: "Буря минула!" Ми обмотали шиї шарфами, понадягали шапки, щоб iти через вулицю; прадiдусь узяв пiд пахву дошку з вiршем, а я -- "Моряцький щорiчник".
-- Нащо тобi книжка? -- спитав прадiдусь.
-- Я хочу прочитати вам оповiдку про матроса, що знав тюленячу мову.
-- Молодець, Хлопчак! Але до рiзницi мiж мовами ми ще не дiйшли. Крiм того, про це я розповiм тобi iншу оповiдку. Кращу вiд твоєї, що в книжцi.
Я вiднiс "Щорiчник" назад у вiтальню.
Ми перейшли вулицю, на якiй, сердито цвiрiнькаючи, спурхнули три горобцi, й пiднялись по драбинi в токарню, до Шкiряної Лiзбет. Прадiдусь уже хотiв був поставити свою дошку до iнших списаних вiршами, та раптом примружив очi, придивився до дошки зблизька й запитливо глянув на мене:
-- Ти що, ставиш моїм вiршам оцiнки?
-- Нi, прадiдусю, а що?
-- Ось тут пiд вiршем стоїть "три-чотири".
-- Ага! Це горiшня бабуся! -- переможно вигукнув я.
-- Що це означає?
-- Я, прадiдусю, вже давно догадувався, що вона потай цiкавиться вiршами!
-- Господи! -- щиро жахнувся прадiдусь. -- Що це ти вигадав, Хлопчак! Коли твоя горiшня бабуся почне вiршувати, це буде так, нiби риба захотiла лiтати!
-- А є летючi риби, прадiдусю!
-- Бувають, бувають! Але ж твоя горiшня бабуся -- не летюча риба! Скорiш уже долiшня бабуся! Про ту я б повiрив!
-- Помиляєтесь, прадiдусю, ще й дуже! Долiшня бабуся як вогню боїться вiршування. Ви ж знаєте, яка вона весела й мила. Але думати вона любить не дуже. А горiшня бабуся не така весела, зате думає бiльше!
Прадiдусь здивовано глянув на мене й сказав:
-- Таке мале, а вже таке розумне!
Потiм вiн звiв розмову на iнше й почав шукати оцiнок на всiх дошках. I справдi, пiд усiма вiршами стояли цифри. Я дiстав п'ятiрку за "Химерного шпака", а прадiдусь -- за вiрша про яхту. А взагалi здебiльшого стояли четвiрки й часом "три-чотири".
-- Ну, коли цi оцiнки справдi ставила горiшня бабуся, то вона дещо тямить у вiршуваннi! Але я не повiрю, не повiрю нiзащо!
-- А я вам доведу!
-- Ну що ж, Хлопчак, я буду радий. Менi ще тiльки вiсiмдесят чотири роки, я ще можу вчитися розуму...
Говорячи, прадiдусь виймав iз-за шафки для iнструментiв довгастi дерев'янi таблички рiзної форми, з написами, i приставляв їх до лави. То були таблички з назвами суден -- колись їх прикрiплювали до корабельного носа.
-- Звiдки вони у вас, прадiдусю?
-- Цi таблички я сам вирiзьбив i розмалював. Але вони не вигаданi: я копiював таблички з назвами справжнiх суден, коли був юнгою в Гамбургу. По цих табличках я розповiм тобi про твого двоюрiдного дiда Арнольда Рiкмерса.
-- Це той дядько Арнольд, що був у Гамбургу капiтаном порту?
-- Так, Хлопчак, той самий дядько Арнольд. Бач, вiн теж знався на мовi!
Прадiдусь вийняв з-за шафки останню табличку, дуже довгу, напис на нiй був: "Гамбурзька громада".
-- Отак, -- мовив вiн. -- Тепер я можу почати оповiдку про дядька Арнольда Рiкмерса. Сядь на стружки, щоб краще бачити таблички. Через цi таблички я, як виняток, розкажу тобi оповiдку тут, нагорi.
Як цiкаво! Я сiв на купу м'яких стружок, i прадiдусь за допомогою табличок розказав менi таку оповiдку:
ВЕСЕЛИЙ КАПIТАН ПОРТУ
Капiтан порту -- це неабияка персона, а коли це ще й капiтан величезного гамбурзького порту, можна сказати не вагаючись, що це велика людина. Багатьох колишнiх капiтанiв гамбурзького порту й досi пам'ятають у народi. Але жоден iз них не зостався в пам'ятi гамбуржцiв так, як капiтан Арнольд Рiкмерс.
До того вiн був капiтаном корабля й плавав здебiльшого з Гамбурга до Пiвденної Америки. Та якось його пароплав попав у великий шторм, на ньому звалило щоглу, i Арнольд Рiкмерс позбувся лiвої ноги. Вiдтодi вiн уже не мiг ходити в далекi плавання. Але вiн був добрий моряк, пiдготований в усiх питаннях мореплавства, i його в п'ятдесят рокiв призначили капiтаном гамбурзького порту.
Його дружина Теодора -- вiн називав її просто Тео -- дуже зрадiла новiй чоловiковiй службi, бо сподiвалася, що тепер капiтан частiш буватиме дома. Та вона, на жаль, помилилась. Бо ранiш, коли капiтан пiсля кожного рейсу дiставав кiлька тижнiв вiдпустки, вона весь цей час мала його для себе. А тепер вiн день у день бував у порту, i вона не раз зiтхала: "Тепер у тебе двi дружини, Арнольде: гавань i я, i менi здається, що гавань ти любиш дужче".
Звичайно, капiтан казав, що це дурниця. Порядкувати великим портом -- для цього треба бiльше часу й працi, нiж щоб утримувати в порядку кухню. Там є причали з кранами, склади, катери, рiчковi судна. А головне -- великi океанськi пароплави, що їх вводять до гаванi й виводять iз неї потужнi буксири. Крiм того, вiн має дбати про паспорти для чужоземних морякiв та про хитромудрi справи митницi.
"Все це -- в моїх руках", -- мовив капiтан не без гордостi, а потiм показав дружинi список великих суден, що мали прибути наступного дня до гамбурзького порту. У тому списку були французький пасажирський пароплав "Наполеон", двоє суден, що ходили до островiв Пiвнiчного моря -- "Королева Луїза" та "Хай щастить" -- i великий рятувальний буксир "Буря".
Капiтанова дружина засмiялась, побачивши той список, i сказала:
"З цих назв можна скласти цiлу фразу".
"Як це?" -- спитав капiтан Рiкмерс.
"Як переставити їх, -- вiдповiла дружина, -- то можна сказати: "Буря на Наполеона, i хай щастить королевi Луїзi!"
Ця думка дуже потiшила капiтана порту, бо вiн був уже в таких лiтах, коли чоловiки знову починають читати казки й розважатись кумедними iграми.
"А ти знаєш, Тео, -- сказав вiн, -- якщо судна прибудуть одночасно, я справдi зможу розставити їх у такому порядку, щоб утворилась ця фраза. Але звiдки взяти iншi слова? Адже нема таких суден, що називались би "На" чи "I"!
"А чого не назвати так буксири? -- пiдказала дружина. -- Адже вони шмигають мiж пароплавами в гаванi, достоту як маленькi слова в реченнi мiж великими!"
"Ну, ти ж i придумаєш!" -- сказав капiтан i заговорив про щось iнше.
Але наступного дня, коли вiн дивився зi своєї заскленої вежi на гамбурзький порт i бачив, як до гаванi одне за одним входять судна "Буря", "Наполеон", "Хай щастить" i "Королева Луїза", йому згадалася дружинина думка, i весь наступний тиждень вiн раз у раз ловив себе на тому, що пробував скласти фразу з назв прибулих суден.