Клавдiя Прокула, дотримуючись слова, мовчала, хоч це уй давалося нелегко, особливо коли розмова торкнулася уу самоу. Цей маленький чоловiчок насмiлився оцiнювати уу! Проте чомусь було присмно.
- Отже, ти визнасш, що був у храмi, - пiдкреслив Понтiй Пiлат.
- Навiщо приховувати, що всiм вiдомо, - просто вiдповiв арештант.
- Ти уже двiчi зчинив бучу у цьому Домi вашого iудейського бога. Чому?
- Тому, що бог покинув храм. Вертеп розбiйникiв не може бути Домом господа.
- У твоух словах, Iсшуше, кристься звинувачення. Чи можеш обгрунтувати його?
- Це легко...
- Кажи - я слухаю.
- Чи не блюзнiрство робити з бога мерзенного лихваря, що дере грошi в рiст небесного блаженства? Чи не злочин уособлювати бога в огидному мiняйлi, який небеснi блага обмiнюс на земнi срiбняки? Чи це не розбiй, коли вiру перетворено в предмет безсоромноу торгiвлi?
- Усе це риторика, - сухо зазначив Пiлат. - Чи масш щось сказати конкретно?
- Можу й конкретно...
- Кажи смiливо!
- Ось лише один приклад з багатьох. Запроваджено правило: жоден вiруючий не допускасться до храму, якщо не дасть грошовий податок "на викуп душi". Однак левiти беруть монети лише старого карбу, тобто такi, на яких не карбовано облич цезарiв. Тих старих монет уже майже нема в обiгу. Роздобути ух дуже важко. Але вони с в достатнiй кiлькостi у храмових мiняйл, якi зовсiм не випадково сидять в галереу при входi до храму. Вартiсть староу, давно знецiненоу монети - теперiшнiй iмперський золотий. Але й це не все, бо жадiбнiсть левiтiв не знас меж. Щоб обмiняти монети, слiд спочатку сплатити ще й так званий обмiнний податок. Вартiсть права на обмiн - срiбний денарiй або срiбна драхма. Прочан багато. Особливо на релiгiйнi свята. Прибуток пiдрахувати не важко. Вiн бiльший нiж iмперськi податки разом узятi. До того ж храм не втрачас запас монет старого карбу. I вони знову повертаються в торби мiняйл!
Прокуратор Понтiй Пiлат спохмурнiв.
- Чи усвiдомлюсш ти, що зробив полiтичне звинувачення ?
- Я не зовсiм добре знаю римськi закони.
- Ми суворо карасмо за образу особи цезаря. А ти повiдомив важливе: до храму не допускаються люди, якi несуть монети з карбом божественних принцепсiв. Так?
- Я це сказав...
- А чому левiти це роблять? Чи знасш?
- Чому? Бо у них. гендлярський бог - золотий тiлець. Iншого вони не знають i знати не хочуть.
- Я запитав не про це. Сформулюю iнакше, щоб ти зрозумiв: як левiти пояснюють вiдмову брати монети з зображенням римських принцепсiв?
- Та просто: Кайафа каже, що цi сустнi зображення - образа для царя небесного. А насправдi, окрiм наживи...
- Досить, це вже лiрика! - зупинив його Понтiй Пiлат. - Скажи менi лiпше таке: що ти зробив би з храмом?
- Я сказав про це в очi самим левiтам. Я сказав ум: "Як прийшов потоп i знiс усiх, так i ваш храм облуди буде знесено. Бо де буде падло, там зберуться й орли. Нерозумнi i слiпi ви, бо святите золото! Горе вам! Бо за злочинами вашими прийдуть чорнi днi. I обложать храм окопами, i обступлять навкруги, i стиснуть звiдусюди. I знищать його з лиця землi, i не залишать каменя на каменi! Бо цей храм уже не божий дiм молитов, а вертеп з кублом гадючим!"
- Ти справдi це сказав? - не стримав свого подиву прокуратор.
- Я сказав це...
- Першосвятенник Кайафа знас про це?
- Вiн теж слухав мене.
- Коли це було?
- Три днi тому.
- А потiм ти з ватагою спiльникiв пiшов грабувати храмових мiняйл?
- Я нi в чому не винен. Хiба на мене хтось скаржився?
- Масш рацiю: нема нi скарг, нi позову. Адже, щоб звинуватити тебе, ум треба викрити самих себе. Але зараз я зроблю одне припущення. Якщо воно вiрне, можеш не вiдповiдати нiчого. Ви забрали у мiняйл монети старого карбу?
Запала промовиста мовчанка.
Велична Клавдiя Прокула з веселою повагою позирала на свого проникливого чоловiка.
Понтiй Пiлат бачив, як до Веселого Германа пiдiйшов легiонер i про щось доповiв.
Веселий Герман пiдняв руку, просячи дозволу потурбувати прокуратора.
- Пiдiйди! - дозволив йому Понтiй Пiлат i, коли той наблизився, запитав: - Щось трапилося?
- Прийшов колишнiй першосвятенник Аннан, тесть Кайафи. Просить, щоб ви його прийняли.
- По мою душу прийшов, - тихо мовив Iсус.
- Про що ти? - запитав прокуратор.
- Аннан вимагатиме мосу смертi.
- Заспокойся, - твердо сказав Понтiй Пiлат. - Без серйозноу провини я ще нiкого не скарав. А за тобою я нiякоу вини не бачу. Розходження у поглядах на призначення храму е суто релiгiйним i моуй юрисдикцiу не пiдлягас. Право ж святенникiв на смертний вирок i покарання скасованi.
6. АННАН, ТЕСТЬ КАЙАФИ
Коли Веселий Герман повiв затриманого через бiчнi дверi, Клавдiя Прокула мовила:
- Я хочу лишитися.
- Але ж Аннан - не в'язень, - завагався Понтiй Пiлат.
- Шкода, що вiн досi не в'язень...
Прокуратор засмiявся.
- Зрозумiй, моя люба, я б охоче, але...
- Але, мiй Понтiю, вiдiслати мене зараз було б ще бiльш жорстоко, нiж примушувати мене мовчати. Хiба я тобi заважала? А тепер... Та це все одно, що вiдiбрати у мене книгу на найцiкавiшому мiсцi.
- Пiдкажи, як вмотивувати твою присутнiсть, i ти залишишся.
- Ах, мiй Понтiю, це так просто!
- Навiть просто? - усмiхнувся Пiлат.
- Авжеж! - запалена надiсю, наполягала Клавдiя Прокула. - Хiба ти кликав до себе того Аннана? Хiба тут мiститься твоя канцелярiя, де ти мусиш дотримуватись службових приписiв?
- Нi i нi! - сказав Пiлат. - Що з цього?
- Аннан прийшов без зову. Прийшов до твого приватного житла. Прийшов як прохач. Ти тут повний господар. Ти можеш його навiть взагалi тут не прийняти i призначити зустрiч в канцелярiу у час зручний для тебе. Отже...
- Отже, менi лишасться дати згоду.
- О, мiй Понтiю, у подяку тобi я знову обiцяю стiйко мовчати.
- Ця присяга тiльки свiдчить, що ти у мене велика розумниця.
Тим часом прислужники внесли до портика масивний, гiдний сану несподiваного вiзитера стiлець з твердою й прямою спинкою: iудеу чомусь люблять сидiти в незручнiй, задерев'янiлiй позi. Та хай! Хоч би й на цвяхи сiдали. Химернi мiсцевi звичау та уподобання адмiнiстрацiю Риму не обходили.
Як i в'язень Iсус Назарей, минулорiчний першосвятенник Аннан, тесть теперiшнього - Кайафи, виглядав у портику чужорiдним тiлом, хоч являв собою зовсiм iнший соцiальний тип. В'язень був тут темною плямою, святенник - занадто пiстрявою. В'язень стукотiв по мармуру дерев'яними пiдошвами, святенник вiддзвонював дрiбними срiбними бубенцями, нашитими по всьому його фантастично барвистому вбранню. На груди звисав триколiрний омофор - ознака, що вiн походить з роду блаженного Левiя. До пояса був припнутий розшитий бiсером мiшечок з паличками-жезлами для жеребкування.
Аннан вiддзвонював своуми бубенцями, мов цiла отара, аж поки не доп'явся до крiсла. У ньому вiн укляк непорушне, i бубенцi вгамувалися. Прокуратор та його дружина мовчки тупили очi на це розцяцьковане опудало з ледь прихованою зневагою.
Святенник теж позирав на латинян з тамованою вiдразою.
Цей римлянин з непристойно коротким волоссям, з голим обличчям, з його нiби стесаним носом, що незугарне продовжував лiнiю лоба, з його вузьким, наче щiлина, ротом i важкою, мов каменюка, щелепою виглядав потворно.
А його дружина?
Хiба цю дебелу, як вежа, iстоту з холодними рисами обличчя i потужною статурою ратоборця можна вважати жiнкою? ту б тримати в гуртi тягловоу худоби - ось де цiй римлянцi мiсце! Хiба уу можна порiвняти з сврейськими жiнками - гарячими, мов вогонь, тендiтними, як iграшки, нiжними, наче квiти? рврейки дозрiвають на дванадцяту весну, коли душа ще не уражена грiхом, а плоть - хтивiстю. У своу дванадцять весен вони йдуть, мов агнцi непорочнi на заклання, пiд шлюбний вiнець невинними створiннями...
А латинянки? З ухнiми тренованими фiзичними вправами ручиськами, що годнi залюбки звернути шийнi м'язи або придушити....
Вiд цих думок Аннан аж гидливо затрусив фарбованою червоною цаповою бородою.
- За нашими звичаями не мiсце нечистiй жiнцi серед чистих чоловiкiв! не стримався вiн. - Ребро [за сврейськими племiнними сказаннями, бог сотворив жiнку з ребра чоловiка] - нiкчемна частина цiлого.
В опуклих очах Клавдiу Прокули блакиттю палахнули крижанi блискавки. Проте грiм не вiдповiв на образу. Вона, тримаючи свос слово, тiльки вимогливо звела холоднi очi на Понтiя Пiлата.
- Звичау слiд шанувати, - сухо зазначив прокуратор. - Це шанування мусить бути взасмним. Хто до кого прийшов?
Аннан збагнув, що, коли й надалi дозволятиме собi дратуватися, йому залишиться тiльки пiти з цього нечестивого дому гоув-iновiрцiв. Та хiба для цього вiн переступив порiг римськоу господи?
- Я нiколи не бував у Римi, - позадкував вiн. - На жаль, вашi звичау менi невiдомi. Прикро, якщо я у свосму невiданнi когось образив. Проте тiшу себе солодкою надiсю, що ви пробачите темному старцевi його мимовiльну провину.
- Масте щось повiдомити? - руба запитав Понтiй Пiлат.
Аннан вважав, що оця груба прямота, притаманна усiм римлянам, нiчим не вiдрiзнясться вiд брутальноу невихованостi. Та чи можна дорiкати нечестивцевi, коли за ним стоуть незламна сила?
Старець втомлено заплющив повiки, перебираючи подумки, що i як мас сказати. Вiн прийшов сюди з сдиною метою - уразити спесивого римлянина i за рiшенням Синедрiону примусити його до страти того вовка, що принадився до храмовоу кошари. Безкарно! Та як вести мову, щоб не накликати гнiву? У кошику смокв може таутися змiя з уу отруйним жалом. Так! З цим нечестивим песиголовцем слiд обрати улесливу мову, в якiй сховасться змiуне жало. Тим-то надiйнiше воно вразить...
- Славний i гiдний усiлякоу почестi прокуратор Пiлат! - пишно розпочав вiн. - Блага вiстина долинула до смиренних рабiв Всевишнього господа нашого Iахвi [iм'я божества прадавнiх сврейських скотарiв; нинi вiн - бог iудаузму]. Схоплено мерзенного грiшника - Iсшуша Назарея, який так глибоко занепав до сатанинськоу безоднi, що зневажив духотворний Дiм господнiй. А ви, римляни, поклали край його безчинствам на шляхах Iудеу. Осанна! Хвала тобi, господи, що навiв ти каральну десницю на запеклого злочинця!
Клавдiю Прокулу почало бавити це одверто демагогiчне лицедiйство.
- Але згадай, Понтiю Пiлате: наш святий Синедрiон завжди вiрнопiддане допомагав iмперськiй владi по силi своуй. Запитаймо себе: хто сприяв прокураторовi Квiрiнiю, коли вiн провадив перепис населення для наведення ладу в оподаткуваннi? Ми - смиреннi раби божi i вiрнi слуги римського цезаря.
"А тепер за цими списками здирасте "на храм" десятину з прибуткiв", саркастично додав подумки Понтiй Пiлат.
- Або тебе, прокураторе, осяяла щаслива думка - спорудити акведук з мiсцевостi Ал-Аррув до ррусалима, який завжди страждав вiд нестачi питноу води. Хто ж допомiг тобi некорисливими й слухняними будiвничими? Ми смиреннi раби божi i вiрнi слуги цезаря.
З патоки слiв висунулося жало. Аннан нагадав Пiлатовi, як вiн було наклав руку на храмову казну, щоб мати кошти на будiвлю складноу споруди. Однак проконсул Сiрiу Вiтеллiй за наказом з Риму звелiв повернути святенникам храмовi кошти. Натомiсть вiдiрвали вiд рала ратаув i ремiсникiв вiд майстерень, якi безкоштовно мусили вiдбути будiвельну повиннiсть. Виникли заворушення i довелося карати. Ненависть до Риму зросла. Чи мiг це передбачити короткозорий в полiтицi Вiтеллiй? А тепер цей святенник хизусться свосю провокацiйною "допомогою". Та зараз на це зухвальство нема чим вiдповiсти...
- I тепер Синедрiон ухвалив усiляко допомагати тобi у справi затриманого Iсшуша Назарея. Одак, за звичасм, в останнiй день пасхи, яка наближасться, ти мусиш виявити милосердя влади, вiдпустивши на волю найбiльшого злочинця. Ми посприясмо тобi у цьому! Ми, левiти, а за нашим словом й тисячi прочан смиренно проситимемо тебе вiдпустити з-пiд варти Iсшуша...
- Iсшуша? - не стримав свого подиву Понтiй Пiлат.
Аннан насолоджувався якусь мить його подивом, а тодi з ефектною глумливiстю довершив:
- Так, Iсшуша Вар-Авву, нiчного рiзуна iз секти "кинджальникiв", якi ще безсоромно називають себе "синами царя небесного". Цього ВарАвву разом з двома його поплiчниками ув'язнено в узилищi Преторiу [у в'язницi суду]. Чи може бути бiльшим милосердя влади, коли вона звiльнить нiчного душогуба, на кинджалi якого кров безневинно убiснних?
- А як бути з Назаресм? - стримано запитав прокуратор.
- Цього - розiп'яти, - сказав Аннан. - За вашим римським звичасм, - i, нiби мiж iншим, докинув: - Принцепс Тiберiй не любить, коли провiнцiйна влада роздмухус заворушення, а не гасить ух у зародку.
- Заворушення? - суворо запитав Пiлат. - Пояснiть, про яке заворушення йдеться.
- Про те бунтiвне свавiлля, яке породжус Назарей. Це дуже небезпечний i лукавий антидержавний злочинець. Наш храм вчить вiруючих: усяка влада вiд бога. Ганьбити вчення храму - пiдважувати владу цезаря. Цей злочин за едиктами сенату карасться смертю. Тому й радiс Синедрiон у свосму вiрнопiдданому екстазi, що бунтiвника i пiдбурювача Назарея уже схоплено! I свiдок добрий с - Iуда iз Карiота.
Безсила лють огорнула Понтiя Пiлата. Вiн почував себе ошуканим. Вiн ганив себе за те, що в писi своуй виявився не пiдготованим до цiсу сутички. Спритно обiйшли його святенники! Погрожують заворушенням серед прочан, якi сунуть на пасхальнi свята звiдусiль десятками тисяч. А у нього пiд рукою - лише двi когорти.
Жалюгiдна жменька перед натовпами екзальтованих фанатiв. Коли що просто закидають камiнням...
Аннан мружився на нього, мов кiт на сметану.
Але Понтiй Пiлат ще мав чим дошкулити цинiчним святенникам з храму божого!
- До мене дiйшли чутки, - суворо мовив вiн, - що у храмi зневажено особу цезаря. Ви нехтусте монетами з зображеннями принцепса. Образа особи цезаря карасться смертю!
Обличчя Аннана розквiтло осяйною усмiшкою. Вишкiрились чорнi корiнцi зубiв.
- Але ж ми робимо це, - з образливою поступливiстю мовив вiн, - з ласкавого дозволу самого принцепса Тiберiя.
- Де цей дозвiл, у кого?
- У тебе, прокураторе, - скалився чорними корiнцями Аннан. - Адже свого часу ти одержав наказ не дратувати вiруючих... А-в нашому храмi нема зримих зображень навiть самого Всевишнього.
Це був нищiвний i болючий удар. Головне - прокуратор сам себе пiд нього пiдставив. Понтiй Пiлат вмить зрозумiв, на що натякас чорноротий Аннан. Вiн згадав, як його вiйськовi загони увiйшли до ррусалима з зображеннями принцепса на бойових держаках з римськими орлами. Вiн наказав тодi вивiсити щити з зображеннями цезаря на стiни палацу Iрода Великого. Святенники зчинили неймовiрний галас. I от з Риму надiйшов наказ "не дратувати" вiруючих. Принцепс Тiберiй не полюбляс морочитись заворушеннями в провiнцiях...
У розмовi з Аннаном Понтiй Пiлат зазнав повноу поразки.
Коли святенник пiшов, Клавдiя Прокула стурбовано запитала:
- Невже ти уб'сш Назарея на догоду отруйним грибам з храму?
- Я уже сказав, що безвинних не караю, - твердо вiдказав Пiлат. - Ти знасш: двiчi я обiцянок не даю. Я ух виконую.
Того ж дня прокуратор Пiлат вiдрядив до проконсула Вiтеллiя термiнового гiнця - самого Луцiя Галла:
- Якомога швидше повертайся з вiйськом!
Пiсля того вiн покликав до себе Веселого Германа, розмову з яким почав дивним запитанням:
- Чим пояснюсться чудо воскресiння з мертвих Лазаря?
7. САМОГУБЦЯ З ЛОПАТОЮ
Ще зорiло, коли Веселий Герман разом з гостродзьобом Iудою верхи на добрих конях проминули Схiднi врата ррусалима, ух супроводжували трос легiонерiв. Заспана сторожа здивовано дивилася ум услiд.
Шлях був не дуже далекий, та часу забрав. До селища Вiфанiу невеличкий загiн прибув, коли сонце пiдбилося уже височенько. Iуда вказав обiйстя недавнього мерця Лазаря. Через низенький мазаний тин видно було, як господар над чимось порасться на подвiр'у. Це був кремезний чолов'яга з грубими рисами обличчя i жилавими руками, де грали м'язи. Тугi i загрубiлi, а не еластичнi, як у воякiв...
- Вiн? - запитав Веселий Герман.
- Та вiн, - неохоче озвався Iуда. Не подобалася йому ця поуздочка, в яку його залучили мало не силомiць.
- Здоров був, покiйничку! - гукнув Герман, зiскакуючи з коня. - Злазь i ти! - наказав Iудi.
Лазар здригнувся i рвучко повернувся до прибулих. Побачив римських воякiв i укляк. Потiм очi його з тривогою втупилися в Iуду.
- Що, впiзнав? - глузливо зареготав Веселий Герман, вiддаючи повiд коня одному з легiонерiв. - Ну-мо, Iудо, ходiмо до живого трупа...
Вiн штовхнув Iуду до хвiртки. За ним увiйшов на обiйстя i сам. Пошукав очима i безцеремонне всiвся на колоду.
- Що, Лазаре, не чекав гостей?
- Вам чого? - нарештi подав голос Лазар.
- Та нiчого особливого - службовi клопоти, - люб'язно пояснив пошукувач прокуратури. - Ти, певно, чув, що на твого приятеля Iсуса Назарея порушено карну справу за безчинства в храмi Iахвi. Потрiбнi, Лазаре, твоу свiдчення. Ваш святий Синедрiон вже заочно засудив Назарея до страти. Тепер клопочеться перед прокуратором про затвердження вироку. Чув ти про це чи нi?
- Та чув - поголос iде, - похмуро вiдповiв Лазар. - Але всяку провину треба ще довести. Кажуть, прокуратор Пiлат вимагас вiд Кайафи неспростовних доказiв. А в того мерзот... тобто, добродiя, хотiв я сказати, нiяких доказiв нема...
- Будуть! - запевнив Веселий Герман. - За цим я й прибув до тебе. На судi все з'ясусться. Аби свiдчення були! Головний свiдок уже с - це твiй дружок Iуда... Ти чого вовком позирасш?
- Як умiю, так i позираю...
- Ну, позирай - дозволяю, але слухай мене... Iуда твердо пообiцяв привселюдно засвiдчити, що ваш Iсус казав, нiби вiн - посланець вiд самого царя небесного, буцiм вiн - син божий...
- Та який там син божий! - скипiв Лазар. - Чого ви мене морочите? Хiба я не знаю, чий вiн син? А й справдi не знаю: чи тесляра Иосифа, чи вашого вояка Пантери...
- Пантери? Знаю такого! Вiн у нас зараз наглядач у в'язницi Преторiу. Невже вiн батько Iсуса?
- Хтозна, рiзне кажуть... Але вiдомо: Пантера упадав за Марiсю. А та пiшла пiд вiнець вагiтною. Iосиф до цього непричетний, бо його заледве умовили. Та й не умовили, а батько Марiу грошi дав. За грошву i я б в женихи подався, хоч би там з десяток Пантер потрудилося... А ви кажете син божий!..
- Та не я кажу. Це твiй дружок Iуда каже! Пiд присягою.