Заiнтригований його розповiддю, я повертаюся до своєї колоди-заготовки, що жалюгiдно лежить на невисокому дерев'яному настилi, i кiлька хвилин напружено вдивляюся в неї, намагаючись розгледiти її "красу i мудрiсть". Та, на жаль, бачу лише... колоду. А потiм переводжу погляд на Гномика, вирiзьбленого Чорногорою, i мене проймає уперте бажання довести, що теж зумiю витесати щось подiбне. Беру стамеску, молоток i починаю обережно окреслювати шию чоловiчка.
Десь через пiвгодини Роман знову пiдiйшов, уважно оглянув Гномика i поплескав мене по плечу.
- Ну от, бачиш: тепер iнструмент слухається тебе, як заправського майстра. Може, ти тiльки вдаєш, що нiколи не захоплювався рiзьбярством, га, хлопче?
- Ми живемо в степу. У нашому мiстечку нема жодного рiзьбяра.
- Нiчого. Вiдтепер буде... Одне слово, дошукуйся довершеностi, а я тим часом навiдаюся до хлопцiв, на будову.
Залишившись один, я ще раз уважно оглядаю усе, що встиг зробити Роман Чорногора, потiм повертаюся до свого Гномика i починаю працювати ще стараннiше. Як це добре: я поїду, а тут залишаться "чоловiчки", яких я сам витесав. I школярi милуватимуться ними. А коли-небудь повернуся сюди, згадаю цi днi, згадаю, як працювали вдвох iз Чорногорою...
Замрiявшись, я не одразу й помiтив, що бiля огорожi зупинилася якась дiвчина, отож навiть не знаю, чи довго вона спостерiгала за мною. Випадково пiдводжу голову i бачу: стоїть просто передi мною. Майже мого зросту, смаглява, з величезними, фiолетовими якимись, очима... А дивиться на мене так, нiби я щойно вийшов з "лiтаючої тарiлки". Та й одягнена, нiби ми не в тайзi, а на телевiзiйному блакитному вогнику: зеленi брюки, модна зелена куртка з каптуром i безлiччю непотрiбних блискавок, чобiтки... Може, через одяг, та ще через фiолетовi, наче двi чорнильнi плями, - очi - ця "зiрка естради" й не сподобалась менi.
- Зоопарк зачиняється, - насмiшкувато окидую її поглядом. - У гiпопотама обiдня перерва. Раджу вiдiйти вiд клiтки.
- Ой, як смi-шно-о... - зашарiлася дiвчина. Проте вiд паркана не вiдiйшла.
- Смiшливих полюбляє макака, через двi клiтки налiво. I за тi ж грошi. Бачиш же: людина дiлом зайнята. А все одно стоїш i заважаєш, заважаєш...
- Не знаю тiльки, хто кому, - враз спалахнуло дiвча. - Щодо мене, то я стою тут щодня. I Чорногора мене не проганяє. А тебе тут нiколи й близько не було.
Я вiдклав молоток i замислено почухав потилицю. Якщо це справдi так, i дiвчина буває тут щодня, то проганяти її не маю права. I взагалi, якщо її послухати, виходить, що зайвий нiбито я, бо невiдомо звiдки взявся.
- Ну, якщо ти прийшла подивитися, як працює Роман...
- Не на тебе ж, - в'їдливо вiдповiла дiвчина i вiдiйшла попiд огорожею трохи далi. Щоб побачити гномика, але не бачити мене.
Менi, звичайно, теж хотiлося працювати, не звертаючи на неї уваги, але досить швидко вiдчув, що не вдасться. Через це дiвчисько я зiпсую скульптуру.
- А Чорногори нема, - кажу я навiщось. Нiби дiвча саме не бачить цього. - I взагалi, вiднинi ми витесуватимемо всi фiгури удвох.
- Ха-ха!.. - трiпнуло дiвча розпущеним та довгим, мало не до пояса, волоссям. I знову вiдвернулося.
- Що тут такого? - стенаю плечима. - Я теж буду рiзьбярем. I скульптором. Як Роман. Трiшечки пiдучуся i все.
- А Роман i не збирається бути рiзьбярем чи скульптором.
- Чому це ти так вирiшила, що не збирається? Можна подумати, що вiн дiлиться з тобою всiма своїми мрiями.
- Та це вже всiм давно вiдомо, - досить примирливо вiдповiло дiвча. - Увесь Нордан, окрiм тебе, звичайно, знає, що Чорногора буде каскадером.
- Ким-ким?!
- Та звичайнiсiньким каскадером. А що це таке - теж усi знають. Крiм тебе. - Можливо, дiвча вже й не сердиться на мене, але все ще потихеньку помщається. Мабуть, за звичкою. - Вiн дублюватиме акторiв кiно, що тут незрозумiлого? Наприклад, героєвi якогось фiльму треба вискакувати з палаючого будинку, або дертися на скелю, чи кидатися з мосту у гiрську рiчку. Так от: за нього це робить каскадер. Хiба ти не знаєш, що Роман уже знiмався у справжньому художньому фiльмi?
Менi важко повiрити, що дiвчина говорить усе це серйозно, тому я бурмочу щось невиразне i при цьому заповзято хитаю головою, нiбито чутки цi доходили й до мене. Насправдi ж менi аж подих перехопило вiд такої новини. Я ж був упевнений, що Роман всього-на-всього тесля. А виявляється, вiн ще й каскадер, знiмався у якихось-там фiльмах! Якби не дiвчисько, я, напевне, так i поїхав би звiдси, не дiзнавшись про це.
- Вiн i зараз готується до зйомок, - вирiшує остаточно доконати мене дiвча.
- Хто це тобi сказав?
- А це нiяка не таємниця, студенти з його загону розповiли. Всi знають, що Чорногора чекає виклику з кiностудiї. Здається, київської. Там збираються знiмати якийсь пригодницький фiльм. Про вiйну.
- Оце життя! - замислено кажу я. - Звiдки ж менi було знати, що Роман Чорногора - це ваш норданiвський Гойко Митич?
- Ну що ти... - вже цiлком по-дружньому каже дiвчина. - На екранi ти його навiть не впiзнаєш, адже каскадери завжди грають за когось. До речi, вiн приїхав сюди з Одеси, вчиться там в iнститутi. Хоча родом звiдкись з Карпат. Цi Карпати, що, справдi дуже красивi? Адже ти теж з України?
- Кажуть, що найкрасивiшi в свiтi. Але сам я нiколи не бував там. Як i в усiх iнших горах. А ти звiдки?
- З Москви. Але влiтку ми всiєю сiм'єю живемо тут, у Норданi, тiльки на осiнь я повертаюся до бабусi.
- Батько, напевне, будує комбiнат?
- Бульдозерист вiн, - кивнула дiвчина. - А мама радистка. До речi, ти не проти того, щоб хлопцевi i дiвчинi знайомитися ось так, одразу?
- Усi люди на свiтi тiльки так, одразу, i знайомляться.
- Тодi мене звуть Iнгою. А тебе?
- Валеркою.
Я теж пояснив, звiдки приїхав та ким працює тут мiй батько. I що ми пробудемо в селищi до кiнця материної вiдпустки. Але все-таки менi хотiлося бiльше дiзнатися про Чорногору.
- Невже Роман такий смiливий, що може робити все, що роблять справжнi каскадери?
- Напевне, так. Вiн увесь час випробовує себе. Хоче бути сильним, витривалим, нiчого не боятися.
- Ну, цього хотять усi хлопцi, - стенув я плечима.
- Але багато iнших тiльки мрiють про таку силу волi. А Чорногора виховує її. Недавно вiн спустився на човнi з водоспаду. Так-так, отого, що за селищем. Багато б знайшлося хоробрих, якi зважилися б на таке?
- Небагато. Навiть не вiриться. Я бачив цей водоспад. Вiн - для самогубцiв.
- Поки Чорногора не продемонстрував цей трюк, всi теж вважали, що таке неможливе. Щоправда, човен перекинувся i Роман мало не загинув. Але все одно. А ще ранiше вiн переплив рiчку неподалiк гребеня водоспаду. Вже не в човнi, просто так. Знаєш, як усi боялися за нього?! Якби вiн раптом зiрвався звiдти... Навiть страшно подумати, що сталося б. I на гору, що по той бiк рiчки, теж пiднiмався. Я не була бiля того схилу, але кажуть, що вiн страшенно крутий. Просто дивно, чому Чорногора зважується на все це.
Я слухав Iнгу i не знав: вiрити їй чи нi. Не вживалися в моїй уявi цi двi постатi - Чорногори-рiзьбяра i Чорногори-каскадера. Не вживалися i все. Не було в ньому нiчого вiд каскадера, ну нiчогiсiнько!
- Добре, що ти розповiла менi все це, - нарештi змилостивлююся над Iнгою. - Адже ми з Романом познайомилися тiльки двi години тому. Ось, учить мене витесувати гномикiв.
- Та що ти кажеш? - раптом нiби пiдмiнили Iнгу. Про Чорногору вона вмiє говорити серйозно, а про мене - нi. - I ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому? - розсмiялася Iнга, вiдходячи вiд огорожi. - Бiдний Чорногора: невже вiн не розумiє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?
I погордо вiйнувши снопом довгого чорного волосся, пiшла геть.
5.
"...Який з тебе скульптор?" - передражнюю Iнгу, повертаючись до свого Гномика. - "...Який скульптор?!" Нiбито в неї могло б вийти краще!"
Знову пробую взятися за роботу, але менi вже не працюється. Треба ж було цьому дiвчиськовi приходити сюди! Вдасться - не вдасться! Iншим же вдається. Аби тiльки стояти над душею i каркати.
Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрiзiв, як звiдкись з'являється Роман.
- Бачу-бачу, працюємо в потi чола. Цiкаво, чим потiшимо сьогоднi громадськiсть Нордана? - весело проказав вiн ще вiд хвiртки. Але, побачивши мiй витвiр, розчаровано пошкрiб пiдборiддя. - Нi, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить... По-перше, виявляється, ти ще бiльше ледащо, нiж я. А по-друге, ти надiлив свого Гномика такою шиєю, що вiн радше схожий на пiнгвiна, нiж на чоловiчка.
- Та невже?! - вдавано дивуюся я. Менi треба було б образитися, проте розумiю, що Роман каже правду. З шиєю моєму Гномиковi не пощастило - це точно.
- Слухай, а може, це навiть добре, що вона така? - кажу Чорногорi. - Усi гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть вiддати. Он, цi, як їх, абстракцiонiсти...
- Пофантазуй-пофантазуй... - бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя. - Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.
- Пофантазуй-пофантазуй... - бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя. - Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.
- Нiчого, спробуй, - раджу тепер уже я. - А раптом iз шиєю Iвасика нам пощастить бiльше.
Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фiгуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дiзнавшись, що вiн знiмається у фiльмах, я вже рiдко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.
- А знаєш, - наважуюся нарештi, - коли тебе не було, приходила Iнга.
- Он як! Вiзит ввiчливостi. - I я бачу, що насправдi моє повiдомлення не справило на нього нiякого враження. - Це, здається, ота дiвчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?
- Ага, - iронiчно посмiхаюся, - познайомились.
- Ранiше вона простоювала тут годинами i дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.
- Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знiмаєшся в кiно? Хочеш стати справжнiм актором?
- Нi, звичайно, - спокiйно вiдповiдає Роман. - Актором - нi. Ну глянь на мене, хiба я схожий на актора?
Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?
- От бачиш, - розводить руками Чорногора, так i не дочекавшись моєї вiдповiдi. - Все, що стосується акторства - легенди. Ми з тобою рiзьбярi i залишимо йорданськiй малечi таких чоловiчкiв-крокодильчикiв, що всi ойкнуть. Головне - щоб ти полюбив цю справу.
- I що ти спускався у човнi з водоспада - теж легенда? - допитуюся в нього.
- Нi, про човен i водоспад - правда, - несподiвано визнає Роман. - Єдина правда з усього, що тобi розповiдають про мене у цiй тайговiй Атлантидi.
- Навiщо ж ти так ризикував?
- Тобi цього не зрозумiти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправдi для мене важливо перевiрити самого себе. Адже тобi теж не раз хотiлося дiзнатись, на що вистачить смiливостi, а на що - нi. Зумiєш подолати свiй страх чи страх подолає тебе. Я справдi хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерськi групи при кiностудiях. Але щоб стати професiйним каскадером, треба чимало знати i вмiти - водити машини рiзних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джiу-джiтсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-рiзному, але я вирiшив готуватися до нього серйозно.
- Ще б пак. До такої професiї будь-хто готувався б серйозно, погодився я, тiшачись, що Iнга все ж таки сказала правду.
- I незабаром ти знову знiматимешся у фiльмi?
- Хотiлося б, - нерiшуче мовив Роман. - Аби тiльки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кiностудiю.
- Ще й фiльм, напевне, про вiйну... - вже не можу приховати заздростi.
- Ага, про вiйну, - мрiйливо всмiхнувся Чорногора, вловивши мiй настрiй. - Про групу розвiдникiв, яка дiє у ворожому тилу. Хлопцi потраплятимуть там у такi ситуацiї, що без каскадерiв їм не обiйтись. Та й трюки, скажу тобi, карколомнi. Але мене це не лякає, - скуйовдив моє волосся. - Справдi не лякає, - задумливо додав Роман. - 3 таких фiльмiв i починається шлях у каскадери.
6.
Нi, що не кажiть, а на знайомства менi сьогоднi щастить. Пiсля обiду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залiзничного вокзалу, щоб вiдшукати батька. Я вже був неподалiк цiєї будiвлi, якiй бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водiй, худорлявий рудоволосий чоловiк, висунувся з кабiни й уважно придивився до мене:
- Куди ж це ти, вождь могiкан, зiбрався?
- Та батька розшукую.
- Батька, кажеш? А ти, часом, не iнженера Любича син? Щось дуже схожi.
- Любича, - кивнув я.
- Валерка, значить, - просвiтлiв з лиця бульдозерист. - Менi про тебе Iнга розповiдала, моя донька.
Почувши про Iнгу, я чомусь одразу знiтився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дiвча.
- Тодi сiдай, пiдвезу. Оце пiдремонтував свого "динозавра" - i знову в бiй. Через мiсяць залiзниця уже має прийти до мiста. Вiд БАМу ведуть, уявляєш?
Я сказав, що уявляю, хоча, чесно кажучи, досить погано уявляв, як саме будують залiзницi, i хутко залiз у кабiну.
- Може б, ви мене й до самої залiзницi довезли? - одразу ж пропоную свiй варiант подорожi.
- Туди й прямую. От тiльки без дозволу батька... Сам розумiєш...
- До чого тут дозвiл батька? Я самостiйна людина. Куди треба туди їду.
- А, ну хiба що так... - розсмiявся батько Iнги. - Тодi, звичайно... Але поки що раджу помилуватися вокзалом. А назад тебе вiдправлять у кабiнi якогось самоскида. Вони тут частенько куряву здiймають.
Бiля вокзалу вiн справдi зупинився i запитливо глянув на мене. Я вдав, що не помiчаю цього. Хтозна, як поставиться до моєї подорожi батько, а є змога вже через кiлька хвилин побачити, як прокладають залiзницю.
Вокзал здався менi досить красивим. Колони, широкi сходи, що ведуть до центрального входу, невеличка вежа для годинника... Але все це я ще бачитиму безлiч разiв. Iнша рiч - будiвництво залiзничної колiї. I батько Iнги зрозумiв мене.
Поминувши будiвлю, ми спочатку тряслися розбитим тайговим путiвцем, проте досить скоро звернули з нього i подалися просто через тайгу, петляючи мiж малесенькими сiрими озерцями, та пiдминаючи гусеницями кущi i деревця. Братися тайговим бездорiжжям було значно приємнiше. Бульдозер iшов по товстому шару моху та якоїсь приземкуватої порослi, отож нi вибоїн, анi пилюки.
Я з цiкавiстю поглядав на крони височезних модрин, на сопки, якi раз по раз вiдкривалися праворуч нас, на тайговi галявини, що зблискували двома-трьома мiнiатюрними озерцями, котрi сполучалися мiж собою вузесенькими протоками. Я милувався ними, наче космонавт, що оглядає з космiчної орбiти велетенськi океани. А ще - бульдозер уявлявся менi космiчним всюдиходом, що просувається по незвiданiй планетi дерев та озер. Дивовижно красивiй планетi, на якiй iснує все те, що й на Землi, крiм хiба що людини. I ми з батьком Iнги висадилися на нiй першими. Принаймнi ми так вважали, не здогадуючись, що неподалiк знаходиться ще одна людина, яка стурбовано стежить за нами. Отож i поява її була цiлком несподiваною для нас. Ця людина йшла нам навперейми, вiд путiвця, про який ми вже забули. Ось нашi шляхи перетнулися, i цей чоловiк примусив батька Iнги зупинити свiй "всюдихiд".
Ще не розумiючи, що знадобилося цьому "iнопланетяниновi", я визирнув з кабiни й уважно придивився до нього. Передi мною стояв високий, богатирської статури чоловiк, рокiв за шiстдесят. "I все ж таки, здається, вiн дуже сильний", - подумав я, з цiкавiстю оглядаючи його богатирську постать, вилицювате, обрамлене короткою, густою i сивою (як у норвезьких шкiперiв - такими їх iнколи малюють у книжках i журналах) бородою; його величезнi зморшкуватi руки, що вiдпочивали на повiшенiй на грудях рушницi...
- Ти що, Миколо Матвiйовичу, нову далекосхiдну трасу в тайзi прокладаєш? - спокiйно запитав той чоловiк, пiдiйшовши до кабiни. - Чи, може, з дороги збився?
- Та хiба ж то дорога, Власе Кириловичу? - нiяково розвiв руками батько Iнги. - На нiй так пiдкидає, наче у кожнiй виямцi заклали по мiнi.
- То й що ж у цьому дивного? Дорога тайгова, не бетонка й не асфальт, - так само спокiйно визнав Влас Кирилович, уважно глянувши на мене. - А ти думаєш, що прокладеш рiвнiшу?
- Я не прокладаю. Просто їду собi, де менi краще.
- "Просто їду собi, - передражнив "шкiпер-iноплалентянин". - Де менi краще..." I не соромно тобi, га? Що буде, коли кожен почне їздити по тайзi, де йому захочеться? Вийдiть-но обоє з трактора та подивiться, якi ви лишили пiсля свого танка слiди.
Ми обидва висунулися з кабiни i подивилися назад. Пiсля гусениць залишилися двi широкi болотянi смуги, обабiч яких валялися залiпленi землею гiлки, пучечки трави, квiтiв i торiшнього листя.
- Ну то й що? - стенув плечима Микола Матвiйович. - Слiд як слiд. Гусеницi - вони є гусеницi, не я їх вигадав. Та й не по ораному йду, i не по асфальту. Тайга, батьку, тайга...
- Та бачу, що тайга, чоловiче добрий, - вiдповiв Влас Кирилович. - Але в тiм то й рiч, що тайга. Не степ, не чорнозем... Тут усе життя жеврiє на тонесенькому верхньому шарi грунту. Тiльки вiн живий, бо одразу пiд ним - метри вiчної мерзлоти. I там, де ти "проорав" своїми гусеницями - теж лишається мертвий грунт, мерзлота. А для того, щоб на цьому мiсцi знову виросла трава, або кущ якоїсь ягоди чи прийнялось деревце, знадобиться щонайменше п'ятдесят рокiв. Пiввiку людського ця земля буде мертвою - розумiєш ти це чи нi?! А скiльки таких бульдозерiв-тягачiв "гуляє" зараз навколишньою тайгою?! Ми ж прийшли, щоб укоренити тут життя, а не винищити й те, що жило до нас. Бо "переоремо" отак тайгу, вимруть рослини, втече звiр, зникнуть птахи - i матимемо тисячi гектарiв чорної болотяної пустки. Правильно я кажу, чи нi? - i я завважив, що, запитуючи це, вiн дивився не на Миколу Матвiйовича, а саме на мене. Щоб передусiм саме я зрозумiв, якої шкоди ми завдаємо тайзi своєю необачнiстю.