- Про що?
- Ну, про те, що я вирiшив ще в п'ятому...
- А що, хiба вона й досi не знає?
- Ти що?! Навiть не здогадується. Я ж був гордим i незалежним. Вона, наприклад, вважає, що все почалося у нас тiльки на другий день пiсля випускного вечора. Це вона по собi так визначає. А батьки нашi - тi взагалi впевненi, що почалося з другого курсу iнститутiв. Бо тiльки тодi вони дiзналися, що ми зустрiчаємося.
- Оце конспiрацiя! Чому ж ти не зiзнаєшся їй?
- Та як тобi пояснити? Не варто. Ще зазнається. Або вважатиме, що був невихованим школярем, бо думав не про навчання, а бозна про що. Хiба ти не розумiєш: вона ж учителька!
I ми знову розсмiялися. На душi менi якось одразу стало сонячно i лагiдно. Виходить, що нiчого неймовiрного я собi не надумав: у сьомому, мабуть, дружили всi, хто тiльки мав iз ким дружити. А я вже перейшов до сьомого.
11.
Хатину Вiчного Мисливця ми з Романом Чорногорою розшукали досить швидко. Але Аяна Куруна там не було. I на невеличкому городиковi його теж не видно було, хоча дверi хатини виявилися незамкненими. Втiм, хтозна, може, тут i не заведено замикати їх. Ми вже розгубилися, не знаючи, де шукати старого, коли хлопчина, що пробiгав стежкою, раптом гукнув: "Дiд Курун на рiчцi! Шукайте його там!"
Вiчний Мисливець справдi сидiв на пеньку бiля рiчки, курив свою довжелезну люльку i замислено дивився на тайгу по той бiк Амгунi. Неподалiк, мiж кам'яними брилами, лежав невеличкий перевернутий догори дном двомiсний човник.
- Це ти? - упiзнав мене старий, хоча, здається, й не глянув у мiй бiк. - А хто з тобою?
- Роман Чорногора. Ви знайомилися з ним у Норданi. Коли приходили з Чингiсом.
Вiчний Мисливець вийняв з рота люльку i пiдвiв очi на Романа.
- Старiти став. Таку людину не впiзнаю! Що привело вас до мене, мандрiвники?
Ми з Романом перезирнулися. I вiн заговорив першим.
- Чингiс якось розповiдав нам про Шаманську печеру. I казав, що мало хто з Еймона знає її так добре, як ви.
- Добре її не знає нiхто, - похитав головою Курун. - Я теж. За моєї молодостi навiть пiднiматися на узвишшя, на якому вона знаходиться, вважалося порушенням давнiх звичаїв. Печеру вважали заклятою, i навiдуватися до неї могли тiльки шамани. А ще давнiше шамани постiйно жили в нiй з весни до пiзньої осенi, тому й зветься Шаманською.
- Але ви все-таки бували там? - обережно поцiкавився Роман, сiдаючи на великий плаский камiнь, що виростав просто з води, наче велетенський гриб.
- Бував, - ледь помiтно усмiхнувся Вiчний Мисливець. - Потай. Тодi я ще був такий же цiкавий до всього таємничого, як зараз ви. I нiякi страхи та заборони не могли втримати мене вiд цiєї подорожi.
- А ходили ви туди один? - не стримався я. Менi дуже хотiлося, щоб старий якомога докладнiше розповiв усе, що вiн знає про це таємниче пiдземелля.
- Нi, удвох. Зi своїм псом Джигаром. Поки вiн був живий, ми всюди ходили удвох. З ним я почувався впевненiше.
Ми мовчки чекали, що Вiчний Мисливець розповiсть, що ж вiн там бачив, але Курун теж замовк, нiби нi про що цiкаве i не йшлося.
- Ну i що ж там, у печерi? - знову заговорив Роман, якому теж, мабуть, не терпiлося почути розповiдь.
Старий ще якийсь час мовчав, потiм похитав головою i сказав:
- Напевне, я бачив не все, що можна було побачити. Та й розповiдати про неї варто лише легенди. А ходити за ними в Шаманську печеру не треба, їх безлiч. Кожне поколiння складало свої легенди. Не думаю, що знайдеться людина, котра знає їх усi. Я бачив лише три печери цього пiдземелля. Але кажуть, що їх тринадцять. I що iснує кiлька потаємних виходiв. От тiльки де вони?.. А ще кажуть, що в самих печерах є велетенськi прiрви. Схилом однiєї з них можна спуститися до нижнього поверху печер i потрапити у мереживо ходiв. Але кожен, хто наважиться мандрувати ними, обов'язково заблукає i загине. Чув i про те, що в однiй з печер, яка має вихiд назовнi, живе Велика Кiшка. Про цю "кiшку" мовиться в усiх легендах. Вона нiбито живе там тисячу рокiв i всi тисячу рокiв вважається хранителькою таємниць. Не один мисливець, який насмiлювався проникнути в її володiння, загинув вiд кiгтiв. От тiльки живе там ця Велика Кiшка насправдi чи нi, цього я не знаю.
- Але ж це можна перевiрити, - кажу я. - Давайте спустимося в печеру.
- Звичайно, - пiдтримав Роман.
- Ви справдi хочете побувати там? - недовiрливо запитав Вiчний Мисливець, трохи помовчавши.
- Так, - вiдповiли ми майже одночасно.
- Отже, просите мене стати провiдником?
- Просимо, - вiдповiв Роман, дещо повагавшись. Ми не сподiвалися, що Вiчний Мисливець запитає це ось так, прямо, i не знали, як поведеться, почувши наше прохання. - Хiба вам не хочеться побувати там ще раз? Це ж цiкаво. А може, насправдi нiякої таємницi не iснує? Я родом з Карпат. У нас в горах iснує безлiч ущелин, печер, проваль, про якi складено легенди. Але правди в цих легендах не так вже й багато.
- Ну що ж, - спроквола вiдповiв Курун. - Можливо, в Карпатах воно справдi так. А в Шаманськiй печерi... Нi, не вiрю, що все в тих легендах - вигадка. Кажуть, що через одну з малих печер можна потрапити у Долину Драконiв. I що на крутих схилах цiєї ущелини є малюнки, намальованi мисливцем Уйчаном, в якого вселився Злий Дух. В iнших мiсцях менi доводилося бачити малюнки на скелях. Чому їх не може бути в Долинi Драконiв?
- Якщо тiльки iснує сама долина? - докинув Роман. - Перекажiть, будь ласка, хоч одну з тих легенд.
I потiм ми ще довго сидiли на березi рiчки, i Вiчний Мисливець розповiдав про мужнього велета Очина, який, не бажаючи скоритися завойовникам, що прийшли з Пiвдня, з-за Амуру, повiв рештки свого племенi в печери. Довго вiн вiдбивався там зi жменькою своїх воїнiв вiд чужинцiв. А з настанням холодiв вороже вiйсько знялося i, боячись загинути, вiдступило.
Розповiдав i про шамана Кiгача, який пiсля смертi старого вождя захопив владу над племенем i довго й жорстоко правив ним, заводячи всiх непокiрних до печери, звiдки вони вже не поверталися. I про молодого красеня-мисливця Уйчана, який любив малювати вугiллям на каменях. Побачивши якось його малюнки, шаман (це вже був iнший шаман, не Кiгач) повiв його з собою в печеру. I п'ятдесят лiт не випускав звiдти, примушуючи розмальовувати схили Долини Драконiв. А коли художник зовсiм зiстарiвся, шаман нарештi змилостився i вiдпустив його на волю.
Проте на волi Уйчан провiв лише три доби. Рiвно стiльки знадобилося йому, щоб дiстатися свого стiйбища, переночувати бiля вогневища, яке лишилося на тому мiсцi, де була його хатина, i повернутися назад до печери. Там вiн попросив шамана дозволити йому знову оселитися в Долинi Драконiв, бо хоче рештки днiв прожити, бачачи свої творiння. Але молодий шаман, син того шамана, який привiв сюди мисливця, сказав, що це творiння Злого Духа, який вселився в нього. I звелiв своїм охоронцям завести художника до печери Великої Кiшки, вiд пазурiв якої Уйчан i загинув.
Розповiв нам Вiчний Мисливець i про шiстьох партизанiв, яких вiн сам, ще хлопчиком, привiв до печер, щоб урятувати вiд карального загону бiлогвардiйцiв. I подальшої долi яких так досi й не знає.
Сталося так, що карателi притисли невеличкий партизанський загiн до Болотяного озера, що величезною, майже тридцятикiлометровою пiдковою огинала селище Еймон. Двi доби партизани оборонялися, залiгши на узвишшi довкола руїн старообрядського скиту, а потiм, на свiтанку, дев'ятеро останнiх вирiшили пробиватися через болото до селища. Бiлi помiтили їх вiдхiд i кинулися переслiдувати, але з руїн їх зустрiли вогнем четверо поранених, що добровiльно залишилися прикривати своїх товаришiв. Протрималися вони лише пiвгодини, але все ж таки дали змогу своїм вiдiрватися вiд переслiдувачiв. Серед карателiв не було людини, яка б знала це болото, i вони змушенi були пiти в обхiд. А партизани пройшли. Але тiльки шестеро. Троє загинуло в трясовинi. Один iз них був знайомий з батьком Аяна Куруна. До його хати вiн i привiв своїх товаришiв так, що нiхто бiльше в селищi не помiтив їх появи. Батько Аяна зустрiв їх привiтно, проте нездужав i в провiдники до печери дав їм сина.
Коли хлопчина повернувся до селища, там уже були карателi. Вони запiдозрили, що Аян мiг провести партизанiв до цього таємничого пiдземелля, проте як не допитували, як не погрожували повiсити, провiдник стояв на своєму: батько хворий, а я ходив на полювання замiсть нього. А сам батько теж мовчав.
Навiдатися до Шаманських печер Аян з батьком змiг тiльки на четверту добу, коли з селища вийшла остання група бiлогвардiйцiв, якi нiкого не випускали з Еймона. Проте партизанiв вони там не виявили. Гукали, стрiляли... Нiхто не озвався. Знали, що загiн бiлякiв обшукував печери, й один мисливець з сусiднього села стверджував, що там був бiй. Але чим вiн закiнчився, цього нiхто не знає. До Еймона карателi не поверталися.
За одними переказами партизани нiбито загинули в бою. За другими - загинули, заблудившись в лабiринтах пiдземелля. Проте сам Вiчний Мисливець не бажав вiрити нi тим, нi тим. Вiн i досi не втрачав надiї узнати iстину.
...До Нордана ми поверталися мовчки. Мабуть, тому, що думками були десь там, за гiрським хребтом, у страшнiй Шаманськiй печерi, та в Долинi Драконiв, у якiй майже все життя прожив художник-нанаєць Уйчан.
...До Нордана ми поверталися мовчки. Мабуть, тому, що думками були десь там, за гiрським хребтом, у страшнiй Шаманськiй печерi, та в Долинi Драконiв, у якiй майже все життя прожив художник-нанаєць Уйчан.
Не знаю, як Роман, але я почувався щасливим. Стiльки цiкавих iсторiй за один день! А головне - Вiчний Мисливець погодився провести нас до печери. Ми навiть домовилися, що, коли не буде дощу, то вирушимо в цю експедицiю через три днi, у недiлю. Тепер я шкодував, що домовлялися не на завтра. Адже чекати доведеться цiлих три днi.
12.
Повертаючись з батьком iз будови, я побачив, що вiд рiчки, навперейми нам, бiжить Iнга.
- Валерко, почекай! - закричала вона. - Почекай, там!.. Розумiєш, там!..
Я нiчого не зрозумiв. Але ми зупинилися. Iнга пiдбiгла, проте, глянувши на батька, чомусь знiтилася i, тяжко вiдсапуючись, мовчала.
- Щось сталося? - стривожено запитав батько, бачачи, як задихалася дiвчина.
- Нi, все гаразд.
- Зрозумiло, - кивнув батько. - Це не для моїх вух. Залишаю вас удвох. Тiльки ти довго не затримуйся.
Вiн пiшов, а дiвчина роззирнулася i майже прошепотiла:
- Побiгли до рiчки.
- Чого?
- Побiгли. На двi скелi обабiч водоспаду хлопцi поклали стовбур модрини. Роман Чорногора хоче перейти по ньому через водоспад. Ти уявляєш? Це жах! Бiжiмо пошвидше. Може, вiн передумає, га?
- А ти хотiла б, щоб передумав? - запитав я на ходу.
- Звичайно. Ти не уявляєш, як я хвилююся за нього.
- З якого це дива? Вiн же каскадер.
- Як ти можеш так? - зупинилася на мить Iнга. - Каскадер! Каскадер хiба не людина? її не жаль?
- Та не про це я. Просто, вiн звик ризикувати. Це буде його професiєю. Вiн сам казав: "Ризик - наша професiя".
- Хiба цим варто пишатися? Та й сказав вiн це, мабуть, просто так, для переконливостi.
Коли ми вибiгли на прибережний пагорб, Роман Чорногора уже був над водоспадом. Двоє хлопцiв, якi стояли на березi, бiля пiднiжжя скелi, мовчки стежили, як вiн повiльно iде до скелi на протилежному боцi. Ми з Iнгою зупинилися, стоячи пiд розлогою кроною кедра, i, зачаївши подих, стежили за тим, що вiдбувається над водоспадом. Ось Роман нарештi дiстався того берега, повернувся до нас обличчям, хоча навряд чи помiтив мене й Iнгу, постояв трохи i знову ступив на стовбур.
- Краще б переплив десь там, нижче водоспаду, - стиха проказала Iнга, хапаючись за полу моєї куртки.
- Вiн випробовує себе. Хтозна, можливо, колись доведеться переходити через такий вир перед кiнокамерою.
- Перед кiнокамерою так не ризикують. Нiхто не дозволить цього.
- Багато ти знаєш! Нiби не бачиш, як у фiльмах переправляються через водоспади, продираються через палаючi плавнi?
Я щось доводив їй, не вiдриваючи погляду вiд людини над водоспадом. Але Iнга навряд чи слухала мене. А коли Роман нарештi досяг берега i хлопцi кинулися обiймати його, Iнга теж застрибала вiд радостi i закричала "ура!".
- Нiчого особливого, - стенув я плечима. - Теж змiг би перейти.
- Правда?
- Ти що, не вiриш?
- Та нi, що ти? Вiрю-вiрю... Але все ж таки Роман ризикує занадто часто. Я вже розповiдала тобi, що вiн спускався з цього водоспаду на човнi. I пiднiмався на круту скелю, на яку до нього нiхто, мабуть, не наважувався пiднiматися без альпiнiстського знаряддя... Нi, це якась особлива людина...
- А я вважаю - звичайнiсiнька. Нiчого особливого в ньому нема.
- Чому ти так вважаєш? - нашорошено запитала Iнга i, заступивши менi дорогу, здивовано зазирнула у вiчi. - Заздриш? Тiльки чесно: заздриш?
- Навiть якщо й заздрю...
- Чому? Таке випробування ти теж витримаєш досить легко. Не зараз, ясна рiч - коли виростеш...
- Звичайно, витримаю. Але хiба рiч у цьому?
Напевне Iнга чекала, що я пояснюватиму, що маю на увазi. Але я тiльки безнадiйно махнув рукою i пiшов до селища.
- У чому ж? - наздогнала мене Iнга. Але, зрозумiвши, що я не маю намiру вiдповiдати, замовкла. Так, мовчки, ми i йшли до самого селища. Хiба ж я мiг пояснити, що заздрю Романовi не тому, що вiн хоробрий, а тiльки тому, що Iнга занадто вже захоплюється ним? Весь час тiльки ним: "Ой, який вiн смiливий! Ой, якi чудовi скульптури вiн вирiзьблює!"
Бiля будинку, в якому жила Iнга, ми, так i не закiнчивши цiєї розмови, попрощалися, але додому я не поспiшав, дочекався доки надiйде Роман. Вiн повертався у супроводi свого однокурсника, Ореста, i Дмитра Морави, лiкаря зi студентського загону. Побачивши мене, Роман зрозумiв, на кого я чекаю, i пiдiйшов.
- Ти чого це стежиш за мною, малий? - весело запитав вiн.
- Та нi, я не стежу. Просто Iнга сказала, що ти маєш переходити через водоспад. Ну i цiкаво стало. А навiщо ти так?.. Мiг би не втриматися...
- Є iдея: покласти мiсток через водоспад. Одну колоду вже затягли. Покладемо ще двi таких - i кожен бажаючий може прогулятися до гiрського хребта. Ну, а я що? Я перевiрив, чи надiйно вона лежить - тiльки й усього.
Я розумiв, що вiн жартує. Якщо Роман щось там i перевiряв, то це свої власнi нерви.
- А я так не змiг би. Страшно, - чесно зiзнався я. - Тiльки не смiйся... Знаєш, менi хочеться бути таким, як ти.
- Дивак! Навiщо?! Будь сам собою... Ну, це нехай усi iншi мрiють стати такими, як Валерiй Любич.
- Жартуєш, а я серйозно. Скажи краще, що для цього потрiбно. З чого розпочинати?
- Любиш, щоб тобою опiкувалися, виховували?..
- Не люблю. Одначе робитиму все, що накажеш. Менi головне почати. Потiм я вже сам...
- Розумiю, малий. Можу втiшити. Починати неважко. Завтра будь готовий прокинутися о шостiй. Принаймнi, попередь батькiв, що постукаю у вiкно. Якщо не розбудять самi. Для початку - пробiжки понад рiчкою, фiзичнi вправи та обмивання теплою кiмнатною водичкою з тайгової рiчечки.
Було в Романовi щось таке, що й не подобалося менi. Я вiдчував, що вiн навмисне влаштовує цi "випробування", щоб вразити всiх нас, примусити говорити про себе, створити легенду про свою винятковiсть. Може, ще нiколи в життi я не придивлявся так уважно до значно старшої за себе людини, нiколи не намагався так збагнути її характер, саме єство її. Так, не все подобалось менi в цiєї людини i все ж таки вона приваблювала мене своєю мужнiстю, здатнiстю до ризику. I я вирiшив, що менi є чого повчитися в нього. Ну, а щодо винятковостi... Чому ми так боїмося її?.. Чому обов'язково всi повиннi бути "як усi"? Як на мене, то нехай би всi були винятковими. Кожен по-своєму. А що, цивiлiзацiя виняткових!
13.
Пiсля зарядки, яку ми з Романом робимо тепер щоранку, я тiльки вдав, що маю намiр повернутися додому. Насправдi ж, я почекав за рогом, поки Чорногора зверне до свого гуртожитку, i знову подався до рiчки. Бiля водоспаду повiтря здається менi ще прозорiшим i прохолоднiшим, нiж там, де Роман влаштував собi спортивний майданчик. Шумовиння водоспаду, оповитi блакитним туманом вершини гiр, зеленi килимки трави, чудернацькi кам'янi брили, що повростали в землю так, наче хтось навмисне розставив їх, аби утворилися загадковi знаки... Все це зачаровувало мене.
Пiднiмаюся на скелю водоспаду й оглядаю звiдти навколишню долину та пласке узвишшя, на якому бовванiють будiвлi нашого селища. Зараз це узвишшя здається примарливим острiвцем у безмежному свiтанковому океанi. Все менi подобається на ньому. Якщо я справдi присвячу своє життя мандрам, то, повернувшись сюди пiсля останньої подорожi, збудую невеличку хатину. I все мiсто знатиме, що тут живе Вiчний Мандрiвник.
Так буде. Колись. А поки що насолоджуюся красою тайгового ранку. I водоспад шумує тiльки для мене. I птиця, що кричить десь у тайзi, по той бiк рiчки, теж вiтає мене, як господар подорожнього.
Над водоспадом тепер уже лежать три колоди, якi з'єднано скобами. Це справжнiй мiсток. Та все одно я довго вагаюсь, перш нiж ступити на середнiй стовбур. Спочатку крокую досить вiдважно, бiда тiльки, що вистачає моєї вiдваги не надовго. Десь посерединi я зупиняюся. Просто пiдi мною гребiнь водоспаду. Клекiт оглушує мене, а течiя заворожує. Менi стає моторошно. Ось мiсток зривається зi скель, i я опиняюся на гребенi водоспаду. Течiя несе мiй "плiт", я вiдчуваю шалений рух, вiтер забиває подих... Вiдтак, страх заполонює мене ще навальнiше. Ноги важкi i неслухнянi, вiдчуваю, як терпнуть плечi. Намагаюся застебнути куртку, але пальцi задерев'янiли i я не здатний володiти ними. У спину менi б'є сильна хвиля вiтру. Раз, удруге, втретє... Я починаю усвiдомлювати, що тiльки дивом усе ще утримуюся на мiстку. Ще мить i мене справдi скине у водоспад разом iз цими колодами.
Я можу врятуватися, тiльки дiставшись якоїсь iз скель. Але для цього треба перебороти себе, перебороти страх i нарештi зрушити з мiсця. I коли здавалося, що вже нiяка сила не примусить мене зробити хоча б крок, в уявi моїй раптом вiдродилася постать над водоспадом. Постать Романа Чорногори. Адже вiн пройшов. По однiй-єдинiй колодi. "А вiн все-таки пройшов..." - я сказав собi це ще тодi, як ми з Iнгою стояли на пагорбi пiд кроною модрини, i намагався переконати себе, що змiг би повторити цей "номер над виром". Я сказав це iз заздрiстю, бо сумнiвався, що наважусь коли-небудь ступити на такий мiсток. Але все-таки наважився. Наважився!
Мабуть, тiльки ця думка й примусила мене якимось дивом вiдiрвати погляд вiд водоспаду. Не пригадаю вже, як iшов далi, тому що опам'ятався лише на тому боцi рiчки. Але на тому. Отже, рано чи пiзно треба буде повертатися назад. Тим же шляхом. Чому я так вчинив? Чому не повернувся одразу? Адже вiдстань до берега була майже однакова.