- Невже тут нiколи не працювали експедицiї вчених? - запитав Орест, зазираючи у боковий лаз.
- За моєї пам'ятi - нi. Я знав би про це. А ранiше кому до цього було дiло? У цiй глушинi стежки тiльки для мисливцiв.
- Отже, ми - перша експедицiя? - мовив я, нацiлившись шмигнути в лаз поперед Ореста. Але той ухопив мене за полу штормiвки.
- Не поспiшай, хлопче, не поспiшай. Усьому свiй час.
Ми повсiдалися на камiння i почали радитися, як дiяти. Вiчний Мисливець нагадав, що пiдземелля складається щось iз чотирьох поєднанних мiж собою печер. А з третьої починаються ще кiлька ходiв, що ведуть бозна-куди. Вiн вважав, що ними нiхто й нiколи не користувався. I нам радив не ризикувати. Почувши це, ми з Чингiсом одразу посмутнiшали. А раптом котримось iз тих ходiв можна проникнути ще до якоїсь печери? В якiй приховується найбiльша таємниця цього пiдземного царства. Одначе Роман одразу ж "утiшив" нас, повiдомивши, що засмучуватися нам особливо нiчого. Все одно ми, малi, залишимося у другiй печерi. Поки вони з Орестом обстежуватимуть третю.
А Вiчний Мисливець заспокоїв:
- Нiчого, розкладемо вогнище i почекаємо наших розвiдникiв.
Та, третя, печера - справжнiй лабiринт. Ходити по нiй страшнувато. Вiн сам там був лише двiчi. Першого разу - ще хлопчиськом. Коли привiв сюди групу червоних партизанiв.
- Можливо, їх захопили в полон? - запитав я, пригадавши, що дiд Курун не знав, як склалася доля тих бiйцiв, i враз уявив собi, як тут вiдбувається запеклий бiй.
- Можливо, - стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: - Нi, не може бути, щоб захопили. В печерi це не так легко зробити. Я помiчаю слiди будь-якого бою. Навiть бiйки звiрiв. Але нi тодi, нi потiм, уже навiдуючись сюди досвiдченим мисливцем, нiяких слiдiв бою не виявив.
- А якщо їх захопили зненацька? - мовив Чингiс.
- Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, - заперечив Роман. - До того ж, увiйти до печери можна було тiльки iз смолоскипами.
- А якщо всi спали? - знову заговорив я. - Адже буває таке, що, потомленi...
- Буває, звичайно, всiляко, - неохоче погодився Роман. - Але все одно...
- Нема чого сперечатися, - втрутився Орест. - Єдине, на чому ми зiйдемося, - що до всiх давнiх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанiв.
Я глянув на Вiчного Мисливця. Вiн сидiв собi на каменi i незворушно вдивлявся у попелясту далечiнь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але промiння його вже червонило вершину схилу, просiваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребенi.
- Ну що, час iти, - першим порушив мовчання Роман Чорногора.
- Час, - пiдтримав Орест, що саме оглядав западину неподалiк печери.
Старий мовчки пiдвiвся i пiдняв рушницю, котра лежала поруч на каменi. Я перехопив погляд Чингiса, що сидiв оплiч мене.
- Це та, яку дiд має подарувати тобi? - стиха запитав його.
- Нi, що ти?! Цю вiн нiкому не подарує. Купив менi нову. Але сказав, що зможу взяти її тодi, коли закiнчу школу... Тобто стану справжнiм мисливцем i пiду в тайгу з мисливською артiллю.
- I ти ще жодного разу не стрiляв з неї?
- З неї - жодного, - стенув плечима Чингiс. - Але весь час мрiю про це. З iнших, звичайно, стрiляв.
- Невже збираєшся все життя прожити в тайзi?
- Хiба це погано?
- Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звiра, спати десь бiля вогнищ. Я так не змiг би.
- Змiг би, - плеснув мене по плечi Чингiс. - Просто ти ще жодного разу не був на полюваннi. Якби побував, обов'язково сподобалося б.
- Ей, змовники, про що ви там шепочетеся? - запитав Роман, видобуваючи з речового мiшка, одного на всiх, ще два лiхтарики i клубок мотузки. - Пiшли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.
17.
За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стiни i стелю променями лiхтарикiв. Нiбито нiчого цiкавого. Стiни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помiтна була кiптява. Посеред печери стояло три великi каменi, мiж якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кiлька сухих гiлок, але вирiшили розкласти своє вогнище у третiй печерi, до якої дорослi погодилися взяти i нас iз Чингiсом. Прохiд туди був досить високий - навiть Роман Чорногора мiг iти, не згинаючись - але дуже вузький i звивистий. В окремих мiсцях ми ледве протискувалися боком мiж рапатим камiнням.
Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долiвка нагадувала манеж, тiльки що завалений дрiбним камiнням. А пiдпирало склепiння печери, може, з двадцять кам'яних "стовпiв", що стояли попiд стiнами i мiж якими було безлiч усiляких ходiв. Однi закiнчувалися тупиками, утворюючи невеличкi печерки, iншi вели кудись у незвiдь гiрського хребта, й невiдомо куди мали б привести нас.
- I цю печеру вважали мало не святою? - розчаровано запитав Роман, закiнчивши огляд пiдземелля.
- Так, цю, - незворушно пiдтвердив Вiчний Мисливець, розводячи на майданчику мiж кам'яними брилами невеличке вогнище. Кiлька сухих гiлок вiн прихопив iз собою. - Називали її стiйбищем шамана. I допускалися сюди тiльки старiйшини племенi та найсмiливiшi й наймудрiшi мисливцi. Сидячи на цьому каменi, можна було побачити i танок шамана. Вiн танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тiнь.
- Як це? - не зрозумiв я.
Чингiс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пiзно.
- На тiнь, - повторив старий. Тепер, коли у печерi спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничiшою.
Я сторожко роззирнувся. У мороцi печери Роман, Орест i Чингiс теж зникли. Вiд них лишилися тiльки тiнi. Уся печера здавалася заполоненою безлiччю тiней. Чесно зiзнаюся: менi стало моторошно.
Тим часом Орест та Роман переходили вiд одного заглиблення у стiнi до другого, намагаючись виявити перехiд до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нiчого не знаходили.
- Не треба нiчого шукати, - мовив їм Вiчний Мисливець. - Я знаю хiд до головної печери шаманiв, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбiльшою таємницею мiсцевих шаманiв, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокi вороги з пiвдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племенi, привiв його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив iз печери в печеру, понадiвавши на голови шкiрянi мiшки, щоб нiхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, iшли за шаманом, наче слiпцi за поводирем. Потiм так само виводив їх звiдси.
- I бiльше нiхто не знав ходу? - здивувався Роман.
- Старшi люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тiльки один.
- I не пробували вiдшукати два iншi?
- Я не мав для цього часу, - стенув плечима старий. - Аян Курун завжди був на полюваннi. Бiлку стрiляв. Оленя стрiляв. Усе життя полювання.
- Невже їх справдi так важко вiдшукати? - мовив я, пiдсiдаючи до вогню.
- Неважко, - стиха мовив старий. - Є давнiй мудрий спосiб. Ось гляньте.
Вiн вийняв з багаття двi палаючi гiлки, i пiдiйшов до найближчого отвору.
- Бачите: полум'я рiвне. А тепер пiдiйдiть сюди.
Слiдом за старим ми зайшли за найдальшi стовпи. У виямку, що вiдкривався за ним, виднiлося чотири вузенькi проходи. Старий пiднiс свiй смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад i почало мерехтiти й гаснути.
- Де протяг - там i наскрiзний прохiд. У тому кiнцi його має бути печера. Це той хiд, який я знаю.
- Але ви казали, що є три входи до неї, - нагадав Роман.
- В цьому запевняли старi мисливцi, духи яких уже давно полюють разом iз духами древнiх предкiв. Я знайшов ще один прохiд, у якому вiдчувається такий же протяг. I пройшов ним. Виявилося, що вiн веде сюди з печери, у якiй ми щойно побували. Та хтось колись знайде i тi два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тiльки спочатку слiд повiдкидати камiння, яким закладено вхiд.
18.
Поки Вiчний Мисливець курив люльку, сидячи бiля вогнища, ми швидко повiдкидали камiння i побачили вузький коридор, що уступами вiв униз, в глиб гори.
- Ось це вже щось! - вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна рiч, йому хотiлося пошвидше розгадати таємницю цiєї головної шаманської печери. Та й менi - теж. Тiльки й того, що я не наважувався кинутися у прохiд поперед дорослих.
- Ну що, прохiд вiльний? - запитав Аян Курун вiд вогнища.
- Вiльний, - вiдповiв я.
- Тут справжнi катакомби, - додав Чорногора.
- От i добре. Але я не раджу вам iти туди, - мовив старий.
- Чому? - здивувався Роман. - Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?
- Нi, я так не вважаю. Навпаки, менi здається, що там буде звичайнiсiнька печера.
- То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасi ще три години.
- Як хочете, - похитав головою старий. - Аян Курун не радить ходити туди.
Ми здивовано мовчали.
- Можемо сходити туди й удвох, - шепнув я Чингiсовi. - Не сьогоднi, то через кiлька днiв.
- Звичайно, можемо. Ти менi друг. I якщо попросиш...
- Тiльки не треба таємних змов, - викрив нас Роман. - Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом пiдемо в розвiдку. Коли досягнемо печери покличемо.
- Чому ви? - спробував заперечити я. - Хiба ми не такi ж?..
- Не такi, - увiрвав мене Роман. - Мало що може трапитися нам на шляху.
- Це нечесно, - знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:
- Не можна так нечемно говорити зi старшими, - шепоче вiн.
- До чого тут нечемнiсть? - не розумiю. - Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?
- Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.
- Розумно, - погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув:
- Якщо мотузка закiнчиться, краще повертайтеся!
- А ми пiдемо слiдом, - прошепотiв я Чингiсовi. - Тримаючись за мотузку.
- Це iдея, - погодився Чингiс. - Так i зробимо.
Першим iшов Роман Чорногора. За ним - Орест... Якийсь час ми бачили їх постатi, потiм - лише рухливий промiнь лiхтарика. А згодом зник i вiн.
Час i нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повiтря. I теж потираю руки. Як Роман, якого останнiм часом усiляко намагаюся наслiдувати.
- То що, пiшли? - запитує Чингiс. - Давай менi лiхтарик. Я пiду попереду.
Дiд Курун розумiє, про що ми шепочемося, зацiкавлено озирається, але мовчить. I ми рушаємо.
Вiчний Мисливець щось гукає нам услiд. Але я вже не можу зрозумiти його слiв. Мене зачаклували темрява пiдземелля, якийсь таємничий шерхiт, що долинає невiдомо звiдки. Дивно, але у проходi нема жодного каменя. I стiни такi гладенькi, наче хтось обтесував їх. Невже й справдi обтесували?
В кiлькох мiсцях ми бачимо вiдгалуженi ходи. Вони значно вужчi й нижчi. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслiд за мотузкою. Подумки я хвалю обачнiсть Вiчного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нiкуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнiв: а раптом Роман i Орест самi заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь iз тих проходикiв? А раптом святилище шаманiв лишилося десь обiч нашого шляху?
- Чингiсе!! - неголосно кличу я.
- Що? - озирається вiн, спрямовуючи промiнь лiхтарика менi пiд ноги.
- А тобi не здається, що цьому пiдземеллю не буде кiнця?
Чингiс якусь хвильку мовчить.
- Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.
- Хтозна, може, й тягнеться, - бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохiд, що з'явився лiворуч мене. Не знаю чому, але менi здається, що там хтось стоїть. I дивиться на мене. I я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингiса.
- А чому не чути Романа? Давай покличемо.
- Не треба. Сам знаєш, що вони тодi подумають про нас. Скажуть: "Злякалися".
- Нiчого. Зате знатимемо, де вони. I взагалi... Так буде веселiше.
- Не треба нам таких веселощiв. Ми з тобою - мужчини. Нiхто не повинен подумати щось негiдне про справжнього мисливця.
Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що вiн жартує. Але я вже знаю, як Чингiс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухостi.
Я послухався його. I ми мовчки рушили далi. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сiру пляму.
- Там вихiд, - озирнувся Чингiс. - Це не свiтло лiхтарика, - додав вiн, пройшовши ще кiлька крокiв.
I в цю мить пролунав пострiл.
Ми завмерли вiд несподiванки. Лiхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингiс зняв палець з кнопки.
- Романе! - закричав я. - Романе, це ми! Не стрiляйте! Що там сталося?!
- Нiчого не сталося, - почувся спокiйний голос Романа. - Нiчого особливого. Iдiть сюди, бiсовi дiти. Хто вам дозволив стежити за нами?
Чингiс знову увiмкнув лiхтарик, i ми побiгли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все свiтлiше. Я вже був певен, що то вихiд, що нарештi ми видобуваємося на поверхню. I дуже зрадiв. Цi блукання попiд землею менi обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихiд справдi був. От тiльки скористатися ним не могли.
Ми потрапили у величезне пiдземелля, до якого, з поверхнi, через усю товщу скелi, було пробито досить широкий отвiр. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сiна, i крону сосни, яка неначе зазирала, цiкавлячись, що там робиться у висохлiй кам'янiй криницi.
Я думав, що, побачивши нас, Роман i Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова i пiшли слiдом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушницi напоготовi, вони дивилися вгору.
- Що там? - запитав я, проштовхуючись мiж ними. Нiби бракувало мiсця.
- Щось ворушилося. Он на тому виступi. Якраз пiд сосною, - мовив Орест. Це стрiляв вiн.
- А я кажу, що привидiлося, - продовжував їхню суперечку Роман. - Нiчого там нема. Давай краще оглянемо "святилище". Цiкаво, чим шамани залякували тут своїх темних спiвплемiнникiв.
- Не такими вже вони були й темними, як нам здається. Тайга вчить мудростi. Не книжної, правда... Але це треба розумiти.
Пiд отвором долiвка печери була увiгнута, наче туди упав метеорит, i навколо цього виямку лежали великi кам'янi брили. Так само, як i в тiй, другiй, печерi. Та привернули нашу увагу не вони. Неподалiк був ще один майданчик, i там ми теж побачили купу зчорнiлих кiсток. Першим їх помiтив Чингiс. I покликав нас.
- Дивiться. Це i є жертовник, на якому шамани приносили в жертву оленят.
Ми оточили жертовник. Ним слугувала досить висока i пласка брила. А неподалiк стояв камiнь, що трохи скидався на таке собi кам'яне крiсло.
- А це, мабуть, трон шамана, - проказав я.
- У шаманiв не було тронiв, - заперечив Чингiс.
- Але ж десь вони мусили сидiть.
- Шаман - не цар i не вождь. Звичайний знахар, - задумливо пiдтримав його Орест. I першим усiвся у це "крiсло". По черзi посидiли в ньому i ми. Так, справдi, сидiти хоч i не м'яко, але все-таки досить зручно. Було навiть щось схоже на бильця.
- Ми, король Луї дванадцятий, наказуємо!.. - бундючно виголосив я, прибираючи належного вигляду. - I взагалi, чи не стати нам усiм шаманами?
Ми посмiялися i почали оглядати печеру далi. Коли раптом Чингiс, який трохи вiдстав, пiдiйшов i попросив у Романа рушницю.
- Тобi не можна, хлопче, - вiдповiв Чорногора. - Дiтям до вiсiмнадцяти. Та й то - з дозволу батькiв.
- Дiтей тайгових мисливцiв це не стосується, - цiлком серйозно вiдповiв Чингiс. - Там, на виступi, справдi причаївся якийсь звiр.
- Може, амурський тигр? - докинув я.
- Тигри так далеко на пiвнiч не заходять, - заперечив Чингiс, - Дай рушницю, Романе. Я буду обережним. Просто стоятиму бiля отвору. Здається, там рись. А якщо рись, то головне, щоб не напала зненацька. А ви тим часом оглядайте печеру.
- Можеш покластися на нього, - пiдхоплююся зi свого "трону". Вiн буде справжнiм мисливцем. Я бачив, як вiн тренується. I вже не раз був на полюваннi. З дiдом i батьком.
- Ну, гаразд, - погодився Чорногора, трохи повагавшись. - Бери, вождь могiкан, - подав рушницю. - Тiльки пам'ятай: вона заряджена.
- Не хвилюйся. Я вмiю поводитися з рушницями.
Чингiс обережно взяв зброю, оглянув i вiдiйшов до отвору. Там вiн причаївся пiд кам'яним дашком i почав уважно стежити за виступом пiд сосною.
Печера видалася ще бiльшою, нiж здалося спочатку. З неї можна було потрапити ще до кiлькох дрiбнiших печер. Так от саме в тих печерах нас чекало найцiкавiше. Передусiм в однiй з них ми знайшли кiлька напiвзотлiлих шкур, що лежали просто на долiвцi. Оглянувши це пiдземелля уважнiше, ми вирiшили, що тут, напевне, була "лiтня кiмната вiдпочинку" шаманiв. Або, може, просто хтось тривалий час жив тут. Одначе, шкури мене цiкавили найменше, тому я одразу ж подався до iншої печери, досить довгої i низенької. Роману й Оресту можна було увiйти туди, тiльки пригинаючись.
Я добувся до кiнця її. Там печера була значно вищою i мала ще кiлька заглиблень. Ковзнув променем лiхтарика по однiй, другiй, третiй нiшi. I раптом - що це? В однiй iз нiш я побачив статуетку. Пiдiйшов ближче, взяв цей витвiр до рук. Менi вiдкрилося спотворене обличчя якогось древнього божка, маска, або просто обличчя звичайної некрасивої людини. Там, у глибокiй нiшi, було ще, мабуть, десятка зо два статуеток. Я почав оглядати їх одна за одною. Всi вони були приблизно однаковi за розмiром, але "божки" виявилися рiзними. Ну, справжнiсiнький музей! Менi аж дух перехопило.
- Романе, Оресте! - гукав я. - Iдiть сюди! Швидше! Подивiться, що я знайшов!
За хвильку обидва були поруч. Мене пiдсадили, я дiстав з нiшi ще з десяток таких статуеток.
- Слухайте, та в них тут виставка скульптури! - вражено вигукнув Орест. - I як майстерно вирiзьбленi!
- Так, видно руку майстра, - погодився Роман. - Що робитимемо з ними? По кишенях?
- А може, залишити їх? - несмiливо мовив я.
- Навiщо? - майже водночас запитали Роман i Орест.
- Не знаю. Вони тут давно стояли...
- А взагалi, це iдея, - почухав потилицю Роман. - Закласти камiнням i нiкому не говорити про них, а одразу повiдомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися цi статуетки?
- А так привеземо в селище, роздаруємо... Спробуй зiбрати їх потiм. А вченi передадуть їх до музею, дослiджуватимуть, - пiдтримав Орест.