Микола Пилипович ковтнув слину.
Парторг витримав паузу, обводячи слухачів поглядом, і, коли переконався, що потрібного враження досягнуто, повів далі:
- Темно було, тому він не бачив, хто це. Але, каже, відчуваю, що жінка. І давай вона на ньому стрибати. Ну він же особа духовна, пробував пручатися - а дзуськи, тримає його щось начебто й ніжно, але міцно. Отож раз вона на ньому відскакала, тоді трошки відпочила - і ще раз. А як на третій зазбиралась, то тут трохи попустила увагу, і у нашого батюшки права рука вивільнилася. Ну він, зрозуміло, обурений - чи бачено, щоб з духовною особою та таке виробляли? Тож намацує на шиї хрест, і хрестом її…
- По голові! - знову не втримався Микола Пилипович.
- Та ну! - Господар докірливо глянув на нього. - Чому по голові? Осеняє. Осеняє її хрестом. Хоча… - Він раптом зупинився. - Може, й по голові. Хто там знає. Ну вона, значить, злякалася, крикнула і теж заклякла. А сама на ньому сидить. І тут, каже батюшка, відчуваю я, що піднімається в мені великий гнів, і сам я не відаю, що роблю. Уявляєте? Так оце ж не відая, що робить, поклав він її на траву, і сам, значить, укатав три рази підряд, щоб знала, як над духовною особою знущатися.
Микола Пилипович закотив очі, щось у голові підсумовуючи і запитав:
- Це шо ж получається, п’ять раз?
- Що?
- Ну, удєлал її, п’ять раз підряд?
- Чому п’ять? - не зрозумів оповідач. - Три.
- Ну, два вона його, і три він її.
- Два та три… ну, значить, разом виходе п’ять.
- Брехня, - авторитетно заявив майор.
- Так вона ж відьма, - пояснив господар. - А відьми знають і не такі штуки. Крім того, він же в семінарії скілько років нічичирк.
- А їм хіба не можна?
- Тільки з дружиною, а він же неодружений був.
Микола Пилипович почухав потилицю. - Єслі так, тогда іще нічого, хоча скорєє всього брехня.
Петро переводив очі з одного співрозмовника на іншого, але рота поки що не відкривав.
- Ну, не знаю, - обурився парторг. - Я сам там не був, а за що купив, за те і продаю. Важливо, що він її угнобив так, що вона була вже ніяка. А ніч темна, тому він навіть не бачив, хто це. Помацав - молода наче, ну і все. Зібрав одяг та пішов. А на ранок люди кажуть - парторгова донька захворіла. Лежить не піднімається. Туди-сюди, лікарі нічого зробити не можуть. А дружина у парторга не зовсім була свідома, і вірила у всякі забобони, так от вона дочекалася, поки чоловік з хати, та й до попа - одчитай, каже, мою доньку, може, допоможе. Ночі діждалися. Щоб ніхто не бачив, що піп до парторгової хати ходе, бо самі розумієте, який це удар по ідеології. Ну, наш батюшка що - башлі в руки, будуть звуки, у цих служителів культа все просто. Збира свої ікони та до неї. Заходжу, каже, а вона лежить біла-біла. Він її за руку взяв і раптом відчуває - та сама рука. Тої самої, значить, що біля річки на нього напала. Це, значить, парторгова донька була відьмою.
Петро скептично скривив рота, він явно щось надумав, але поки що тільки уважно слухав господаря.
- Ну і сказала ця дівчина, що, значить, хоче, щоб батюшка її три ночі одчитував, тоді, значить, одужає. Каже, хай біля мого ліжка читає всю ніч, бо я так хочу. Ну а що таке хочу для парторгової доньки? Отож куди діватися батюшці - проти влади не попреш. А та, що була нареченою нашого семінариста, вона теж відьмувала, тут ви вгадали. І про цю історію, зрозуміло, довідалася, та й каже своєму жениху - це, каже, не просто так, бо та парторгова донька у нас на всю округу головна відьма. І якщо ти будеш біля її ліжка читати, тут тобі і гаплик, бо вона мстива страшно. Вони всім кодлом на тебе накинуться, тоді вже ані хрест не спасе, ані ікона. Але я тобі допоможу, навчу, як заховатися від неї. Каже, як підеш до неї одчитувати, то візьми з собою…
- Ну да, - втрутився раптом Петро, що до цього моменту не зронив жодного слова. - Це я вже десь чув. Парторгова донька літала навкруги нього на ліжку. А потім привели Вія, і він каже, підніміть мені цей…
Микола Пилипович раптом гучно заіржав.
Парторг образився:
- Що це ви вигадуєте справді! Нічого такого не було. Просто відьми хотіли його впіймати, а він врятувався і на цій своїй нареченій одружився. А нічого такого не було!
- Ну, не сваріться, не сваріться, - старший рангом взяв ситуацію під контроль. - Давайте краще іще по п’ятдесят.
Тепер він уже сам наповнив чарки, і суперечку втопили на саменькому їхньому дні.
Досвідчені фахівці у спілкуванні, наші колеги поступово перевели розмову на буденні теми - за землю, за політику і просто так. Господар нарешті сп’янів, а тому остаточно возлюбив київських науковців. Після другої сулії, коли молодший, а тому тверезіший Петро нагадав про необхідність повертатися додому, парторг уже як офіційна особа пообіцяв усіляке сприяння сучасній фольклористиці і, хоча й добряче похитуючись, особисто провів колег до дверей.
- Якщо там щось - завжди до мене звертайтеся.
Попрощавшись з гостинним хазяїном, фольклористи влаштували невеличку нараду тут-таки, біля хвіртки.
- Ну, про Вія ти йому класно засадив! - Микола Пилипович від задоволення покректував.
- А не буде всяке фуфло гнати! - Петро посерйознішав. - Ну, то що будемо робити, товариш майор?
- Поштарку цю нада спробувать. Як там її?
- Наталку.
- Угу.
- А що з дідом?
Обидва замислились, хоч після випитого це й було нелегко.
- Слухай, лейтенант, - старший групи, здається, і повинен був вирішувати у подібних випадках. - Нам яке заданіє дали? Ввійти в контакт, подго… - він замислився, -…тувать почву, связі.
Молодший уточнив:
- Спочатку знайти.
- Нехай. От і будемо іскать.
- А може, спробуєм-таки зі старим?
- Одна діскредітація получиться. Он же всьо бачить. Води в нього вже випросив?
Лейтенант почухав потилицю.
- Ну, хорошо… А завтра, мабуть, я спробую? Вона ж молода, мабуть, раз Наталка?
- Ага. А я сьогодні у хазяйки провірю, може, щось про неї знає.
- Цікаво, молоді відьми бувають? - запитав лейтенант.
Майор стенув плечима.
- Навєрно, - він глибоко зітхнув. - Чорт. Как іх взнавать хоть? Щоб одлічались чим-то, нє помніш?
Співрозмовник лише сумно похитав головою.
- Хотя б признак якой, а то - «взнавать по разговорах з насєлєнієм», а єслі вони не розкажуть?
- Ах ти відьма проклятуща! - рознеслося раптом вулицею, і супутники заклякли на місці. - Ах ти паразитка!
На подвір’ях прокинулись собаки.
- Ти глянь, що вона наробила!!!
- Сама ти відьма!
- Дивіться, людоньки, що та сука… Ой, тримайте мене!
Петро витріщився на Миколу Пилиповича. Забрехали собаки, радіючи несподіваній розвазі.
- Маруська?
- Так.
- Ну а вона що?
- Проститутка! І донька в тебе проститутка! Ви обоє як приїхали…
- А ти…
Хтось тихенько торкнувся Петрового ліктя.
- Добрий вечір, - почулося ззаду. - Гуляєте?
Хлопець обернувся. Біля паркану біліла чепурненька сукня.
- Ага. - Петрові губи самі розпливлися у приязній посмішці. - Слухаєм.
- Та то вони завжди так, - дівчина, здається, вибачалася за своїх односельців.
- Добрий вечір, Лєсєнька, какая ти красивая. - Микола Пилипович теж покинув слухати галас.
Дівчина опустила очі.
Вона одягла , мабуть, найкращу свою сукню і тепер стояла така гарненька та свіжесенька, що вечір навколо урочисто сяяв, а Петрові хотілося розвернути свої широкі плечі та зачесати скуйовдженого, певно, чуба.
- А ти що тут робиш?
- Я? Живу.
- Де? У парторга?
Вона засміялася дзвінко.
- У батька свого. Це він для кого - парторг, для кого - комерційний директор, а для мене - батько.
Колеги перезирнулися.
Дівчина знову посміхнулася.
- Я у сусідній кімнаті сиділа - батько не дозволяє влазити у розмови старших… У мене брат на п’ятнадцять років старший. Тому зі мною всі як з маленькою.
Очі стрельнули з-під брів і сховалися ніяковіючи.
Запала мовчанка.
Петро нарешті прокашлявся.
- А ти кудись зібралася?
- Та так… - Вона знову опустила очі.
Затріскотіли цвіркуни. Війнув вітерець, обіцяючи прохолодну й приємну ніч.
Леся стояла, перебираючи в руках хустину. Петро зиркав на колегу, поки той, нарешті, зрозумів логіку процесу.
- Щось холодає. - Микола Пилипович картинно позіхнув. - Піду я, навєрно, спать.
А чи бачили ви колись, як у полі жито зріє? А якщо бачили, то чи звертали увагу на те, що на краю, при дорозі, воно буває не зовсім звичайним - цілі пасма, чи то пак жмути, сплітаються між собою, закручуються, утворюючи щось на кшталт коси, наче хтось на вузол зав’язав. Бачили? Це називається скрутки. Там живе нечиста сила або принаймні вважається, що живе. Раніше, було, господарі лишали трошки нескошеного жита на зиму і закручували з нього скрутку, щоб нечисті могли там жити, а не ходили по землі, шкоди не робили. Зараз уже так не заведено, може, тому і ходять всякі по світі… та не об тім річ. Говорять люди, а вони знають, що говорять, що скрутки роблять відьми. Отак свого часу, коли ще Господь по землі ходив, іде він одного разу полем і бачить - якась жінка у полі порається. Придивився, а вона скрутки з жита робить. Відьма, значить. Подумав Господь - негаразд діється, і наказав житу до рук відьмі не даватися. І справді - тільки вона руки до колосся простягає, а воно ухиляється, пригинається, до рук не йде. «Що воно таке?» - подумала відьма. Підняла голову, бачить - Господь стоїть. Зрозуміла вона, що це він зробив, і каже спересердя: «А бодай би ти, - каже, - не дійшов, куди йдеш». Почув таке Господь, посміявся і пішов собі геть. Іде-іде, коли дивиться - а з місця зійти не може. Він до відьми, а вона сміється. Тільки коли зняв Господь з жита свій наказ, відпустила його відьма. «Іди, - каже, - собі з миром». І пішов він далі по землі чудеса творити. Історія правдива, хоч і дуже давня. У наші часи такого не трапляється. Хоч якби ви опинилися чудової липневої ночі серед житнього поля, то могли б почути легке шарудіння, тихі кроки, голоси. Хто там? Може, агроном вийшов перевірити, чи вже справді час жнива починати, а може, старі діди, що краще за агронома все знають? Що там біліє при дорозі? Нумо, придивімося уважніше, бо Місяць угорі, дарма що не повний іще, але світить, як ліхтар. Що воно там біліє? Начебто люди. Голів не видно, бо, здається, посхилялися… Господи, та це ж… тобто як вам сказати… Взагалі це жінки, двоє, і роблять вони щось, нахилившись вперед. Тільки… Тільки не вдягнуто на них нічого. Спокуса, прости Господи. Тому й біліють так їхні постаті на тлі золотавого жита. Тому й струмиться так місячне світло, відбиваючись від пружних півкуль, окреслюючи їхні форми, зриваючись донизу стрункими стегнами та гублячись десь біля землі. Це ж треба вночі таке побачити! От одна з них розігнулася, і стало видно, що це дійсно жінка, а точніше дівчина, молода зовсім, чорне розкішне волосся лежить по плечах, певно, заважає, якщо нахилитися, падає на обличчя і доводиться прибирати його за вуха, а воно тоді знову. Так, це справді зовсім молода дівчина, бо обернулася вона у місячному світлі, і стало видно все до дрібниць. Тримайтеся, хлопці! Вона одним рухом прибирає з очей неслухняну прядку, а тоді знову схиляється до своєї роботи, і стегна її, молоді, круглі, стають ще привабливішими, так що хочеться…
Пробачте. Її подруга, а що вони подруги, в тому нема сумнівів, бо хто б оце з чужою людиною в полі голим ходив, теж раз по раз розпрямляє спину - не через радикуліт, бо ж у молодої дівчини радикуліту ще не може бути. Вона теж молода, хоч і старша за першу, і стегна у неї кругліші, і ноги впевненіше тримаються за землю, а якщо б зайти збоку і подивитися на груди, коли вона отак от нахилившись стоїть… Вона торкається ними жита, і колосся, напевне, лоскоче чутливі пипки, тому випрямляючись, дівчина розминає груди руками, а під руками у неї справжнє багатство. Цій вже волосся не заважає, бо за міською модою воно підстрижене коротко. На відміну від молодшої старша подруга - білявка, і найбільш нескромний погляд міг би навіть підтвердити, що не фарбована, а справжня, як справжніми є ця ніч, це жито і цей Місяць над полем. Подруги перемовляються, а чи промовляють щось стиха під час своєї роботи, але що вони говорять, чує тільки колосся, бо навіть до Місяця ці слова не долітають. А куди вже нам почути те, чого не чує Місяць?
От дівчата випросталися і пішли собі полем, відійшли трохи далі та знову нахилилися, немовби знайшли щось. І навіть не знаєш, як на них приємніше дивитися, чи коли отак от стоять, чи коли йдуть, коливаючи стегнами, а у старшої, білявки, трошки подригують груди, бо вона твердо ставить ногу на землю, та й взагалі там є чому дрижати. Зате у молодшої ніжки такі, що за них не один хлопець душу заклав би. Та й взагалі не можна порівнювати жінок, особливо молодих, особливо красивих, особливо подруг.
Але щось ми забалакалися. Треба ж подивитися, що вони робили там, край дороги. А край дороги жито собі як жито, добре жито цього року, врожай буде, слава Богу. Тільки от кілька колосків сплелися якось дивно. Придивімося - та їх вузлом зав’язали. Що ж це воно таке? А оно ще один, а за ним ще. Еге, зачекайте, що ж це воно виходить? Зачекайте, зачекайте. А де наші подруги? Вони це бачили? Нумо, спитаймо.
Тільки нема вже нікого в полі. Не видно їх і на дорозі, а якби були, ми б обов’язково помітили у таку місячну ніч. Мабуть, пішли далі полем. Що, так-таки голі й пішли? Хтозна, але не видно більш нікого. Тільки скрутки з жита при дорозі і щербатий Місяць на небі, який все бачив, все знає, але нічого нікому не скаже - ні нам, ні вам.
Невиспаний Петро сумно крокував до пошти. І якого чорта в таку рань? Наче втече та поштарка.
Вчора вони запроводжалися пізненько, під місяцем, коли цвіркуни, немов скажені, тріщать з усіх боків, а степовий вітер огортає ніжною прозорою хвилею. Здебільшого мовчали, бо Петро тільки про людей був такий веселий та розкутий, але сам на сам чомусь знітився. Та й Леся не дуже знала, про що говорити з цим міським, освіченим - певно, сміятиметься з неї, з сільської школярки. Навіть не поцілувалися жодного разу. Якесь ідіотство вийшло, і, певно, дівчина це відчула, бо, врешті, просто вибачилась і пішла додому, хоча можна було ще гуляти й гуляти. На хлопцеве «Куди ти поспішаєш?» сказала: «Завтра рано вставати». Петро й зараз відчував ніяковість. Ще й від начальства отримав по шиї, коли повернувся: «Цей контакт не обусловлений необходімостю». Майор крутився на ліжку і був чомусь у поганому гуморі. А з самого рання… якого чорта?! Коли іще отак доведеться виспатися, щоб у селі, у чудовій екології? У людей його фаху сон завжди цінувався на вагу золота.
Село вже давно працювало. На подвір’ях крутилися тільки старі баби. А сонечко з неба обіцяло звичайну липневу спеку, і навіть важко було уявити, що там робиться вдень, у полі, коли до лісосмуги, єдиного захисту від пекучих променів, не менш як два кілометри, а вода в діжці край дороги іржава й тепла. Петро добре пам’ятав це іще з шкільних таборів. А потім з училищем скільки їздили. Смішно згадувати. Майбутні офіцери, а чого тільки не робили - і сапали, і косили. Навіть кавуни збирати одного разу довірила Батьківщина.
Пошта стояла на чільному місці, біля контори, і шлях до неї лежав повз центральний майдан. Якщо можна було вжити таке пишне слово до запилюженого голого клаптя землі із традиційною цементною фігурою скраю. Це був типовий шедевр із тих, що прикрашають собою і без того красиві колгоспні площі, і являв він собою жінку з піднятими вгору руками, а в цих руках виднілося щось велике і алегоричне - чи то сніп пшениці, чи рушники. Вочевидь воно мало символізувати боротьбу за врожай, а може, велич мрій радянського колгоспника. Біля самого пам’ятника починався паркан парторгової садиби. Петро на мить зупинився, згадуючи. Це ж треба, яку історію зліпив їм вчора парторг, Лесин батько. А вона, виявляється, з сусідньої кімнати все чула. От воно що - конспірація! Виявляється всюди ховаються вуха, навіть у селі, на природі.
Під пильним поглядом бетонної статуї Петро зупинився біля дверей з синьою вивіскою і, набравши повітря в груди, обережно прочинив стулки.
Сільська пошта теж нагадувала тисячі своїх сестер, розкиданих по колишніх центральних садибах наших колишніх колгоспів. Доміру пошарпана, доміру чепурна, квіти у вазонах, стенд із зразками оформлення кореспонденції та дерев’яна стійка. На стійці прикраса - жмутик скручених косою золотих колосків жита, така собі сільська ікебана, а за нею молода симпатична білявка. «Оце вона і є, - промайнуло у Петровій голові. - Наталка».
- Доброго ранку.
Дівчина, підвела голову і приязно посміхнулася, побачивши такого гарного клієнта.
- Та вже добрих півдня, - відповіла вона грайливо.
Клієнт, у свою чергу, наблизився до стійки і сперся на неї, отримавши змогу роздивитися свою контактерку докладніше. Вона була гарною, а втім, у нас всі жінки гарні, особливо у двадцять років. Коротко підстрижене біляве волосся трошки закручувалося біля вух, обмальовуючи і без того кругле личко. Літній сарафан відкривав приємної повноти плечі й натякав на такі самі приємні груди, що, знаєте, грішним ділом, хочеться помацати. З висоти Петрової позиції можна було побачити навіть трошки більше, ніж розраховувала дівчина, хоча хіба ми знаємо, на що вона розраховувала?
Петро посміхнувся на всі тридцять два зуби. Ґрунт для більш-менш тривалої розмови, таким чином, було підготовано.
- А я з Києва приїхав до вас, - досвідчений лейтенант не хотів здатися надто великим цабе, щоб не злякати дівчину, тому навмисне будував фрази дещо незграбно.
Поштарка відклала книжку, що читала весь ранок, і кокетливо поправила зачіску:
- До мене?
- Якщо ви зможете допомогти мені відправити телеграму.
- А чого ж не допомогти? Я для того тут і сиджу. Вам термінову чи звичайну?
- Просту-звичайну, як я сам. - Він перехилився через стійку і потягнувся до стосика жовтуватих бланків. Поштарка автоматично простягла руку туди ж, і пальці їхні зустрілися якоїсь миті на полірованій колись поверхні стола. Дівчина не зразу, але все-таки відсмикнула руку.
- Пробачте… А ви спритний. У столиці всі такі?
- Аякже!
Під уважним дівочим поглядом Петро взяв замусолену ручку і схилився над бланком. Він зрозумів, що обрав правильну тактику. Робити поштарці нема чого, а позагравати тим приємніше, що насправді вона була абсолютно не на Петрів смак. От з такими він почувався впевнено, легко входив у контакт, навіть іноді занадто легко. Не те що вчора на прогулянці, ішов як бовдур, наче не офіцер, а дійсно якийсь цивільний недоносок. Петро прикусив без того надгризений кінець ручки та скоса зиркнув на дівчину. Вона під його поглядом миттєво стрепенулася та взялася навіщось перекладати папірці з шухляди на стіл, а потім назад. Петро нашкрябав стандартний текст, мовляв, доїхав нормально, влаштувався нормально, все нормально, і приписав спеціальну адресу для таких повідомлень. Адреса була невід’ємною частиною їхньої легенди. Петро вважав це перестраховкою, але досвідчений майор поділяв думку начальства, що краще перебдіти, чим недобдіти, тому слідкував за виконанням інструкцій у чотири ока.
Ще раз перевіривши текст, лейтенант елегантним рухом простягнув списаний бланк через стійку.
Поштарка знову навіщось поправила зачіску.
- А я знаю, вас Наталкою кличуть.
- Звідки знаєте? - здивувалася вона.
- На вулиці спитав. Люди кажуть, там на площі пошта, а в ній дівчина сидить така красива, Наталкою звати.
- Ну, прямо вже й красива… - зашарілася з приємності дівчина.
- Так і сказали, клянуся!
Вона ще більше почервоніла.
- А я - Петро. Ми з колегою приїхали до вас з наукового інституту збирати фольклор.
- Надовго? - Вона нарешті взялася обробляти бланк телеграми.
- Поки весь визбираємо.
- Тоді надовго… А телеграма дружині? - спитала дівчина, не піднімаючи очей.
Петро засміявся:
- Ні, цього лиха ще не маю. Її обличчя миттєво розквітло щирою усмішкою.
- А де це ви «нормально влаштувалися»? Ой, ви пробачте, що я розпитую… - Очі стріляли з-за конторки, як завзятий кулемет.
Петро відчув себе мішенню на полігоні.
- Та нічого, розпитуйте на здоров’я. Нас тітка Тетяна на квартиру взяла. Леся склала протекцію.