- Де любов, там i благословення боже, - каже владика. - Добре, дiтоньки, я подбаю, що вас обох приймуть… Пiдiйдiть сюди ближче.
Хлопцi приступили до владичої руки. Обидва були однакового росту. Владика придивлявся пильно Петровi, дивився в його розумнi очi та гладив по голiвцi.
- Слухайте, дiти! Пiдете в свiт, а при пильностi вийдете на великих людей. Не забувайте ж нiколи, звiдкiля ви вийшли. Останьтеся до смертi вiрними синами православної церкви, не забувайте за рiдну стрiху, за наш бiдний руський народ. Я вже старий i бiльше вас не побачу на цьому свiтi. Поводьте себе так, щоб я мiг на тому свiтi вами радiти. Пам'ятайте, що моя душа i з того свiту зоритиме за вашими дiлами. А ось вам на спомин вiд вашого архiєрея. - Владика вийняв i дав їм по хрестиковi та позавiшував на шиї. - Нiколи з цим скарбом не розставайтеся, вiн вирятує вас iз дна моря, - я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашої церкви, на славу святої Русi!
Хлопцi були такi врадуванi, що не знали, що з ними робиться.
Аж старий Грицько нагадав їм, що треба поцiлувати владичу руку, та справив їх на мiсце. Таке вiдзначення для кульчичан розiйшлось блискавкою мiж народом. Люде товпилися пiд вiкнами школи, ставали на пальцi, щоби понад голови других побачити таке чудо-диво, щоби побачити тих хлопцiв, яких бачили щодня.
Тим часом пригода, яка скоїлася вранцi з нападом на владику, донеслася у город. Котрийсь з гiльтаїв добрався туди i оповiдав, прибiльшуючи страхiття: шляхти було там кiлька тисяч, усiх напасникiв перевiшали, а тепер лагодяться напасти на город i всiх перерiзати. У страха великi очi. Кожний, оповiдаючи далi, прибiльшував. Донеслось до городської старшини, i всi дуже налякалися. Позамикано всi ворота. Цехмiстри скликали свої цехи i роздавали зброю. На валах i мурах города появилися узброєнi люде. Народ молився по костьолах, благаючи божої помочi.
Православнi, бачачи це, думали, що з города нападуть на них. Запанувало велике подразнення. Шляхта стала готовитись до оборони. Кожний хапав, що в руки попало. Як не було шаблi, то вiдпинали люшнi вiд возiв. Треба було вибирати ватажка. Всi шукали за Грицьком, бо лише вiн мiг завести лад.
Шляхта не втерпiла i викликала Грицька зi школи. Стали йому розповiдати один наперед одного. З того вчинився пiд школою великий галас.
- Та-бо говори один, бо нiчого не розберу. - Вислухавши уважно, каже: - На те вони не зважаться. То якась сплетня. Коли б так справдi було, то хтось iз наших остерiг би нас, та ж там живуть i нашi люде. Треба справу провiрити. Пiдождiть на мене, лише спокiйно, не робiть галасу, не треба турбувати владику.
Вiн пiшов прямо пiд городськi ворота i, вимахуючи шапкою, каже:
- А що там, панове, так заворушились, чи татарiв вижидаєте?
Нiхто не знав, що йому вiдповiсти.
- Створiть ворота i впустiть мене до города, а то до завтра не розмовимося.
Сторожа на валах стала нараджуватись i порiшили, що не буде нiякої небезпеки, як одного чоловiка мiж себе пустять.
Створили ворота, i Грицько пiшов.
Шляхта за ним кликала:
- Не йдiть, Грицьку, то якась зрада.
Але вiн на те не зважав, пiшов прямо до ратушi, де зiбралися райцi радити над обороною города.
Усi дуже здивувалися, побачивши його тут. Всi знали добре старого Грицька Жмайла задля його вiку i розуму.
- Що у вас, панове, твориться? На вiйну готуєтеся?
- То ви нам вiйну готуєте, а ми лише обороняти себе будемо.
- Свят господи! А вам що у голову набрело? Хiба ж вiтання свого владики - то вiйна?
- Шляхта хоче на город напасти, - обзивається один, - за те, що якiсь гiльтаї вашого бiскупа зневажили.
- Хiба ж то ви тих гiльтаїв на наших послали? За те, що вони поважилися, дiстали таку прочуханку, що їм вiдхочеться; кiлька навiть повисло на гiлляцi, i на тiм досить. От розумнi ви голови. Тому, хто вам таке донiс, дайте киями, не лякайте народу даремне, бо справдi готово прийти до якої бучi.
- Поручаєтесь нам за безпеку города? - питає бургомiстр.
- То смiшне, ну, але для вашого спокою я вам поручаюсь. Грицько Жмайло вмiє додержати слова. - Грицько подав бургомiстровi руку. - А ви поручаєтесь, що городськi гiльтаї не будуть нас зачiпати?
- Поручаюсь.
- Отож по тiм словi бувайте здоровi, а як сонце зайде, йдiть спокiйно спати.
Вiн вийшов iз ратушi, бурмочучи пiд нiс:
- Оцапiли!
Опiсля - так у городi, як i на площi бiля церкви, - всi заспокоїлися.
Тут до пiзньої ночi гомонiло, як в улiю.
II
Про те, що того дня в Самборi сталося, довiдалися кульчичане, ще заки Грицько Жмайло вернувся до села. Котрийсь iз Кульчицьких вернувся ще того самого дня додому i тут розповiв усе подрiбно, як вiтали владику, як побили гiльтаїв, що дiялося в школi, яка честь впала на кульчичая через старого Грицька.
Деякi завидували Грицьковому родовi, як то мiж людьми буває. Iншi величалися тим. Вiстка йшла вiд хати до хати i, як усе, прибiльшувалась. Хрестики, якi подарував владика хлопцям, перемiнилися на щирозолотi. При тiм була велика мошонка з дукатами, якi дач владика старому Грицьковi на дорогу до того города, до великої школи, якої навiть назвати не вмiли.
Грицько Жмайло пересидiв у Самборi чотири днi. Вернувся аж по всьому, коли владика вiд'їхав до Спаського монастиря. Грицько з кiлькома значнiшими шляхтичами супроводжував його аж на мiсце. Хлопцi вернулися зараз другої днини, на святого Петра, бо нiчого їм було тут бiльше робити, а i додому кортiло їх швидше вертатися та почванитися в селi.
Розумiється, що тепер не мали супокою перед цiкавими. Запрошували їх до хати i частували медом та ягодами. Аж обридло безупинно те саме оповiдати.
Ровесники дивилися на них з пошаною, не смiли до них приступити.
Через тих чотири днi Грицько, держачи в кишенi владичий лист до князя Острозького, безупинно про те думав, як це велике дiло довести до путнього кiнця. Його мрiя здiйснилась, а тепер треба було подумати на розум. Вiн походив з шляхетського старого роду, тож хоч був худопахолком, як i уся ходачкова братiя, не хотiв посоромити себе перед князем, бажав виступити зi своїми правнуками достойно, по-шляхетськи. Поперед усього треба було подбати про гарну одежину та й зiбрати грошi на першi потреби.
По поворотi не давали йому сусiди спокою. Мусив усе розказувати подрiбно.
- Не в тiм дiло, панове, що тепер владика зайнявся хлопцями-кульчичанами, та й мене, старого вашого брата, пошанував, та ви подумайте, яка то честь буде для нас, як хлопцi в люде вийдуть, як будуть вченi. Тодi всякий спитає: а звiдкiля вони? Який їх рiд? Хiба неправду говорю?
- Правда, пане Грицьку, коли б вони лише добре велися та пильно вчилися…
- Най би не так! Дав би я їм, то не може бути. Мiй рiд не смiє бути знеславлений, ну, а старого Конаша знали усi, чесна була людина, а пословиця говорить, що яка яблуня, такий i овоч.
- Тiльки, пане Грицьку, от що я вас просив би: не посилайте вже ваших хлопцiв нi з кiньми, нi з товаром, хай уже доучуються, заки поїдуть, а то виходить з того шкода.
- Та яка шкода? -питає здивований Грицько. - Хiба ж вони якi гiльтаї? Говорiть, я зараз їх покараю. У мене того не може бути.
- Я не те думаю, а ось як: вийдуть з товаром чи там з кiньми на пасовисько. Зараз їх обсядуть хлопцi, та й вони давай розповiдати за владику, за хрестики, за екзамен. I зараз усi так заслухаються, що хоч стрiляй, не почують. А тим часом товар поволеньки - та й у царину. Товар - то розумна твар, зараз змiркує, що його нiхто не пильнує. Менi вже зробили шкоди на кiлька кiп, бiгме боже!
- Шкоду-то я вам поповню i вашої ради послухаю, - сказав Грицько.
Вiн став тепер передумувати, чим би хлопцiв зайняти до того часу, коли треба буде їхати. Ходив по обiйстю та думав. Часами говорив сам до себе пiвголосом, муркотiв щось. А далi пiшов пiд острiжок свого шпихлiра i вистругав двi ясеневi шаблi на боднарськiм стiльцi.
- Ось чим я їх займу. Неминуче їм треба буде пiти колись на Запорожжя мiж козацтво. Не завадить пiти вже з чимсь. Либонь, що я їх бiльше не побачу, треба тепер навчити те, що я знаю i чим на Запорожжi славний був. Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний Жмайло мусить цю штуку знати, то жмайлiвська штука. Дивись добре…
Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайлової штуки, А ця штука вимагала великої зручностi i вправи. Випрямивши руку напроти себе, обертаю- чи шаблю в малих колесах довкруги шаблi противника так, щоби шаблi "аж сплелись вкупу". Крутити так шаблею дуже швидко, не дати противниковi освободити шаблi з того сплету. Вiдтак нагло зiгнути руку в лiктi, а тодi шабля противника полетить у повiтря. Тодi вже махни раз по головi, та й годi. Цiла рiч у тiм, щоб виправити руку в кiстцi. До того треба заправлятися без упину день у день.
Така була теорiя Жмайлової штуки, якою Грицько величався i чудеса про те розказував.
Вiдтепер хлопцi не мали iншої роботи, як цiлу днину вправлятися. Грицько мiрився то з одним, то з другим, i кожного разу вибивав шаблю, як перце.
- Цього тебе нi в якiй школi не навчать, а це треба кожному шляхтичевi знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в поганих часах, а ще настануть гiршi. Це прочуває моя душа. Нам прийдеться обороняти наш руський православний народ, нашу церкву вiд латинства, вiд ляшнi. Будуть кривавi бої. Не лиш вчених нам треба, але i лицарiв. Тих, може, ще бiльше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, мої дiти!
- Цього тебе нi в якiй школi не навчать, а це треба кожному шляхтичевi знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в поганих часах, а ще настануть гiршi. Це прочуває моя душа. Нам прийдеться обороняти наш руський православний народ, нашу церкву вiд латинства, вiд ляшнi. Будуть кривавi бої. Не лиш вчених нам треба, але i лицарiв. Тих, може, ще бiльше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, мої дiти!
Такi науки давав старий частенько. Звичайно тодi, як вiдпочивали змученi. Тодi сiдав старий на приспу перед хатою, а хлопцi бiля нього, на землi. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця i двох хлопцiв…
Марко пiймав науку швидше i бiльше до неї прикладався. Може, тому, що цю штуку вважав власнiстю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну штуку, до якої почував змалку великий хист. Вiн добре стрiляв з лука, який собi сам змайстрував. Довiв до того, що стрiлою поцiляв птицю на деревi. Тепер, як наслухався вiд старого дiдуня, що їм прийдеться й лицарями бути, вiн пильнiше вправлявся в стрiляннi.
I так минав їм час непомiтно. Нiхто не кликав їх нi до якої роботи. Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по цiлих днях пiклувався хлопцями.
А крiм того, треба було думати про те, як їх виправити в Острог у школу.
Дiстатися з Кульчиць у такий далекий свiт було в тих часах нелегко. Хоч би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених, можна було перебратися через Янiвський лiс iз Самбора до Львова. Цього лiсу боялися люде дуже, бо там крилися розбишаки, якi нападали на подорожнiх, грабили та убивали або брали i перепродували людей. Треба було розвiдувати частенько в Самборi, коли збереться в дорогу до Львова товариство.
По городах були такi ватажки, якi брали на себе обов'язок перевести повiрену їм валку з города у город. То були люде досвiднi, проворнi i вiдважнi. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тiм, що треба було для нього на кожнiм возi везти трохи набору, а в дорозi годувати його на спiльний кошт.
В Самборi було таких провiдникiв кiлька, а найславнiший з них був Грицько Дрозд, мiщанин самбiрський, що торгував м'ясом.
Старий Грицько Жмайло знався з ним добре. Дрозд купував у Кульчицях товар i свинi на зарiз.
До нього звернувся Грицько, i вiн йому обiцяв, що як лише збереться компанiя, то дасть йому знати, а що не знає, коли воно буде, то треба бути напоготiвлi, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги.
Грицько, як вернувся додому, наганяв жiнки, щоби спiшили з шиттям бiлля. Сiльський кравець пошив їм капоти, i кожушини, та шапки. Грицько часто навiдувався до Дрозда. Вiн побоювався, щоби не втратити часу та цiєї осенi конечно перевезти хлопцiв в Острог. Хлопцiв мав вiдвезти батько Марка, Степан. Степан був кремезний чоловiк, вiдважний i проворний. З ними мав їхати наймит, Грицькiв пiдданий'. До дороги було все приготоване. Кiлька днiв по Спасi зайшов Грицько до Дрозда i довiдався, що валка зiбралась i за три днi вiд'їжджає.
Грицько дуже зрадiв i спiшив додому, мов на крилах.
- Хлопцi! Лагодьтеся в дорогу, позавтра їдете. В хатi Грицька заметушились, мов в улiю. Ладили вiз, харчi, бiлизну. Грицько викопав вночi з сусiка в стодолi скриньку з грiшми, рахував та передав Степановi:
- Може, там треба буде зложити який окуп, не можемо дати себе засоромити перед князем, що ми дiди. Треба буде i вчителям ткнути куку в руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той i їде. А з князем як будеш говорити, то пам'ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як i вiн, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде вправдi говорити владичий лист, та все ж не треба показувати себе дурнем. А в дорозi вважай, вважай, не дай боже напастi,, пропали би дiти, пропала би уся моя надiя, якби їх харцизи пiймали та в неволю турецьку продали.
Такi науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав замало, не все. Як наспiв час вiд'їзду, тодi i хлопцi отямилися, що їм приходиться покинути рiдне село, може, i на все. Їм стало жаль того всього: i рiдної хати, рiднi, ровесникiв, рiдних пiль i левад. В надвечiр'я вiд'їзду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотiлося, хоч дотепер радiли страх i рвались думкою в далекий свiт.
Хлопцi всю нiч не могли заснути. Над ними пересидiла заплакана Маркова мати. Як лише на свiт стало заноситися, усi були на ногах. Грицько наглядав, щоб усе було до ладу. По кiлька разiв оглядав воза й коней, чи що в дорозi не попсується.
Вже запрягли коней i мали сiдати, як Петро кудись пропав, наче пiд землю провалився. За ним шукали i кликали. Тодi Марко побiг кудись, кажучи:
- Я його зараз знайду.
Вiн побiг на цвинтар i тут справдi знайшов Петра. Вiн стояв навколiшки на могилi батькiв своїх i молився. Вiдтак поцiлував землю, взяв грудку землi, завинув у ганчiрку i поклав за пазуху. При тiм вiн плакав, аж заходився, i зовсiм не помiтив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи йому.
- Ходи, Петре, нам пора їхати.
Петро ще раз перехрестився, поцiлував землю i, встаючи, обтирав заплаканi очi.
Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дiдусем:
- Вiн ходив на цвинтар з своїми прощатися.
- Тепер попрощайся зi мною, з нами. - Старий обняв Петра i сердечно поцiлував. - Ти гарна дитина, що своїх батькiв любиш. Люби i нас так, як ми тебе полюбили.
Тепер стали всi хлипати, та прощатися, та обiймати хлопцiв. Коло загороди Жмайлiв зiбралося багато народу. Грицько пiшов до хати i винiс старезну закопчену iкону. Як уже рушали з обiйстя, старий стояв з вiдкритою головою на порозi i благословив їх образом. Ще на закрутi оглянулися хлопцi i побачили старого дiдуся на порозi. Побачили востаннє…
В Самборi треба було ще один день переждати, поки валка зiбралася. Хлопцi пiшли ще попрощатися зi школою та о. Атанасiєм.
Чимало зiбралося возiв пiд рукою Дрозда. Вiн здавався чоловiком непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була така сила, що, пiймавши вола за роги, валив його на землю.
У його валцi було яких п'ятдесят узброєних людей. Було кiлька рушниць, пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узброївся у що попало, щоби було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку i професiї, найбiльше купцiв з своїми пiдручними. Однi їхали до Львова по набiр, iншi верталися з Самбора до Львова.
Дрозд придивлявся кожному зокрема i оцiнював його бойову вартiсть. Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував.
Прийшов i до кульчичан:
- Що ж, панове школярi, їдемо, - будемо вчитися, га? Вчiмся, щоби не пiдсипали березової кашки… Ге-ге-ге…
В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня доїхати Янiвського лiсу.
Вже сонце сховалося, надворi потемнiло: не було мiсяця, лише звiзди мерехтiли по темному блакитному небi.
Степан уклав хлопцiв спати на возi, повкривавши їх кожухами. Сам присiв спереду побiч наймита.
Дрозд перехрестився тричi на церкву i поїхав на першiм возi, а всi рушили за ним. На останньому возi посадив свого челядника Петра, хлопа молодого, плечистого i сильного, як ведмiдь.
Петро з Марком лежали горiлиць i дивились на зорi. Вони перелiчували падучi зорi та молилися потихеньку за помершi душi. Загально було вiдомо, що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тiлом. Вози колихалися по нерiвнiй дорозi, а це наводило сон на людей, i всi дрiмали. Не дрiмав лише Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'ятi, бо на його вiдповiдальностi була уся валка.
У тому мiсцi розливався круто Днiстер з своїм допливом Стрвяжем i Верещицею. Було повно закрутiв, мочарiв, i лише той мiг туди вночi переїхати, хто знав добре дорогу. Пiд слiтну пору, коли води повиливали, нiхто не важився переїхати i вдень, бо частенько люде топилися в болотi. Хто не знав дороги, той не знав, як виминути тi зрадливi мiсця, що, нiбито порослi густою зеленою травою, криють пiд собою великi безоднi, з яких нема порятунку. Не було тут близько нi села, нi лiсу, хiба комиш та верболози, яких уночi вiд комишу та трощi не вiдрiзниш. А ще вночi, - люде присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, - лихий - дух святий при нас! - iз свiчкою по болотi, по безоднях ходить i блуд наводить. Хто нетямущий пiде за таким свiтлом, - пропав обов'язково. А коли хто, побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божої сили не встоїться, i свiтло загасить. Але зараз знову засвiтить. Один чоловiк з Конюшок Королiвських лише чудом божим вирятувався вiд смертi. Заблукався, збився з шляху i пiшов за свiтлом. Здавалося йому, що то в селi свiтять, бо свiтилося в кiлькох мiсцях. Аж натрапив на топiль i запався по саму шию. Довкруги почув чортячий регiт, - диявол радiє, бо душа без покаяння з тiла виходить. Чоловiк мав настiльки тямки, що кликнув: "Хрест святий, оружiє на диявола!" - i в тiй хвилi домацався ногами чогось твердого та надибав пiд водою гiлляки з верби, що в тому мiсцi в воду запалася. Тим вiн i вирятувався.
Про те всi постороннi люде знали, що тудою переїздили.
Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переїздив. Вже надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанiя на крайчику лiсу. Дрозд став гукати, люде прочуняли i стали заїздити вбiк та уставляти вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, i стали варити снiданок. Коням поклали пашу. Конi стрясували iз себе росу i форкали, радiючи, що вiдпочинуть.