Отож, 10 тонн корисного вантажу при 40 тоннах ваги самого корабля i 600 тоннах ваги палива - це, кожен погодиться, не дуже вигiдне спiввiдношення. Ми немовби мандруємо на величезнiй цистернi з паливом, у верхню частину якої вбудованi двi порiвняно малесенькi каютки!.. Але й таке спiввiдношення було нездiйсненним для людей, якi жили ще в п'ятдесятих роках нашого сторiччя, коли не був винайдений атомiт.
Так, тепер ще про атомiт i нашi двигуни, щоб покiнчити з усiм цим.
Уся центральна i задня частини астроплана являють собою величезний склад нового атомного палива, атомiту. Це - темно-бура масляниста рiдина, яка не замерзає навiть пiд впливом найнижчих температур. I ще вона майже зовсiм позбавлена в'язкостi: атомiт надтекучий, вiн вiльно просочується крiзь найщiльнiшi фiльтри, якими б дрiбними не були їхнi пори. Це дуже важливо!
Атомiт зберiгається в баках, з яких тонкими трубками надходить пiд тиском до камери згоряння. їх у нас три: одна, центральна, в хвостовiй частинi астроплана, i двi маленькi на кiнцях крил. Центральна камера потужний двигун, який розгонить корабель, а двi маленькi служать для керування, для поворотiв i маневрування в мiжпланетному просторi.
В атмосферi й стратосферi керувати астропланом можна за допомогою стабiлiзаторiв - це такi крильцята на взiрець плавцiв на хвостовiй частинi корабля, вони дiють зовсiм не так, як кермо на водi. Але ними користуватися можна лише там, де є атмосфера, - над Землею чи над Венерою. А в мiжпланетному просторi стабiлiзатори безсилi. Тут кораблем керують за допомогою маленьких ракетних двигунiв.
Припустiмо, нам треба повернути праворуч. Якщо б ми знаходилися в човнi, звичайному рiчковому човнi, то для цього досить було б мiцнiше натиснути на лiве весло - i човен, пiдштовхнутий злiва, поверне направо. Примiрно так i з нашими маленькими ракетними двигунами, вони нiби замiнюють нам весла. Якщо ми хочемо повернути ракетний корабель направо, то приводимо в дiю лiвий двигун. Вiн пiдштовхує лiву частину корабля - i повертає його направо. Дуже просто!
Значно складнiше влаштований самий ракетний двигун. Тут конструктори зiткнулися з дуже високою температурою вибухiв атомiту. Вона досягає 4000 градусiв. Такої температури неспроможнi були витримати жоднi старi вогнетривкi матерiали, вони плавилися - i двигун виходив з ладу. Тому довелось створити нову жаростiйку речовину, особливу пористу керамiку. З неї i зробленi камери згоряння двигунiв.
Атомiт просочується крiзь найдрiбнiшi пори в керамiчних стiнках камери i при цьому додатково охолоджує їх. Всерединi камер вiн вибухає з величезною силою i виштовхує з сопла ракети назовнi продукти вибуху у виглядi слiпучо сяючих газiв iз швидкiстю близько 12 кiлометрiв на секунду. Ось що таке атомiт!
...Я дуже втомилась вiд докладних технiчних описiв! Мабуть, я ще чимало пропустила, i тi, хто читатиме колись мiй щоденник, ще чого доброго скажуть, що їм не все тут зрозумiло. Але я не можу краще розповiсти про астроплан i його обладнання, я й так старалася з усiх сил. Попрошу Миколу Петровича передивитися цi сторiнки, може, я десь наплутала...
А поки що розкажу про iнше. Як я вже писала, астроплан знову лiг на правильний курс. Виявилось, що вiд удару метеорита вiн вiдхилився на кiлька градусiв усередину вiд його напiвелiптичної орбiти. Адже тут не можна говорити - на пiвдень чи на пiвнiч, на схiд чи на захiд. У нас немає сторiн свiту. Весь час величезне слiпуче Сонце заливає нас своїм гарячим промiнням злiва, з одного боку, не змiнюючи свого положення на небозводi, чорному, як вугiлля. Далеко позаду од нас ми бачимо нашу любиму Землю, вона весь час зменшується в розмiрах i тепер уже перетворилась на спокiйну далеку зеленувату планету. Менi дуже хотiлось побачити фази Землi - адже вона також, як i Мiсяць, проходить через рiзнi фази. Але для цього треба було б летiти навколо Землi. А нам вона здається весь час майже повним диском, хоча Микола Петрович i каже, що цей диск мусить потроху ущерблятися, бо ми переганяємо Землю в її русi по орбiтi. Але я цього не помiчала, хоч як приглядалась.
I пiвнiчне, i пiвденне небо, вживаючи земнi вислови, завжди перед нами. Повертаючи дзеркала перископа, ми можемо бачити на небi перше-лiпше сузiр'я в будь-який час: адже нас не вiдгороджує вiд половини неба обрiй Землi. А сузiр'я ми бачимо з такою яснiстю, з якою їх не доводилось бачити жодному астрономовi з Землi. I це зрозумiло: адже нам не заважає земна атмосфера. Тому ми зробили безлiч цiкавих фотознiмкiв зоряного неба. Цим займалась я сама як фотооператор астроплана "Венера-1".
Проте в нас є один ворог, з яким на Землi не доводиться зустрiчатись, принаймнi так щiльно, як доводиться нам. Це - космiчне промiння, яке пронизує майже все на своєму шляху i йде звiдкись з глибин Всесвiту. Вадим Сергiйович встановив, що головний потiк космiчного промiння йде з боку крабовидної туманностi Тельця, але вiн не певний, що немає ще й iнших напрямiв. Цей потiк дедалi посилюється i нинi спричиняє безлiч неприємностей для нас.
Вадим Сергiйович провадив свої дослiдження з самого початку подорожi. Микола Петрович каже, що цi дослiдження - найважливiше його завдання на першому етапi шляху корабля, бо експедицiя мусить пролити свiтло на природу i походження загадкового космiчного промiння. Спочатку це промiння день у день ставало активнiшим. А тепер, кiлька днiв тому, воно досягло якогось максимуму. Сокiл сказав тодi:
- Образно висловлюючись, ми летимо серед потоку космiчного промiння, який аж нiяк не слабшає. Нiколи не гадав, Що воно може досягти такої iнтенсивностi!..
Ван Лун жартiвливо озвався:
- Шкодую, нема парасольки вiд такого дощу. Може, треба винайти?..
Вiн iнодi дуже смiшно говорить, професор Ван Лун. I по-нашому, i не зовсiм по-нашому. I жартує з таким серйозним виглядом, що не вiдразу зрозумiєш. Але менi вiн страшенно подобається, такий розумний, завжди серйозний i стриманий, не скаже зайвого слова.
Так-от, Ван Лун пожартував вiдносно парасольки, якою можна було б прикритися вiд космiчного промiння; йому i на думку тодi не спадало, як нам доведеться ще згадувати його слова...
Насамперед, космiчне промiння позбавило нас радiозв'язку з Землею i вiдрiзало астроплан вiд земних постiв керування. Сталося саме те, чого побоювався Микола Петрович, i тепер нам доводиться уважно стежити за курсом корабля i, якщо треба, то вже самим виправляти його.
Я вже писала, що кiлька днiв тому радiозв'язок з Землею рiзко погiршав. Чiткий i ясний до того голос диктора Землi почав тонути в трiскотiннi i шумах електричних розрядiв. У мене було таке враження, нiби десь поблизу вдарила мiцна гроза, яка заважає нам чути радiопередачу з Землi. Спочатку це були окремi потрiскування й удари - як вiд гуркотiння грому. Потiм у репродукторi здiйнявся суцiльний гуркiт, голосу диктора вже не можна було чути, вiн немов з трудом пробивався крiзь хвилi того гуркоту.
Микола Петрович спробував слухати без репродуктора, через навушники, але довелося кинути i їх. Голос диктора зник зовсiм, заглушений розрядами.
З останнiх уривчастих фраз, якi долинули до нас, було зрозумiло, що й на Землi перестали чути нашу передачу. Тiльки там не було отих набридливих розрядiв, а просто сигнали астроплана почали слабшати, затухати - i зникли зрештою зовсiм. Ну, та це зрозумiло, адже ж наша радiостанцiя вiдносно слабенька, її потужнiсть не йде нi в яке порiвняння з потужнiстю земних передавачiв. I нашi сигнали просто заглушилися, вони не змогли пройти крiзь потiк космiчного промiння. А земнi сигнали, можливо, i проходили, але цiлком перекручувалися космiчним промiнням, i їх не можна було розiбрати.
Так чи iнакше, радiозв'язок з Землею зник. Добре, що хоч продовжували справно працювати нашi радiолокатори, встановленi в носовiй частинi корабля для виявлення зустрiчних метеоритiв. На їх чутливих зеленуватих сяючих екранах кожен, навiть найдрiбнiший далекий ще метеорит раптом викликає скривлення яскравої лiнiї, яка перетинає екран. I тодi зразу ж таки автоматично починає дiяти той чи iнший ракетний двигун на крилах астроплана, корабель трохи повертає вбiк, скривлення лiнiї на екранi зникає, i астроплан знову, так само автоматично, лягає на правильний курс, обiйшовши метеорит. Нi, зустрiчних метеоритiв ми аж нiяк не боїмося, доки працює цей надзвичайний радiолокацiйний пристрiй, чутливiший вiд якого завгодно телескопа i дiючий, як каже Вадим Сергiйович, "швидше думки".
Нас трохи захищає вiд космiчного промiння шар електрично обробленого свинцю, прокладений в оболонцi корабля пiд супертитаном. Проте виявилось, що цього надто мало, i скоро нам довелося переконатися в цьому.
Вперше ми вiдчули на собi вплив загадкового космiчного промiння цiлком несподiвано, зненацька, два днi тому, на двадцять третiй день подорожi. Сталося це так.
Ми спокiйно сидiли в центральнiй каютi пiсля вечерi i вiдпочивали. Ван Лун закурив свою люльку; вiн дуже рiдко робить це, стараючись економити повiтря. Але двi люльки на добу - його норма, дозволена Миколою Петровичем. I всi ми звикли до того, що пiсля обiду i пiсля вечерi Ван Лун урочисто закурює при допомозi Вадима Сергiйовича чи мене: адже йому надто трудно зробити це самому, бо хтось повинен обмахувати запалений сiрник, iнакше вiн . погасне. Завжди така процедура викликає веселi жарти, i ми смiємося; до того ж тютюн Ван Луна дуже приємно пахне. Одне слово, всi ми звикли, i люлька Ван Луна нiкого не дратує.
Нас трохи захищає вiд космiчного промiння шар електрично обробленого свинцю, прокладений в оболонцi корабля пiд супертитаном. Проте виявилось, що цього надто мало, i скоро нам довелося переконатися в цьому.
Вперше ми вiдчули на собi вплив загадкового космiчного промiння цiлком несподiвано, зненацька, два днi тому, на двадцять третiй день подорожi. Сталося це так.
Ми спокiйно сидiли в центральнiй каютi пiсля вечерi i вiдпочивали. Ван Лун закурив свою люльку; вiн дуже рiдко робить це, стараючись економити повiтря. Але двi люльки на добу - його норма, дозволена Миколою Петровичем. I всi ми звикли до того, що пiсля обiду i пiсля вечерi Ван Лун урочисто закурює при допомозi Вадима Сергiйовича чи мене: адже йому надто трудно зробити це самому, бо хтось повинен обмахувати запалений сiрник, iнакше вiн . погасне. Завжди така процедура викликає веселi жарти, i ми смiємося; до того ж тютюн Ван Луна дуже приємно пахне. Одне слово, всi ми звикли, i люлька Ван Луна нiкого не дратує.
Але цього разу, щойно голубуватий димок люльки поплив у повiтрi, Вадим Сергiйович раптом розсердився i гукнув:
- Пiд три чорти вашу люльку, Ван! Набридла вона менi! Не хочу!
Ми здивовано поглянули на нього: це було таким незвичним, таким дивним з боку м'якого, соромливого Вадима Сергiйовича. Проте виявилось, що несподiванки тiльки починались. Важко уявити собi, якi враженi були Микола Петрович i я, коли i професор Ван Лун, завжди такий стриманий i ввiчливий, ладний в усiх випадках пожартувати, як вiн це вмiє, тонко i дотепно,- раптом пiдвiвся з-за столу i повернув до Сокола нахмурене, роздратоване обличчя. Вiн гостро сказав:
- Вважаю, краще замовчiть. Ви менi теж набридли.
Сокiл спалахнув, його обличчя почервонiло. Вiн закричав:
- Це що за брутальнiсть? Та я...
Але Ван Лун не дав йому закiнчити фразу. Вiн уже стояв бiля Вадима Сергiйовича з занесеною рукою, великий i грiзний. Крiзь зцiпленi зуби вiн люто прошипiв:
- Просив краще замовчати. Iнакше знiмайте окуляри. Вони можуть зараз розбитися.
Ще мить - i Ван Лун мiг вдарити Вадима Сергiйовича. Проте цього не трапилося, бо Сокiл раптом зовсiм несподiвано заплакав... Не можна було зрозумiти, що трапилось. Я, витрiщивши очi, дивилася на обох. Сокiл дiйсно плакав; в нього на очах з'явилися сльози, вiн плакав, мов дитина. Потiм вiн опустив голову на руки i монотонно заговорив:
- Мене ображають... загрожують... ображають...
Вiн повторював однi й тi ж самi слова скривдженим голосом, в якому бринiли сльози. А Ван Лун стояв бiля нього з занесеним кулаком i лютим, роздратованим обличчям,- i в нього рухались м'язи на вилицях. Це було прямо страшно, i, головне, нiчого не можна було зрозумiти: за що вони розсердилися один на одного, що трапилось?..
- Миколо Петровичу, що це таке? - спитала я. Слово честi, менi було дуже страшно.
Микола Петрович мовчав, - i його обличчя не заспокоювало мене, на ньому було помiтне сильне напруження. Вiн лише зробив менi знак, щоб я не втручалась: нехай, мовляв, вони самi вгамуються! А потiм уже нахилився до мене i сказав:
- У кожної людини можуть бути такi моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискають враження вiд сильних переживань i розстроюються нерви. Ми надто багато працювали останнiми днями. Це, менi здається, бурхлива нервова реакцiя.
- Але їх треба заспокоїти! - вигукнула я. А Микола Петрович, навiть не вiдповiвши менi, з iнтересом вдивлявся в обличчя Ван Луна. I взагалi те, що вiн сказав менi, було остаточно незрозумiлим: нiколи ранiше Микола Петрович не залишився б осторонь, якщо б Сокiл i Ван Лун посварились. В цей час Ван Лун нахилився до Сокола i загрозливо сказав:
- Менi дуже гидко дивитись на вас. Ви не чоловiк, вас треба вчити. Прошу вставати i вiдповiдати по-чоловiчому. Допоможу вам сам!
Ван Лун схопив своєю мiцною рукою комiр пiджака Сокола i рвонув його. Вадим Сергiйович навiть не опирався. Безвiльно звiсивши голову, вiн усе ще плакав. А Ван Лун сiпав його з боку в бiк, i тiло Сокола безживно бовталося в повiтрi, як велика мертва лялька.
Я не витримала:
- Та що ж ви робите, товаришу Ван Лун? Киньте! Адже це божевiлля якесь!
Але Ван Лун лише похмуро покосився на мене i так само люто процiдив крiзь зуби:
- Мовчати, дiвчино. Коли говорять чоловiки, дiвчата - геть! Не їхня справа!
В одчаї я кинулась до Миколи Петровича, - i остовпiла, побачивши дивний, незнайомий вираз його обличчя. Очi його горiли, губи ворушилися i брови сiпались, коли вiн, немов увi снi, говорив:
- Зрозумiло, Ван Лун наб'є йому... Ну, давай, давай, Лун! Проте... подивимося, може, краще, щоб Вадим?.. Ану, подивимось !
Я схопила його за руку:
- Миколо Петровичу, що з вами? Невже i ви... так само...
Далi я вже не змогла говорити. Ще секунда - i я сама розплакалася б, як Сокiл. До горла пiдступав щiльний клубок, стало важко дихати.
Микола Петрович дуже уважно, нiби з трудом мiркуючи, дивився на мене. Але я бачила, що вiн опанував себе. Вiн поглянув ще раз на Вадима Сергiйовича, на Ван Луна - i, провiвши рукою по плечу, немов прокидаючись вiд важкого сну, кинувся до них:
- Ван Лун, залиште Вадима!
Ван Лун нiби не чув нiчого.
- Ван, чи розумiєте ви, що я вам кажу?
Ван Лун нарештi обернувся i якимись скляними, невиразними очима втупився в Миколу Петровича. Його залiзна рука все ще не випускала Сокола.
- Зараз-таки облиште Вадима, Ван! Я вимагаю цього. Як ви смiєте не виконувати мого розпорядження?
Ван Лун мовчав. Я з страхом дивилась на нього: адже так може поводитися хiба що божевiльний. Сльози пiдступали до моїх очей, я мiцно стиснула кулаки, щоб не розплакатись. Такi надзвичайнi люди - i так поводяться! Як це жахливо, цього просто не можна перенести!..
- Ван, облиште Вадима, я наказую вам!
Рука Ван Луна одiрвалась вiд Сокола, який так i повиснув у повiтрi, зiгнувшись у неприроднiй позi, з головою, що нiби впала на руки. I вiн все ще плакав!
- Iдiть сюди, Ван, - голосно наказав Микола Петрович, вимовляючи слова дуже роздiльно i твердо. - Ви не маєте права торкатися Вадима. Я наказую вам, чуєте?
- Чую, - глухо вiдповiв Ван Лун.
- Ви обiцяєте менi?
Мовчання.
- Обiцяєте, Ван? - повторив Микола Петрович наполегливо.
I тiльки тодi Ван Лун тихо, якимсь байдужим, чужим голосом обiзвався:
- Обiцяю.
Микола Петрович озирнувся. Його погляд спинився на циферблатах приладiв, з якими Сокiл працював перед вечерею. Вони все ще лишались невимкненими - адже записи треба було проводити безперервно, - i з автоматичного реєстратора повiльно виповзла вузенька паперова стрiчка, на якiй вiдзначалась iнтенсивнiсть космiчного промiння. Брови Миколи Петровича зсунулись. Хуткими рухами вiн наблизився до приладiв, кiлька секунд уважно вивчав показання лiчильникiв i запис на стрiчцi. Потiм так само хутко повернувся до мене:
- Галю, як ви себе почуваєте? Добре тямите?
Значить, вiн думав, що й я також... що й я божеволiю, як Сокiл i Ван Лун! Це було неймовiрно образливо. Адже ж я сама щойно старалась вивести його з дивного стану. Але я стрималась, хоча сльози душили мене ще бiльше вiд незаслуженої образи. Я вiдповiла:
- Так, Миколо Петровичу. Я тiльки не розумiю, що у нас тут робиться.
Тодi вiн ще раз позирнув на прилади, на Ван Луна, який стояв у кутку каюти i щось бурмотiв про себе, на Сокола, що, як i ранiше, висiв у неприроднiй позi в повiтрi. Потiм Микола Петрович похитав головою, обвiв поглядом каюту, мов розшукуючи щось, - i рiшуче покликав мене:
- Ходiмо, Галю. Зараз не можна гаяти анi хвилини!
Ми спустились у склад крiзь люк у пiдлозi каюти. Микола Петрович вiдкрив там великий ящик, вийняв звiдти два довгi рулони з щiльного сiрого i тьмяного металу i сказав:
- Несiть до каюти. Мерщiй, мерщiй!
Узявши ще два рулони, вiн поспiшив слiдом за мною. Ван Лун i Сокiл не рухалися з мiсця. Вони нiчого не помiчали, нi на що не звертали уваги.
За вказiвкою Миколи Петровича я розгорнула один з рулонiв i вкрила широкою металевою смугою всю бокову стiну каюти. Сiрий метал був дуже м'яким i слухняним. Потiм поверх цього шару я поклала другий i третiй. Сiрий метал укрив усю стiну. Микола Петрович надiйно закрiпляв його. А потiм вiн розпорядився:
- Давайте сюди Сокола, Галю!
Немов дитину, ми перенесли безвiльне тiло Вадима Сергiйовича до вкритої металом стiни, поклали його там. Микола Петрович полегшено зiтхнув i покликав Ван Луна:
- Ван, iдiть сюди.
Ван Лун люто, роздратовано поглянув у наш бiк. Видно було, що вiн не хотiв iти. Але заперечувати Миколi Петровичу вiн не змiг. Повiльно, нiби через силу, вiн наблизився до нас.
- Сiдайте тут, поговоримо,- м'яко сказав Микола Петрович, беручи його за руку.
Ван Лун все так само неохоче сiв. Всi мовчали. Не говорив нiчого й Микола Петрович, мов чекаючи чогось. Так минула хвилина, друга... I ось Ван Лун провiв рукою по головi, струсонув нею, наче прокидаючись. Вiн здивовано подивився на Миколу Петровича:
- Що таке? Думаю, я немов п'яний! Важка голова... Майже в ту ж мить пролунав i голос Сокола:
- Нiсенiтниця яка, чого це в мене мокре обличчя? Що тут вiдбувалось? I свинець чомусь на стiнi, - додав вiн здивовано, оглянувши каюту.