– Ні…Але…
– … А ввечері – додому. Чого вдома сидіти?
«Чому б ні?» – майнуло в голові. На хвильку завагалась, а потім прийшла до тями… Нісенітниця якась… Вона, суддя Дорош, зі хтозна ким поїде до Полтави… На чому? Може ще на звичайному автобусі? А може Ритин брат погано знає цього чоловіка? Щось у ньому було від її підсудних… Невловиме таке…. Так і свербіло запитати: «І де ви чалились?». Боже, який підсудний? Ідіотка запрофесійована!
– А хто ви?- зробила вигляд, нібито нічого про нього не знає.
– Я? Маляр…А!… До речі, Назаром кличуть.
– Маляр? Тобто художник? Доведіть… Тобто… Покажіть свої картини… А я – Ольга, – молола хоч би що…
Назар засміявся, а вона опустила очі додолу, як дівчисько. Потім таки опанувала себе і холодно та зверхньо відрізала:
– Вибачте, але… Не маю вільного часу.
– Ваша ласка…
… Вдома навіть вуха горіли від хвилювання. «Треба було поводитися якось інакше», – думала вона, бігаючи по кімнатах. Суддя…Так що вона й по життю суддя? По життю вона… жінка! Та й що їй такого запропонували? Дитячу екскурсію до Полтави? Денну. Дурна, от дурна… Сумовито оглянула стіни свого самотнього житла… Ігор там з родиною відпочиває, дочка із сім’єю покотила до чоловікової рідні, сестра з друзями на турбазі, а вона тут – одним-одна…
О дев'ятій годині вечора – пронизливий дзвінок у двері… Серце заколотилося… Спочатку вирішила: не відчиню. Та відчинила… А то Рита повернулася з гостей – і прямо до неї. Сусідка як завжди трохи потеревенила та пішла, а Ольга знов вмостилася перед телевізором, але щось їй не дивилося… Неуважно пробігла очами кримінальні справи і почала писати рішення… Та нічого не робилося… Тоді вона схопила сміття й побігла його виносити, сподіваючись когось зустріти. Та не зустріла…. Довго совала ключем у отворі, але ніхто за цей час не вийшов….
Тоді вона увійшла додому й заплакала. Їй так було шкода себе… Ось вона, поважна суддя. Але така нещаслива…. Що їй з того суддівства, якщо вона сидить тут самотня і не знає куди себе подіти?…Бігає, як дівчинка…. І згадала мамині слова: «Нема в тебе долі, доню…» .
О десятій вечора таки знову вийшла із квартири без ніякої причини… Підійшла до ліфту, зогледілася і … побачила Назара. Той стояв на верхній площадці і палив.
– Щось сталося?- спитав просто.
– Здалося, хтось кричить, – белькнула перше, що прийшло на розум.
– Це – кішка, – відповів, очевидячки теж перше, що спливло на розум.
Ніякої кішки й натяку не було. Стояла глуха тиша… Назар затягся й запитав:
– Не зважилися?… А то доведеться одному їхати…
– Хіба не маєте друзів чи знайомих?
– Без ліку…І друзі, і знайомі. Та ви спробуйте когось витягти з сімейного кола заради подорожі до Полтави. І подивитесь, що з того вийде… Ваші всі друзі теж мабуть з шашликами десь сидять, природу забруднюють… Так? Всі звикли на автівках подорожувати…. А що таке автівка для мандрівника? Зайвий тягар…. Паркуватися, заправлятися… До того ж людей з автіки не видно. Їдуть, як зашиті. Кондиціонера включать і – наче в скрині. Ось і доводиться іноді мандрувати самому…. Та й друзі – майже всі сімейні, як годиться… Хто їх відпустить?
– Гаразд… – начебто через силу погодилася Ольга. – Вмовили. О котрій?
– О шостій ранку виходимо на трасу й ловимо маршрутне таксі, яке буде їхати у тому напряму.
… Вона забігла додому і заходилася збиратися…. А о пів на одинадцяту зателефонував Ігор і почав у черговий раз скаржитися на своє приймацьке життя. Сидить він наразі у колі родини, а тесть вже задовбав своїми спогадами «як колись було». Він був напідпитку і міг у такому стані базікати годинами… Ольга відповіла якомога сонним голосом, що вже майже спить і таким чином відв'язалася від нього.
Назавтра рівно о шостій ранку вона вийшла з під’їзду і побачила Назара, вдягненого у ті ж такі старі від життя джинси і сіру футболку. На його спині висів такий самий вигорілий наплічник. Він критично обдивився свою супутницю та нічого не сказав, тільки невдоволено подивився на її туфлі і сумочку через плече… Вийшли на трасу й зловили маршрутку до Полтави. Ольга заплатила за себе сама, пам’ятаючи розповідь Рити про некомерційність свого сусіди. Та Назар й не поривався оплачувати її квитка. І слава Богу…. Приїхали – і прямо до Дому-музею Панаса Мирного. Дорогою Назар пояснив, що давно хотів там побувати, бо дуже шанує цього письменника.
– За що? – здивувалася Ольга. – Я пам'ятаю в школі тільки назву одного його роману. «Хіба ревуть воли…» здається.
– Хіба що здається… Він написав принаймні дві геніальні речі: «Хіба ревуть волі як ясла повні» та «Повія».
Ольга раптом пошкодувала про цю свою авантюру… Якийсь дивний цей Назар… На ботана не схожий, але таких вона не зустрічала навіть на лаві підсудних… Нарешті, підійшли до огорожі, відчинили хвіртку й потрапили у двір. Там нікого не було…
– Може, сьогодні вихідний?- запитала у розпачі.
– Та ні…Я дзвонив, сказали, що працюють.
Двір був доглянутий, тільки під лавою стояли три порожні пляшки з-під пива… Вони пройшли повз будинок у розкішний сад, і Назар увесь час качав головою… Нікого і ніде… Знов повернулися до будинку, аж тут із-за рогу вийшов кудлатий заспаний дядько.
– На екскурсію? Зараз покличу.
Під час екскурсії Ольга оглядала стародавнє начиння цього житла і уявляла, як тут колись жила родина…Незвичайна родина, адже глава її – письменник. У вітальні стояло старовинне піаніно, обідній стіл… Усе зберігалося тут з любов'ю, і то був якийсь інший світ… Зовсім інший. Світ не бізнесу, не грошей, не злочинців, а чогось світлого і справжнього.
Екскурсовод монотонно розповідала про життя, яке колись вирувало у цих стінах. Три сини, жінка-німкеня, повік хвора… А працював Панас Мирний, як і її сестра Катя, бухгалтером. Ненавидів свою професію та мусив утримувати родину…
Потім поїхали до музею Котляревского, але то була зовсім інша історія. Комерція тхнула від самих воріт. Там товклися якісь наречені з гостями напідпитку… Виявилось, що задля залучення туристів, вигадали, що Котляревський опікувався молодятами.
Потім, взагалі – новина… Котляревский тут ніколи й не жив! Просто побудували сільську хатку «під Котляревського». Вийшли звідти пригноблені… Схотілося знову до Панаса Мирного, до його садочка, до справжньої хатки, де дух письменника досі ширяє над тим благословенним куточком…
Зненацька Назар запропонував: «Поїдемо до Опішні!».
– Але вже п'ята година вечора!
– Там заночуємо, а вранці подивимося музей гончарного мистецтва.
– Де заночуємо?
– У мене в колегії є знайомі…
Ольга заколивалася, та хлопець і не наполягав… Щойно всілися біля пам’ятника галушкам трохи оговтатися, як зателефонувала донька. Вона відійшла осторонь й впевнила її, що просто вийшла до магазину за хлібом, а взагалі – все гаразд. Навіщо так сказала? А як щось трапиться, не будуть і знати, де шукати суддю Дорош. Поки Назар з'ясовував у перехожого, як дістатися Опішні, вона вирішила зателефонувати подрузі Валі і розповісти коротенько про свої пригоди. В принципі, культурна програма, нічого такого, але краще, щоб хтось про це знав. Потім підійшла до свого супутника і весело вигукнула:
– Поїхали!
Дорогою до Опішні на звичайному сільському автобусі Ольга вслухувалась у цікавий полтавський говір і уявляла просте життя селян з їх проблемами. Дійсно, в автівці таким не проберешся. Їй-то що…А ось Назар – художник і він напевно мусить бачити людей, перейматися їхнім життям…
А в Опішні на їх чатував дощ… Трохи посиділи на автобусній станції, сподіваючись перечекати, та дощ все періщив і не думав спинятися на догоду мандрівникам.
– Приїхали у свинячий голос, – засміявся Назар і запропонував тим часом щось перекусити.
Купили у магазинчику свіжої пухнастої паляниці і з'їли її, запиваючи кефіром. Потім пішли до колегії.
– Скрізь – гарні люди й усі мої знайомі, – засміявся Назар, коли сторож з магазину побутової техніки дав їм целофанову обгортку, якою впаковують коробки з під холодильників. Накрившись тим целофаном, вони попрямували до колегії. Коли прийшли, вже лише мрячило. Тепер Ольга почувала себе чудово поруч з цим дивакуватим чоловіком і значно впевненіше. «З ним не пропадеш», – чомусь подумала.
А знайомої Назара в колегії не знайшли… Поїхала у відпустку…
– Де переночувати? – перепитала почтива тіточка у коридорі. – Ми якраз готуємося до з'їзду гончарів, тож вільних ліжок не маємо. А згодні зупинитися на квартирі?
– Так, звісно.
Боже, думала Ольга. Хто б побачив суддю Дорош у цьому селі, то подумав би, що вона з глузду з'їхала. Тітки Марії, до якої їх привели, радо погодилася прийняти мандрівників на ніч. В квартирі було чисто і охайно… Господиня запропонувала диван у кімнаті, та Назар угледів гамак в саду і сказав, що обожнює спати на свіжому повітрі. Довго в хаті не затримались, а пішли гуляти селом. Через мокрий яр вийшли до клуба, а там – концерт з нагоди Дня незалежності. І тут Ользі знову стало незатишно, бо Назар чомусь поводився так, начебто приїхав сюди сам: підходив до селян, заводив з ними розмови, питав про якісь дурниці на кшталт – як врожай, чи вродила картопля і таке інше. Потім, не звертаючи на неї жодної уваги, пішов до школярів, познайомився, представився журналістом і поцікавився, як їм живеться, що то за концерт… І навіть не дивився, чи сунеться за ним його супутниця. Ольга прокляла своє рішення їхати сюди… У такій дурній ситуації вона ще не була ніколи в житті… Що робити? Іди шукати тітку, забирати свої речі, та – гайда додому? На чому? Просто пастка якась! Як звідси вибратися? Вона ж не просто приблуда якась. Вона – поважна суддя Дорош! І як вона погодилася на цю авантюру? Чи в неї памороки забилися? Чи приворожив її цей невдаха?
Нарешті почало темніти… І вони пішли шукати свій тимчасовий притулок. Знову потрібно було перейти через мокрий яр… Ольга ковзалась на слизькій траві, а Назар подавав їй руку, проте було враження, що він її не бачить. Коли вилізли з яру на гору, він присів на звалене дерево, кивнув їй сісти поруч, витяг з наплічника планшет і заходився малювати ескізи облич. Ольга мовчки вдивлялася в останні промені сонця, яке вже геть зайшло за небокрай. Десь заспівав соловейко….У серпні?
– А ви десь працюєте? – запитала спересердя.
– Дрібним службовцем на пів-ставки…
– Дрібним службовцем? Як це? Хіба ви не художник?
– Приходжу на роботу, відсиджую свої чотири години й одразу про цю роботу забуваю.
– Хіба так можна?
– Можна.
– А як називається ваша посада?
– Адміністратор.
– Адміністратор? – у Ольги полізли очі на лоба.
– Так. Мій друг – директор цієї фірми, ось він мене й тримає на пів-ставки. А з іншого місця мене б давно викинули під зад коліном.
– То ви – ледар?
– Чому ледар? Маю широке коло інтересів, – говорив і одночасно малював голови якихось жіночок у хусточках. – Я пишу картини, багато читаю… Але цим на життя не заробиш. Хіба всі повинні робити кар'єру? Я не хочу ніякої кар'єри. Я хочу просто жити… Через те мені близький Панас Мирний. Справжні творчі люди зовсім не захищені… Але так було завжди на Землі. Ви ж чули, що Панас Мирний працював бухгалтером, щоб годувати родину. А ви уявляєте, як то цілий день бозна чим займатися, коли в голові складаються зовсім інші сюжети? І вдома не відпочинеш… А троє дітей! А родину годувати! А жінка завжди хвора й зі своїми проблемами! А лікувати її треба, а дітей виводити у світ, а дати їм пристойну освіту!…
– Та що ви на ту бідну дружину в’їлися? Завдяки їй і музей зберігся… Якби вона не була німкенею, то була би наразі його домівка щось на кшталт «музею Котляревського». Поназбирали б по селах якесь манаття, видали б за музей Мирного й наживалися б на тих, що беруть шлюб. Хоча то – просто музей народного побуту.
– Вам цього не зрозуміти. Даруйте, але Панасу Мирному від цього не легше… Його музей потрібний нащадкам, тобто мені особисто… А Мирний може, якщо б не тягався на ту кляту роботу, ще який шедевр нам залишив.
– Кому це «нам»?
– Ви маєте рацію… Мені…І ще купці людей. Тим, хто живе після нього, і їм легше від того, що була в Україні людина, яка вміла писати справжні романи.
– Не розумію вас…
– Як би пояснити… От ви довго йшли до того, щоб стати суддею?.
– Так…
– І мрієте, що вас помітять, і ви станете суддею Верховного суду?
– Чесно кажучи, так…
– А ось уявіть собі іншого письменника – Бориса Грінченко. Людина народилася десь на Донеччині, і батьки говорили суто російською. А сам став українським письменником! Потім ще жалівся… Напишеш ту українську книжку, казав, та ще й мусиш її випускати за свій кошт. І так майже усі творчі люди, які не мають відношення до комерції…. І я…
Назар показав їй профіль одного дядька, з яким він розмовляв у сільському клубі, і пояснив.
– Своїми картинами я грошей не зароблю, бо вони позбавлені нальоту комерції. Колись художники малювали на побутові теми, і зараз то – шедеври. Наприклад, візьмемо знайому вам зі школи картину «Бурлаки на Волзі». Якісь бурлаки на далекій Волзі в царські часи… І це – шедевр, бо художник малював те, що бачив! А я написав картину – «Прохач в олігарха». Стоїть похнюплений інтелігент і просить грошей у олігарха, який на своїх тіньових оборудках нагромадив величезні статки. Неважливо, на що просить той інтелігентик. Може, щоб зберегти музейні цінності, які плавають у підвалах від розірваної труби. А може книжечку хоче свою видати, щоб залишити нащадкам роман про наше з вами життя… Ви ж знаєте, що ці олігархи та мільйонери – страшні «меценати»! Та за чиї гроші меценати? За гроші народу, який вони обібрали до нитки! Ці «меценати» запрошують на свята західних підтоптаних зірок, платять їм скажене бабло, а на цьому піаряться й репрезентують себе меценатами. А українська культура – у моторошному стані. Ніхто в неї не вкладає… І от я змушений сидіти довбаним адміністратором, щоб мати можливість писати картини, які може оцінять тільки після моєї смерті кілька людей, як невелика купка може оцінити творчість Панаса Мирного. І я цілком це усвідомлюю… До речі, щоб намалювати інтелігентну особу я в нашому місті нікого не знайшов для моделі. Спочатку шукав на вулицях та швидко зрозумів, що то марна праця. Пішов в інститути… Там трохи краще, та мені було потрібне обличчя інтелігента з діда-прадіда, а не від сохи… Довелося до Львова їхати. Там таких – навалом.
Ольга німувала… А Назар глянув на неї і одвернувся. Їй стало соромно. «Напевно думає, що сипле перла перед свинями… Та що йому відповісти? Я геть нічого не тямлю у його житті. Кинув родину… Ні слова про дітей. Хто їх годує і виводить в люди?».
…Вранці вони пройшли повз колегію, де почали з'їжджатися учасники з'їзду гончарів. В музеї їм не сподобалося… Особливо витвори сучасного мистецтва просто неба, які ніц не зачіпали у душі. Наприкінці екскурсії їм вручили по глиняній свистку, і – гайда додому.
… З порогу Ольга кинулася до крісла й довго сиділа, приходячи до тями… Як чудово провела свята! І так зненацька…. І так незвично…
Після ванни перевдягнулася в домашнє й зателефонувала Катрі.
– А ти знаєш, що письменник Панас Мирний усе життя працював бухгалтером?
– Та ти що? Колега?
– Так, Катю…І він ненавидів свою професію, яка, проте, надавала йому можливість годувати родину… А свої романи писав по ночах… Часто хатня робітниця бачила, як усю ніч в його кабінеті горіла свічка… А ранком він ішов на осоружну роботу. Катю, а ти давно перечитувала цей роман? Кажуть, що Мирний витончено описав там психологію злочинця, і що Достоєвський зі своїм Розкольниковим просто відпочиває…
– Хто каже?
– В Інтернеті прочитала…
– Ти що? Провела собі Інтернет? І з яких це вальтів ти зацікавилася українською літературою?
– Та ні, – зніяковіла Ольга. – Це я в Рити була й там… Зайшла розмова з друзями її брата, художниками…
Поклавши слухавку вона полізла до книжкової шафи, довго там рилася, поки нарешті не витягла з дальнього кутка сіру книжку, на котрій великими літерами було написано:
ПАНАС МИРНИЙ « ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ , ЯК ЯСЛА ПОВНІ »
Частина третя. Зброя та закон 1Зброя – це знаряддя вбивства. Перші види зброї – дрюки, списи, рогатини та гострі ціпки – людина виготовляла з дерева та кісток. Потім навчилися робити з каменю сокири, вістря копій, ножі, шкребки й багато чого іншого. Щоб одержати сокиру або спис кам'яний наконечник вставляли в заздалегідь приготовлене ратище і закріплювали його за допомогою шкіряних ремінців. В запалі суперечки або бійки такими дрюками, сокирами й ножами захищалися та нападали на ворога.
Вогнепальна зброя піддала жару людським відносинам… Приготувати порох дуже просто: треба змішати селітру із сіркою та товченим деревним вугіллям. Тиск газів, які виділяються при згорянні пороху у замкнутому просторі, росте доти, допоки не спричинить вибух. Вперше порох застосували у Китаї в VII столітті, коли візантійці користувалися сполукою на основі нафти й селітри. В XI столітті знаряддя для стрілянини порохом з'явилися і в арабів, а до Європи вогнепальна зброя потрапила саме з Аравійського півострова. Перші рушничні стволи, у яких був запальний отвір і свинцеві кулі, з'явилися в Іспанії й називалися вони "карабом". В XIV столітті чернець Бертольд Шварц (пам’ятаєте гуртожиток студентів-хіміків імені монаха Бертольда Шварца?)написав книгу "Про користь пороху».
Рання ручна вогнепальна зброя являла собою гранований залізний ствол довжиною близько 40 см, який висвердлювався всередині. Біля магазину робили отвір для запалу, з боку дула засипали порох, утрамбовували забивачем і вставляли снаряд (камінь, обгорнений ганчіркою). В запальний отвір встромляли тліючу паличку, а ствол прив'язували до ціпка. Таку зброю у бою звичайно не перезаряджали, бо на це знадобилося б багато часу. У середині XV століття з'явилася кругла свинцева куля, а наприкінці – ґнотовий замок, який вимагав постійного тління джгута, який перед пострілом затискали губками курка. Щоб вистрілити, потрібно було підняти кришечку полиці, і курок із ґнотом опускався до запалу за допомогою пружини. Така зброя називалася аркебузою й мала дальність прицільного вогню в 20 – 25 метрів. Наприкінці XVII століття поширився кремінний замок, а потім вигадали мушкети й нарешті, – знайомі нам гвинтівки, які дали змогу стріляти на великі відстані. Нарізна зброя в багато разів збільшила дальність польоту кулі й точність пострілу. Саме гвинтівка визначила появу в майбутньому снайперських підрозділів.