– Заробив сам – дай заробити іншому, – металевим густим голосом, який не личив його кволій статурі, говорив директор. – З теперішнього часу ми будемо рахувати, скільки вінирів буде вставлено за місяць кожним з вас… З початку наступного місяця то буде показником вашої роботи. Так само, як і кількість видертих зубів і вставлених імплантатів. На підставі цього нараховуватиметься зарплата. Побачили відсутність зуба або направили клієнта на видирання – наполягайте на імплантації. Зрозуміло? Питання є?
З залу пролунало якесь питання, проте Ольга його не дочула… А директорові очевидячки воно сподобалось. Він з розумінням захитав голівкою і весело пирснув…
– Канали? Комусь не подобається, що канал не по всій довжині пломбуємо? Я тисячу разів казав… Ви – просто новенький… Зрозуміло, що в нас бракує необхідного обладнання… Час на кожного пацієнта – обмежений. Кому не подобається – надсилайте клієнтів до доктора Івушкіна… Він їм за 1000 гривень на спеціальному обладнанні обробить канал і по товщині й по ширині.
Ольга запанікувала…. Вона втямила, що опинилася на заборонених зборах якихось шахраїв… Ватяними ногами, допоки не вмикнули світло, вона немов ящірка вислизнула до коридору, благаючи Бога, щоб нікого не зустріти, а тим більше – доктора Топова.
Додому вона дісталася швидко і з міського телебачення довідалася, що стосовно смерті прокурора порушено кримінальну справу за статтею «Необережне поводження зі зброєю». Кореспонденти пожалілась, що мають купу питань, на які влада відповіді не надає.
Несподівано хтось постукав у двері. Рита? Але то був Назар власною персоною. Зайшов просто так… Разом подивилися новини про смерть прокурора і хлопець запитав, чи має вона чимось з ним поділитися, про що телевізійники не знають. Ольга сказала, що сама ще нічого не знає. Тоді Назар розреготався.
– Як іноді доля кумедно поводиться! Зранку поважна людина йде на роботу… Як звичайно, вона має купу таємниць, про які городяни не здогадуються. А опівдні ця поважна людина – мертва! І тут збігаються телевізійники, громада і всі питають одне одного: «А чому це, коли саме гаряча робота, районний прокурор о десятій ранку опинився в приватному ресторані та ще й з рушницею в руках? Ах! Виявляється, йому просто подарували рушницю і він пішов її вистріляти. А що то за подарунок такий – рушниця? Щось я не чув, щоб зброю можна було подарувати у якості сюрпризу. Далі… Подейкують, що статки у прокурора оцінюються майже в мільярд доларів, діти вчаться за кордоном, а жінка не вилазить з Європи. Все вилізло назовні… Все, що приховував, про що здогадувалися, та всі помовчували.
Ольга не відповідала… Вона згадала одного суддю апеляційного суду, в якого донька вчиться в Лондоні, а жінка в проміжках між бібліотекарською діяльністю теж не вилазить з Європи. Та всього цього вона художникові не розповість, звичайно…
…А вночі їй снився жахливий сон… Вона сидить на таємних зборах, де обговорюється страшний злочин. Вона побоюється, що зараз ввімкнуть світло і всі побачать, що вона – не з їх кодла…. Вона розуміє, що стала випадковим свідком чогось страхітного, і як законослухняна громадянка, вона мусить донести… І от яскраве світло нагло розлилося по залу!… І вона побачила багато людей у білих халатах, які чомусь дуже нервували. Аж ось вони загомоніли, все більше збуджуючись. І тут ввели попід руки доктора Топова. Той йшов наче сліпий, тицяючись об крісла. Нарешті він зупинився й скрикнув: «Підніміть мені повіки!» Миршавий директор особисто підняв його повіки, і тоді Топов подивився просто на Ольгу своїми скляними очами й хрипко вигукнув: «Ось вона!». И тут в руках у білих примар десь взялися звичайні слюсарські обценьки…. Зграя в білих халатах поволі оточила її, клацаючи тими обценьками…
… Ольга прокинулася зіпрілою і з серцем, яке шалено калатало… При цьому вона цокотіла зубами, одночасно радіючи, що є чим цокотіти…
4
Сашко Минтус спізнювався на роботу…. Маршрутка, у яку він ледве вліз, рухалася повільно, бо попереду їх котив якийсь Бандерлог, злий на увесь світ за те, що його завжди випереджали колеги по маршруту… Про це водій щиросердно оповістив пасажирів, які нарікали, що вони сунуться як черепахи. Згодом всі схопилася за телефони… Лише Сашко сидів мовчки, бо попереджати когось про запізнення не було жодного сенсу…..
Нарешті він дістався робочого місця, перебрався в однострій з написом на спині «ЕКСПЕРТ» і сів за стіл. Кабінет його був невеликим й по-чоловічому недоглянутим. Ні квіточок тобі, ні серветок… Нічого такого, що б надавало затишку… Чоловік прибрав з очей склянку з недопитим вчора чаєм, зітхнув і почав набирати на старенькому комп’ютері результати вчорашньої експертизи… Його заповзяту працю перепинила мелодія. Втім стара Nokia була суцільним мотлохом й посеред розмови, як зазвичай, розрядилася. Кинувши телефон на стіл, експерт витяг зі столу чистий аркуш паперу й вивів на ньому дрібним, кордубатим, суто чоловічим почерком:
Начальникові РВВС
експерта-криміналіста Минтуса
Олександра Дмитровича
Заява
Прошу звільнити мене за власним бажанням
Дата Підпис
Раптом двері відчинилися і до кабінету зайшов опер Ткаченко – невисокий хлопець міцної статури. Побачивши аркуш з заявою, він сумно зітхнув:
– Не передумав?
– Ні… На 2000 гривень вже жити не можу, а там – 4500 чистими. Різницю відчуваєш?
– Відчуваю.
– І так затримався… Був найстаршим тут… Відтепер ти будеш.
І Сашко заходився виймати із шафи книжки за намальованими на обкладинках зброєю, кулями і таким іншим. Опер сів на його місце і з сумом дивився на товариша.
– Ні… Цю вам залишу, – витер рукавом пил з великої новенької блискучої різнокольорової книжки. – Це – атлас зброї, спонсор купував….
– Який спонсор?
– Та проходив по справі один бізнесменчик…. Затримали його за якусь дрібницю, хлопці його накрутили, а той: що хочете, а я не винуватий. А ми кажемо: купи таку-то книжку на ринку – 200 гривень коштує і йди додому. Потрібно ж якось крутитись.. Держава ж нас майже не фінансує! А мужик той грошовитим був. Йому ці двісті гривень, як тобі п'ятак. Зрадів, аж до стелі підстрибнув… За годину його дружина принесла цю книжку і на додачу ящик коньяку… Той і пішов втішений… І ми залишилися тут не менш втішені. Так… А це – моя. За свої купив. Забираю…
Ткаченко скоро пішов, а Сашко сів на своє місце й подивився у вікно. В його очах був сум… Шкода було йти з міліції… Адже любив свою роботу… Та треба утримувати родину, виплачувати борг за комунальні послуги, а дружину покласти до лікарні… На операцію лікарі просять 15 тисяч гривень, а де їх взяти? Та й РВВС наразі наповнений жовторотиками зі школи міліції або юрфаку. Почував себе останнього часу, наче динозавр… Він взяв свою заяву і попрямував до начальства. У коридорі він угледів дебелу дівчину з мікрофоном й хлопця-оператора з кінокамерою і остовпів… Що сталося? Хто їх пропустив? А груба дівиця з головою схожою на кубик, впевнено відчинила двері своїми з добрий кавун грудьми й зайшла до кабінету слідчих. За нею протиснувся оператор….
Коли Сашко йшов від начальства з підписаною заявою він зупинився перед кімнатою, де зникла преса, й у щілинку побачив слідчого Замотайла, який давав інтерв'ю просто на робочому місці. Перехопивши опера Кутика, який біг повз нього, він спитав:
– Що це таке? Хто це такі?
– По справі Забарова начебто.
– А що такого в тій справі? – здивувався Сашко. – Нехай у суд ідуть, там зараз слухання, я того тижня сам там свідчив.
– Кажуть, суддя їх поперла разом з кінокамерою.
– Слушно зробила…
У щілинку він почув, як дівиця ставила питання різким, зависоким для її статури голосом:
– Вбивство посеред білої днини…. Чому без обтяжуючих обставин? Ми ведемо власне розслідування, і багато свідків стверджують, що Забаров знаходився у стані алкогольного сп’яніння. Що ви можете розповісти про це громадськості?
– По-перше, – гудів роздратований Замотайло, – якщо маєте свідків, то ведіть їх до суду. Саме зараз йде судовий розгляд. А громадськості я скажу наступне: не плодіть вбивць, то і міліції не буде чим займатися.
– Подейкують, що Забаров – психопат, що він розмахував пістолетом з будь-якого приводу, – пронизливим голосом наполягала журналістка, напираючи на Замотайла своїми кавунами.
– Це – справа судової психіатричної експертизи. Від себе скажу, що мені він психопатом не здався. І взагалі слідство провадила прокуратура, і я не розумію, чому ви прийшли до мене. Я тільки відкрив справу…
– Прокуратура відмовляється давати коментарі. Це – закрита організація й ми з ними ще розберемося.
– Бо коментарів немає.
– Що ви хочете сказати громадськості із приводу злочинності?
– Прокуратура відмовляється давати коментарі. Це – закрита організація й ми з ними ще розберемося.
– Бо коментарів немає.
– Що ви хочете сказати громадськості із приводу злочинності?
Тут Сашко не витримав і зайшов до кімнати. Втрачати йому було вже нічого.
– Я скажу громадськості! – крикнув він і повернув камеру просто на себе. – Слухай , громадськість, що я тобі скажу… Я того тижня був у суді, коли розглядали справу Забарова, і я тебе там не бачив. Це тільки у вашому грьобаному телевізорі сидять глядачі на широких ослонах і зойкають та охкають за вказівкою режисера. А тобі, громадськість, чхати як на потерпілого, так і на підсудного! Ти Забарова зростила, випестувала, ти навчила його стріляти, ти дозволила йому ходити з пістолетом вулицями міста… А вони, – і Сашко повернув камеру на дівицю, – полюбляють писати про корупцію в судах та слідчих-гестапівців… А коли йде суд, то тебе, нешанована моя громадськість, там нема, хоча судові засідання відкриті – будь ласка, приходь, дивися й роби висновки… Я б навіть таке ввів: усіх підлітків водити по судах. По одному водити! По одному і в супроводі вихователя! Щоб вони бачили, до чого призводять хвастощі, погане поводження й небажання вчитися. Та що підлітків? Кожного твого члена, громадськість, кожного обивателя треба зобов'язати відвідувати суд хоча б раз на рік!
– А ви хто? – спитала ошелешена журналістка. – Відрекомендуйтеся нашим глядачам.
– Хоч би хто, – плюнув Сашко й вийшов з кабінету.
За годину до нього зайшов слідчий Замотайло.
– Ну ти й даєш… А я до чого дійшов…- пожалівся він Сашкові. – Захищав Забарова як тільки міг. Бо розлютився… Ця дуринда намагалася перекрутити факти і показати Забарова якимось маніяком. Ну який з нього маніяк? Дурень він, а не маніяк!
– А навіщо ти взагалі з ними говорив?
– Так з дозволу начальника! У нього з директором студії свої відносини… І на якого біса їм здався той Забаров?
5
Лисенко вийшов з дому, та куди іти ще не придумав… Вдома панувала гнітюча атмосфера. Жінка хоч прямо не обвинувачувала його в тому, що сталося, проте увесь час мовчала, і то мовчання було важким….
Мишко Лисенко був кволим і миршавим чоловічком. Про таких так і кажуть: чоловічок. Десять років тому він розлучився із своєю першою дружиною, худенькою і непримітною жінкою. Розлучилися вони тихо й мирно, бо спільних дітей не мали. Тоді Лисенко ще працював на заводі слюсарем, а після розлучення пішов столяром на приватну фірму. Довгенько він не одружувався, і вважав, що з жінками на основі шлюбу назавжди покінчено… Але якось у п’ятницю навідався до горілчаного магазину, який розташовувався навпроти фірми, де він працював. Мишко неквапно базікав із продавчинею про те та про се, як раптом до них підійшла стрижена рудоволоса жінка, вища його на цілу голову. Вразили її губи – великі та м’які, і вже трохи обвислі. Він уявив, що колись ці губи, напевно, були червоними й пружними, але зараз звисали, як нагадування про колишню соковитість. Жінка щось запитала в продавщиці, а потім, щось сказала і йому з посмішкою… Лисенко відповів. Поговорили про щось стороннє і незначуще, і не очікуючи сам від себе такого шляхетного жесту, Лисенко купив пляшку шампанського й запропонував тут таки й розпити. Рудоволоса на диво не відмовилася. Потім Лисенко провів нову знайому до трамваю, і вони зладилися на наступну п'ятницю на цьому ж місці. Та в умовний час Лисенко нікуди не пішов… Втім доля вже міцно у нього вчепилася… За місяць вони з рудявою випадково (а може й не випадково – біс його знає!) зустрілися в дверях того самого горілчаного магазину, і Тамара (так звали ту жіночку) запитала, чому він тоді не прийшов, бо вона таки чекала. Лисенко почав щось бурмотати, та рудоволоса наказала обов’язково бути тут найближчої п'ятниці…
І Лисенко поплентався до того фатального магазину… А за два тижні він вже переїхав до Тамари, яка проживала самотньо в трикімнатній квартирі, бо її син Микола мешкав у своєї чергової пасії. Микола спочатку Лисенка не сприйняв, вважаючи, що цей миршавий чоловічок – чергова материна примха, яка незабаром мине. Вітався з ним через губу й кривився, коли поряд зі своїми черевиками 45-го розміру бачив у передній Мишкові майже дитячі тухольки. Та Лисенко залишився…. За рік Микола упокорився, і навіть став називати свого чи то вітчима, чи материного як тепер кажуть цивільного чоловіка, Мішанею і навіть взяв його під своє заступництво. Після того, як вони з Тамарою офіційно зареєстрували свої відносини, на сімейних святах Мишка садовили на чолі стола. Микола поблажливо ляскав вітчима по плечу, а на роботі Мішаня розповідав товаришам про свого пасинка з гордістю і підлесливо. Згодом Тамара підняла його авторитет в сім’ї на таку висоту, що в Лисенка закружлялося в голові. Він уже й сам повірив у те, що він – винятковий мужчина. На фірмі, де він працював, щоправда, його знали ще до цього шлюбу, тому трохи посміювалися. Зате в тих місцях, де його не знали колишнім, він поводився начебто кум королю, сват – міністру. Він навіть голос змінив і став брати на тон нижче, напружуючи горло. Це він у Кучми колись примітив. Той теж був незавидним чоловічком, проте аби здаватися поважним – піднімав підборіддя і напружував горло. А тут ще й дружина понесла все його взуття до шевця, і той зробив Мішані спеціальні стовщені підметки. І той, як Саркозі, здавався вищим поряд зі своєю супутницею, хоча й з підметками на півголови не дотягав до Тамари.
Він дуже пишався своєю новою родиною… Та одного разу засоромився дружини… Їхали якось на роботу вранці в маршрутці, бо вставали разом біля того самого рокового магазину, де торгували горілчаними напоями. Маршрутка уявляла собою звичайний автобус на двоє дверей. У їхньому місті то була звичайна річ: ошукати городян, де тільки можливо. Тамара сиділа біля вікна, а він – поруч. Тут набилася купа народу, і хтось торкнув Мишка за плече, щоб він передав гроші водієві. Той передав… Чому б не передати? Що тут такого? Звичайна річ… Потім його знову штовхнули і він знову передав. Тамара тим часом розмовляла по телефону з подружкою. Нарешті дружина вкинула телефон у сумку й коли черговий раз Мішаню перепросили передати гроші, обурено вигукнула: «Не передавай! Нехай стоячі передають!» і виразно подивилася угору на хлопця в окулярах. Коли та сама рука простягла хлопцю дві гривні, той засміявся: «Що за нісенітниці? Нехай сидячі передають! Я ледве стою». Навколо всі засміялися, а Мішані вперше в житті стало соромно за Тамару… Він згадав свою першу дружину… Худенька й завжди непримітна, вона намагалася бути у чоловіка в тіні. Навіть у такого миршавого, як Мішаня… Вона б ніколи не насмілилась бовкнути таке безглуздя. Вона б, навпаки, сама побігла до водія з грошима … Коли подружжя вийшло з автобусу під умовною назвою «маршрутка», Мішаня вперше за їхнє подружнє життя насупився. Він хотів сказати дружині, що не треба соромити його перед людьми та передумав.
… А в майстерні він знову поводився так, як і завжди останнім часом: занижував як Кучма голос, піднімав, підборіддя… І нічого, що колеги по майстерні відкрито підсміювалися над ним. Лисенку було байдуже: тепер за його плечима є родина, є син… І є ще місця, де його не знали до одруження.
6
І коли вже та Катря знайде роботу? До супермаркету так і не пішла… Посиділа там три дні і зрозуміла, що то вже зовсім тупа робота, де не потрібен фах бухгалтера. Проте обов'язків – море! Цілий день крутись як муха в окропі. Асортимент – великий, позицій багато, двох працівників саджати треба, а не одного. Подивилась вона на все це і позаздрила працівникам у торговельному залі. Ходять собі… Прийняв товар – віддав накладну, розклав товар, до того ж працюють через день. Та й зарплатня в торгівлі – майже вся чорна. Вчора ж вона їздила на чергову співбесіду, на яку покладала великі надії. Солідна фірма, самі їй зателефонували і запропонували престижну посаду.
– Чоловікові нічого не сказала, – сумно розповідала сестра по телефону. – Він і так іронічно дивиться на всі мої силкування. Каже: речовий ринок за тобою плаче… Словом, вдяглася відповідно… Дістала з шафи темну спідницю із білою блузою, туфлі на високих підборах… А фірма, виявляється – аж за містом! Сіла я в автобус цього Діропласту, а там такий контингент, що закортіло одразу й вилізти… Такі всі в платтячках, спідничках, акуратненькі, і в кожного на чолі виведено: «Я работаю в О-ФИ-СЕ». Виходжу з автобусу – мама рідна…. Пустирище! А на пустирищі – чотириповерховий будинок зі скла й бетону… А я, ти ж знаєш, люблю в обідню перерву прогулятися парком або пройтися вулицями, щоб відпочити від колег. А тут… Куди йти? Нема куди! Пустеля Сахара! Завела мене менеджер з персоналу у порожню кімнату, а там з меблів лише гладісінький довгий стіл і стільці, напевно прибиті до підлоги. Чисто кімната для допитів… Розповіла я про себе, а сама вдивляюся в дівчатко… Простеньке таке … Личко нечисте, негарненька, проте без косметики… Тужиться… Вічка вже наполовину скляні. Зітхнуло воно і почало брехати про свою фірму: колектив злагоджений, на зарплатню жалітися не будете (а яка – не каже), в обід їжте скільки заманеться… Коротше, «все включено». «Та я, – кажу, – багато не їм»… А вона знов за своє: «Соцпакет, дружній колектив…». І знову пропонує анкету в п’ять аркушів… Пишу в анкету всякі дурниці: цілеспрямована, комунікабельна, охайна, уважна… Потім почалося… Прийшла начебто фінансовий директор. «Чим займалися раніше?» – «Та всім займалася! На всіх ділянках була!» – Працювали на виробництві?» -«Ні, але принцип роботи…». Намагаюся пояснити їм, як хворим, що бухгалтер – це просто план рахунків, однаковий для всіх. «Ви знаєте таку й таку програму?» – «Ні, але всі програми знати не можна, я вивчу…». Посміхнулися одна до одної…І посмішки такі… силувані… Несимпатичні такі. «Ми вам завтра зателефонуємо». Перезирнулися між собою й пішли собі…. А я залишилася одна… І «до побачення» не сказали… Зирнула я на сірий блискучий стіл, і мало не плюнула на нього. Пішла до ліфта, аж бачу – кімната з табличкою «Бухгалтерія». Прозорі двері, величезна кімната й чоловік п'ятнадцять сидять спиною до дверей. Голо… Ані квіточки, ані чайної чашки, ані кавової. Ні-чо-гі-сінь-ко. Сидять бухгалтерки як клони, схожі одна на одну… І так мені занудило, що ледве не виблювала. Так я у ліфт – та тікати. Пішли ви, думаю, під три чорти з вашими обіднями.