Жилинскайте Витауте Юргисовна Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Вiтауте Жилiнскайте
Подорож у Тандадрику
Повiсть-казка
Переклад з литовської Ольги Градаускенє
____________________________________________________________________________
Пригодницька повiсть-казка литовської радянської письменницi, лауреата Державної республiканської премiї Литовської РСР про казкову країну ляльок, про боротьбу добра i зла, про справжню дружбу i взаємовиручку. ____________________________________________________________________________
ЗМIСТ
ПОХМУРА ДОРОГА
ПIЗНЯ МАШИНА
ДИВНИЙ ПТАХ
ОДНОВУХИЙ
ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ
НIЧНI ГОСТI
ПЛАЧ
ШОСТИЙ
ЗНАЙОМСТВО
ПОВЕРНЕННЯ
ТАЄМНИЦЯ ЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗГАДАНА
ЗНАХIДКА ПIД ЯЛИНКОЮ
ЗНОВУ РОЗПОВIДI ПРО САМИХ СЕБЕ
ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОДОРОЖI
ХТО П'ЯТИЙ
ЛIТАЮЧА СУМКА
ПЛАНЕТА КВIТIВ
НА ПЕЛЮСТЦI КВIТКИ
ПАСТКА
ПIД КВIТКАМИ
У ПОЛОНI КВIТIВ
КАДРИЛЬ ДIЄ
КЛУБОК НИТОК
У ЗАРОСЛОМУ ДОМI
ТРИВОГА У ВАЗI
ЗНОВУ В ПIДЗЕМЕЛЛI
ПОГОНЯ
У "СРIБНIЙ ШИШЦI"
В РОЗВIДКУ
СIРНИК
НА СПАЛЕНIЙ ПЛАНЕТI
ПАЯЦ
ЗАПИТАННЯ КИТИЧКИ
ЗАНЕПОКОЄННЯ В "СРIБНIЙ ШИШЦI"
В КОРАБЕЛЬ
IСКРИ
ЗНОВУ В ПУТЬ
СУТЬ
ХИТРОЩI ЕЙНОРИ
ТВIНАСОВА ТАЄМНИЦЯ
ЗНАХIДКИ ЛЕГАРIЇ
В ЛIСI ЛАМП
У ХАТИНЦI СТОРОЖА
НА ДРЕЙФУЮЧОМУ АЙСБЕРГУ
У ПАЩI РОБОТА
КИТИЧЦI ЗНОВУ ПРИЙШЛО В ГОЛОВУ
ЕЙНОРА ОПРИТОМНIЛА
ЩЕ ОДИН ПОЄДИНОК
ПЕРЕВОРОТ
ЧОМУ СУМУВАВ ТВIНАС
ОРIЄНТИР
В КАБIНI ПIЛОТА
ОФIЦIЙНЕ РIШЕННЯ
НА ПЛАНЕТI СЛЮДИ
ОБЛОГА
ВЕЛИЧНА БУДIВЛЯ
IЗ ПОПЕЛУ
КАДРИЛЬ ШУКАЄ ВИХОДУ
БУДОВА БЕЗ КIНЦЯ
ЩЕ ОДНЕ ЛИХО
ПОШУК СЛIДIВ
ЧИСТКА ПIДЖАКА
ОК
РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦI
БIЛЯ КАРУСЕЛI
У СКЛАДАХ
НАЗАД ДО "СРIБНОЇ ШИШКИ"
В ОСТАННЮ ПОДОРОЖ
РОЗШУКИ
СПАЛАХ
СПОЧАТКУ
____________________________________________________________________________
ПОХМУРА ДОРОГА
Чи є дорога, похмурiша за ту, що веде до великого мiського смiтника? По нiй раз у раз шмигають сiрi або зеленi смiттєвози, зрiдка розтрушуючи черепки, картопляне лушпиння, скоринки хлiба, пластмасовi затички, рiзнi залiзячки i чого тiльки не хочеш. А якщо здiймався дужчий вiтер, то, дивись, iз якої-небудь неприкритої машини, мов птахи, вилiтали цукерковi обгортки, клаптики газет i навiть цiлi аркушi iз книжок з чудовими кольоровими малюнками...
Усi, напевно, пригадують казку про Йонукаса, який за собою посипав дорогу крихтами хлiба, щоб не заблукати i прийти з лiсу додому. Отож якби хто попав на смiтник, то знайти дорогу назад було б завиграшки: так вона, та дорога, була рясно всипана рiзним дрiб'язком.. На жаль, iз смiтника дороги назад немає: все-все, що сюди привозять, пожирає вогонь, i вогнище палає таке велике, що його заграву видно далеко-далеко навкруги, навiть можна подумати, що то горить цiле село...
Зараз уже пiзно, дорога на смiтник спустiла, всi смiттєвози вiдпочивають у гаражах, а водiї надягають бiлi як снiг сорочки, пов'язують квiтчастi краватки, готуючись зустрiти Новий рiк.
Так, цей вечiр з усiх вечорiв найнезвичайнiший: коли ти прислухаєшся, то можеш почути, як уже десь тупотить, ковзаючись по крижанiй дорозi, Новий рiк, а коли напружиш очi, щоб краще бачити, то й побачиш на його червонiй шапочцi чотири бiлi цифри, наприклад, 1984. Тупiт i ковзання стають тим гучнiшi, чим дужче поспiшають мами застеляти накрохмаленими скатертинами столи i ставити на них пироги та рiзнi пресмачнi страви; дiти, шаленiючи вiд радостi, бiгають вiд ялинки до дверей, чекають i дочекатися не можуть, коли задзвонить дзвiночок, сповiщаючи, що нарештi прийшов Дiд Мороз з казками, пiснями i подарунками...
Незвичайна ця нiч, i як було б добре поблукати вулицями святкового мiста, позаглядати у вiтрини магазинiв, прикрашенi паперовими снiжинками i новорiчними квiтами, шапочками Дiда Мороза i намистом фей; приємно було б дивитися на вiкна будинкiв, за якими горять восковi свiчки; цiкаво було б побiгати площами мiста, де стоять високi ялинки, обвiшанi гiрляндами рiзнокольорових лампочок, а пiд найнижчими гiлками притулилася казкова хатка iз щiльно зачиненими вiконницями, щоб яке лихе око не злякало чудес, якi там дiються... Але найкраще за все такої ночi сидiти за столом у теплiй хатi, уминати ласощi й бавитися подарунками, що їх принiс Дiд Мороз, та ще, непомiтно для iнших, зняти з ялинки найкращу цукерку... Та, на жаль, ми змушенi повернутися на ту похмуру дорогу, не повернутися туди ми нiяк не можемо, бо з тiєї дороги ми почали свою розповiдь... А вона, та дорога, порожня-порожнiсiнька, залита бляклим мiсячним свiтлом, оточена таємничими тiнями лiсу - бо ж у цю нiч, новорiчну нiч, усе зачароване, таємниче, навiть найпохмурiша дорога на мiський смiтник i та стала таємничою i зачарованою... Та цить! Хтось пiд'їжджає...
ПIЗНЯ МАШИНА
Так, вiд мiста торохкотить, аж пiдскакує, одинокий смiттєвоз. О такiй порi? Що трапилося?
А нiчого, тiльки, їдучи вранцi на смiтник, водiй завернув до свого двоюрiдного брата i гостював до самого вечора, а це схаменувся i летить швидше од вiтру... Але що ж це ще? Їхав-їхав прямо i раптом повертає вбiк, на дорогу, що веде до лiсу, i за поворотом зникає. Дивно, навiть дуже дивно... Адже взимку в лiсi нi гриби не ростуть, нi суницi не спiють... Коли б ми в такий час зустрiли в лiсi сирiтку Оленку - ми знали б, що її вигнала мачуха шукати пiд снiгом суницi, а хто ж мiг би вигнати о такiй порi водiя?.. А давайте доженемо його i крадькома пiдглянемо, що вiн тут робитиме? Ось, зупинивши машину мiж деревами, вiн натиснув залiзну ручку, що бiля керма, кузов iз смiттям став сторчма i висипав на снiг усе, що було в машинi. Тепер ясно: безсовiсний водiй полiнувався їхати до смiтника i викинув смiття бiля дороги в лiсi. Покiнчивши з цiєю роботою, вiн, звичайно, заверне машину й пожене назад у мiсто, тим паче, що до середини ночi лишилося десь три чи чотири години... Та... та що вiн ще надумав? Замiсть того, щоб їхати назад, вiн витяг з-пiд сидiння сокиру й вилазить iз кабiни. Хряснув дверцятами, закинув на плече сокиру й побрiв снiгом у гущу лiсу...
ДИВНИЙ ПТАХ
Напевне, всi ви зрозумiли, по що йде в лiс людина з сокирою? I не таку собi шукає ялинку, а най-найкращу, крислату, яку тепер поблизу мiста чи й знайдеш. До пiвночi недалеко, тому водiй i поспiшає, а вигострене лезо сокири проти мiсяця загрозливо поблискує. На снiгу подекуди видно слiди звiрят i птахiв, а за водiєм лишається глибокий слiд. Та хоч як вiн пильно дивиться, а на таку ялинку, що сподобалась би йому, i не натрапить: то стовбур кривий, то верхiвка зламана, то однобока, то пожовкла глиця... Жалюгiдний лiс бiля мiста! Колись тут стояли дрiмучi лiси, вили вовки, шастали ведмедi, ходили тури, кричали сови, а тепер зрiдка прошмигне яка пташина чи звiрятко i, пригнiчене самiтнiстю, налякане гуркотом мiста, не знає, де ховатися, куди бiгти... Навiть i цiєї ночi, новорiчної ночi, коли лiс мiг би перевести дух, вiдпочити, забути всi напастi й пригадати свої славнi колишнi часи - навiть i зараз, о цiй порi спокою i зосередженостi, дивись, хтось притарабанився машиною, вивернув смiття та ще погрожує сокирою...
Водiй бреде i бреде, поки, нарештi, його очi приваблює найкраща - не дуже висока, але крислата й густа - ялинка, - неначе танцюристка присiла на однiй нозi в довгiй пишнiй спiдничцi. Справжня красуня лiсу! Верхiвка спрямована вгору, немов зелена стрiлка, а гiлля поросло так рiвномiрно, наче хтось дуже старався, розмiщуючи його. I лише з пiвнiчної сторони одна нижня гiлка випнулася занадто вгору, аж снiг iз неї струсився... Водiй i схопився за цю гiлку, замахнувся сокирою...
I раптом з-пiд ялинки висовується - так-так, висовується, а не виплигує! - чималий птах i не поспiшаючи кульгає геть вiд ялинки.
- Ого! - вiд несподiванки водiй аж рота роззявив, а сокира вислизнула у нього з рук i провалилася в снiг. - Оце-то птах!.. По хвосту наче курiпка!.. А завбiльшки з доброго гиндика!.. - Вiн аж облизався. - Це ж чудово на новорiчний стiл... Мабуть, сам Дiд Мороз послав менi цей гарний подарунок!
А птах тим часом спокiйнiсiнько кульгав собi далi, i тiльки зараз водiй роздивився, що той птах здорово припадає на одне крило, видно, нога покалiчена.
- Тим краще, тим краще, - водiй задоволене потирає долонi, - тим легше буде його зловити... Хап за хвоста, чик сокирою по горлу... Новорiчнi ласощi...
Облишив водiй ялинку i кинувся за птахом. От-от схопить за хвоста, але птах - шусть! - вислизнув iз рук, а водiй похитнувся i плюх обличчям у снiг.
- А щоб тобi!.. Ну начувайся! - пiдхопився i ну ще швидше доганяти, а птах раптом так важко закульгав, що ось уже впаде i не встане... Та дивись, i знову вислизнув iз рук, i знову заплигав;, спираючись то на одне, то на друге крило, а ловець аж язика висолопив та все бiжить i бiжить, простягає руки i падає, пiдводиться i знову бiжить, крутиться за птахом мiж деревами та пеньками, провалюється у снiговi замети, забувши про все на свiтi, пойнятий мисливською пристрастю... З голови водiя хтозна-коли злетiла хутрова шапка, розкрутився i згубився шарфик, за комiр насипалось снiгу, вiн захекався, аж хрипить, виряченi очi нiчого не бачать, лише того птаха, якого от-от схопить... ах! i знову вислизнув...
- А щоб тобi бiс! - який уже раз лається розлютований ловець. Постривай, ось я тебе схоплю за шию, ось я зараз... прокляття! - знову впiрнув у намет. - Ось я тобi дам, коли зловлю... зашкварчиш ти менi у духовцi... нiкуди ти не втечеш... од мене...
I зупинився наче вкопаний: перед самим носом простяглася дорога, всипана осколками скла, картопляним лушпинням, клаптиками паперу - дорога, якою ось вiн недавно їхав перед тим, як заїхати в лiс... Курiпка наче крiзь землю провалилася; довкола анi лялечки, й лише в тiй сторонi, де мiсто, злiтає в небо то одна, то друга святкова ракета, пущена нетерплячими руками. Водiй оглядiвся: обабiч дороги темнiє моторошний лiс, в той лiс веде кiлька дорiг, а якою вiн завернув туди - хоч як вгадуй, та не вгадаєш.
Роздосадуваний ловець оглядiвся, шукаючи того нещасного птаха, i аж ахнув: кульгава курiпка, яка ледь чапала, спокiйнiсiнько сидить собi на голiй гiлцi сосни, що на краю дороги, i дивиться на нього такими великими палаючими очима, немов не очi, а два горшки з зеленавим жаром!..
Тут виринув iз-за хмари мiсяць, i ловець бачить, що курiпка - нiяка не курiпка, а птах, про якого нiхто ще не чув i не бачив, з кудлатими грудьми звiра й iклами замiсть дзьоба, а ноги... чи не в чоботях?
"Менi верзеться!" - стукнуло водiєвi, але не встиг вiн протерти очi, як дивовижний птах зареготав на весь лiс:
- О-хо-хо-хо!
I iз нiздрiв його повалив густий дим.
У водiя чуб на головi став дибки.
Вiн i не вiдчув, як ноги самi понесли його назад у мiсто. Подався вiн, про все забувши, - машину, ялинку, сокиру, шапку. На бiгу кiлька разiв пiдсковзнувся, упав, пiдводячись, озирнувся назад: чи не женеться за ним те страховисько, чи не цiлиться схопити за горло, чи не зарегоче страшним-страшним голосом?
Дорога знов опустiла - похмура, залита мiсячним свiтлом, обтикана таємничими тiнями, що, мов грiзнi вартовi, охороняють таємницю лiсу - невже в цю нiч, в новорiчну нiч, навiть виснаженi примiськi лiски, навiть найпохмурiша iз дорiг може мати свою таємницю... Скрiзь тихо, спокiйно, лише iз придорожнього дерева ще раз пролунав моторошний пташиний смiх...
ОДНОВУХИЙ
Мiсяць заступила хмара, та коли вiн знову освiтив те мiсце в лiсi, де темнiла покинута машина з вивернутою поряд купою смiття, з цiєї купи виткнулось одне довге вухо. Незабаром показалися двоє круглих здивованих очей, роздвоєна верхня губа i пiвтора вуса - один на правiй i половина на лiвiй щоцi; потiм висунулась довга кудлата шия i нарештi весь iграшковий зайчик. Вiн пильно роздивився навколо, поворушив вухом, покрутив вусами; не почувши й не побачивши нiчого пiдозрiлого, сплигнув iз купи й одбiг убiк. Цьому зайчиковi тут усе було незнайоме й незвичайне: зеленi сосни i голi берiзки, пнi i кущики вересу, глиця i сухими гiлочками всипаний снiг, холодне й чуже нiчне небо...
Зайчик обтрусився i шпилькою застебнув розiрване на грудях хутерце. Суворий, а можливо, й небезпечний свiт, в якому вiн так несподiвано опинився, занепокоїв i настрахав його. Треба б щось робити, до чогось братися, адже не сидiтимеш цiлу нiч сам-самiсiнький у чужому лiсi. Якесь передчуття нiби нашiптувало, що треба тiкати якнайдалi вiд цiєї лиховiсної машини i купи смiття. Так-то воно так, але куди податися, де влаштуватися? Отак роздивляючись, зайчик побачив якусь чотирикутну маленьку рiч, що лежала далеченько вiд купи. Вiн пiдняв її: це була сiрникова коробочка з намальованою червоною пiвнячою головою. Зайчик потряс коробочку бiля вуха: торохтить. Вiдкрив її i побачив аж дванадцять обгорiлих сiрникiв i стiльки ж цiлих. Непогано! Вiн зможе запалити багаття i сяк-так перебуде нiч, а вранцi... вранцi що буде, те й буде!
Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тiльки не тут: у будь-який час може повернутися водiй!.. Краще тiкати вiд цього мiсця якнайдалi, та бiда, що подекуди замети вище од голови... А ось наче стежка, наче слiд... "А може, - мрiйливо крутнув вусом зайчик, - може, ця стежка вiзьме й доведе мене до затишної дерев'яної хатинки, в якiй живе добрий їжак? Або до веселого мiстечка iграшок поїздом - таким, як показують по телевiзору? Або до справжньої заячої нори пiд ялиновим корiнням?.. Тiльки не треба опускати вуха... вперед!"
I засунувши сiрники за край розiрваного хутерця, вiн поскакав у глибину лiсу. Слiд петляв мiж деревами, пнями, кущами, снiговими заметами i зрештою привiв до крислатої, надзвичайно гарної ялинки. Снiг довкола неї був витоптаний, а бiля однiєї нижньої гiлки лежала сокира з блискучим лезом.
"Отакої!" - аж очi витрiщив одновухий.
Вiн став на заднi лапи, нашорошив вухо i з недовiр'ям оглядiвся навкруги: хтозна, може, недалеко вовк зачаївся або водiй блукає? Або гострить зуби здичавiлий кiт? Або... мало чого! Та довкола панувала мертва тиша, i зайчик потроху заспокоївся.
"Може, бiльше не варто никати?" - подумав зайчик. - Сокира буде менi за добру зброю: як лежатиме поряд, то нiякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку нiхто сокири не шукатиме: адже ця нiч - новорiчна нiч, i всi, хто тiльки живий, святкують її вдома або в гостях".
Оце згадавши, зайчик так сумно зiтхнув, що аж мордочка потьмянiла, вухо й пiвтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтiла, а нижня, не роздвоєна, жалiбно одвисла.
- Всiм весело, затишно, - промурмотiв вiн, - тiльки не менi... - Вiн пiдняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, i зачепив за рiжок сiрникової коробочки.
- О!.. Як я мiг забути!.. - I заторохтiв коробочкою - втiшався i навтiшатися не мiг тими звуками. - Є сiрники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно... вперед!
I вiн швиденько кинувся збирати хмиз i шишки - приволiк їх кiлька оберемкiв. Вибрав мiсце подалi вiд ялинки, щоб не пiдпалити їй гiлля, склав багаття i чиркнув сiрником. Весело затрiщав вогник, здiйнялася стрiчечка сiрого диму, вискочило кiлька iскорок - чим не новорiчний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидвi лапи й довго милувався на оранжевi язички полум'я, якi ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорiв, що незабаром зайчиковi довелося знову бiгти по дрова.
- Ось я що зроблю! - плеснув лапками одновухий. - Назбираю я цiлий штабель, щоб на цiлу нiч вистачило... вперед! - I зайчик заходився збирати хмиз, стягувати i складати в два ряди. Полинувши в роботу, вiн i не помiтив, як опинився далеченько вiд багаття, i став як укопаний: мiж деревами знову запетляв якийсь слiд, i тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звiрятко, а може, не звiрятко - хто його зна!
- Тпрусь! - здалека полякав його зайчик, сам готовий тiкати. - Киш!
Кудлате створiння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик пiдступив до самого кудланя i торкнув його лозинкою: знов анi руш!.. Штовхнув - нi мур-мур!..
Та це ж хутряна шапка, щоб тобi!..
- Пригодиться, - сказав собi зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собi на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снiгу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бiк i втупився очима - звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.
"Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литвi не живуть... та ще картастi!"
"Ось що я зроблю!" - Вiн узяв iз землi велику шишку i щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снiгу. А те довге нi бе, нi ме! Пiдступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнiсiнький шарфик.
"Оце тобi! - страх здивувався зайчик. - Справжня нiч знахiдок! Он якi гриби ростуть узимку в лiсi!"
Вiн повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком i, завдавши усе собi на спину, почапав до своєї ялинки. Пiдкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель - може, дров уже вистачить? Шапку поклав бiля вогнища так, щоб, сидячи в нiй, можна було обiпертись об штабель i, не встаючи з мiсця, дiставати i пiдкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була пiд лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокiйно, тiльки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапцi, закутався шарфиком i вiдчув себе наче в запiчку. Вiд радостi зайчик аж заспiвав:
Сам запалив я це багаття,
Багаття сам я запалив,
Багаття це сам запалив,
Це, це сам, сам, сам...
- Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусiв! - похвалив себе зайчик i вiд задоволення аж захитався у шапцi. Потiм, рознiжений теплом, зайчик вiдкинувся на хмиз, вслухаючись у потрiскування вогню, потроху дрiмав, але не забував час вiд часу додавати хмизу: вiн вибирав товстiший, щоб довше горiло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому вiдпочивав, тут - хай йому грець! - почали пiдкрадатися до нього непроханi тривожнi думки: "А що завтра? А що пiслязавтра? А що буде цiлу зиму? Де подiтися, куди йти, як пробути в чужому лiсi?.. А коли хтось побачить - хап, i на смiтник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попiл. Бррр!.." Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсiли спогади: ось вiн зручно вмостився в коробцi для iграшок... ось уночi пустують вони з Буратiно та крокодилом... ось удосвiта вiн скрадається на балкон i звiдти перешiптується з iграшками, що на сусiдньому балконi... гойдається на конику, що на колесах: вiн схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. i ось уже вiн без вуха, з розiрваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному пiдвалi, i по ньому товчуться пацюки... А потiм з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними мiллю ганчiрками його всунули у мiшок... i... i... i лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очi вже не розплющуються, i стомлений одновухий мiцно засинає в м'якiй шапцi, пiд високими деревами i ще вищими зорями...