- А ти бий вишником!-кричав знову Гапці, котра намірювалася бити тузом.- Все ж хоч одна взятка буде.
- Е, Степане! Як так помагати, то я й слухати не хочу!- сердилась Пріська.
- А що ж? Коли б ти походила королем, то там би ні одної взятки не було.
- То ти їй помагаєш?
- А то ж кому? Це моя давня любоваї - викрикував він, ударивши злегка Гапку по спині.
- Мені, мені помагай, Степане! - соваючись, гукала Гапка.- І я ж тебе здавна кохаю.
- А як здавна, то й поцілуємося.
- Нумо.
І, жартуючи, Гапка цілувала Степана. Всі реготались.
- Воно, бачу, Степанові найкраще випало, - чухаючи потилицю, казав приїжджий парубок.- Я хоч би і місцями з ним помінятись, то согласен.
- А дзуськи! - одказував Степан.
- Підожди ж, підожди - я жінці скажу, як ти з дівчатами женихаєшся, - хвалився Онисько, високий парубок, син дворника.
- Ат, кажи! Хіба ще воно я й жінці не обрид. Без неї тілько мені й воля! - І, звівши обох дівок докупи, він поспіль цілував і ту й другу у їх повні червоні щоки.
Всі сміялися, реготались, жартували. Одна Мотря мовчки сиділа, схилившись на Христю. На її блідому чолику, по її чорних задуманих очах видко було, що вона далеко витала думкою від сих веселих ігр, від сих жартів, вигадок. Якась глибока туга лежала на її високому білому чолі. її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не обзивався, один Василь тілько на неї з тривогою позирав, та й то так, щоб другі не примітили. І диво, що ще перед картами вона і жартувала, і реготалася, була ще веселіша від других, поки не зайшла річ про волю. Наїжджі парубки завели її. Другі сміялися з тієї волі.
- Коли б мені воля, то я б паничів з п'ять до себе прийняла, - сказала товстогуба Пріська, граючи до хлопців масляними очима.
- Он понаїздило сьогодні скілько, - одказала їй білява Гапка з голубими очима, - вибирай скілько хоч.
- Хай їм, всі старі та лисі.
- А тобі молодого забажалося? - спитала Христя й завела пісеньку:
Як була я молодиця, Цілували мене в лиця. А як стала стара баба, Цілували б - була рада!
Приїжджі Хлопці реготалися, плескали в долоні, їм ще ніколи не доводилося бачити таких веселих, таких жартівливих дівчат. А проте, не дивлячись ні на регіт, ні на жарти, річ про волю не переривалася.
- От уже років з п'ять усе кажуть воля, воля, та усі й брешуть, - зітхнувши, сказав Степан.
- То вже ж вони щось вибрешуть, - одказала Мотря і як притихла, як засумувала, то вже ніщо ЇЇ більше і не розважало.
- Чого се ти, Мотре, так зажурилася. Яке таке чуєш лишенько над собою? - спитала її Христя. Мотря подивилася на подругу, прикро подивилася.
В очах у неї сльози блиснули і, схопившись, мовчки вийшла з хати.
Хлопці було кинулись за нею.
- Не руште! Не займайте її! - крикнула на їх Христя, і вони всілися.
- Та чого це вона справді так?- спитався Онисько, дворників син.
- Чудна! - одказала Гапка.- Отака вона завжди. То весела, весела - усе б догори дном перевернула, то зразу, наче зав'яже її, - сидить, думає, думає, часом плаче.
- Молода, дурна! - одказав Степан. Поки ж ішла ця розмова у хаті, Василь тихо-не-примітно вийшов у сіни. Коло сінешніх дверей, скло-нившись головою об одвірок, стояла Мотря і глибоко вдихала тихе вечірнє повітря. Ніч була темна, тілько зорі світили з темносинього неба.
- Мотрусю! - підкравшись до неї, тихо обізвав Василь.- Чого се ти, моя галочко? Мотря глибоко зітхнула.
- Ходімо, посідаймо на рундуці, - одказала вона, виступивши з сіней, і опустилась на рундук.
Василь сів коло неї, обхопивши рукою кругом стан і, пригорнувши, тихо поцілував її. Вона не одхиля-лась, а ще мов ближче пригорнулась до його.
- Чого журишся? Чого сумуєш? Кажи.
- І сама не знаю, - зітхнувши, сказала вона.- Так чогось зразу важко стало. Так гірко. І навіщо хоч про ту волю повели розмову… А он бач, - і вона вказала рукою на будинок, звідки неслася весела ігра, лився світ, наче що всередині його палало.- Гуляють… а полягають-іди присипляти їх… О, прокляті!.. Коли б ти знав, як мені хочеться вмерти. Отак би руки сама на себе й наложила… Хоч воля, хоч смерть.
- Такій молодій та умирати?
- А вже як таке життя… Яке наше життя? Як собаку ту одірвали від батька-матері, від дому і взяли сюди старого бахура тішити…
Перед ними, наче з-під землі, виросла висока йосипенкова постать.
- Що ти сказала?- спитався прикажчик.- Ану, ну, ще скажи!
Василя наче по голові хто обухом ударив від тих слів. Він сидів і тілько слухав, як у його голові дзвонило.
- Ах ти, поганко, мерзавко! Та ради такого ба-рина тобі щодня, щогодини треба богу молитися, а ти, падло хамське, таке говориш. І язик у тебе повертається вільно? І не стане він руба тобі серед рота? Ходімо лишень, я тебе до барина поведу. Замість того, щоб тобі у горницях сидіти, так ти, волоцюго, повіялася до хлопців на кухню. Ходімо, - і вхопивши міцною рукою плече, він, як ту пір'їну, поставив Мотрю зразу на ноги.
- Куди? Ні з місця!!-гукнув Василь, уставши перед йосипенком, як верства, і загороджуючи дорогу.
- І ти сюди, волоцюго, зводнику! З тебе все лихо встає. Іди й ти за нами. І тобі дістанеться на горіхи, - сказав він, рвонувши Мотрю так, що вона, наче груша, геть одлетіла.
Василь, як змій, важко дишучи, кинувся на йоси-пенка і насів його, як кібець горобця.
- Ох, лишенько! О, рятуйте! - не своїм голосом залементував йосипенко на весь двір.
Усе, що було в кухні, зразу вискочило на двір. Всі побачили таке, якого ще ніхто зроду-звіку не то що не бачив, та у гадці здумати не зміг. Де ж? йосипенка, першого після пана, старшого у Зеленій горці, віють на всі боки. І хто ж? Кучер Василь. Дівчата полинули, хто куди знав, хлопці густою лавою обступили, чужі кинулись одіймати йосипенка, котрий не переставав репетувати:- О, рятуйте, хто в бога вірує! Ох, уб'є ж, уб'є, сучий син! О, рятуйте, рятуйте! -
- Рятувати тебе? - кричав Василь, садячи здоровенні кулаки і в боки, і в морду йосипенкові.- Тебе рятувати, що на підслухи ходе, що на підкупи здався. Ось я тебе порятую.
- Василю! Годі! Що се ти-збожеволів?-гукали парубки, тягаючи його за плечі. Василь, наче острогами, обвивав ногами кругом йосипенка і качав його за собою, аж поти не прибігла йосипенкова жінка Одарка. Та зразу, проскочивши поміж парубками, усім своїм тілом налягла на Василя, і, хоч сама упала, зате і Василя звалила. Йосипенко, як несамовитий, схопився і чимдуж подрав у садок. За ним гналася Одарка і кри-чала:-Куди ти, дурню! Іди до пана! Іди зараз жалітись.- Зчинила такий крик-ґвалт, що з другого двору пани почули і прибігли на той лемент.
- Що тут таке? Чого ви, вражі сини, бійку збили? Аж ось і Гамза суне.
- Хто кого? - пита ще здалека Гамза.
- Я, я! - викрикує Василь, блідий, увесь тремтячи.
- Кого?
- Прикажчика.
- Прикажчика? - переспросив суворо пан.
- Еге, його. Хай на підслухи не ходе. Хай до нас, молодих, не мішається. Чого йому треба було? Ви звеліли - гуляй скілько хоч. Чужі люди зібрались, а він на підслухи прийшов… Я йому і дав по зашийку.
Гамза мовчав. Всі думали - пропав тепер Василь!'
Всі ждали слова; узять його! Василь стояв - на все рішучий.
- Так йому і треба! - відказав покійно Гамза і, повернувшись, пішов з двору. За ним повернули й пани. Дворові і чужі, й свої, стояли і дивувались: що ж воно за знак? Такого ще зроду не було. Бувало одно словце шепне Йосипенко про кого панові - і не знать де чоловіка дінуть, а тепер усі бачили, як Василь віяв Йосипенка, і пан ще погладив Василя. Це щось та значе. Пан злякався!- шушукались дворові і ждали на завтра розправи.
Зійшло сонце і освітило сумне дворище. Всі ждали - пан устане і почнеться розправа. Василь сам дожидав її. Пан устав, кликнули до його йосипенка. Пішов Йосипенко і прийшов, а Василя не кличуть, і ніщо не віщує нічого. Пройшов день, пройшов і другий, і третій - не чути нічого. Всі наче перед смертю ходять. "Значить, усім буде, усім достанеться", - думають дворові. Рахують, яку б його кару вигадати. Василь ні живий ні мертвий. Не їсть, не п'є, не говоре ні до кого, та і його всі стороняться, аж почорнів, з лиця спав.
Одного дня Василь вів коней повз сад до водопою. На окопі стояла Мотря і махнула на його рукою.
- Приходь сьогодні сюди уночі, - сказала вона, коли він наближався, і скрилась зразу у вишнику.
Ніч була тиха та ясна. На темносиньому небі плаває ясний місяць, наче хазяїн обдивляється своє добро: заглядає в глухі кущі, під великим деревом розкидає, мов з павутини виткану, узорчату сітку, на Пслі плететься з легенькими хвилями, хитається на їх, мов мала дитина на дощечці, а на полях, по долині, наче сніг, розсипає свій промінь білий. Хороша у таку ніч Зелена горка: наче зачарована, спочиває вона серед того білого світу, серед срібного сяйва; нічна роса розправляє зів'яле денною спекою листя її пишної рослини і якимсь тихим шелестом сповняє спокійне повітря. А там знизу, з лук Пслових, білим курищем здіймається туман, піднімається вгору, чіпляючись за дерева, за траву і, наче білим пологом, прикриває її ноги.
Василь, знаючи, що та дорога, котрою він водив коней до водопою, не завжди безпечна, то часом хто з поля або на поле проїде, то дівчата побіжать викупатись, не йшов зарані, хоч його, мов за поли, тягло туди. Там, певне, вже Мотря дожидає його. Хай дожидає. Краще коли ніхто не побаче, ніж розплещуть… І він, посмоктуючи люльку, снує у конюшні коло коней і за-жида, коли потушаться всюди огні. А як на те - у прикажчика маячить він з вікна. Аж ось і там потухло. Тихо-тихо стало серед двору, наче серед цвинтаря, на кладовищі. Він мерщій, накинувши клямку на залізний прибой, вийшов з двору і похилив з гори до річки. Він йшов тихо, додивляючись до кожного куща, чи не хитається він, чи не видно з-за його любої йому постаті.
Василь, знаючи, що та дорога, котрою він водив коней до водопою, не завжди безпечна, то часом хто з поля або на поле проїде, то дівчата побіжать викупатись, не йшов зарані, хоч його, мов за поли, тягло туди. Там, певне, вже Мотря дожидає його. Хай дожидає. Краще коли ніхто не побаче, ніж розплещуть… І він, посмоктуючи люльку, снує у конюшні коло коней і за-жида, коли потушаться всюди огні. А як на те - у прикажчика маячить він з вікна. Аж ось і там потухло. Тихо-тихо стало серед двору, наче серед цвинтаря, на кладовищі. Він мерщій, накинувши клямку на залізний прибой, вийшов з двору і похилив з гори до річки. Він йшов тихо, додивляючись до кожного куща, чи не хитається він, чи не видно з-за його любої йому постаті.
Ось пройшов уже і те місце, з якого вона гукала удень на його - немає, не видно. Він пішов до річки. Тихо Коте у крутих берегах Псло свої легенькі хвилі, золотом відбивають вони в місячному світі. Він став, задивився, загадався. Пройшле життя його стало перед ним, мов на долоні, та таке гірке, таке непривіітне. Ні батька, ні матері він не знає. Виростав у птичниці Хіврі, годуючись птичою долею. Та Хівря була, кажуть, близька товаришка його матері. Як Хівря умерла, нікого близького у його не зосталось, його взято до прикажчика, у послугу. Пан наглядів, узяв до себе в козачки. Всі любувалися його пишним убором. Він і сам любувався ним, коли б не така гірка доля: сиди, Поки пан сидить, набивай, подавай йому люльку за люлькою. Каторжне життя! Скілько раз чубук ходив по його спині, скілько раз кучерявий його чуб зоставався у руках панових. Того ніхто не бачив. А Василь не мав нікого, кому б повідати своє горе. З дівчатами горничними він більше жив. Тим - аби пореготатися, посміятися, а не находилось ні одної, котра б пригорнула його, як старша сестра. Ось він став виростати. З козачків розжалували його в пастухи. Сміялись з його хлопці, коли побачили у рваній козачковій одежі. Заставляли бігати за скотом, за лошатами. Не слухався - били. А то і так - кулачки заведуть, граючись, і насадять боки Василеві! Трохи та потроху обжився він, почав підніматись на ноги, у силу вбиратись. Уже були такі, кому й він накладе. На конях цілий день ганяє. Вивчився так на їх їздити, що на неїждженому поїде. Пішла про його чутка на всю економію, дійшла до пана і прибила Василя знову у двір. Дворові порядки задавили, степове життя зовсім вийшло у його з помки. Там, на степу, тілько й право- право дужого. А Василь, як найдужчий, усіма верховодив, над усіма старшинував. Тут, у дворі, не те, зовсім навиворіт, йосипенко усіма верховодить, що сказав прикажчик - слово його закон. З першого разу не злюбив Василь йосипенка, сміявся, глузував з його товстого ситого брюха, з його розпорядків.
- Ох, хлопче, - предостерігалн його учені дворо. Ти говори, та не договорися.
- Щоб я, щоб я?-гукав, розпалившись, Василь.- Я серед його товстої пики вчеплюсь!
Звісно, все те зараз ходило до йосипенка. І між прикажчиком і новим кучером почалися сварки, зачіпання. Почалося спершу з вівса, сіна.
- Щось у нас багато вівса сходе, - каже Йосипенко.
- Я поїв, - одказує прикро Василь.
- Та ти мені цього не толкуй! - лютує йосипенко.- Знаю я вашого брата. Набере мірку та й понесе у шинок., - Я ж, я і ношу, - спокійно одказує Василь.
Йосипенко, затаївши на душі образу, одійде. Він би, може, що і сказав, та пан раз похвалив Василя:- отже як став цей молодий кучер, - сказав він йосипен-кові, - то й коні стали кращі. Що значить догляд!
- Та воно, барин, догляд-догляд, та сіна та вівса не знать скілько зводиться.
- На те й сіно та овес, щоб коні їли, - одказав пан. йосипенкові далі нічого було казати, нічого й до Василя чіплятись. Тим тяжче йосипенкові. Старий не забуває своєї образи і - який невеличкий случай - зараз до Василя чіпляється.
Василь нашустриться. Ріже прямо у вічі Йосипенкові правду, перед людьми страмить. Дума, люди за його оступляться. Та не так дворові звикли. Сам на сам вони Василя вихваляють, а прийдеться до чого -зараз і назад. Не злюбив Василь дворових більш ніж йосипенка. Гірко йому було у ті часи. Віра в добро людське мерхла, падала у його. Він зостався всюди один з молодим запалом правди та гіркого горя.
Все це зійшло йому на думку тепер. Зійшло… і, дивлячись на Псло, Василь думав: "Тихо пливеш ти, темна річко, у крутих берегах. Золотом вигравають твої легенькі хвилі при місячному світі… Добре б, заплющивши очі, кинутись у твої чарівні кручі, пошукати спокою…" І наче що за поли його притягле до річки. Тілько що підійшов він до дуплинастої верби, що розвісила свої віти над темною кручею, де вода, мов кип'яток у горшку, крутила, як тонкий дівоцький голос прилинув до його вуха. Василь, круто повернувши, не пішов - побіг на гору. Серце його забилось, гіркі думки не знать де зразу ділися, одна тілько: вона, вона Співає і подає голос… Одна вона, моя Мотруся, що І красе се життя. Пройшовши трохи, він справді забачив знайому постать. Уся у білому, з розпущеною косою, стояла Мотря у кущі калини і обдивлялася навкруги. Василь нарошно пішов попід високим окопом, щоб вона не примітила.
- Та не ховайся, не ховайся, бачу, - сказала вона йому, коли він, підходячи до того місця, де вона стояла, присів був. Василь підвівся.
- А що, довго дожидав? Не вдалося, як думалось, вирватись. Поки дівчата полягали, поки поснули… Віком здалося. Чому ж ти не стрибаєш сюди, не бійся. Тут нема нікого… Давай руку, я тебе втягну.
Василь мовчки одійшов на противну сторону і, розігнавшись, стрибнув. Вона не вспіла подати йому руку, як він уже був коло неї, обхопив її кругом стану і, притисши до себе, дзвінко поцілував.
- Мотрусю! Мотю! Моя ти рідна! - чулося поміж гарячими поцілунками. Мотря у одній тонкій сорочиниіі, у білій спідниці, як хмелина, обвивалася кругом міцної Василевої шиї своїми білими руками. Високе лоно тіпалось, пригортаючись до свого милого, гаряче зітхання гріло його. його очі горіли, тоді як проймав усього якийсь холод. І довго вони, дивлячись одне на одного, мінялись солодкими поцілунками.
- Ти скучив за мною? Скучив? Кажи?-граючи очима, питалася вона.
- Ох! - зітхнувши важко, одказав він.- Коли б ти знала, що я пережив за сії дні. Ворогові моєму не бажаю!
- І все дурно. Нічого з сього не буде. Ти знаєш, чого старому чортові досталося?
- Як?
- Як утекла ото я, та прямо в горниці. Страшно мені так та важко. А як почула ще, що бійка ваша і до пана дійшла, так мене і вхопило за серце, за віна. Пропав вже, пропав, - думаю! Пан вернувся сердитий.- Треба бісового сина у москалі спровадити, - сказав. У мене і душа обмерла. Се значить тебе. Сиджу, як кам'яна, дожидаю того часу, коли будуть лягати. Другі, припавши до столу, куняють, а я сиджу та плачу. Ось чую: розходяться, роз'їжджаються пани. Ось і він пішов. Мене кличуть. Пішла я, плачу.- Ти чого? - питає. Мовчу я, плачу.- Чого ти ревеш? - питає удруге. Мене наче сонце освітило: зразу надумала, що казати. Як його, кажу, не плакати - побив Йосипенко.- Як, за що?- Я й кажу: пішли ми у кухні погуляти. Я вийшла на двір, а Йосипенко п'яний ззаду:- А ти чого сюди?- та в зашийок. Я так і впала без пам'яті. Коли підводжуся, аж Йосипенко вже зчепився з кучером. Я скоріше і втекла.- Постій же, стара собако, насварився пан.- Так, бач, він нализався до того, що й світа білого не бачить, та й укіп.- На другий день як почав йому пан читати молитву, як почав, - то він і плакав, і клявся-божився, що до суду не буде ніколи напиватись.
- Так це ти, ти, моє кохання, визволила мене? І, піднявши, як дитину, він ухопив її на оберемок і помчав у кущі. Вона тільки стиха реготалася.
II
Василь сам недавно поступив у двір, як тут привели й Мотрю. Йдучи напувати коней, він стрів коло двору на невеличкому возку дівчину з закутаною головою і коло неї стару жінку. Обидві плакали. Попереду сумний, похнюпивши голову, ішов чоловік, держачи у руках прядив'яні віжки, а ззаду - гордо виступав другий, натоптуваний.
- Здрастуйте! - привітався Василь.
- Здоров.
- Куди се?
- Вже аж нікуди, - одказав передній чоловік,
- Ти з двору? - пита задній.
- З двору.
- Прикажчик устав?
- Ні, ще належує.
- Поганяй, - одказав задній. Передній прискнув на волохату шкіньку.
Василь здивувався. Хто б се і чого? Він ще дужче здивувався, як приїжджі стали коло двору. До його донісся нестямний плач старої жінки. "Певно, не на добро приїхали", - подумав він і погнав своїх жеребців, щоб скоріше напоїти і звернутися мерщій назад, дознатись, чого ці приїхали, що за лихо привело їх у Двір.
Він застав уже повозочку у дворі коло воріт. І дівка, і жінка позлазили з возка, стояли тут. Дворник Свнрид розпитувався їх щось. Василь мерщій повів коней у конюшню і сам пішов до приїжджих.
Дівка і жінка неутішно плакали.
- Та годі вам! От рюми розпустили! - гірко крикнув на їх похмурий чоловік, видно, що дуже близький їм.
- Не плач, дівко, тут тобі худо не буде, - умовляв і дворник.
- Вона ж у мене одна… одна, - насилу за плачем одказала жінка і ще дужче залементувала.