На той час, коли човен iз шiстьма рибалками вiдплив, на причалi вже зiбрався чималий натовп людей, море тепер бурхало несамовито. Першi високi хвилi ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човновi взагалi пощастило вiдпливти, здавалося скорiше дивом, анiж наслiдком людських зусиль. Незабаром пiсля цього його ще єдиний раз помiтили в розбурханому морi -- на гребенi велетенської хвилi. В серцях у остров'ян, що зiбралися на причалi, у їхнiх розмовах мiж собою переплелися страх i гордiсть за вiдважних рятувальникiв. Ян Янсен, що заборонив своєму синовi попливти з рибалками, викликав у всiх зневагу.
А буря шаленiла чимраз дужче. Людям довелося розiйтися, бо море кидало на причал дедалi бiльшi хвилi, вода вже ринула до найближчих пiдвалiв. Тепер заворушилися всi остров'яни. З горiшнього Гельголанду декотрi дивилися на море в зорову трубу. Але суцiльна дощова заслона ховала все вiд очей. Часом кому-небудь здавалося, нiби вiн бачить човен. Та трохи згодом виявлялося, що то просто чорна тiнь водяної гори. Незабаром запала темрява. На островi позасвiчували лiхтарi й гасовi лампи. Люди, що спинилися бiля причалу, ставали все мовчазнiшi.
I враз усi, як одна душа, гукнули:
-- Пливуть!
Човен несподiвано показався недалечке вiд причалу. Хвиля на мить винесла його нагору, а потiм вiн знов пропав.
-- Вони не можуть причалити! Треба кинути їм рятувальнi пояси! -вигукнув хтось.
Тiєї ж таки митi на гребенi хвилi знову замрiв човен -- невиразною плямою, що її, проте, можна було розгледiти. Здавалося, тепер до нього дiстанеш рукою -- та раптом його рвучко пiдхопило й нестримно помчало вкупi з пiною на затоплений берег. I перше нiж хвиля, вiдступаючи, потягла човен за собою, через борт його вискочила якась постать, -- це всi добре бачили. Наступна водяна гора винесла ту постать на берег.
Двоє чоловiкiв зважилися кинутись у воду i вже були б схопили потерпiлого, коли це нова грiзна хвиля потягла його за собою в море. Наступна водяна гора удруге винесла ту людину на берег, i цим разом чоловiкам пощастило її пiдхопити, перше нiж хвиля, вертаючись, устигла б затягти її назад. Отак бiдолаху врятували й винесли на сухе. То була ледi Вайолiт.
Шiстьох рибалок, що попливли її рятувати, марно чекали до ранку. За кiлька днiв їхнi тiла прибило поодинцi до берегiв Пiвнiчного моря.
Через тиждень пiсля того, як сталося лихо, шiстьох морякiв ховали на малому кладовищi острова. Ледi Вайолiт була на похоронi. Вiд iменi свого брата-намiсника, що був тодi в Лондонi, вона виголосила надмогильну промову.
-- Ви вирушили в море через мене, -- звернулася вона до тих, що лежали в домовинах. -- Я необачно важила своїм життям i не подумала про те, що наражаю й вас на страшну небезпеку. Хай бог заплатить вам за це! А вам, живi, -- ледi обернулась до скорботної громади, -- вам, живi, я скажу, що це був не героїзм, а божевiлля -- вирушати в море. В таку бурю й у такому човнi нiхто не мiг повернутися назад. Лише один iз вас, малий Ян Янсен, мав мужнiсть протистояти цьому божевiллю. Вiн знав обидва човни, знав i веслярiв. Вiн бачив, що в мене бiльше надiї на порятунок, нiж у моїх шiстьох рятувальникiв. Вiн слушно сказав, що шестеро життiв за одне -- це зависока плата. Правду сказав. Нехай же надалi вас спонукає до дiї не слiпа, а розумна вiдвага. А тепер помолiмося за душi загиблих.
Почалася молитва. Але подив, викликаний промовою прекрасної ледi Вайолiт, усе не сходив з облич у людей, а син Яна Янсена Бродер стояв, спустивши очi, аж поки скiнчився скорботний обряд.
Тимчасом як дiдусь розповiдав, у кiмнатчинi на горищi поволi стемнiло. Тому я клацнув вимикачем, i ми обоє на мить заплющилися вiд яскравого свiтла.
-- Ну, -- сказав старий, -- як тобi наш Ян Янсен?
-- По-моєму, прадiдусю, тих шестеро чоловiкiв, що попливли рятувати ледi Вайолiт, таки були герої. Вони й самi знали, як це небезпечно. I все-таки попливли рятувати людину.
-- А може, Хлопчачок, вони не бачили так виразно, як Ян Янсен, що зважилися на безнадiйне дiло. Якби вони знали це напевне й вирушили в море, я назвав би їх нерозважними вiдчайдухами. А вiдчайдушнiсть i нерозважливiсть -- то ще не героїзм.
Я хотiв був щось заперечити, коли раптом почув, що хтось iде сходами на горище. Прадiдусь i собi повернув голову, дослухаючись, а тодi сказав:
-- Сховай мерщiй шпалери пiд канапу, Хлопчачок! Та вiдiмкни тихесенько дверi! Та спусти гардини!
Як я мiг зробити все те в одну мить, я й сам не знав. Проте зробив. Коли горiшня бабуся ввiйшла до наших покоїв, ми зустрiли її невинними усмiшками. Гардини висiли на вiкнах, як улиплi, шпалер наче й не бувало.
Горiшня бабуся принесла нам вечерю: бутерброди з ковбасою й сиром, редиску та чай.
-- Годi вже вам вiршувати, -- сказала вона, повiвши очима довкола, так мовби чогось шукала. -- У вас що -- й паперу немає? -- недовiрливо запитала вона. -- Чи ви знов пишете вiршi на дошках, як ото тодi, чотири роки тому?
-- Ми пишемо в повiтрi, Маргарето, -- усмiхнувся прадiдусь. -- А як треба буде дещо записати, то щось уже ми собi для цього знайдемо.
Горiшня бабуся видимо хотiла сказати щось дуже насмiшкувате, коли раптом помiтила, що я сиджу на всiх подушках зразу.
-- П'ятеро жiнок провiтрювали цi подушки, вибивали, доводили до пуття й складали як годиться, -- мовила вона. -- А ви за п'ять хвилин що з них зробили?
-- Ложе поетiв, -- засмiявся прадiдусь. -- Хiба ж це не гарно чи не зручно?
-- Я не таким собi уявляю гарне й зручне, -- вiдрубала горiшня бабуся й ущипливе стиснула вуста.
Потiм вона знов зникла вкупi з кишеньковим лiхтариком, без якого на горище поночi не втрапив би: на сходах не було лампочки.
За вечерею ми з прадiдусем повели далi свою чоловiчу розмову про героїв. Я погодився, що полохливий на вдачу Ян Янсен у якусь хвилину поводився героїчно, коли, не злякавшись презирства остров'ян i навiть презирства свого сина, непохитною розважливiстю врятував йому життя.
-- Перемогти себе самого, свою вдачу -- на це потрiбен справжнiй героїзм, -- сказав мiй прадiдусь. -- Оце мене, наприклад, i приваблює в грецькому героєвi й напiвбоговi Гераклi. Вiн, щоправда, надто величався своєю силою, але всi свої подвиги вчинив не з гордостi, а з вiдданостi верховному боговi Зевсу.
-- То це Зевс наказував йому чинити подвиги, так, прадiдусю?
-- Гiрше, Хлопчачок: з наказу Зевса вiн мусив служити нiкчемному, боягузливому, кволому царевi Єврисфеєвi. Оцей-то молодець вигадував Геракловi чимраз небезпечнiшi завдання.
-- I Геракл їх завжди виконував?
-- Так, Хлопчачок, завжди. Ти знаєш, я навiть колись описав був Геракловi подвиги у вiршах. Вони в мене в отому зошитi в цератовiй обкладинцi. Вiн тут, на горищi, в скринi отамо, лiворуч за дверима. Принеси-но його сюди. Та не забудь узяти лiхтарика.
Лiхтарика я не забув, знайшов зошита й принiс Старому Хлопчаковi. Вiн тут-таки почав його гортати.
-- Ну ось, примiром, вiрш про те, як Геракл здобув Кербера, пса пiдземного царства, -- мовив вiн трохи згодом. -- Геракловi довелося для цього спуститися в пiдземний свiт. Напiвбог, що народився й жив нагорi, в царствi дня, звичайно, вiдчував до цiєї роботи величезну нехiть. Та Єврисфей звелiв йому принести пiдземного пса -- i той принiс. Хочеш послухати?
-- Авжеж, прадiдусю!
-- Ну то ось! -- Старий начепив на носа окуляри, пiдняв зошита ближче до лампи й прочитав:
Балада про Геракла
в пiдземному царствi
Геракл у днi старовини,
Як з мiфiв нам вiдомо,
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Одного разу, ледь зоря
(Нагадую таке я:
Геракл служив тодi в царя
Лихого Єврисфея),
Героя раптом цар гукнув
I закричав iз серця:
-- Ми волимо, щоб ти здобув
Нам Кербера-пiдземця!
Бував герой наш по свiтах,
Зазнав уже чимало, -
А вiрите? -- по тих словах
Йому аж лячно стало.
Бо Кербер, триголовий пес,
В Аїдi жив -- країнi,
Де цар, цариця й люд увесь -
То тiльки мертвi тiнi!
Нi зiр, нi мiсяця вгорi
На тiм глибиннiм свiтi
Анiже-нi, ще й лiхтарi
На вулицях не свiтять.
Та не Геракловi тремтiть!
Уже Тенар-горою
Зiйшов вiн у пiдземний свiт -
Умить, як слiд герою.
Приплив через рiки глибiнь
В човнi з Хароном-дiдом,
Де цар-тiнь i цариця-тiнь,
Що правлять тим Аїдом.
Ясне подружжя тiней тих
Геракла привiтало:
Чого прийшов герой до них,
Воно вже добре знало.
-- Iди ж i Кербера вiзьми, -
Промовили обоє, -
Але не бий, благаєм ми,
Собачки булавою.
А в пiтьмi страховинний пес,
Роздерши всi три писки,
Так гавкав, наче били десь
В сто три бляшанi миски!
I раптом -- ось вiн! Ой-ой-ой!
Кусає й жалить люто
Жалом змiїним. Та герой
Уже почвару спутав:
Скоренько, не ловивши гав,
Схопив її, мов клунок,
I навхрест замотузував,
Немов який пакунок.
Пiдземний цар сказав:
-- Ну ось.
Ти ж пошануй корону:
Гляди собачку та принось
Хутчiй до мого трону.
-- Аякже! -- вiдповiв Геракл,
Чемненько уклонившись.
А далi -- Кербера за карк
Хутчiй до мого трону.
-- Аякже! -- вiдповiв Геракл,
Чемненько уклонившись.
А далi -- Кербера за карк
I в путь, не забарившись.
Харон в човнi куняв якраз,
Старечу мавши звичку, -
Вiн Кербера й героя враз
Поправив через рiчку.
А там уже й Тенар-гора,
I свiт, i днина бiла!
-- Герой iз Кербером! Ура! -
Скрiзь слава полетiла.
Мiста i села вiн минав -
Усяк тiкав вiд жаху,
Лиш де-не-де хтось визирав
З-за рогу чи там з даху.
Цар Єврисфей, забрiвши в сад,
Побачив пса крiзь грати.
-- Ой лишенько! Неси назад!
Вiн може покусати!
-- Назад, назад його! Ой-ой! -
Придворнi пiдхопили.
Зареготався наш герой
I в путь, як повелiли.
В далеку до Аїду путь...
Пливуть, пливуть столiття,
А й досi ще Геракла звуть:
Приборкувач Страхiття.
Прадiдусь згорнув зошита й сказав:
-- Звiсно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Геракловi, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це -- виконувати завдання, коли розумiєш, що воно безглузде. Я хотiв тобi тiльки показати, як цей ясний напiвбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тiней.
-- А щоб побороти самого себе, iнколи треба героїзму.
-- Оце я й хотiв сказати, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, вiдкопилив уже спiдню губу. То що тобi там спало на думку?
-- Я собi думаю, прадiдусю: мабуть, весело було б звiршувати щось про фальшивих героїв. Чим краще розпiзнаватимеш героїв несправжнiх, тим яснiше бачитимеш справжнього.
-- Розумна гадка, Хлопчачок!
Старий присунув до мене свою тарiлку, де лежали ще два бутерброди з ковбасою, й повiв далi:
-- Нумо складати вiршi про фальшивих героїв, про тих, що тiльки здаються, але не є героями. Та ти з'їж-но спершу мої бутерброди, я ж знаю твiй апетит, -- а тодi розстелиш на столi шпалери.
Я вм'яв те, що було на тарiлцi, тодi поставив посуд на комод, розстелив на столi шпалери -- чистим боком догори -- i взяв у прадiдуся теслярський олiвець. Стiл тепер уже був не стiл, а чудова, простора паперова рiвнина. Ми вирiшили писати, так би мовити, обабiч вiд середини, а щоб не заважати один одному, поставили перегородку -стос "Моряцьких щорiчникiв".
-- Про героїв, -- сказав перед початком писання прадiдусь, -заведено складати балади. Зробимо так i ми. Я напишу баладу про ландскнехта.
-- А я тодi -- про рицаря.
Незабаром кожен iз нас уже сидiв, вiдкопиливши спiдню губу й списуючи своїми кривульками шпалеру.
Коли я не знав, що написати далi, то пiдкидав у грубку вугiлля, дивився якусь хвильку у вогонь -- i фантазiя моя знов оживала.
Ми скiнчили майже одночасно, кинули жеребок -- кому читати першому. Випало менi, i я прочитав зi шпалери:
Балада про рицаря Зеленжаха
Пан Зеленжах на свiтi
За давнiх жив часiв.
Любив усiх побити
I щоб усяк тремтiв.
Такий геройський рицар, -
Нема таких тепер, -
Хто зваживсь подивиться,
То глянув i помер!
Коли вiн на турнiрi
Свiй хист являв панам,
Тремтiли навiть звiрi, -
А що ж казать про дам!
Самого ж не збороло
Нiщо за сотнi днiв.
Палав пiд заборолом
В очах неситий гнiв.
Та змалечку -- нi слiзки
В очах отих його.
Вiн мав куценькi мiзки,
А силу -- ого-го!
Крiзь морок i завiю
Мчав рицар Зеленжах.
Плекав вiн горду мрiю -
На всiх наводить жах.
Та що з тобою, мрiє,
Трапляється, бува,
Коли вже постарiє
Немудра голова!
Наш рицар, повний злостi,
На дужчого напав,
Та так старечi костi
Безславно в лiсi й склав.
Безславно свiт покинув,
А був же гордий -- страх.
Як жив, так i загинув
Пан рицар Зеленжах.
-- Браво, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь i аж у долонi заплескав. -- Ти добре розкусив рицарiв такого гатунку. Вони були вбивцi за фахом i зналися на своєму ремеслi. Та навiть сотня трупiв -то ще не свiдчення героїзму. Послухай тепер мого вiрша. Старий начепив окуляри й прочитав iз звороту шпалер:
Балада
про ландскнехта у Фландрiї
Хоробрий ландскнехт-рубака
У Фландрiї в давнину
Ходив i мало не плакав -
Так шукав, неборак, вiйну.
Як мир -- ландскнехтовi тiсно:
Це ж найманий вам вояк;
Без воєн звитяжних, звiсно,
Вiн прожити не мiг нiяк.
Вiйни все нема й не чути...
Ландскнехт, мов який агент,
Надумав розвiдать майнути:
Може, з Брюгге воює Гент?
I ходить вiн, ходить, ходить,
Самотнiй, забутий всiма,
I Фландрiю вже переходить, -
А вiйни все нема й нема!
Вже геть стоптав черевики
I вдяганку всю подер
Та й заплакав:
-- Боже великий,
Що ж я маю робить тепер?
Аж тут негода настала,
Завихрився буревiй,
I на голову паморозь впала -
Йде ландскнехт -- бiлий дiд старий.
I враз бiля самого вуха
"Вiйна!" -- загув йому дзвiн.
Та ландскнехт уже того не слухав -
Ледве дибав, сердега, вiн.
-- Був iз мене ландскнехт хороший, -
Яке ж iз того пуття?
Анi честi, нi слави, нi грошей, -
Змарнував я своє життя!
Прадiдусь скинув окуляри, а я сказав:
-- Бiдний ландскнехт!
-- Дурний ландскнехт! -- мовив мiй прадiдусь. -- Тiльки дурень у мирний час покладає всi надiї на вiйну, бо хоче залишатись вояком. Марити битвами -- то ще не героїзм.
За читанням ми не почули, що хтось сходив на горище. Несподiвано перед нами де не взявся дядько Гаррi. Вiн стояв i спантеличено дивився на встелений шпалерою стiл.
-- Що це ви робите? -- спитав вiн.
-- Вiршуємо, -- вiдповiв я йому щиру правду.
-- А важко це, Хлопчаки? Тобто скора це робота чи тут треба чимало часу?
-- Та як який настрiй, Гаррi, -- пояснив йому прадiдусь. -- Зараз настрiй у нас той, що треба. Ми добре, але не надмiру попоїли, в кiмнатцi в нас тепло, а надворi мороз. Люлька менi смакує. Отож можна вiршувати. Хочеш подивитись, як це робиться?
-- Нi-нi, -- наче аж злякано замахав руками дядько Гаррi. -- Я прийшов тiльки забрати посуд i сказати вам, щоб довго не сидiли. Та й менi завтра рано вставати. Катер знову вирушає до Гамбурга.
-- А все ж таки я хотiв би скласти тобi вiрша, Гаррi. Сiдай отам на канапi. Подушок тут є доволi. Сiдай, сiдай!
Цього разу дядько Гаррi таки скорився прадiдусевим наполяганням. Вiн бухнувся на подушки.
-- Отак, -- сказав прадiдусь. -- Тепер ми з Хлопчаком складемо по невеличкому вiршику. Моряковi ми, звiсно, звiршуємо щось про море.
-- Тiльки щоб там було й про справжнiх чи фальшивих героїв, -додав я. -- У нас тепер така тема.
-- Балади -- це для дядька Гаррi надто довго, -- сказав прадiдусь. -- Може, звiршуймо щось про дурiсть i про розум. Бо, скажiмо, iнколи так званi героїчнi вчинки -- то насправдi дурiсть та й годi. Наприклад, рибина, що плаває пiд носом у чайки, так само дурненька, як кицька, що стрибає у воду.
-- Ось уже й є два вiршi! -- зрадiв я. -- Один про чайку, а другий -- про кота. Про кота пишу я!
Прадiдусь засмiявся й сказав:
-- А що, метикований у нас Хлопчачок, правда, Гаррi?
Дядько Гаррi мовчки й трохи безпорадно кивнув головою. А тим часом ми, поети, озброївшись олiвцями, вже заходилися коло вiршiв.
Спершу нас трохи бентежила присутнiсть дядька Гаррi, який дещо нетерпляче сидiв на канапi. Та коли написалися першi рядки, то далi все пiшло гладенько, й коли непосидющий дядько Гаррi нагадав нам, що горiшня бабуся чекає посуду, прадiдусь уже закiнчив свого вiрша, а через хвилину i я свого.
Ми тут-таки й прочитали їх дядьковi Гаррi. Спочатку -- прадiдусь. Вiн, як звичайно, поправив окуляри й виголосив свого вiршика:
Пiсенька про чайок
Як угледять чайку дiти -
Ну стрибати, ну радiти!
А рибинки -- навпаки -
Так i порснуть навтiки.
Дiти кажуть:
-- От смiхота!
Ну й дурненька ця дрiбнота! -
Але рибки цi дрiбнi,
Їй-же богу, не дурнi!
Дiтям втiха, не печалi,
А макрелям i так далi
Анiтрохи не до втiх -
Чайка з'їсти може їх!
Дядько Гаррi, що слухав вiршик, трохи розтуливши рота, сказав:
-- Авжеж, макрелi розумно роблять. Гарний вiршик. Змiстовний.
-- Дякую за лаври, Гаррi! -- засмiявся прадiдусь. -- А тепер послухаймо, що там звiршував Хлопчачок.
I тодi прочитав свого вiрша я:
Пiсенька про кота й сардину
Котовi якось мовила сардина,
Коли на мол прийшов котюга цей:
-- Я все в водi, лиха моя година,
А як би я ловила тих мишей!
Ти знаєш що, котусю? Помiняймось:
Ти в воду, я з води бодай на мить.
Я половлю мишей, а ти, звичайно ж,
Лови сардин, i хай тобi щастить!
Та кiт, сардину змiрявши очима,
Нiчого не сказав їй, тiльки: "Няв!"
Ще облизався, ще повiв плечима,
Крутнувся й геть iз молу почвалав.
Дядько Гаррi пiдвiвся, похитав головою i сказав:
-- Ну таке ж розумне! Аж не вiриться! I просто вмить тобi! Але тепер я вже справдi пiду, вiднесу посуд. На добранiч вам!
Вiн поскладав посуд на тацю й з лiхтариком у другiй руцi рушив наниз. Уже в дверях вiн пошепки мовив:
-- Про шпалери я анiчичирк, Хлопчаки!
Тим часом надворi стало темно хоч в око стрель. Вуличний лiхтар бiля будинку вихоплював з пiтьми лише невеличкий клаптик черепицi на сусiдньому даху.