-- Осьде вiн!
-- То забери його та не перебивай менi роботи! -- пробурчала горiшня бабуся.
Я взяв зошита i мерщiй пошкутильгав на горище.
А там я виявив, що чиїсь руки походили коло сувоїв шпалер, бо вони лежали не так, як я сам-таки їх поскладав.
Коли я повiдомив про це своє вiдкриття прадiдуся, вiн посмiхнувся й мовив:
-- Я вiдучора знаю, що твоя горiшня бабуся читає нашi новi твори. Вона й тодi, чотири роки тому, крадькома читала нашi вiршi, якщо ти пам'ятаєш. Але ж вона моя дочка. А тепер давай-но сюди зошита, я прочитаю тобi вiрша про Геракла та Авгiєвi стайнi.
Я подав, i прадiдусь почав читати:
Балада про Геракла
та Авгiєвi стайнi
Геракл у днi старовини,
Як з мiфiв нам вiдомо,
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Та й у героїв теж дiла
Бувають незвичайнi.
Гераклу доля прирекла
Тi Авгiєвi стайнi.
Сам Авгiй був славетний цар.
Вiн жив, забувши бiди,
Як самовладний володар
Зеленої Елiди.
В просторiм замку мешкав вiн
(Бо мав дiтей-дрiбноту)
I мав силенну-силу вiн
Годованого скоту.
А кожну стайню, де жив скот,
Мав Авгiй великенну:
Ушир вона сягала (от!)
На вiдстань шестиденну!
Є стайнi -- вичистиш за день,
А ця ж -- тьму скоту вмiстить!
То ви подумайте лишень:
Ну хто її почистить?!
Отак цар Авгiй i гадав
Собi в недобру пору
I пiдстилки там наскладав
На метрiв шiсть угору!
-- Якщо менi зумiєш ти,
Геракле, стать в пригодi,
То пам'ятай: зрадiєш ти
I щедрiй нагородi!
Була то не простенька рiч, -
Хоч Зевсом присягтися!
Тому герой, не спавши нiч,
На хитрощi пустився.
Пливла там рiчка, що води
Аж не могла вмiстити, -
Її вiн перегородив,
Щоб воду в хлiв пустити.
I рiчка в гнiвi понесла
Всi хвилi живодайнi
В хлiви (чи в стайнi) без числа
I вичистила стайнi!
Зрадiли люди всi кругом,
Що любо й подивиться,
Й побiгло в стайнi тi бiгом
Скотини тисяч тридцять.
I славлять аж до наших днiв
Легенди одностайнi:
-- Герой почистити зумiв
I Авгiєвi стайнi!
Я засмiявся пiсля цiєї балади, а прадiдусь сказав:
-- Смiйся на здоров'я, Хлопчачок! Це справдi трохи кумедно чути -хтось герой через те, що вичистив стайнi. Але ж незвичайна людина, яка спромоглася зробити те, що всiм здавалося неможливим, таки має в собi щось героїчне! А хто має в собi героїчне, у того воно може виявитись за найкумеднiших обставин. Хоч би й таких, як чищення стаєнь. Одначе менi здається, що вже час вечерi, хоч я нiтрохи не голодний.
Я, поглянувши на свiй годинник, сказав, що до вечерi ми ще маємо досить часу, щоб скласти два "шпалернi" вiршi.
-- Чудово, -- погодився прадiдусь. -- То вiршуймо. Мiж iншим, ми можемо скористатися з нагоди й показати той вид жарту... нi, -похопився вiн, -- вид гумору, що його називають гумором вiдчаю або ще гумором стратенцiв... А це частенько гумор героїчний.
-- Тодi я пишу пiсню про стратенця-розбiйника!
-- Ото тiльки питання, Хлопчачок: а чи розбiйник -- герой? Та гаразд. Пиши ти про стратенця-розбiйника, а я придумаю щось iнакше.
Я принiс до кiмнатки ще не списаний сувiй шпалер, i ми знов заходилися писати вiд середини.
Скiнчили ми на диво швидко, бо обом нам цього вечора писалося. Може, причиною були лiкаревi вiдвiдини: коли вiн пiшов собi, напруження спало, i ось у нас знов був творчий настрiй.
На мою радiсть, читав перший знову я. Отож голосно, мов купець на ярмарку, я й прочитав iз сувою шпалери:
Пiсня розбiйника-стратенця
Збирайтесь, люди! Йдiть i веселiться!
Година гарна i безплатний вхiд,
Мене, розбiйника, паливоду-смiливця
Сьогоднi вiшають. Отож дивiться йдiть.
Прилюдно, на очах панiв i дам,
Мене скарають на догоду вам!
Мої шляхи -- розбiй i плюндрування,
Iз них немає вороття назад.
Я сiяв сльози, страх i руйнування, -
За це менi накине зашморг кат.
Прилюдно, на очах панiв i дам,
Мене повiсять на догоду вам!
Усiх вас, може, обiкрав я, люди?
Тепер сквитатися надходить час.
Ви мрiяли колись, що помста буде, -
Нехай же смерть моя потiшить вас.
Прилюдно, на очах панiв i дам,
Менi вiдплатять на догоду вам!
Я вiльно жив, придбав i грошi, й славу,
Та смерть усе з собою забере.
Тепер останню я даю виставу, -
Розбiйник цей героєм тут помре.
Прилюдно, на очах вельможних дам,
Помре розбiйник на догоду вам.
Коли я, мовби й справдi страхiтливий i гордий розбiйник, прокричав цi останнi рядки, прадiдусь тiльки сказав:
-- Мм... так... -- I замовк. Десь аж за добру хвилину вiн пiдкреслено тихо додав: -- Така саморекомендацiя стратенця-розбiйника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбiйникiв. I справдi: здається, що твiй розбiйник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Вiн знає, що смерть може спiткати його в будь-яку хвилину. I коли вона приходить насправдi, тодi вiн просто програв гру. Вiн помирає як гравець, а не як герой.
-- Але ж хiба не героїзм -- веселим iти на страту?
-- Це -- хто як цiнує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нiчого не варте, той i своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вiршi виказав куди бiльше справжнього героїзму в своїй непокiрнiй пiснi, нiж твiй розбiйник у своїй зневажливiй.
-- Який селянин, прадiдусю?
-- Селянин-крiпак iз давнини, що повстав проти своїх панiв на захист своїх прав. У мене вiн пiд шибеницею спiває пiсню непокори гнобителям. Ось послухай.
Прадiдусь начепив окуляри, якi перед тим вертiв у руках, i прочитав:
Пiсня крiпака пiд шибеницею
То як, панове? Тут менi
Ще й пiсню заспiвати?
Та в крiпакiв такi пiснi, -
Вам краще б не чувати!
Мене ви вiшаєте, так?
Я муляю вам очi?
То хай же знає з вас усяк,
Що й сам я вмерти хочу!
Хай краще стане серце враз,
Нехай цю мить я згину,
Анiж, працюючи на вас,
До скону гнути спину!
Тихiш, панове, не кричiть!
Змогли ви все зажерти.
Та вас хiба крiпак навчить,
Як треба гiдно вмерти.
Давайте ж вiшайте мене!
Прощай, життя обдерте!
Прощай, крiпацтво навiсне!
Здоров, бабуню-смерте!
Я хотiв був сказати, що селянин, по-моєму, справжнiй герой, але прадiдусь озвався перший:
-- Героїзм вимiрюється й часом та обставинами. За часiв крiпацтва селянина-бунтiвника могли й помилувати, якщо перед лицем смертi вiн на колiнах благав милосердя в свого пана. Але моєму селяниновi воля дорожча за пiдневiльне життя. У нього ж, певне, були жiнка й дiти. Однак у своїй пiснi вiн не просить милостi, а називає кривду кривдою i за це приймає смерть. Це пiсня героя. У нiй є гумор -- гiркiший вiд полину! Панам навряд чи було смiшно.
-- То, може, це взагалi гумор без смiху, прадiдусю?
-- Просто смiх тут особливий, Хлопчачок. Вiн нiби розковує людину, позбавляє страху. Трапляється, що цей смiх рятує стратенця вiд зашморгу. Ось як у моїй баладi про гусака й лисицю, хоча в нiй, мiж iншим, нема нiякої шибеницi.
-- А я цей вiрш знаю?
-- Я тобi його розказував рокiв кiлька тому, Хлопчачок. А сьогоднi вiн нам дуже до речi, то я розкажу його ще раз.
Прадiдусь хвильку пригадував, поправляючи окуляри, а тодi розповiв напам'ять:
Балада про мудрого гусака
Хап лисиця гусака!
I не встигла сiсти:
-- Слухай, кумцю, рiч така:
Мушу тебе з'їсти!
-- Вже ж не як, уже ж не як! -
Вiн мов пробудився. -
Я ж i сам подумав так,
То й не боронився!
Нащо сльози, нащо страх?
Будь, що має бути!
Тiльки знай, що в гусаках
Трохи є отрути.
В нас вона -- в якого де:
Чи в стегнi, чи в спинцi.
А буває, попаде,
Що в самiй печiнцi.
А отрута -- рiч така,
Що не пахне жартом!
То ж бо їсти гусака
Зопалу не варто.
Бо отруту проковтнеш -
То погана штука:
Так вiдразу i помреш
У великих муках!
В мене в шиї, далебi...
В шиї, ну скажи ти!..
Ой, боюся, що тобi
Вже не довго жити!
Чи тобi не палить лоб?
Не стрiляє в вусi?..
(Та воно таки було б,
Звiсно, й по заслузi!)
Ну, тут лоба мац кума:
"Господи! Одначе...
Щось у мене недарма
Лоб такий гарячий!
Та воно це рiч така...
Ще не пiзно, може?..
Геть поганця гусака!"
-- Йди собi, небоже!
Та й пустила. А гусак,
Як вiдбiг далеко,
Закричав до лиски так,
(Вiдiтхнувши легко):
-- В нас отрути не бува,
Я сказав дурницю!
Мудра в мене голова -
Обдурив лисицю!
Коли прадiдусь закiнчив, я засмiявся, але сказав, що гусак, по-моєму, нiякий не герой. Вiн просто рятував своє життя та й годi.
-- Овва, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь. -- А вiн же виявив гумор стратенця! Бо хто вiч-на-вiч зi смертю не нiмiє з переляку, а лишається мудрим, красномовним i кмiтливим, той таки має чуття гумору. I навiть має в собi дещо героїчне. Героїзм узагалi часто народжується на межi помiж життям i смертю. Лише дужий, той, хто не втрачає мужностi, зостається живим. Як, наприклад, кабанчик iз годинником у старовиннiй жартiвливiй пiсеньцi.
-- А я її й не знаю, прадiдусю!
-- А я її й не знаю, прадiдусю!
-- Правда, правда! -- сказав старий. -- Ти її не знаєш, її спiвали ще за тих часiв, коли з'явилися першi наручнi годинники. Тодi її спiвали всi, а тепер забули. Я й сам iнодi забуваю, що ти на сiмдесят п'ять рокiв молодший за мене.
-- Ви менi заспiваєте цю пiсеньку, еге ж, прадiдусю?
-- Спробую, Хлопчачок.
Прадiдусь прокашлявся i справдi заспiвав:
Пiсенька про кабанчика
з годинником на нiжцi
Малий кабанчик (ну й дива!
Ну й дива, ну й дива!)
Як десь ще, то надiва
Годинничок наручний.
Коло рiзницької, бува,
Як бува, як бува, -
На свiй годинничок кива:
Мовляв, вiн дуже зручний!
Малий кабанчик сам собi,
Сам собi, сам собi
В своїй затаєнiй журбi
Казав: -- Я, певне, згину, -
Отож годинник при менi,
При менi, при менi
Хай буде ночi всi i днi, -
Щоб знав я ту годину!
Не марнi страхи тi були,
Тi були, тi були:
Його в рiзницю одвезли
("Погасять, мов каганчик!").
Але сказали рiзники,
Рiзники, рiзники:
-- Оцей, з годинником, таки
Панок, а не кабанчик!
I наш кабанчик (ну й дива!
Ну й дива, ну й дива!)
Годинник знову надiва
Й гуляє по дорiжцi.
Веселу пiсеньку спiва,
Все спiва, все спiва, -
Там про кабанчика слова
З годинником на нiжцi.
Слова, що в пiсеньцi повторювались, -- мабуть, їх колись приспiвував хор, -- я з другої строфи спiвав разом iз прадiдусем, i, хоч голос у нього був трохи глухуватий, вийшло в нас непогано. Коли ми доспiвали, я щосили забив у долонi, -- аж раптом хтось заплескав у долонi за дверима. Ми з прадiдусем здивовано повернули до дверей голови.
До кiмнатчини зайшла горiшня бабуся.
-- I я знаю цю пiсеньку, -- сказала вона. -- Ви так гарно її заспiвали, тату! Ви молодший, нiж я собi думала. -- I несподiвано додала: -- Але з героями ця пiсенька нiчого спiльного не має, так?
-- Отож-то, що має! -- вигукнув Великий Хлопчак. -- У тiм-то й рiч! Подумай сама:. кабанчик з годинником на нiжцi! Хто, опинившись у такому безнадiйному становищi, як цей кабанчик у рiзницькiй, не втрачає чуття гумору, у того душа не з лопуцька! А в кого душа не з лопуцька, той часом може повестися як герой.
Бiльше того вечора про героїв не мовилося. Ми, два дослiдники героїзму, анiтрiшечки не героїчно пошкандибали слiдам за горiшньою бабусею наниз, у кухню, де на нас уже чекали повнi тарiлки.
А проте на сходах, важко спираючись на моє плече, прадiдусь сказав, мов сам до себе:
-- По сутi, героїчний вчинок, мабуть-таки, рiч поважна. Стратенецький гумор -- це просто приборканий страх. Смiх, що дає полегкiсть, приходить трохи згодом, коли вже по всьому. Або вже як розповiдають про пережиту пригоду. Так знаходить вихiд напруження: в смiховi.
За вечерею горiшня бабуся була така ласкава та уважна до прадiдуся, аж менi знову згадалися вiдвiдини лiкаря, що їх приховували вiд мене.
Уже в постелi я подумав: прадiдусь, мабуть, тому й складав такi веселi вiршi й оповiдки, що хотiв приховати вiд мене, як у нього все кепсько насправдi. I я незчувся, як почав молитись, чого досi нiколи не робив:
-- Господи, нехай буде твоя воля в усьому, тiльки збережи менi прадiдуся ще хоч на кiлька рокiв. Амiнь.
ЧЕТВЕР,
у який менi оперують п'яту.
Цього дня мовиться про тиранiв
та їхнiх пiдданих,
а також про круто i м'яко зваренi яйця;
одного героя показано тут двiчi,
але в рiзному освiтленнi;
крiм того, зображене так зване собаче життя
й показано, як мурахи перемогли ведмедя;
закiнчується день
величальною горiшнiй бабусi.
Коли я вранцi прокинувся, в будинку смачно пахло печивом. Напевне, горiшня бабуся цього року вирiшила завчасу понапiкати всячини до рiздва. Запах свiжих анiсових коржикiв лоскотав нiздрi. Отож я миттю пiдхопився, сподiваючись, що покуштую цих ласощiв уже на снiдання.
I сподiванка моя була не марна: на додачу до какао з бутербродами нам поставили ще й анiсових коржикiв, що їх ми смачно заходилися хрумкати.
Та, на жаль, нам не дали спокiйно доснiдати раннi вiдвiдини: прийшов лiкар. Коли я його побачив, серце моє знов закалатало вiд страху. Проте цього разу вiн поцiкавився прадiдусевим здоров'ям лише побiжно, бо з'явився до нас головним чином заради моєї п'яти. Отож вiн оглянув її й сказав бабусi принести гарячої води з милом.
Коли це було зроблено, я покупав свою п'яту, й вона трохи вiдм'якла. Тодi лiкар зробив у кухнi невеличку операцiю: розрiзав болюче мiсце у виглядi "зiрочки" й вичавив гнiй. Потiм добре змастив рану якоюсь чорною мастю й забинтував.
-- Отак, -- бадьоро сказав вiн наостанку. -- Тепер усяка погань звiдти вийшла, й треба тiльки, щоб загоїлася рана. Ти з годинку полеж, Хлопчачок.
Прадiдусь, що спостерiгав цю процедуру, сидячи на ослiнчику в кутку кухнi, порадив менi погортати задля розваги альбоми, що їх привезли нашi моряки.
-- А я тим часом полiзу нагору, Хлопчачок, -- додав вiн. -- Як переболить у тебе, то приходь i ти туди. А тепер спочинь.
Я покiрно послухався його ради, бо в п'ятi менi так бухкало, стукало, тягло й сiпало, неначе я вже був не я, а сама лише п'ята. Навiть усi мої думки мовби переселилися в п'яту. Я був щасливий, коли нарештi простягся на канапi, поклавши забинтовану ногу аж на чотири подушки.
На щастя, бiль не вiчний. За яких пiвгодини мої думки вже визволилися з-пiд гнiту п'яти й полетiли далеко-далеко -- в царство гранiтних королiв, полководцiв, винахiдникiв та iнших славетних людей -- я саме розглядав альбом, який привезли нашi моряки зi свого останнього рейсу. Альбом цей звався "Monumenta mundi" [3], або "Найвизначнiшi пам'ятники свiту" i мiстив понад двiстi фотознiмкiв з докладним поясненням пiд кожним: кому споруджено пам'ятник i чому саме цю особу увiчнено в гранiтi чи бронзi. ------[3] Пам'ятники свiту (лат.). ------
З-помiж усiх тих славетних людей менi найдужче сподобалась одна маленька дiвчинка, якiй поставили пам'ятник на площi невеликого мiста Гартештольта. Прочитавши те, що було написано пiд фотознiмком пам'ятника, я вирiшив скласти про цю дiвчинку баладу й незабаром уже записав її на сторiнках альбома -- мiсця довкола фотознiмкiв вистачало.
Скiнчивши баладу, я так повеселiшав, що пiдвiвся з канапки й з альбомом пiд пахвою помаленьку, нога за ногою, схiдець за схiдцем, пошкутильгав на горище.
На моє щастя, горiшня бабуся почула мою ходу, аж як я був майже там. Вона тiльки гукнула менi навздогiн:
-- Тобi неодмiнно хочеться, щоб знов нарвало? Не можеш послухатись доброго слова старших! Лiкар звелiв тобi лежати! Вiд-по-чи-ва-ти! А не лазити попiд дахами!
-- Я там одразу ляжу, горiшня бабусю! -- гукнув я їй у вiдповiдь. -- Прадiдусь за мною нагляне.
-- Вiн i за собою не годен наглянути! -- почулося знизу. -- А ти собi не слухайся, не бережися -- то й побачиш, чим воно скiнчиться!
I внизу захряснулися дверi. А тут, на горищi, дверi вiдчинилися. Прадiдусь iз цiкавiстю вистромив iз-за них голову й спитав:
-- Чого це вона знов там розкричалася?
-- Каже, щоб я лежав i не лазив попiд дахами, прадiдусю.
-- Правду вона каже, Хлопчачок! Зараз же менi лягай отут, а я тобi для розваги дещо прочитаю.
Цього дня знову було натоплено в пiвнiчнiй кiмнатцi. Горiшня бабуся, як людина принципова, топила для нас, поетiв, по черзi то пiвнiчну, а то пiвденну кiмнатку.
Тут, у пiвнiчнiй кiмнатцi, на щастя, було доволi подушок, щоб покласти на них хвору ногу. Незабаром я вже знов лежав, як звелiв лiкар, i розповiдав прадiдусевi, що написав баладу про дiвчинку, якiй поставили пам'ятник у мiстi Гартештольтi. Я показав йому альбом iз пам'ятниками й сказав, що в ньому повно ненаписаних балад.
-- Адже тут, напевне, є хтозна-скiльки героїв! -- додав я.
-- А чого ж, Хлопчачок, -- сказав старий. -- То, може, завтра ми й писатимемо цiлий день балади та оповiдки про пам'ятники? Це, безперечно, буде й весело, й повчально. Але вiршi й оповiдки не посиплються нам просто так, самi, з альбому. Взагалi, менi треба спочатку трохи його погортати. Прибережи-но ти свою баладу на завтра, а спочатку послухай мою нову баладу про Геракла. Чи, може, в тебе ще дуже болить нога?
-- Нi, прадiдусю. Тiльки стукає. Як ото старий годинник з маятником.
-- Це вiд лiкаревої мастi, Хлопчачок, Добрий знак. А втiм, я сподiваюся, що Геракл змусить тебе забути про стукання в п'ятi.
Кажучи це, вiн уже гортав свого зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi.
-- Ага, ось ця пригода, -- сказав вiн, нарештi знайшовши потрiбне.
Тодi поправив окуляри й прочитав:
Балада про Геракла
та вогнедишних коней
Геракл у днi старовини
(Як з мiфiв нам вiдомо)
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Тодi до Фракiї не йшли
Нiяк чужостороннi:
Усiм їм пострахом були
Шаленi царськi конi.
Чи хто пiдносив щедрий дар,
Чи лестив словом пишним, -
Однаково всiх кидав цар
Тим коням вогнедишним.
Мiльйон зубiв у вороних,
Вогонь шугає з пащi, -
Уже як хто попав до них,
То знав, що вiн пропащий.
Отож герой про це почув
I з превеликим гнiвом
Сам на побачення майнув
З тим вогнедишним дивом.