Розділ 7
(про Усікаву)
Я в дорозі до вас
Усікаві таки довелося припинити збір інформації про стару господиню з Адзабу. Бо охорона навколо неї була настільки суворою, що при будь-якій спробі він обов'язково натикався десь на високу стіну. Хотів хоч трохи дізнатися про притулок для жінок, але зайвий раз вештатися в його околиці було небезпечно. На воротах видніли спостережні відеокамери, а зовнішність Усікави й так привертала до себе людську увагу. Досить один раз насторожити охорону, щоб наступні дії стали неможливими. Отож Усікава вирішив наразі відійти від «Садиби плакучих верб» і пошукати інших способів отримання інформації.
І тоді йому спало на думку ще раз розслідувати біографію Аомаме. Перед тим він замовив зібрати інформацію про неї у знайомому довідково-детективному агентстві, а також дещо дізнався сам, власними силами, від сторонніх людей. Склавши досьє й оцінивши його з різних кутів зору, дійшов висновку, що небезпеки від Аомаме не було. Як інструкторка спортивного клубу, вона, безперечно, здібна й мала високу репутацію. У дитинстві належала до секти «Братство свідків», але в десятирічному віці порвала з нею будь-які зв'язки. Університет фізичної культури закінчила з майже найвищими оцінками й улаштувалася на роботу у фірмі харчових продуктів, що спеціалізувалася на виробництві спортивних напоїв, і вважалася центральним гравцем софтбольної команди. Її колеги розповідали, що і в спорті, й у роботі вона дуже виділялася своїми досягненнями. Була цілеспрямованою, з метким розумом. Мала добру репутацію серед колег. Але була неговірка й без широкого кола знайомих.
Кілька років тому вона несподівано перестала грати у софтбол, звільнилася з фірми й улаштувалася на посаду інструкторки елітного спортивного клубу в кварталі Хіроо. Завдяки цьому її заробіток збільшився на відсотків тридцять. Незаміжня, живе сама. Здається, наразі не має коханця. У всякому разі, за нею не помічено нічого підозрілого й сумнівного. Усікава насупився, глибоко зітхнув і перечитане досьє кинув на стіл. «Я чогось недобачив. Чогось украй важливого, якого не можна було пропустити», — подумав він.
Усікава добув із шухляди стола адресну книгу й набрав один телефонний номер. Якщо виникала потреба роздобути незаконним чином якусь інформацію, він завжди дзвонив туди. Його співрозмовник належав до типу людей, що живуть у світі ще темнішому, ніж Усікава. І за гроші отримував потрібні відомості. Природно, що плата за них зростала відповідно до ступеня їх секретності.
Усікава хотів дістати два види інформації. Перший — про батьків Аомаме, що й досі залишалися членами «Братства свідків». Усікава був певний, що «Братство свідків» централізованим чином розпоряджається інформацією про своїх вірних у всій країні. Їхня кількість в Японії велика, й між штаб-квартирою секти та її відділеннями відбуваються жваві контакти й обмін матеріалами. Система не функціонує справно, якщо в її центрі не нагромаджено інформації. Штаб-квартира «Братства свідків» розміщувалася у передмісті Одавари. На просторій території стояла чудова будівля з власною друкарнею для випуску релігійних брошур, конференц-залом і готелем для вірних, що приїжджали з усієї країни. Безсумнівно, там збиралась і суворо зберігалася вся інформація.
Другий — про розклад занять, які проводила Аомаме в спортивному клубі: що саме там робила й коли та кому давала індивідуальні лекції. Мабуть, інформація у клубі не контролюється так суворо, як у «Братстві свідків», але її відразу, з охотою, не покажуть, якщо попросити: «Вибачте, ви не могли б показати розкладу занять?».
Усікава залишив на автовідповідачеві своє прізвище й телефонний номер. За півгодини задзвонив телефон.
— Усікава-сан, — сказав хрипкий голос.
Усікава передав співрозмовнику, яка докладна інформація йому потрібна. Він з ним ніколи не зустрічався віч-на-віч. Завжди вів перемовини по телефону. Зібраний матеріал отримував терміновою поштою. До хриплуватого голосу співрозмовника раз у раз домішувалося легке покашлювання. Можливо, цей чоловік мав проблему з горлом. На тому кінці телефонної лінії завжди панувала глибока тиша. Така, ніби телефонували з кімнати із ідеальною звукоізоляцією. Чувся лише голос співрозмовника та його неприємне на слух дихання. І більше нічого. Але той голос поступово наростав. «Неприємна особа, — завжди думав Усікава. — Схоже, ніби увесь світ переповнений неприємними людьми. І якщо подивитися збоку, то, може, і я один з них». Цього співрозмовника Усікава потай називав Кажаном.
— У будь-якому разі, можна брати всю інформацію, пов'язану з прізвищем Аомаме, чи не так? — спитав Кажан хрипким голосом і відкашлявся.
— Так. Воно дуже рідкісне.
— Уся інформація потрібна?
— Будь-яка, пов'язана з цим прізвищем. Якщо можна, то я хотів би дістати й фотографію, щоб упізнавати.
— Із спортивним клубом, здається, буде просто. Напевне, вони й не подумають, що хтось украв їхню інформацію. А от із «Братством свідків» буде трохи складніше. Це велетенська організація з чималим капіталом й, очевидно, з пильною охороною. Вступити в контакт з релігійною сектою набагато трудніше. Бо з цим пов'язана проблема збереження таємниці особистого життя її членів і сплати податків.
— То вдасться дістати інформацію?
— Гадаю, що вдасться. По-своєму відчинимо двері. Та набагато важче відчинені двері знову зачинити. Бо якщо цього не зробити, то може наздогнати ракета.
— Як на війні.
— Та це і є війна. Страшна річ з цього може вийти, — сказав співрозмовник хрипким голосом. З його інтонації було зрозуміло, що Кажан, напевне, тішиться такою війною.
— То ви зробите це для мене?
Кажан легко відкашлявся.
— Спробую. Тільки це обійдеться вам дорогувато.
— Приблизно скільки?
Співрозмовник назвав орієнтовне число. Трохи перевівши подих, Усікава погодився. Мовляв, наразі дасть завдаток, приготований особисто, а потім, як тільки отримає інформацію, можна домагатися доплати.
— Це забере багато часу?
— А ви спішите?
— Спішу.
— Точно передбачити не можу, але, гадаю, потрібно від семи до десяти днів.
— Згоден, — сказав Усікава. Нічого не залишалося, як пристосуватися до співрозмовника.
— Як тільки зберу матеріал, зателефоную. Обов'язково впродовж десяти днів.
— Якщо ракета не наздожене, — сказав Усікава.
— Звичайно, — спокійно додав Кажан.
Поклавши слухавку, Усікава відхилився на спинку стільця й на хвилину задумався. Він не знав, як Кажан роздобуває інформацію з «чорного ходу». Але не сумнівався, що відповіді не почув би, навіть якби спитав. У всякому разі, був упевнений, що той користується незаконними засобами. Подумав, що, може, підкуповує когось з організації або, в крайньому випадку, незаконно вривається в її контору. Якщо ж до збереження інформації залучаються комп'ютери, то справа ускладнюється.
Кількість державних установ і компаній, які зберігають свою інформацію в комп'ютерах, поки що обмежена. Бо така техніка вимагає багато витрат, зусиль і часу. Однак релігійна секта вседержавного масштабу подібні ресурси, напевне, має. Сам Усікава майже нічого не знав про комп'ютер, але добре розумів, що для збору інформації він стає незамінним знаряддям. Епоха, коли доводилося шукати інформацію цілий день в газетах зменшеного формату або щорічниках, розкладених на столі, вже стає минулим. Можливо, світ остаточно перетвориться на поле жорстокої битви між власником комп'ютера та непрошених гостей. А що це війна, то під час неї, можливо, проллється кров. Але запаху крові вона не матиме. Химерний світ. Усікаві подобався світ із запахами й болем. Навіть якщо вони були нестерпними. Однак люди такого типу, як Усікава, невпинно й швидко перетворяться на релікт минулої відсталої епохи.
А проте його не дуже охоплював песимістичний настрій. Він знав, що володіє вродженою інтуїцією. Що своїм особливим нюхом може відрізнити різноманітні навколишні запахи, а за силою подразнення шкіри — відчути, як змінився напрям вітру. На це комп'ютер не здатний. Бо такі здібності не вдається оцифрувати й систематизувати. Спритно відкрити доступ до суворо захищеного комп'ютера й витягти з нього інформацію — це робота хакерів. Але визначити, яку інформацію варто витягати й вибрати з велетенського масиву потрібну, — це може тільки жива людина.
«Можливо, я справді нікудишня відстала людина середнього віку, — подумав Усікава. — Ні, не просто можливо. А, безсумнівно, нікудишня людина. Однак я володію кількома такими якостями, яких не мають інші люди. Вроджений нюх і настирливість — схильність не відпускати того, до чого одного разу причепився. Досі завдяки цьому я заробляв на прожиток. Тож поки маю такі здібності, навіть у химерному світі обов'язково десь підроблю.
Аомаме-сан, я вас дожену. У вас досить кмітлива голова. Ви спритні й обережні. Та все одно я вас дожену. Почекайте! Я зараз у дорозі до вас. Чуєте мої кроки? Ні, мабуть, не чуєте. Бо йду тихо, немов черепаха. Але крок за кроком наближаюся до вас».
Та й за Усікавою щось гналося. Час. Так само, як він переслідував Аомаме. Треба якнайшвидше розшукати її, з'ясувати, хто стоїть за нею, і всю цю інформацію на тарілочці піднести людям із секти — мовляв, візьміть, будь ласка. Виділеного на це часу обмаль. Сказати, що все зрозуміло, через три місяці — надто пізно. Досі Усікава був для них корисною людиною. Здібною, гнучкою, із знанням законів і здатною тримати язик за зубами, що вміла діяти поза рамками системи, але тільки найнятим за гроші майстром на всі руки. Він не належав ні до їхніх родичів, ні до друзів, ні до прихильників їхньої віри. Якби став для секти небезпечним, то його, можливо, просто позбулися б.
Очікуючи дзвінка від Кажана, Усікава зайшов у бібліотеку й докладно вивчив історію та сучасний стан «Братства свідків». Зробив окремі записи, потрібні частини скопіював. Ходити до бібліотеки і проводити розслідування не було для нього обтяжливо. Йому подобалося відчувати, що нагромадив у голові знання. Така звичка завелася в нього в дитинстві.
Скінчивши роботу в бібліотеці, Усікава попрямував до квартири в Дзіюґаока, яку Аомаме орендувала, й ще раз переконався, що квартира порожня. На поштовій скриньці все ще залишалося її прізвище, але ніхто там начебто не мешкав. Усікава навідався також до агента, який займався продажем цієї квартири, й запитав, чи не можна укласти договору про оренду вільної квартири в цьому домі.
— Вільна квартира є, але до початку лютого наступного року в неї не можна вселитися, — відповів ріелтор. — Для теперішніх мешканців договір про оренду залишався чинним до кінця січня наступного року, а орендна плата сплачувалася щомісяця. Усі речі вивезено, подачу електрики, газу й води припинено. Однак договір про оренду квартири діє.
— Виходить, що до кінця січня орендну плату сплачено.
— Саме так, — підтвердив ріелтор. — А що всю орендну плату за договором сплачено, то нас попросили залишити квартиру вільною. Звісно, в такому разі у нас нема підстав заперечувати.
— Дивна історія, правда? Ніхто не мешкає, а гроші за квартиру сплачено.
— І мене це трохи занепокоїло. Тож я попросив домовласника в його присутності оглянути квартиру. Бо страшно уявити собі, що було б, якби у стінній шафі валявся труп, що перетворився на мумію! Але нічого не знайшлося. Квартира була чисто заметена. Тільки порожня. Не знаю, яка в цьому причина. Ясна річ, Аомаме вже не мешкала в цій квартирі, але вони чомусь хотіли вдати, начебто вона все ще орендує її під своїм прізвищем. А тому сплатили відразу за чотири місяці. Вони обережні й небідні.
Якраз через десять днів, після обіду, Кажан подзвонив в офіс Усікави у кварталі Кодзіматі.
— Усікава-сан, — сказав хрипкий голос. Як завжди, на тлі тиші.
— Усікава слухає.
— Можна з вами поговорити?
Усікава відповів, що можна.
— Охорона «Братства свідків» сувора. Як я і сподівався. Але інформацію про Аомаме, на щастя, вдалося дістати.
— А ракета вас не переслідувала?
— Цього разу її не було видно.
— От і добре.
— Усікава-сан, — сказав Кажан і кілька разів відкашлявся. — Вибачте, а ви не могли загасити сигарету?
— Сигарету? — Усікава глянув на сигарету «Seven Stars», затиснуту між пальцями. Її дим повільно здіймався до стелі. — Так, я справді курю, але як ви зрозуміли це по телефону?
— Звичайно, дим сюди не доходить. Але я задихаюся, щойно почую у слухавці, як ви дихаєте. Бо така в мене крайня схильність до алергії.
— Зрозуміло. Я досі цього не помітив. Вибачте.
Кажан кілька разів кашлянув.
— Усікава-сан, ви в цьому не винні. Природно, що не помітили.
Усікава роздушив сигарету в попільничці, зверху полив чаєм, якого збирався пити. Встав і широко відчинив вікно.
— Сигарету загасив і відчинив вікно, щоб провітрити кімнату. Щоправда, й повітря надворі не можна назвати чистим.
— Вибачте.
Цілковита тиша тривала секунд десять.
— Отже, ви змогли роздобути інформацію про «Братство свідків»? — запитав Усікава.
— Ага. До того ж великий обсяг. У всякому разі, відповідного матеріалу чимало, бо родина Аомаме багато років належить до палких членів «Братства свідків». Потрібну й непотрібну інформацію розділити?
Усікава погодився — мовляв, навіть бажано.
— Із спортивним клубом особливих проблем не було. Вистачило відчинити двері, зайти всередину, зробити свою справу, вийти й зачинити за собою двері. От і все. Часу було обмаль, а тому всього матеріалу прихоплено чимало. У всякому разі, передам усе разом. Як завжди, взамін за оплату.
Усікава записав суму, яку назвав Кажан. На двадцять відсотків більшу від попередньої оцінки. Довелось погодитися.
— Цього разу я не хочу користуватися поштою, а тому завтра в цей час до вас навідається безпосередньо кур'єр. Приготуйте, будь ласка, готівку. Як завжди, розписки не дамо.
— Зрозуміло, — сказав Усікава.
— Я вже казав, але для певності повторюю. Ми роздобули всю доступну інформацію з питань, які вас цікавили. Та якщо ви, Усікава-сан, залишитеся незадоволеним її змістом, то ми не несемо за це відповідальності. Бо зробили все, що технічно могли. Винагорода визначається працею, а не її результатами. Не хотілося б почути від вас заяви: «Віддайте гроші, оскільки бажаної інформації я не дістав». Прошу вас з цим погодитися.
Усікава відповів, що погоджується.
— А от фотографії Аомаме ніяк не вдалося роздобути, — сказав Кажан. — 3 усіх матеріалів її вилучили.
— Зрозуміло. Гаразд, — сказав Усікава.
— Крім того, може, вона зробила пластичну операцію обличчя, — сказав Кажан.
— Може, — погодився Усікава.
Кажан кілька разів відкашлявся.
— Бувайте! — сказав він і на цьому закінчив телефонну розмову.
Усікава поклав слухавку, зітхнув і взяв у рот нову сигарету. Закурив її від запальнички й почав випускати дим у бік телефонного апарата.
Пополудні наступного дня до офісу Усікави прийшла молода жінка, що, мабуть, не досягла й двадцяти років, у короткій білій сукні, яка виразно окреслювала лінії її тіла, в білих лискучих туфлях на високих каблуках і з перловими сережками у вухах з мочками, непропорційно великими для її невисокого зросту, що ледве перевершував півтора метра. З прямим довгим волоссям і великими ясними очима, вона скидалася на ученицю феї. Дивлячись Усікаві прямо в очі, вона радісно й прихильно всміхалася. Між її маленькими губами привітно визирали білі зуби. Звісно, це, напевне, була службова усмішка. Однак рідко коли, вперше побачивши обличчя Усікави, люди не здригалися.
— Я принесла матеріал, який ви просили, — сказала вона й з полотняної сумки, що висіла через плече, добула два грубих великих конверти та обома руками, як жриця старовинну літографію, поклала на стіл Усікави.
Він вийняв з шухляди стола приготований конверт і передав жінці. А та, відкривши його, витягла пачку десятитисячних банкнот і стоячи порахувала гроші. Рахувала вправно, швидко рухаючи своїми тонкими гарними пальцями. Скінчивши рахувати, засунула пачку банкнот у конверт, а конверт — у полотняну сумку. А тоді всміхнулася до Усікави ще приязніше, ніж перед тим. Так, ніби хотіла сказати: «Я така рада, що змогла вас побачити!»
«Цікаво, як ця жінка пов'язана з Кажаном?» — спробував уявити собі Усікава. Хоча, звісно, це його не стосувалося. Вона була тільки простим кур'єром. Передавала «матеріал» й отримувала винагороду. Напевне, це була її єдина роль.
Коли ця невисока жінка пішла, Усікава довго, в розгубленому стані, вдивлявся у двері, що зачинилися за нею. У кімнаті все ще сильно відчувалися сліди її присутності. Можливо, в обмін за ці залишені сліди вона забрала частину душі Усікави. Він відчув у грудях цю нову порожнечу. «Як це сталося? — дивувався Усікава. — І що це означає?»
Опам'ятавшись через хвилин десять, він відкрив конверт, запечатаний кілька разів липкою стрічкою і напханий упереміш друкованими аркушами, скопійованим матеріалом та оригінальними документами. Хтозна-як за такий короткий час вони зібрали стільки відомостей. Як завжди, Усікава мимоволі цим захопився. Та водночас перед купою документів його пройняло глибоке безсилля. «Хоч би скільки я нишпорив за такими речами, хіба врешті-решт кудись доберуся? Хіба за великі гроші не придбав лише купу непотрібного паперу?» Безсилля було таким глибоким, що його дна він не міг побачити, хоч би як напружував зір. І все, що відбивалося в його очах, огортали легкі сутінки, схожі на передвістя смерті. «Може, в цьому винне щось, яке залишила ця жінка? — подумав Усікава. — Або щось, яке вона забрала?»