«Як я і сподівався», — подумав Усікава. Між ними двома все-таки був якийсь зв'язок.
— Класним керівником була тоді вчителька Ота. Сюнко Ота. Тепер вона працює у міській початковій школі містечка Нарасіно.
— Якщо я туди зателефоную, то зможу з нею побачитися?
— Я вже телефонувала, — злегка всміхаючись, відповіла заступниця директора. — Мені сказали, що в такій справі вона радо з вами поговорить.
— Не знаю, як вам і дякувати, — сказав Усікава. Жінка виявилася не тільки вродливою, а ще й моторною в роботі.
Заступниця директора на звороті своє візитної картки написала прізвище та телефонний номер початкової школи в кварталі Цуданума, де вчителька Ота працювала, й передала її Усікаві. Той заховав її, як щось дорогоцінне, в гаманець.
— Цікаво, що в біографії Аомаме-сан є релігійне тло, — сказав Усікава. — І це нас трохи непокоїть.
Заступниця директора нахмурила брови, а в кутиках її очей зібралися маленькі зморшки. Тільки дуже самодисциплінована жінка середнього віку може мати такі чарівні зморшки з делікатним інтелектуальним змістом.
— Вибачте, але ми не можемо обговорювати тут подібної проблеми, — сказала вона.
— Проблеми, що стосується особистого життя особи? — запитав Усікава.
— Саме так. Особливо релігійної проблеми.
— А якщо я зустрінуся з учителькою Ота, то можу розпитувати про такі речі?
Заступниця директора ледь-ледь повернула ліворуч своє тонке підборіддя й багатозначно всміхнулася.
— Нас не повинно стосуватися те, що скаже особисто вчителька Ота.
Усікава встав і чемно подякував заступниці директора, а вона передала йому службовий конверт з документами.
— Я скопіювала матеріал, який можна відкрити стороннім людям. Матеріал про Кавану-сана. Дещо є і про Аомаме-сан. Буду рада, якщо це стане вам у пригоді.
— Ви мені дуже допомогли. Щиро дякую за вашу доброту.
— Якщо з'ясується питання про фінансову допомогу, то, будь ласка, повідомте. Бо для нашої школи це велика честь.
— Я впевнений у позитивному результаті, — відповів Усікава. — Я кілька разів зустрічався з Каваною-саном і вважаю його обдарованим юнаком з великим майбутнім.
Усікава зайшов у їдальню на станції в Ітікаві й за атомним обідом пробіг очима по матеріалу, що містився в конверті. Це були звичайні відомості про навчання у школі Тенґо й Аомаме. Серед них і похвальні грамоти за успіхи Тенґо в навчанні й спорті. Він справді був надзвичайно здібним учнем. Напевне, для нього школа ні разу не перетворювалася на кошмарний сон. Наводилася копія газетної статті про його перемогу на математичному конкурсі. На старій, а тому невиразній газеті видніло також обличчя юного Тенґо.
Перекусивши в їдальні, Усікава подзвонив до початкової школи у кварталі Цуданума. Порозмовляв з учителькою Сюнко Ота й домовився про зустріч з нею в цій школі о четвертій годині. «О цій порі, гадаю, зможемо спокійно поговорити», — сказала вона.
«За один день відвідати дві початкові школи й стільки зробити…» — зітхаючи, подумав Усікава. Від самої думки про це йому на душі стало важко. Однак те, що він спеціально сюди приїхав, принесло свої плоди. Стало ясно, що Тенґо й Аомаме два роки навчалися в одному й тому ж класі. Це був значний крок уперед.
Тенґо допоміг Фукаері Фукада в тому, що, надавши «Повітряній личинці» літературно-художньої форми, зробив її бестселером. Аомаме в номері готелю «Окура» потай убила Тамоцу Фукада, батька Фукаері. Очевидно, вони обоє діяли спільно з метою завдати удару секті «Сакіґаке». Можливо, домовилися про таку співпрацю. Мабуть, слушно так припускати.
Однак тим двом охоронцям із «Сакіґаке» ще не варто про це казати. Усікава не любив подавати інформацію невеликими шматками. Перед тим, як щось певне сказати, жадібно збирав, усебічно розглядав її і добирав солідні докази. Така звичка вводити людей в оману залишилася в нього з того часу, коли працював адвокатом. Удаючи скромного, присипляв пильність клієнта, викладав тверді факти й на завершальному етапі ставив справу з голови на ноги.
Прямуючи в електричці до кварталу Цуданума, Усікава подумки складав кілька гіпотез.
Можливо, Тенґо й Аомаме кохалися. Звичайно, не з десятирічного віку, а, як можна припустити, випадково зустрілися після закінчення школи й подружилися. І за якихось, зовсім невідомих, обставин об'єдналися, щоб знищити релігійну організацію «Сакіґаке». Це була одна гіпотеза.
Однак, наскільки знав Усікава, не було жодних ознак того, що вони спілкувалися. Тенґо мав регулярну фізичну близькість із заміжньою жінкою, старшою від нього на десять років. Судячи з його характеру, можна зробити висновок, що він, напевне, не підтримував би постійних статевих стосунків з іншою жінкою, якби був глибоко пов'язаний з Аомаме. На таку спритність не спромігся б. Усікава перед тим два тижні розслідував його поведінку. Тенґо три дні на тиждень викладав математику в підготовчій школі, а решту днів здебільшого перебував дома. Мабуть, писав роман. А надвір виходив іноді лише для прогулянки або за покупками. Вів просте, скромне життя. Чогось незрозумілого за ним не помічалося. Усікава ніяк не міг і подумати, що через якісь обставини Тенґо брав участь у таємній змові, спрямованій на вбивство людини.
Взагалі Усікава відчував особисту прихильність до Тенґо, безпретензійного, щирого юнака із сильним почуттям самостійності й незалежності від людей. Як часто трапляється у людей високої статури, Тенґо не був спритним, схильним діяти тишком-нишком і хитрувати. Належав до людей, які йдуть прямо, якщо вже щось вирішили. В ролі юриста або брокера фондової біржі він, напевне, не досягнув би великого успіху. Відразу хтось підставив би йому ногу, і в критичний момент він зазнав би краху. А от як учитель математики й письменник він якось давав собі раду. Не дуже товариський і не красномовний, він подобався деяким жінкам. Коротко кажучи, Тенґо був явною протилежністю Усікаві.
— А от про Аомаме Усікаві майже нічого не було відомо. Він знав тільки, що вона народилася в сім'ї палких членів «Братства свідків» й що змалечку мати брала її з собою, коли навертала людей у свою віру. А навчаючись у п'ятому класі початкової школи, зреклася віри й опинилася в домі родичів, що мешкали в столичному районі Адаті. Очевидно, більше не могла терпіти. На щастя, наділена добрими фізичними здібностями, вона стала сильним гравцем софтбольної команди в середній школі. І тим самим привернула до себе увагу людей. Завдяки цьому, отримавши стипендію, змогла вступити до університету фізичної культури. Ось такі факти зібрав Усікава. Однак він нічогісінько не знав про те, який в Аомаме характер, яке мислення, які сильні й слабкі сторони та яке її особисте життя. Мав на руках лише низку документів, що стосувалися її біографії.
А проте, вкладаючи в голову біографічні дані про Тенґо й Аомаме, Усікава збагнув, що в них є чимало спільного. Насамперед те, що в дитячому віці вони не зазнали щастя. Мати водила Аомаме із собою вулицями міста, коли поширювала їхню віру. Переходила з одного дому до іншого й натискала кнопку дзвінка на дверях. Усі діти членів «Братства свідків» мусили допомагати своїм матерям. А батько Тенґо працював збирачем абонентної плати «NHK». І також ходив від одних дверей до інших. Як і мати із «Братства свідків», напевне, брав із собою сина? Мабуть. Зрештою, якби Усікава був його батьком, то робив би так само. Разом з дитиною збір плати зростав, а крім того, не треба було платити комусь за її догляд. Одним пострілом він убивав двох зайців. Але, напевне, це не приносило Тенґо радості. А може, малим Тенґо й Аомаме довелось зустрічатися на вулицях Ітікави.
І Тенґо, й Аомаме, отримавши спортивну стипендію, старалися якомога далі відійти від батьків. Обоє справді стали здібними спортсменами. Мабуть, природа наділила їх такими нахилами. Та й становище складалося так, що вони мусили бути здібними. Стати визнаним спортсменом і досягти великих успіхів — це був майже єдиний засіб здобути незалежність. Дорогоцінний квиток для самозбереження. Вони обоє думали й ставилися до світу по-іншому, ніж їхні звичайні десятирічні однолітки.
Як добре поміркувати, то становище Усікави також було схожим. Народившись у заможній сім'ї, він не потребував стипендії й завжди мав гроші на дрібні витрати. Але, щоб поступити в першорядний університет і здобути юридичну освіту, мусив відчайдушно вчитися. Як Тенґо й Аомаме. Не мав вільного часу, щоб гратися, як однокласники. Відмовився від різних житейських насолод (зрештою, важко доступних навіть при бажанні) й цілковито поринув у навчання. Його душа безперестанку коливалася між комплексом неповноцінності й почуттям вищості. «Я схожий, так би мовити, на Раскольникова, що не зміг зустрітися із Сонею», — часто думав він.
«Е ні, зі мною все гаразд. Тепер уже не варто про це думати. Вернуся до проблеми Тенґо й Аомаме», — вирішив Усікава.
«Е ні, зі мною все гаразд. Тепер уже не варто про це думати. Вернуся до проблеми Тенґо й Аомаме», — вирішив Усікава.
Якби Тенґо й Аомаме через двадцять років десь випадково зустрілись і порозмовляли, то, напевне, здивувалися б, що в них так багато спільного. Тож багато чого могли б розповісти. І тоді, можливо, сильно сподобалися б одне одному. Ось таку картину зумів яскраво уявити собі Усікава. Доленосну зустріч. Справжню любовну історію.
Та чи відбулася насправді така зустріч? Чи народилася любовна історія? Ясна річ, Усікава цього не знав. Однак у тому, щоб думати, що вони зустрілися, була своя логіка. А тому, об'єднавшись, вони розпочали напад на «Сакіґаке». З різних боків — Тенґо з допомогою авторучки, Аомаме з використанням особливої технології. Проте до такої гіпотези Усікава ніяк не міг звикнути. Вона узгоджувалася з логікою, але не була переконливою.
Якби між Тенґо й Аомаме зав'язалися такі глибокі взаємини, то обов'язково виплили б на поверхню. Доленосна зустріч породила б по-своєму доленосні наслідки, і це впало б в очі пильному Усікаві. Можливо, Аомаме приховує цей факт. А от Тенґо на таке неспроможний.
Усікава будував своє життя в основному за законами логіки. Без переконливих доказів уперед не посувався. Та водночас вірив у свою вроджену інтуїцію. А вона суперечила сценарію, за яким Тенґо й Аомаме змовилися діяти спільно. Усікава ледь-ледь, але вперто хитнув головою. Може, взагалі кожне з них ще не знає про існування іншого. Може, їхні одночасні дії проти «Сакіґаке» — чиста випадковість.
Навіть якщо це неймовірна випадковість, така гіпотеза краще відповідала інтуїції Усікави, ніж гіпотеза спільної змови. Кожне з них, керуючись різним мотивом і різною метою, випадково водночас, з різних боків, накинулися на «Сакіґаке». В цій історії існують дві сюжетні лінії.
«Та хіба люди «Сакіґаке» з охотою сприймуть таку зручну гіпотезу? Навряд, — подумав Усікава. — Вони відразу вхопляться за гіпотезу спільної змови. Зроду люблять підступність. Перед тим, як подавати сиру інформацію, треба зібрати солідніші докази. Бо інакше зведу їх на манівці й цим завдам і собі шкоди».
Так думав Усікава в електричці, що прямувала з Ітікави до Цудануми. Мимоволі супився, зітхав і втуплювався у простір перед собою. Дівчинка — учениця початкової школи, що сиділа навпроти, здивовано поглядала на Усікаву. Щоб приховати своє збентеження, він провів долонею по своїй сплюснутій голові. Однак такий рух, здається, налякав дівчинку. Перед зупинкою на станції Нісіфунабасі вона раптом встала й притьмом кудись пішла.
Розмова з учителькою Сюнко Ота відбулася в шкільній аудиторії після уроків. Жінка років п'ятдесяти п'яти була цілковитою протилежністю вишуканій заступниці директора початкової школи в Ітікаві. Невисока, присадкувата, з дивовижною клишоногою ходою. На носі мала невеликі окуляри в металевій оправі, а її широке пласке міжбрів'я вкривав дрібний пушок. Вовняний костюм, невідомо коли пошитий, але давно немодний, злегка відгонив запахом чогось схожого на нафталін. Був дивного рожевого кольору, до якого домішувалося щось недоречне. Мабуть, комусь хотілося приємного спокійного забарвлення, але наміру не вдалося досягти, й ця рожевість потонула в несміливості, безіменності й примиренні з неминучим. І тому новісінька блузка, що визирала ззаду на шиї, скидалася на нерозважливого гостя, що затесався до людей, які вночі сидять біля покійника. Сухе сивувате волосся тимчасово притримувала пластикова шпилька. Її руки й ноги поповніли, на коротких пальцях не було жодного персня. На шиї, немов життєві зарубки, виразно виступали три тонкі зморшки. А може, це був знак того, що три бажання вже здійснилися. «Та, мабуть, це не так», — припустив Усікава.
Ця вчителька навчала Тенґо Кавану від третього класу початкової школи до її закінчення. Зазвичай кожних два роки учителям довіряли інший клас, але вона випадково опікувалася Тенґо аж чотири роки. А от Аомаме була під її керівництвом лише два роки — у третьому й четвертому класі.
— Кавану-сана я добре пам'ятаю, — сказала вона.
На противагу непоказній зовнішності її голос звучав навдивовижу ясно й молодо. Напевне, доходив до всіх кутків галасливої аудиторії. «Фах творить людину, — подумав Усікава. — Мабуть, вона здібна вчителька».
— Кавана-сан у всьому був відмінним учнем. Упродовж двадцяти п'яти років я навчала силу-силенну учнів у кількох початкових школах, але такого здібного не зустрічала. У всякому разі, хоч би що йому завдавали, був першим. З добрим характером і здатністю вести за собою інших. Здавалось, що в будь-якій галузі він зможе мати своїх послідовників. Безперечно, в початковій школі виділявся здібностями до математики, але мене зовсім не здивувало й те, що пробився в літературу.
— Його батько справді працював збирачем абонентної плати «NHK»?
— Так, справді, — відповіла вчителька.
— Від самого Кавани-сана я чув, що батько був суворим, — сказав Усікава просто так, навмання.
— Це правда, — не вагаючись, підтвердила вона. — Дуже суворим. Пишався своєю роботою, і це, звісно, чудово, але іноді, здається, звалював її тягар і на сина.
Майстерно переходячи з однієї теми до іншої, Усікава вивідав у вчительки чимало подробиць. Він умів (і це було його сильною стороною) підштовхнути співрозмовника до щирої, довірливої розмови. Учителька розповіла, що у п'ятому класі Тенґо втік з дому через те, що не любив супроводжувати батька наприкінці тижня в його збиранні абонентної плати. «Схоже, що він не утік з дому, а був вигнаний з дому», — уточнила вона. «Значить, Тенґо був змушений разом з батьком збирати абонентну плату», — подумав Усікава. І для нього, підлітка, це було немалим душевним тягарем. Як і сподівався Усікава.
Учителька прийняла на одну ніч Тенґо, який не мав куди подітися. Вона приготувала для нього ковдру, нагодувала вечерею і сніданком. А наступного вечора сама пішла до його батька й, використовуючи всю свою красномовність, узялася вмовляти, щоб той змінив своє ставлення до сина. Про цей випадок вона розповідала як про найблискучіший епізод власного життя. Учителька розповіла також, що випадково знову зустріла його на музичному вечорі, коли Тенґо вчився у середній школі вищого ступеня. І про те, як він тоді вміло грав на тимпані.
— Грав непросту музику — «Симфонієту» Яначека. Кілька тижнів перед тим Тенґо-кун не торкався цього інструмента. Та коли вийшов на сцену без попередньої підготовки, то зіграв свою партію бездоганно. Просто чудо та й годі.
«Ця жінка щиро любила Тенґо, — зворушливо подумав Усікава. — Майже беззастережно. Цікаво, що, власне, відчуває людина, коли її так глибоко люблять?»
— А Масамі Аомаме пам'ятаєте? — спитав Усікава.
— Добре пам'ятаю, — відповіла вчителька. Але в її голосі не відчувалося такої радості, як при згадці про Тенґо. Його тон впав на дві поділки.
— Дивне прізвище, правда? — сказав Усікава.
— Авжеж, досить дивне. Однак про неї я пам'ятаю не через прізвище.
Запала коротка мовчанка.
— Кажуть, начебто її сім'я належить до палких членів «Братства свідків», — зондував Усікава.
— Можна сказати тільки вам?
— Звичайно. Мовчатиму як риба.
Вона кивнула.
— В Ітікаві є велике відділення «Братства свідків». А тому я опікувалася кількома дітьми його членів. З точки зору вчителя в такому разі виникали делікатні проблеми, що вимагали пильної уваги. Але таких ревних прихильників цього братства, як батьки Аомаме, не було.
— Інакше кажучи, вони не здатні на компроміси.
Наче щось пригадавши, вчителька легенько прикусила губу.
— Саме так. Суворо дотримувалися правил і цього вимагали від своїх дітей. Через це Аомаме-сан мимоволі стала в класі самотньою.
— Виходить, що в певному розумінні вона була особливою.
— Особливою, — підтвердила вчителька. — Звичайно, дитина в цьому не винна. Якщо в чомусь і шукати вини, то це — нетерпимість, яка орудує людською душею.
Учителька розповіла, що інші діти здебільшого ігнорували Аомаме. Ставилися так, ніби її немає. Вона була чужорідним тілом і своїм дотримуванням дивних принципів завдавала іншим клопоту. Так одностайно вважав увесь клас. Зі свого боку, Аомаме захищалася тим, що старалася бути якомога непомітнішою.
— Я робила все, що могла. Але дитяча згуртованість перевершувала мої очікування, і Аомаме-сан майже стала схожою на привид. У наш час я могла б скористатися порадами спеціальних консультантів. А тоді такої системи не існувало. Я була ще молодою і ледве втримувала клас у своїх руках. Може, вам здається, що я виправдовуюсь.
Усікава розумів, що вона каже. Бути вчителькою початкової школи — тяжка робота. Дитячі справи доводиться до певної міри віддавати самим дітям.
— Глибока віра й нетерпимість завжди йдуть у парі. І часто нам не підвладні, — сказав Усікава.