Панас Мирний Лихо давнє й сьогочасне
Присвячується В. I. Василенкові.
Добре тому Башкиреві на весь повіт добре! Земель у нього - не міряно, слуг у нього - не злічено. Через увесь повіт розіслалися його лани широкополі, виграючи на сонці запашними степами, хвилюючи колосистим житом, пшеницею. Буйні ліси поперетинали його маєтки і вздовж, і вшир, і впоперек; широкоплесі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода одволожувала сухе запашне повітря й напувала цілющою росою й без того родючу силу землі. А як гарно та весело по маєтках пана Башкиря! Співучі пташки ціле літо невгавають у його садках-лісах; табуни коней, череди скоту, отари овець оголошують своїм гуком вільне повітря степів. Куди не глянь, куди не подивися, всюди благодать божа, статок і достаток!
Тілько по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкі людські оселі порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна від одної, як від лихого дозірця… І люди, що жили по тих оселях, понурі та похмурі, німі та мовчазливі, слоняються як тіні, по горах та байраках, виходять на широкополі лани, на пишно-зелені долини не світом білим любуватися, не пісень веселих співати, а віддавати буйному вітрові своє важке зітхання, свої сльози кревні, щоб він, легкокрилий, одніс їх до господа бога.
- Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! - від краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило людське зітхання.
Що ж то за знак? Невже ж людям не добре жилося серед такої розкоші та привілля? Чи то їх та давня дурисвітка-воля збивала з пантелику й не пускала ясно глянути очима навкруги?
Послухаймо, що кажуть сусідні панки та полупанка в очі Башкиреві.
- Добре вам, Олексію Івановичу,- і цареві краще не треба! Землі у вас не м'іряно, людей у вас не злічено… Та ще до того й люди такі покірні та слухняні - нижче трави, тихше води!..
- Не кажіть мені такого про людей! - кричав Олексій Іванович.- Не кажіть нічого! То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в господа бога молив, однієї ласки просив - дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!.. І не диво: бо я один, а їх більше тисячі… Тисяча голів на те, щоб шкоди та втрати наробити!.. Господи! чом ти не дав їм однієї спини?!
- Та як ваша рука, поздоров боже, Олексію Івановичу, то й з тисячею справиться!- казали панки.
- Ні, пристав… Почав приставати… Колись правився, та ще як правився! Тут канчуком було лясну- до самого краю мій ляск досягає! А тепер - не те. Колись сам ходив біля того, сам справляв сю роботу, а тепер у кожному селі свій станок завів… А все не помага! Не виб'єш із їх бісових лобів тієї волі та мандрів… Ніяк не виб'єш!..
Не любив Олексій Іванович не тілько волі, а й думки про волю - страх не любив. Звісно, не задля себе: сам він був найвільнолюбивіший чоловік на весь повіт, не знав ні в чому ніяких перепон і перегород… А не л-юбив, щоб кріпаки дбали про волю або гонобили яку-небудь думку про неї.
- Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізатися? - казав він.- їй-богу, поріжуться! Син.батька заріже, а не то що чужий чужого… Та якої їм ще треба витії Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм ніде серед степів прогулятися? А от - пити та ледарювати,-то дзуськи! Сам не п'ю та їх б'ю, а все не гуляю і їм не попущу гуляти. Гульня даремні думки плодить; даремні думки до мандрів доводять, а в мандрах-пропащий чоловік! От, примірно, в царя військо. Що б воно було, коли б усяк куди хотів, туди й пішов? Розтеклися б, як руді миші! І цареві горе, і військові - друге. Царя кожний би нехрист-бусурман у полон узяв, а таке військо поодинці перебили. А от, коли всі держаться купи,- що б там не держало їх: чи страх божий, чи канчук гострий,- о-о, то зовсім інша річ!..
Так частенько вичитував Олексій Іванович своїм кріпакам, додаючи до того ще більше снаги черкеським арапником, що вивіз із Кавказу, де за молодих літ служив у війську. І такі речі Олексія Івановича вислухували кріпаки з великою покірливістю. Що більше корило кріпаків - чи речі, чи арапник Олексія Івановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самі кріпаки хвалилися, що їх пан - могутній пан: і духу великого, та й сили не малої. Раз канчуком вчеше - до печінки дійме, а голосом крикне - душа з ляку аж в ноги вступить, під п'яти ховається.
І справді, Олексій Іванович був чоловік неабиякий: височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, неначе кишинський кавун, обличчям і гостроверхою головою; рот широкий-трохи не до вух, ніс приплюснутий, а на кінці одутлий та круглий, мов волоська ріпа; вуси, руді та довгі, униз загнулися, Ьчі - бульками з червоними жилочками на білих баньках. Страшно було глянути в ті очі під добрий час, а під лихий, як червоні жилочки наллються кров'ю і аж ви-инуться, а в зрачках зажевріють хижі іскорки, дикий звір - і той би злякався того страшного погляду і затремтів би від ляку, а то ж чоловік та ще й підданий пана Башкиря! Недарма всі боялися зустріватися з ним і врозтіч тікали, як забачать було хоч здалеку.
Страшний був чоловік Олексій Іванович., та ще до того й могучий. Він безперемінно був маршалом, а маршал був тоді не те, що тепер предводитель. У нього в руках на увесь повіт були суд і розправа. Суддя та справник, мов ті слуги, по цілих годинах дожидали за порогом, коли буде ласка вельможному панові їх до себе в хату покликати. Та ще, дожидаючи, господа бога молять, щоб він, милосердний, послав того дня Олексію Івановичу, устаючи з постелі, правою ногою на долівку ступити, бо як лівою - то буде така пара, що і в гарячій лазні, шмагаючи з усієї сили віником, не наженеш такої.
Зугарний був Олексій Іванович усім страху завдати. Та як його й не боятись? Багатир він на весь повіт; губернатор під проїзд знає тілько його одного домівку-прямісінько до нього завертає; сам він, буваючи в губернії, до губернатора, мов до свого родича, заходить; не раз і цілувалися з губернатором. А кому не звісно, що губернатор аби з ким не поцілується! Сказано-могучий!.. Люди кажуть: з дужим не бийся, а з могучим не тягайся. І не даром кажуть. Ніхто не зважиться накриво слова сказати Олексію Івановичу, а не то, щоб не ослухатися його наказу або піти проти нього. І от би, здається, жити Олексію Івановичу, жити та бога хвалити! А проте й він часто та густо нарікав на свою долю. Ні почот, ні слава, ні заможність -ніщо не захищало його від тієї напасниці-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце і в багатого, і в убогого.
Чого ж сумує Олексій Іванович? Чого його серце туга окриває? - Того, що як здума Олексій Іванович, що от він тепер і в славі, і в почоті, і добра в нього - на дев'яти б стало… А кому він ту славу передасть? Кому добро, віками нажите, перейде? Хто буде розкошувати в тому добрі, засилаючи богові молитви за його душу?.. То так його завіна й ухопить!
Як його, справді, й не сумувати? Вже двадцять літ минає, як він жонатий, десятеро діток мав, та ні одним не дав йому господь очей нарадувати. Оце вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексій Іванович пильнує, щоб, бува, часом чого не заподіяли дитині, а дивись-поживе з півроку, похиріє-похиріє та й віддасть богові душу. За першим ще невелика була скорбота - надія серце гріла: молоді ще самі, приведе ще господь нарадуватись; а як умерло п'яте та шосте, уп'явся жаль в Олексія Івановича серце, обняла голову чорна думка! Чого він тілько не робив, як не розкидав своїм розумом - вже бариню й по лікарях возив, по заграницях провадив, сама вона скілько раз і на прощу молиться їздила,- ніщо не помагало.
- Ви б, Олексію Івановичу, стрічних кумів узяли,- радять йому добрі приятелі.
- Яких то стрічних кумів?-спитався'він.
- Таких: як знайдеться дитина, то вийти з двору й першого стрічного в куми запрохати.
- Першого стрічного? А як то кріпак буде?- скрикнув Олексій Іванович.
- На те вже божа воля: чи кріпак, то й кріпак- треба й кріпака прохати,- кажуть йому.
Олексій Іванович нічого на те не одказав, тілько голову опустив та замислився… Що він думав тоді? Чи не мирив, бува, свій панський гонор з господньою волею? Бо бариня в ті часи якраз вагітна ходила, а жили вони в селі Одраді, де близько й полупанка не було - саме кріпацтво…
І от одного літнього ранку, саме в жнива, ще тілько що почало на світ благословитись, як збудив Олексія Івановича нестямний крик… То був крик і великої радості, і немалого горя задля його батьківського серця: йому доведено, що бариня подарувала його сином. Звісно, що він зразу схопився та ще, як запримітив його "камандинер", і на ліву ногу.
- Буде ж тепер грому!- додав він, передаючи звістку про те дворовим, а дворові - задворовим. І пішла та звістка по всьому селу від хати до хати, попіднімала людей на ноги й мерщій гнала їх у поле, щоб, бува, яка лиха година не привела пійматися панові на очі.
Минула тілько та чутка одну Проценкову хату, Стояла та хата недалеко від панського двору - так через яр на горбику, якраз вікнами на панське дворище й димарем схилилася на нього, мов разом дивилася й слухала… Та, видно, на той час осліпла й оглухла, що не добачила й не дочула тієї недоброї звістки.
Та як їй було не осліпнути й не оглухнути, коли в рій завелося своє лихо. У Федора Проценка занедужала жінка Хівря. Ще вчора була вона любісінька-милісінька. Він, вона, їх шістнадцятилітня дочка Марина збиралися на ранок жати панську пшеницю й лаштувались до того цілий день. Федір обдивлявся серпи, чи не пощербилися, не потупилися; Хівря турбувалася їжею: пекла хліб, варила страву, а Марина, збираючи в городі огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким-то їй доведеться рядом у полі жати, і молила бога, щоб він надоумив рядчика поставити біля неї кучерявого Василя Прудоусенка - бравого та жвавого двадцятилітнього парубка, що як стрінеться де* небудь з Мариною, то знай пуска їй бісика очима.
Так було вдень. До вечора збиралися, складалися. Сіло сонце - почали вечеряти; повечерявши, полягали спати, щоби на завтра якнайраніш устати. І поснули швидко, та ненадовго. Ще й перші півні не проспівали, як Хівря недужим голосом подала чоловікові й дочці звістку, що з нею щось трапилося. Під серцем як вогнем пекло, під груди підпирало, то випрямляло прямцем, то зводило докупи. Хівря не стогнала - кричала. Коло неї Федір з Мариною заборотали, що б їй дати, чим запомогти… Давали непочатої води й умивали, й збризкували - не помагало. Марині кинувся в вічі хрест, що батько напалив на сволоці, як із страсті вернулися. Устругали того хреста, дали випити. Не змогла випити Хівря - викинула… Криком кричить, духу пускається!..
- Тату, ви б за Лазорчихою збігали… може, вона одшепче, одчитає,- плаче Марина.
Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже північ, поки додибаєш туди та відтіль - світ буде. Федір все-таки побіг. Уже зоря займалася, почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один: Ла-аорчиху взяли в друге село бабувати.
Перед світом Хівря затихла, голосу не одведе, тілько мутними очима поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.
- Може, тобі пити хочеться?- питає Федір, підносячи Хіврі кухоль з холодною водою.
Хівря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою, заголосила… Почало сонце сходити за гори, з-за лісу показалося його блискуче кільце, й пучок золотого проміння, падаючи довгою ниткою на землю, розсіявся на горі по травиці сизо-золотим пісочком. Досяг той промінь і до іПроценкової хати, прокрався через помутнілу шибку й застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Він, здається, нагадував, що пора за ті клунки братися, в поле поспішати. Федір перший те помітив і наче знічев'я кинувся.
- Ану, годі тобі! Час у поле - опізнимося! -промовив він до дочки, беручись за клунок.
Дочка глянула на матір, потім на батька і знову перевела очі на матір, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?
- Що ж я вдію?- сердито скрикнув Федір.- Не понесу ж її на руках за собою! Збираймося, ходімо, бо лановий як запримітить, що нас немає, буде халепаї
Марина підвелася, набрала кухоль свіжої води, поставила в головах біля матері, подивилась на неї, взяла свій клунок на плечі й повагом потяглася за батьком.
Шлях на поле йшов яром понад панським садком. Федір з Мариною, похнюпившись, плентались мовчки;
Федір - попереду, Марина - за ним. Сонце, піднявшись височенько, стиха гріло; пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві; а вони, не примічаючи того нічого, йшли один за другим, нога за ногою, похмурні та понурі.
Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в безкраїй далині широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися купками женці.
- Ох, лихо! Он уже й на постать стали,- промовив Федір і придав ходи. Марина за ним приспішила.
- Ей, стій!- донісся до них гучний голос із саду. Вони озирнулися. На окопі з'явився пан і, перескочивши через рів, чесав прямо на них.
Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по спині додолу; обома руками мерщій ухопився він за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблідло, він увесь тремтів, мов у лихоманці. За ним зігнулась Марина з клунком за плечима, та так і заколіла.
- Здорові!-промовив пан, наближаючись до них. Федір і Марина нічого не одказали на те вітання, у Федора тілько мишка забігала по спідній губі та од ляку перекосилися очі.
- Куди се вас бог несе? - питає Олексій Іванович.
- Пшениці жати, паночку! - обізвався Федір, низько вклоняючись, і зразу засипав: - Винуваті, паночку, опізнилися… Жінка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося. Любісінька-милісінька була вчора, а вночі… твоя, господи, воля!.. Винуваті, паночку, запізнилися. Простіть на сей раз - й пожалуйте, й помилуйте… Не самохіттю то, случай такий випав,- не доводь його, господи, нікому! - одно плескав Федір, збираючись кинутись перед паном навколішки.
- Та годі тобі! - каже Олексій Іванович.- Не об тім тепер річ. Я сам до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи… Бог послав мені сина,- йди його охрестити.
- Паночку! - скрикнув Федір, повалившись Олексію Івановичу в ноги.- От бог свідок - жінка занедужала!..
А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.
У Олексія Івановича блиснули очі.
- То що, що жінка недужа? - спитав він грізно.- То через те тобі не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?
Думки-не думки, а якісь розпуджені уривки думок носяться у Федоровій голові… "Дитини охрестити… Хреста цураєшся… Якої дитини? Якого хреста? Ох, похрестить оце він нас-довіку будемо знати!.."
- То ти не хочеш, питаю? - ще грізніше скрикнув Олексій Іванович.
- Де вже його, пане, не хотіти? Ваша воля - ваша й сила!-покірно одказав Федір, підводячися з землі.
- Я тебе не силую, чоловіче! Я прошу тебе! - каже ласкаво Олексій Іванович.
А в Федора від тієї ласкавої мови, серце замирає.
- Паночку,- зітхнувши важко, вимовив він,- хай уже я один в одвіті буду… Он дочка в мене… Пустіть її, лебедику!
- Дочка? І гаразд, що дочка! Хіба дочці не можна З батьком кумувати? - питає пан.
- Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не послухатися? Простіть на цей раз…
- Та чого ти просиш, дурню? - не второпав пан.- Я тебе до себе в куми прошу… Чув? У куми! Бог послав мені сина. Прошу тебе охрестити. І дочку прошу,- товче йому Олексій Іванович.
А Федір дума: "Ох, знаю я, в які-то куми ти просиш мене з дочкою. Знаю! Хвалилися люди, що якусь нову машину заказав, щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала. То-то тепер, видно, її на світ народив та й запрошуєш охрестити". І Федір важко та тяжко зітхнув, немов хотів витхнути разом із зітханням і душу.
- То ходімо до хати,- каже пан.- Поки се та те, поки зберемося, то тимчасом і священик прийде. Я за священиком уже послав.
Іде Федір за паном у двір - серце тремтить, душа не на місці. "Якби-то це молодий, та сам,- дума він,- дременув би вбік-хортами б не нагнали! А тепер?" Плутає -Федір ногами, мов не своїми, а тут ззаду Марина ще хлипа.
Федір трохи постояв, поки дочка наблизилась, і, поглядаючи на панову спину, сіпнув її за полу. _
- Цить, дурна!-прошепотів він стиха.-Більше битимуть! - і знову виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помітив, що та плаче.
Не забарилися вони дійти до двору. Пан зараз наказав лакеям та покойовим, щоб повели Федора й Марину, помили, принарядили й привели в горниці.
Здивувалися Федір і Марина, як і справді почали [їх] мити, чесати, в нову одежу вбирати. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі: чоботи нові - жовтинці, штани широкі - оксамитні, каптан із синього єдвабу; підстригли, підголили - так відразу двадцять літ з його обличчя старості зняли! А Марина?.. То не квітка розцвітає вранці в садочку, то її краса дівоча пишається в дорогих уборах! На Марині плахта-аж очі на себе бере: картата, червчата, шовком заткана; темносиня оксамитова керсетка; біла, наче сніг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами; на ногах - невеличкі червоні сап'янці; на шиї-намисто добре, хрести та дукачі; на голові- з квіток віночок, а кінець коси аж горить стьожками!.. Старий Федір дивом здивувався, а Марина від дива й не здише!
Ще було більше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горниці й припоручили панського сина охрестити. Держить Федір на руках дитину перед батюшкою - й не ворухнеться, очей з неї не зводе! Забув Федір, що всього через ярок у невеличкій хатині лежить його Хівря тяжко недужа, що на полі яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довів прикажчикові, що з Проценкового двору ні одна душа на панщину не вийшла… Про все на світі забув Федір! Що йому тепер його непривітна хатина, хвора Хівря, колюча нива, коли він панського сина у віру вводить, самому панові кумом стає, а його синові - хрещеним батьком. В'ін почуває, що це не чужа йому дитина, а є в ньому частина чогось рідного, свого; на те він держить його на руках перед купелем, на те у хрест його вводить!.. І те рідне, своє, так виразно ворушиться там, на самому дні в його серці, в глибині здивованої душі, а прудка думка забігає далеко вперед… І вбачає він сього хрещеника не на руках уже, малого та німого, а бравого панича молодого, що зове його на пораду до себе, як вільного та рівного собі!..