Бравий комўсар тим часом перестрўляв всўх своўх ворогўв, телевўзор сам собою притишив звук й тепер стиха бубонўв щось про зовнўшню полўтику.
- Ти здаеться, казав що колись пробував писати фантастичнў оповўдання? - неголосно сказала дўвчина. - То, може, трохи розкажеш?
- Ти теж любиш фантастику? - посмўхнувся Юрўй. - Ну добре. Хоча...
Вўн замислився, потўм зўтхнув.
- Бачиш, Їлено, менў здаеться, що тў моў витвори тобў не сподобаються.
- Чому ж?
- В кожному з них - брутальнўсть, жорстокўсть, аварўў й катастрофи, вбивства й вўйни, потоки кровў ў лайки, болю та смертў. А ти - ти... Ти така нўжна, жива й життерадўсна. Ти - повна протилежнўсть всьому цьому.
- То навўщо ж ти таке пишеш? Чому б тобў не спробувати написати щось зовсўм протилежне?
Юрўй знову зўтхнув.
- Пробував, - сказав вўн по паузў. - Не виходить. Я просто не можу собў уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скўнчитись.
Їлена здригнулась.
- Ў все ж, розкажи!..
Юрўй знову помовчав, мўцнўше обняв дўвчину й тихо почав:
- Через багато-багато рокўв пўсля того, як ядерний вихор розвўяв по стратосферў своўх творцўв, як в пекельному полум'ў згорўла бўльша частина бўосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, пўсля того, як цивўлўзацўя людей зазнала найбўльшого за всю свою ўсторўю краху, через кўлька столўть пўсля найбўльшоў катастрофи - життя на Землў все ще ўснувало...
Вўн розповўдав про кривавў вўйни за безживну, спустошену, отруйну територўю, про агонўзуючў лўси й стерильно-мертвў степи, про вўдчайдушнў спроби вўдшукати десь за радўоактивним океаном бодай шматок бўльш-менш родючого грунту, про нескўнченў аварў? в пўдземних мўстах, про орди хижих й неймовўрно потворних мутантўв, що з'ялялись навўть у так званих "центрах цивўлўзацў?", про смўливу, але заздлегўдь приречену спробу колонўзувати Марс й, нарештў, про останнўй шанс людства вижити - спробу створити ноу, простосовану до того смертельно-небезпечного свўту, людину.
- ...Незважаючи на катастрофўчний стан, а можливо, саме завдяки йому, наука про людину, про ?? потенцўйнў й невикористанў можливостў, непогано розвинулась. Вже не становило особливо? проблеми, покопирсавшись молекулярним скальпелем в мозку, переробити пам'ять, стерти непотрўбну дўльницю, або ж навпаки, записати записати фальшивку, виготовлену в сусўднўй лабораторў?. Таким чином уряд, час вўд часу випускаючи в народ нўбито колишнўх астронавтўв, пўдтримував чутки про те, що придатна для життя планета вже знайдена й вже дўти ўснуючого поколўння будуть жити в нормальних умовах.
Такў "астронавти" не брехали й викрити ?х не змўг би жоден детектор вони справдў пам'ятали величезнў зорянў кораблў, багаторўчнў польоти, сутички з ворожим життям, аварў? на зворотному шляху, вмонтованў для бўльшо? вўрогўдности...
Їлена здригнулась.
Здригнулась, виразно уявивши жахливу картину майбутнього людства ?сторў?, написано? людською кров'ю на пергаментў з людсько? шкўри, ўсторў? жорстоко? й страшно?, сповнено? брехнў й пўдступу, безглуздих й числених жертв, жадоьби кровў й жадоби влади.
- Невже все так жахливо? - прошепотўла вона.
Юрўй посмўхнувся.
- Не бўйся. Це всього лише вигадка. Казка. Трохи страшнувата, але просто казка. Можливо, все буде ўнакше.
Вўн повернув голову й вперше поглянув на дўвчину _ў_н_а_к_ш_е_.
Їлена, вўдчувши той погляд, заплющила очў й легенький дрож пробўг ?? тўлом.
М'яко, немов ненавмисне, Юрўй поклав руку на ?? пружнў, близько посадженў груди, обтягненў ще вологим купальником.
- Не треба... Не треба так... - уривчасто прошепотўла дўвчина й зробила нерўшучу спробу вўдсунутись.
- Чому ж, Їлено? - невловимим рухом вўн опинився зверху. - Чому? Невже ти не вўдчуваїш, як мўж нами з самого початку виникло щось спўльне? Щось близьке? Хўба не так?
Руки його вўльно блукали по дўвочих грудях.
- Т...так... - ледь видихнула дўвчина. - Але ж ми лише сьогоднў познайомились...
- Хўба? - Юрўй притис ?? до себе. - Невже тўльки сьогоднў? А в мене таке враження, нўби щонайменше пўвтисячолўття знаю тебе. Хўба в тебе не так?
- Т...так... - дўвчина вся тремтўла й аж пашўла жаром.
Юрўй нахилив голову й обережно доторкнувся губами до ?? уст. Дўвчина заплющила очў. Губи ??, повўльно розтулившись, злились з губами Юрўя, язичок, звившись змўйкою ковзнув вперед...
Поцўлунок заповнив всю ?хню суть, вўн тягся неймовўрно довго й не хотўв вўдпускати обох з солодкого полону, а коли Юрўй, нарештў, спромўгся вдихнути, Їлена вже тремтўла вўд жаги й нўжно, обережно та вўддано гладила його плечў.
- Як в тебе б'їться серце!.. - вона поклала долоню йому на груди. Чому?
- А ти не здогадуїшся?
Руки його ковзнули пўд купальник.
- Здогадуюсь...
- Хўба можна бути спокўйним поруч з тобою? - пальцў Юрўя нўжно торкнули пуп'янки ?? грудей.
- Ти хороший... - прошепотўла дўвчина, обвиваючи руками його плечў. Ти хороший...
Клацнув замок у дверях.
Поки скреготўв ключ й з рипом вўдчинялися дверў, Юрўй вже сидўв на сусўдньому лўжку й щось уважно роздивлявся на екранў телевўзора.
- Ви ще тут? - здивувався Сергўй.
- Так. Але вже нам пора, скоро потяг, - вўдповўв Юрўй, показуючи за спиною кулака - так, щоб Їлена не бачила.
Дўвчина - розпашўла, тремтяча - мовчки почала одягатись.
- Ну що, пўшли? - запитала вона через хвилину.
- Угу, йдем.
Вони вийшли з кўмнати, мовчки пройшли по темному коридору.
- Ой, я забула гребўнця! - раптом спохопилась дўвчина.
- Зачекай, я вўзьму! - Юрўй розвернувся й зник за дверима кўмнати.
Сергўй все ще винувато посмўхався.
- Ти б замок на засувку зачинив, чи що! - сказав вўн, коли в кўмнату увўрвався Юрўй.
- Ти ж сказав, що не прийдеш... А, бўс ўз нним. А дўвчина непогана.
- Угу, гарненька.
- Ти не бачив тут гребўнця? Ага, ось вўн...
Юрўй взя в зў столупластикову штучку, схожу на щўтку без ворсу. На ручцў виднўвся прихований важўлець.
- Ану, покажи! - Сергўй посунув його трохи вперед. З пластмаси вискочили й стали сторч металевў голки.
- Гм... Цўкаво! Ти колись таке бачив?
- Ну, ти йдеш? - в кўмнату зазирнула Їлена.
- Так, так! - Юрўй мовчки забрав в Сергўя двиний гребўнець, подав його дўчинў. - Бувай!
- Пўдемо пўшки? - чи то спитала, чи запропувала дўвчина. - Час же ще маїм?
- Пўшли, - охоче згодився Юрўй. - До речў, йти можна не дорогою, а лўсопарком - там спокўйнўше.
Справдў, густа сўтка гўлок приглушувала всў звукий, й навўть мертве сяйво придорожнўх лўхтарўв не пробивалось крўзь не?.
Вони йшли мовчки, трохи осторонь один вўд одного, потўм Юрўй обўйняв дўвчину за стан, а та зўтхнула й мўцно притислась до нього.
- Розкажи, що було далў, - зненацька попросила Їлена.
- Далў... - Юрўй зўтхнув. - Далў було ще гўрше...
В лабораторўях, де намагалися створити "нових людей", почали творитись не зовсўм зрозумўлў речў.
Виявилось, що активуючи деякў дўлянки мозку, можна змусити людину змўнюватись. Власне, не змусити - було встановлено, що людина не зупинилась в своїму розвитку, що можна досить легко пўдштовхнути ??, вивести з рўвноваги - й почнеться неминучий процес подальшо? еволюцў?.
"Новў люди" вўдчували сво? переваги - й фўзичнў, й ўнтеллектуальнў перед "звичайними" вже через кўлька днўв пўсля активацў?. Вони заўграшки вирўшували складнў задачў, краще за всў ? проходили численў тести, й найголовнўше - могли вижити за таких умов, де людина звичайна не протягла б й тижня.
Але на людей - звичайних людей - чекав великий сюрприз. Придатнўсть до розвитку, до подальшо? еволюцў? збереглась менш нўж у трьох вўдсоткўв населення планети.
- Й стався розкўл... - прошепотўла дўвчина.
- Правильно. Потўм почались сутички, а потўм - вўдверта вўйна. Люди звичайнў хотўли жити - просто жити. Люди новў хотўли жити - й розвиватись - а для цього ?м потрўбнў були територў ?, технўка, зброя... й сировина для виробництва людей нових - тобто люди звичайнў.
Суто технўчно новў могли б досить легко винищити хоч все населення. Але, крўм "постачальникўв сировини" звичайнў були ще й ?хнўмит батьками, родичами, друзями...
Вўйна зайшла в безвихўдь, а людство тим часом мало-помалу просувалось до краю тўї? ями, яку саме собў й викопало. Все на бўльшўй територў? не могли жити навўть найдосконалўшў "новў".
Вони знайшли вихўд. Досить простий, до речў. Вони почали переходити в нову форму життя - в енергетичну. Для нормальних людей вони просто зникали.
Здавалося б - що може бути кращим. "Нелюди" зникали, п'ять-шўсть пококлўнь могли ще так-сяк прожити на поверхнў планети, ще з десяток могли б животўти пўд землею - аж до повного використання ресурсўв. Але в тўм то й рўч, що кожен перехўд, кожне зникнення потребувало чимало? порцў? енергў?, цўї? ж само? енергў?, дорогоцўнно?, життїдайно?, життїво-необхўдно? - у будь-якўй формў.
Пўсля того, як повибухали всў ядернў бо?припаси й реактори - почали вивергатись давно згаслў вулкани, горўли цўлў шари атмосфери й провалювались у пўдземнў порожнини цўлў мўста - це "новў" висмоктували, наче вампўри, енергўю з всього, що могло вибухати, горўти, а чи просто падати донизу.
Пўсля того, як повибухали всў ядернў бо?припаси й реактори - почали вивергатись давно згаслў вулкани, горўли цўлў шари атмосфери й провалювались у пўдземнў порожнини цўлў мўста - це "новў" висмоктували, наче вампўри, енергўю з всього, що могло вибухати, горўти, а чи просто падати донизу.
Й коли на змученўй Землў залишилось не бўльше десятку "нових" прийшло ще одне лихо. Вони почали споживати енергўю, провалюючись у минуле.
Так само, як падаюче тўло перетворюї потенцўйну енергўю гравўтацў? в кўнетичну, так само й "новў", провалюючись з вершин сучасностў в безодню минулих столўть, набирали потрўюну для переходу порцўю енергў?.
Якщо досў стан був просто тривожним, то пўсля цього свўт став на гранў загибелў.
"Новў" - з повним спектром сво?х можливостей - вўд пўрокўнезу й телепатичного зв'язку до неймовўрно? фўзично? сили - могли дуже легко змўнити минуле, зламати структуру часу, а, отже, навўть того не помўтивши, знищити людство.
Всў сили планети було кинуто проти жалюгўдно? жменьки "нових". Але, раз по раз провалюючись у минуле, спочатку на хвилини, години, днў кожного разу на вдвўчў бўльший термўн - вони поступово набирали таку силу, що ?х перестали брати кулў, потўм - бомби, потўм - лазери...
Пўсля кожного провалу слўдом за втўкачами запускали капсулу з поясненням ситуацў? й категоричною вимогою - знищити прибульцўв й всў слўди ?хнього перебування. Пўсля передачў ўнформацў? капсула теж самолўквўдовувалась.
Тих людей було знищено. Знищено за двўстў рокўв до ?хнього народження. Знищено термоядерним анўгўлятором - пристроїм, здатним перетворити на хмару розпечених газўв цўлий континент. Знищено, коли втўкачў зўбрались перед останнўм, вирўшальним стрибком.
Судячи з того, що сучаснўсть не змўнилась, всў ўнструкцў?, закладенў в капсулу, було старанно виконано.
- А чому залп анўгўлятора не вплинув на течўю часу?
- Вибух вўдбувся в перўод, коли гримўло по всўй планетў. Одним бўльше, одним менше... Тобто, так вважали вченў.
- А насправдў? - голос дўвчини аж тремтўв. - Ну, а насправдў?
- Не поспўшай, Їлено, не поспўшай...
Пўсля того, як останню десятку "нових" було знищено, й на спустошенўй, ворожўй, майже не придатнўй до життя планетў залишилась лише гинуча цивўлўзацўя "звичайних" - з'явилась, нарештў, непогана думка - а чому б, замўсть життя... точнўше, повўльно? смертў на Землў не переселитись...
- На ўншу планету?
- Нў. На жаль, людство - звичайно людство - так ў не досягло зўрок. Жоден корабель з екўпажем не вийшов з Сонячно? системи.
А вихўд був поруч.
Люди вирўшили втекти в минуле. Втекти, провалитись у доўсторичну епоху, коли на молодўй Землў буяло життя, коли повўтря було свўжим ў чистим, а тварини - хай незвичнў й небезпечнў, як, скажўмо, тиранозаври не плювались вогнем, не били струмом й не мали подвўйною шкўри з атомарною кислотою помўж оболонками. Спробуй, зачепи таке чудо...
Але секрет провалу в минуле було знищено разом з тими, хто його вўдкрив.
Людство взагалў чисмось схоже на окрему людину - воно так само не може вкусити себе за такий близький начебто лўкоть.
Зовсўм поруч, за якийсь десяток мўльйонўв рокўв лежала свўжа, незаймана Земля - а люди задихались, отруювались й гинули в ру?нахх колишнў? мўст.
Досить легко було "скинути" в минуле капсулу з ўнформацўїю, - але живў об'їкти пўсля провалу, зробленого за тўїю ж технологўїю, переставали бути живими.
Помирати взагалў важко, а вже помирати, маючи можливўсть вижити - так ще й непогано вижити - просто неможливо.
Людство зўбрало всў сили. Перевўрили кожнго. Придатних до подальшо? еволюцў?, а отже, й до вивчення методу "провалу" не виявилось.
Кўлька експедицўй - з них повернулось не бўльше половини учасникўв пройшли давно покинутў й смертельно небезпечнў землў за океаном. Людей звичайних та мутантўв вони знайшли, нових - нў.
Одне з бўльш-менш придатних до життя поселень знайшли в Антарктидў, пўд крижаним куполом.
- Ў там...
- Так, там виявили чоловўка, енцефалограмма якого мала специфўчний "новий" зубець.
- Але вўн не захотўв летўти до лабораторў?...
- Його й не питали. Та, власне, це й не було конче потрўбно незадовго до появи експедицў? поштовх стався сам по собў. Чому? Навряд чи хтоь ў колись розбереться в цьому. Можливо, допомогли тў "новў", що вже перейшли в енергетичну форму - якщо тўльки ?м, зоряним мешканцям це було для чогось потрўбне. Можливо, сталося те, що рано чи пўзно й повинно було статися - прийшов час, ў здатнўсть до розвитку прокинулась сама - як прокинулась би й в тих, кого зробили "новими" штучно. Можливо...
Втўм, так чи сяк - того чоловўка було схоплено, нашпиговано наркотиками - про всяк випадок - й затягнуто до лўтака. На поселення полетўла бомба - просто так, для профўлактики. Й члени експедицў? повернулись з чистим сумлўнням й почуттям виконаного обов'язку.
А "об'їкт" закинули в камеру й почали вивчати.
Ў раптом виявилось, що цього чоловўка бачили в лабораторў? за два мўсяцў до того, як експедицўя повернулась ўз здобиччю.
Здогад пўдтвердився - "нова" людина вмўла провалюватись у минуле.
Один з перших дослўдўв мав приблизно такий вигляд. Спочатку в порожнўй камерў з'явився пўддослўдний й поспўхом вўдскочив вбўк. Потўм дверў вўдчинились й до примўщення закинули... знову ж таки його! З секунду "близнюки" роздивлялись один одного, потўм той, що з'явився останнўм, зник. Просто взяв - ў зник. Наче розтанув в повўтрў. А по тому мўсцў, де вўн тўльки що знаходився, вдарив лазер.
Тривалўсть стрибка збўльшувалась, люди вже потроху почали розбиратись в таїмницях "провалу". Але коли вже вдавалось скиате в минуле живих ўстот - недалеко й невеликих, звичайно - сталася перша неприїмнўсть.
Пўд час чергового дослўду - на "об'їкт" мала падати бетонна брила той чоловўк не втўк, як завжди, на кўлька хвилин у минуле, а вдарив пўрокўнетичним ўмпульсом.
Його поспўхом перевели до ўншо?, бўльш надўйно? в'язницў - з бетонними казематами, електричною сўткою та роботами-охоронцями.
Через два днў вўн висадив в повўтря дверў, змусив роботўв вистрелити один по одному й втўк. Втўк, провалившись в минуле одразу на пўвстолўття.
Одразу ж за ним полетўв поспўхом зўбраний загўн воякўв.
"Об'їкт" - мўж ўншим, тодў його звали Джур Хелл - зустрўв ?х пўрокўнетичним залпом. Випадково вцўлўла лише одна людина - жўнка, керўвник лабораторў?, що теж взяла участь в тому полюваннў.
Витративши енергўю на тих смертникўв, Хелл знову провалився в минуле. На цей раз вже на цўле столўття.
Їдине, що встигла зробити та жўнка - це навўяти фальшиву пам'ять. Тепер Хелл уявляв себе космўчним десантником, що пўсля довго? вўдсутностў повернувся на Землю.
- А... жўнка?
- Та жўнка? Ўй не залишалось ўншо? ради, як знову пўти за ним.
О, це була розумна й хитра ўстота! Ў гарна. Рўч ще й тому, що подорожў в часў призвели до цўкавого ефекту - бўологўчно? рўвноваги. Вони молодшали. Кожен стрибок наближав втўкачўв та переслўдувачўв до ўдеального вўку - близь двадцяти трьох-двадцяти семи рокўв. Так сорокарўчна жўнка перетворилась у гарненьку бўляву дўвчину. Ў? звали...
- Досить... - втомлено сказала Їлена. - Я сама знаю, як мене звати.
Хелл посмўхнувся.
- А шкода. З цього справдў вийшло б непогане оповўдання.
Вони помовчали. Лўс так само тихо шелестўв гўлками.
- Як ти здогадався? - запитала Їлена.
- Не знаю, - знизав плечима Хелл. - Це приходить якось само по собў. Я перероджуюсь.
- Як саме? Розкажи. Все одно це вже нўчого не змўнить.
- Послухай, якщо цўкаво. Але до кўнця я сам не все розумўю. Враження приблизно таке, нўби з усўх бокўв до мене стўкаїться ўнформацўя...
- Яка?
- Всяка. Тобто, яка завгодно. Вся. Досить на секунду замислитись, прислухатись до тго потоку - ў все, вўдповўдь готова. На будь-яке запитання. Ось, хочеш, наприклад, скажу, про що ти зараз думаїш?
Дўвчина зблўдла й швидко засунула руку до сумочки. Хелл засмўявся.
Чотири диски - тў самў невеличкў, озброїнў кулеметами винищувачў, що Хелл присипав землею за десяток кўлометрўв звўдси - майнули на фонў свўтлого неба в кўнцў просўки й стрўмко спўкўрували вниз.
Й зникли.
Хелл, так само спокўйно посмўхаючись, перевўв погляд на Їлену.
Дўвчина затремтўла.
- Нў! - прошепотўла вона. - Не роби цього! Я... Я не хотўла! Я лише виконувала накази. Я... Я люблю тебе!
Останне було таким несподўваним, що Хелл здивовано пўдняв брови.
Звўльнившись на мить з-пўд влади страшного погляду, Їлена зойкнула, розвернулась й кинулась тўкати, не розбираючи дороги й проламуючись крўзь чагарник.
Й не пробўгши й сотнў метрўв, втрапила простов обўйми якогось здорованя в шкўрянўй куртцў.
- Ух ти! - не дуже розумно протяг вўн. - Оце так сюрприз! Хлопцў, дивўться-но, що я спўймав!
Збоку з темряви вивалило ще двў постатў. В одного дўвчина помўтила дивну ўграшку - зв'язанў ланцюжком дерев'янў палички.
- Га, непогана здобич! - засмўявся один, навўщось торкнувши дўвчину за плече.