Зробив кілька кроків і упав.
Тепер не був уже в силі зірватися легко на ноги.
Боровся довго з божевільним виразом очей і ледве підвівся навколішки.
Клянучи, глянув знов на море хмар, і нараз його очі заблисли радісним огнем, а його уста усміхнулись.
Він простяг руки до далекої блідо-синьої мраки й почав кликати:
— Пальмо, пальмо!..
Вже рік я тебе не бачив...
Як я тішуся тобою!..
Хтось під пальмою на морі...
Човен відбиває від берега... в нім сидить... — Боже!.. — моя мати!
Гляньте!..
Вона пливе прямо до мене...
Мамо, я, твій син, я тут!..
Я не буду ждати... Скочу в море...
Я попливу тобі настрічу...
Останнім зусиллям зірвався на ноги і прибіг на край безодні, щоб кинутися в глибину.
Але Сабо, що пильно слідкував за ним, ухопив його миттю поперек і не допустив до скоку у провалля.
Бояні впав на землю.
Не міг уже встати.
Жах, розпука й божевілля кричали з його уст:
— Смерть!.. Смерть!.. Боже!.. Зглянься!..
Вони всі станули довкола нього, понурили голови й мовчали.
Благальними очима дивився Бояні на кожного товариша.
А коли його погляд зустрівся з очима Саба, він прошибаючим голосом закликав:
— Мамо моя!.. Рятуй мене!.. Рятуй мене!.. Ця людина хоче вбити мене.
— Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина,— сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво співчуття.
Коли Бояні побачив іскру людяності в його очах і почув його теплі слова, велика ясність засяяла в його очах і на обличчі.
Він витягнув до Саба свою руку, що подобала на марний, брудний кусник льоду, й озвався до нього м'якими, лагідними словами:
— Любий Сабо, подай мені свою руку!
Тепер я не боюся смерті.
Кілька хвилин його очі дивилися на товаришів супокійно й погідно, майже радісно, наче кусник синього неба, що показався несподівано над землею серед дикої боротьби стихій.
Нараз якась тінь лягла на його обличчя, й він обізвався тремтячим, ледве чутним, уриваним голосом:
— Прошу вас, товариші: як побачите мою матір... як моя мати питатиме вас за мною... то скажіть їй, товариші, скажіть їй, що... що ви мене ніколи не бачили... й ніколи не чули... нічого про мене...
Коротке хлипання струснуло ним.
— Ні, ні... товариші... не кажіть їй так... перекажіть моїй матері... о, боже... що мені, бідному, їй переказати?..
Привітайте її гарно від мене і... скажіть їй якесь... любе, добре слово від мене...
І скажіть їй, товариші, що я вмер... у теплій хаті... на білій постелі...
Всі останні сльози закрили йому очі у глибоких ямах.
— Прошу вас, товариші... поможіть мені встати...
Товариші підняли його.
Синьою, опухлою рукою обтер очі.
Глянув на сірі хмари й закликав, здивований і розчарований:
— Нікого не бачу...
Невже я у сні бачив матір?..
Мамо, не пливи до мене!..
Бо як побачиш мене... то серце тобі з болю трісне...
Будь здорова, мамо... й не плач дуже... за мною!..
Товариші поклали його легенько на замерзлий сніг.
— Зимно мені... зимно... зимно...
Прошу вас, товариші... добийте мене… хай я... довго не мучуся...
Добровський потішав його:
— Не бійся, товаришу. Ти зараз заснеш, і весь твій біль мине.
Незабаром ми всі заснемо, і всім нам разом із тобою буде добре.
Незадовго Бояні заснув і — було йому добре.
Його мати таки прийшла до нього.
І у сні не чув він болю, не видів смерті, лиш усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій матерній груді.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Вони стягнули з трупа товариша убрання й розпалили вогонь.
Довго слухали вони мовчки шипіння вогню з похиленими головами.
Їх душі полинули в далекі країни.
Осінньою росою падали на вікна білих хат.
Незримими ангелами витали в кімнатах над людськими головами.
І цілували їх на привітання й на прощання.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Після довгого мовчання вони глянули на труп товариша.
Лежав висохлий, тонкий, наче тріска.
Його грудна клітка наче роздерла блідо-зелену шкуру, і ребра дивилися сумно, наче голі жебраки, на чорний, понурий світ.
Набресклі фіолетні ноги й руки відбивали дивно й лячно від цілого тіла.
І його посиніле лице опухло.
Але смерть не встигла стерти з нього радісної усмішки, яка наче розлилася по цілім обличчі й дала йому лагідний, милий вираз.
І здавалося їм, що його застиглий усміх ніби говорив до них:
«Товариші, тепер я щасливий!..»
І як дивилися на мерця, на устах кожного блукало невимовлене питання:
«На кого прийде черга тепер?»
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Важке мовчання перебив Добровський:
— Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок.
— Та проте він лежить усміхнений,— замітив Ніколич, глянувши на нього.
— Ця усмішка — це, мабуть, іскра щастя... хвилина божевілля серед безтямного болю дала йому цю іскру,— зауважив Добровський.
— Невже ж і нам присуджене таке щастя? — спитав Ніколич і здригнувся.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Добровський дивився довго й нерухомо в огонь.
Одначе його очі, здавалося, не бачили вогню.
Вони блукали по глибоких нетрах його душі й наче шукали чогось.
Вкінці він поглянув через огонь у спокійну, замерзлу даль і сказав наче до себе самого:
— Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити.
II
Вони сидять довкола вогню й чують, як нове, давно забуте життя починає струєю литися в їхні жили.
Шипіння вогню вражає мило й солодко їх уха, як пестливе щебетання дитини.
Вони не проміняли б слів огню за найкращі мелодії чудової музики, бо вона була б тепер тяжким роззвуком для їх замерзлої душі.
Пісня палахкотіючого вогню будить почування й думку.
Наче в'язні з тяжкої тюрми, вони тікають зі зболілої душі.
Мов птиці у вирій, вони летять у далекі країни.
Уява, що прагне тепла і світла, дивно їх малює.
Ні сніг там не біліє, ні мороз не тисне, ні людські сльози там не ллються.
Вічний мир і тихе щастя там царюють.
Синє небо нахиляється з любов'ю над зеленою землею.
Там усе благословенне літо красується, там вічно сонце сяє.
А те сонце так велике й могутнє, що півнеба заступає.
І так любо гріє, так розкішно пече... пече!..
Світло безбережною повінню розлилося по зелених полях, заквітчаних лугах і по селах, що ховаються в зелені садів, ніби зі сонцем у піжмурки грають.
І ясне проміння лягає відпочити на верховіттях темних лісів.
А там, на блакитному крайнебі, під задуманим, темним лісом, на зеленому рядні буйних трав синє повітря в розкішній жарі сонця тремтить... тремтить...
Сонце любить людей. Сходить із неба й ховається в їхній душі.
І де є серце, там сонце світить.
Люди ховаються між білими квітками в зелених травах, сміються до сонця і благословляють його.
Та деякі люди не хочуть одпочивати на сонці.
Беруть маленькі діти на руки, і йдуть у сад, і сідають у тіні вишень і яблунь.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Понад сніжно-білі шпилі гір, понад скам'янілі сизі хмари душі тіней мостять шлях і тим шляхом за щасливими людьми в країні сонця свої думи, свою тугу шлють.
І зникають безкраї простори, розвивається сиза мла, й країна сонця виринає, як ясне видіння перед тінями і мріє на крайнебі перед ними...
І крізь серпанок проміння і мрії очі бачать: хтось сидить із похиленою головою... хтось клячить і руки до неба здіймає... хтось дрібний лист пише... хтось очі обтирає... маленький хлопчик дивиться комусь пильно в вічі... певно, питає:
— Мамо, коли тато до нас верне?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:
— Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!
Злякався власного голосу і прокинувся з просоння.
Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:
— Де ми?
Вони здригнулися.
Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:
— Де ми?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Я глянув на його обличчя.
Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.
Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем.
Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.
Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Здається, що віки вже протекли, як це було.
Гарматні кулі розривають землю і людей.
Кругом нас пекло, божевілля, смерть.
Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.
Він один лежить у ямі супокійно.
А його очі — о, не забуду ніколи його очей!
Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам'яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.
І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Та тепер у нього темні яма замість очей.
Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!
Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках — все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити.
Я дивлюся на нього, й біль коле гострими шпильками, як мороз, мою свідомість.
І гаряче співчуття до нього запалює моє серце.
Мій любий, сліпий брате!
Твій біль, заклятий у вічне мовчання, порушить, здається, холодне каміння, а не зворушить лукавої сили ні на небі, ні на землі.
Чому мої руки безсильні вивести тебе з цього ледяного гробовища?
Чому ми всі тут такі безпомічні, а ти, святий брате, найнещасніший між нами?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
І дивне бажання охоплює мене:
Якби я був можновладцем, царем, богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!
Я, цар, бог, плакав би перед ним, як дитина через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогості!
Та ні.
Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні — вони мають якусь ціль і призначення.
На грудці землі зерно зійде, камінчик дорогу вистелить, пилинка заступить світло чоловікові, безодня спинить йому шлях і пожере його.
Яку ж ціль, яке призначення має він, я і всі ми ось тут?
Хто мені на те відповість?
Де тебе шукати, небесна сило?
Чи в опарах людської крові?
Чи в димі світового пожару?
Чому так байдуже глядиш?
Чому проклято мовчиш?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Та бог, замерзлий цвинтар природи й навіть сама смерть — усе оглухло й оніміло.
І моя замучена, окривавлена душа блукає, мов сліпий жебрак, чорними, бездорожними пустирями й даремно питає:
— Де сонце?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось... там... далеко?..
— Батька й матір,— застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.
— У мене немає нікого,— випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.
— Ти щасливий,— сказав Ніколич.
— Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива,— відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.
— Ніхто не тужить за тобою... і ти не знаєш туги... будь задоволений,— зітхнув Ніколич.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— Хто у тебе, Пшилуський?
— Діти.
— А дружина?
— Єсть і нема.
— Як це?
— Не питай.
Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Я глянув на сліпого товариша й затремтів. Навіщо я питав товаришів за рідню? Я не смів питати... Адже він усе чує...
Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.
І сидить тепер, як живий, скам'янілий пам'ятник на гробі свого власного життя.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Не буди його болю, що спить. Це був би злочин... злочин...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— Коли моє тіло замерзло,— казав Ніколич,— то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягає на душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі, й довго мовчали.
З яруги перед ними виринула знов біла хмарка і знімається вгору, поволі, легесенько, наче лячно їй, що серед заклятого спокою й омертвіння природи лише вона одна являє собою рух і життя...
І омліла на своєму шляху й висить нерухомо між небом і горами.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ніколич глянув на шлях, яким усі вони прийшли сюди.
Далеко на небосхилі появилася велика, дивно таємна тінь і поклалась поперек дороги, яку люди витоптали у снігу.
— Товариші,— шепотів Ніколич,— подивіться там... на цю дивну тінь на нашому шляху... шлях і тінь поперек... це хрест... великий, могутній хрест...
Що значить цей хрест?..
Що він означає?..
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Не знаю, чому цей таємний хрест на шляху нагадує мені біг часу?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Який день сьогодні? Я вже не знаю.
Час перестав уже існувати для мене.
Немає для мене будучності, не стоїть за мною минувщина.
А теперішність?
Це кривава точка межи двома вічностями.
Це рана, що росте чимраз більше вглиб і вшир і своєю блідою кров'ю закриває мені все майбутнє і все минуле.
Може, це правда, а може, це тільки так мені здається:
Вже минуло, а може, небаром мине три роки, як мій син прийшов на світ.