– Ги-ги-ги! – покотився регіт після злагодженого хорового фіналу другого куплету, ще більш розкутого, ніж перший.
– Ну добре, – погодилась Ольга, закашлявшись, – це я між іншим поцікавилася, а прийшла за іншим. У мене підозра на… туберкульоз. Кашляю та й кашляю…
Буча зараз був зі своїми хлопцями, він дивився в той бік, а Ольгу слухав одним вухом, усім виглядом даючи зрозуміти, як невчасно вона припхалася зі своїми питаннями про якусь там Вальку-Саморекламу.
– Чо? – перекинув погляд на неї.
А концерт тривав.
Уже хтось інший взяв до рук гітару, побренькав вступ і гугняво завів:
– Підозра на туберкульоз, – повторила Ольга, – тому заберіть свій похідний термос і велосипед, більше я вам не кухарка. Дякую за увагу.
– Дивися… – Буча витяг із пачки цигарку, неспішно розім’яв у пальцях, не спускаючи з гості погляду, а тоді, наче видивившись щось, розкришив цигарку у порох, гублячи тютюн на землю. – Дивися, дівко, аби кров’ю кашляти не довелося.
У нього смикалась повіка, коли він це говорив.
І ще щось далі, наївне і брутальне водночас, штовхало її у спину, коли вона виходила за ворота «бази».
Удома, заспокоївшись, пошкодувала, що не схитрувала. Ото нестримний язик! Змовчала б – мала б тепер більше шансів для маневру. А тепер що? Куди вона піде? Як допоможе?
Вальчина мама теж нічого суттєвого додати не могла. Звідки жовта фарба, вона не знала. А блакитна давно стояла у сараї. Ще відколи вікна фарбували. Хіба це злочин, галубіньку фарбу в домі тримати? Ольга заспокоїла її, мовляв, розберуться, не ідіоти ж. Не сьогодні – завтра Валька повернеться. Але додому пішла ще більш стривожена.
Несподівано припхався брат, коли вона біля плити помішувала кашу для баби Ані, аби не пригоріла. Вітьок зиркнув з-під лоба, ломанувся до хати, пройшовся там вихором по кімнатах, розігнавши кішок. У літній кухні довго гримав посудом у нижній шафці та у тумбочці, зірвав дверцята з одної петлі.
– Що ти шукаєш? – запитала через плече якомога спокійніше.
Не відповів, рушив у сарай, тоді до порожньої стайні. Коли спускався з горища – увесь в павутинні та голубиному пір’ї – провалив ногою одну з перетинок драбини, добре, що вже при землі. Гепнувся мішком, змахнувши руками – вибухнув добірною лайкою.
Вона не запитувала, й так було зрозуміло: може, фарбу шукав, може, прапор чи стрічки, які теж бачили у центрі села, на віконній решітці сільради. Їй навіть весело стало від тих підозр. Вітьок-Тарпан готовий був знайти щось крамольне у якомусь закутку їхнього дому. Тому й встромив носа усюди, навіть туди, куди місяцями не зазирав. Він їй не вірив, це було очевидно. Він хотів випередити можливих гостей. А якби й справді щось знайшов? Що б він зробив? Прикрив би сестру чи здав її «на допит»?
Вітьок за ці кілька місяців змінився, наче за роки. Пішов до ополченців ще у травні, на хвилі цікавого нетерпіння, а тоді знайшов своєму вибору пояснення. Хотів, мовляв, спробувати. Перевірити, як воно зблизька, чи варто з ними бути. А чи залишатися з обережними спостерігачами, очі в землю: ми не з тими і не з цими, ми самі по собі; хто переможе, з тими й будемо. А тоді Вітька-Тарпана затягнуло, не виборсатись. Та він і сам вже не хотів.
Він був лише на рік старший від Ольги. У дитинстві вони весь час бавилися разом. Навіть у карти гуляли удвох, у підкидного. На баргароні нерідко сиділи, у кожного була своя гілка. Брат донедавна залишався по-дитячому смішним, клаповухим, багато у чому наївним. А тепер он – Тарпан. Грізний лихомовець, байдужий до своїх. Мамі по телефону хіба два-три слова скаже, коли вже сто разів нагадаєш. «Так… ні… Пока!» До баби Ані і не озивається часом. До Ольги рипить. Кого він захищає?
Але саме завдяки Вітькові стало відомо, де зараз Валька. Повернувся за кілька днів із району, привіз до села кульгавого Васька. Того вхопили просто з-за столу, із хлібом в одній руці та ложкою в іншій, того ж дня, що й сусідку. Але швидко відпустили.
– Розібралися, що й до чого, то й відпустили, – поважно звітував Васько на вулиці перед клубом.
Кілька односельців дивилися недовірливо, жодних емоцій не виказуючи.
– Невинний, то й відпустили. Чого мене тримати у застінках?… – неспішно розводився Васько. – А Валька що? Її не відпустять. Вона навідницею була.
– Ки-им? – не витримав дід Петро. – Що ти плескаєш язиком? Якою навідницею? Це ти мені, старому артилеристу, таку пургу женеш?
– За що купив, за те й продаю! Сказали, що вона чіпляла маячки на будинки і по них потім Нацгвардія лупила з пушок.
– На твій курник причепила маячок, чи як? Тобі ж курник розфігачили, ні? І то, здається, вантажівкою. Важливий об’єкт! Ото вже влучили – то влучили! А все завдяки Вальці-навідниці!
Васько ображено пошкутильгав додому, розмахуючи рукою, наче з кимось невидимим розмовляв. Бубонів собі під ніс, але замовк, почувши кроки за собою. Ольга наздогнала його, торкнулася рукава.
– Ти Вальку бачив? Розмовляв із нею?
– Звичайно, що бачив. В одному підвалі сиділи.
– І що вона? Як?
– Та як… Ми коротко бачились. Її привели від чеченів. Чи осетинів, чорт їх маму знає. І до батареї наручниками – клац. Да-а… Плакала. Сильно побили її, одяг на ній подерли… Нам кашу якусь принесли… ну, як кашу?… щось таке, у порожніх стаканчиках з-під йогурту. Без ложок. То я свою пальцем виїв, а вона не їсть. Я їй кажу: будеш свою? Вона головою похитала, я й доїв… Пити тільки хотіла, а так не їла нічого.
– Це вона тобі про маячки сказала?
– Чого б це вона? Ні, вона нічого не говорила, тільки плакала. Це мені потім хлопці сказали: та, що з твого села, мовляв, навідниця. А так і не скажеш… Хто вас, баб, пойме… На вигляд одне, на ділі зовсім інше.
– Вона й далі там?
– А звідки мені знати? Мене відпустили. Твій Вітька повертався, то і я з ним. І всьо. Не знаю більше нічого.
– Слухай, Вась, ти ж від Вальки старший на рік-два?
– На три. А що?
– Ти ж її знаєш. Для чого дурниці повторюєш? Невже ти віриш, що вона навідницею була?
Васько губи стиснув, схилив голову до плеча: хто його зна, промовисто говорив його вигляд. А сказав таке:
– Більше вірю, чим не вірю. Вона й з тим полоненим гуляла, з укром, що у вас працював. Все може бути, а шо?
А через кілька днів здійнялася стрільба, метушня, уночі ополченці залишили село, зранку стало відомо, що і райцентр теж. Село завмерло в очікуванні, що ж тепер буде. Коли з протилежного боку на в’їзді загуркотіла військова техніка, наближаючись та здіймаючи дорожню куряву, ніхто на вулицю не вийшов.
Через щілини у паркані Ольга бачила, як біля воріт зупинився зелений пазик, відчинилися двері, з них вибігли троє військових – жовто-блакитні нашивки на рукавах – кинулися поспіхом підбирати із землі стиглі жерделі. Двоє пхали їх до кишень, а один обтирав до штанів і похапливо їв. Водій мотору не глушив.
Ольга рипнула хвірткою, вийшла, тримаючи повні руки яблук, подала наймолодшому порожній пакет. Хлопці розгубилися.
– Візьміть, – сказала. – Нарвіть жердель у пакет із дерева, он їх скільки…
Й сама допомогла, підтягуючи гілки донизу.
– А я було подумав, ви сваритися вийшли, – усміхнувся до неї старший, зморшки рухнулись навколо очей.
Із автобуса на них дивилися втомлені темні обличчя. Над розсипами жердель у траві бавились оси.
Щойно пазик рушив, як Ольга побачила діда Петра, він сунув безлюдною вулицею назустріч, піднісши руку у вітальному жесті. Із «пазика» йому відповіли подвійним гудком. Ольга дочекалася, коли дід наблизився.
– То що? – запитав. – Твого серед них немає?
– Він зараз під Донецьком.
– Ага. Ну добре, якщо так.
– Діду Петре, – сказала, наче пригадавши, – позичте свій армійський рюкзак.
– Для Вітька? Так вже пізно! Поїзд пішов.
– Для мене.
– Ага. Усе одно нема.
– Та ж був місяць тому, я вас із ним у магазині бачила.
– А тепер нема. Загубився. Для чого він тобі?
– Щоб знати, чи передавати вам вітання… Чи не помилюся… То нема, кажете, наплічника?
– Нема. А тому, від кого вітання, теж передавай привіт. Чом би ні?…
15
Усяка робота професіонала вимагає: одразу видно, що не Лом вечерю готував – каша пригоріла. Міхалич натомість свою порцію з’їв, відсунув тарілку. Йому вже за п’ятдесят, а жодного зайвого кілограма. Невисокий, сухий, справді, наче азовська тарань. Зранку робить зарядку й страждає, коли немає можливості обливатися холодною водою. Його легко уявити молодим і так само легко – старим. Такий самий буде, без черевця. Не допустить. Зморщок матиме більше, а решта усе те саме буде: зарядка, холодна вода, самомуштра, дисципліна… Він був у дев’ятій сотні на Майдані, з афганцями. А тепер при найменшій нагоді повторює: я намагаюся вам розповісти про речі, які можуть врятувати життя.
Одного разу, каже, відставивши убік велике горня з чаєм, мало не загинув у лісовій пожежі. Так розповідав, що всі наче бачили той осінній день, навіть чули потріскування вогню та запах згарища.
…Вітер жене вогонь по траві і по верхівках дерев. Чорний дим клубочиться, вистрілюють іскри. Чурх! – іскра пролітає сотні метрів, запалює сухе бадилля під ногами. Вогонь біжить рудою лисичкою по лісовій підстилці. Сушняк, гнилі пеньки, кущі – усе спалахує на його шляху. Біда. Утекти від вогню, який рухається зі швидкістю три метри на секунду, практично неможливо. І тікати нема куди, бо від нових іскорок загоряється ділянка за ділянкою для відступу.
Хлопці слухають, не зводячи погляду з оповідача. Міхалич ніколи не розповідав про цей випадок.
– І що ти зробив? – запитує його Корнет.
– Згадав про метод порятунку «вогонь проти вогню». Ідеальний варіант у випадку, коли розумієш, що сховатися нема де. Але це не для кожного. Тут потрібна добра реакція і впевненість у своїх силах. Суть методу у чому? Полум’я не зможе пройти лише по тій ділянці, де вже нема чому горіти. Просікаєте?
Міхалич пояснює, вхопивши патичок і креслячи на землі схеми. Це фронт вогню. А це ділянка іншого вогню, її треба створити попереду.
– Той, хто потрапив у небезпеку, – чухає пальцем брову, – має розрахувати час, аби встигнути випалити собі сховок. І тоді ця безпечна ділянка, – показує намальований прямокутник, – стане порятунком. Великий вогонь обійде випалену землю. Уторопали?
– Як саме обійде? Що ти зробив? – повторює Корнет.
– Я розпалив свій вогонь, – каже Міхалич. – Запустив його лінією завдовжки метрів десять, не менше. Можна було б і довшу лінію викласти, так було б надійніше, але часу мав обмаль. Фактично й не мав. Мій вогонь почав рухатися у тому ж напрямку, що й основний, випереджаючи його, залишаючи по собі смужку десятиметрової ширини.
Його руки малюють у повітрі, він намагається докладно пояснити кожному, як саме треба усе зробити, хоча ймовірність такого випадку дорівнює фактично нулю. Яка ще лісова пожежа? Де? У степу?
– Відверто кажучи, – Міхалич згадує про своє горня, тягнеться по нього й посьорбує вистиглий чай, – це був неабиякий ризик. Мій вогонь просувався дуже швидко, його наздоганяв основний вогонь, він хазяйнував по усій ширині лісової галявини, поглинав на своєму шляху трав’яний сухостій.
– А втекти? – знову Корнет.
– Я був у пастці з усіх боків, і звідти, й звідти… Уже не мав шансів дочекатися, поки вигорить достатньо велика ділянка для порятунку. Відчуття реального потрапляння у пастку… І що мав робити? Не було виходу. Тільки один – опинитися на вже вигорілій ділянці. Лише там можна було сховатися. Але як туди потрапити? Ну як? – почекав відповіді. Варіантів не було. Сам відповів: – Через вогонь. Основний вогонь вже дістався мого острівця, вже охопив його з боків, обминаючи випалену землю. Мені треба було туди. Я визначився, де прориватимусь назад…
– Назустріч вогню?… – Роману було важко повірити, що це можна зробити.
– Саме так. Іноді найкращий спосіб уникнути вогню – це пройти крізь нього, – каже Міхалич. – Я натягнув каптур куртки, вилив на голову воду з пляшки, прикрив змоченою носовою хустинкою рот і ніс, горловину светра підсмикнув до очей – і побіг… Коли я вискочив на чорне згарище, на мені палав одяг. Упав, збив полум’я, катуляючись по чорній землі. Уявляєте, який у мене був видос? Чортяка з пекла!
– А якби не було води навіть для носової хустинки? – запитав Корнет.
– Я розстебнув би ширінку, – гмикнув Міхалич.
– Да-а, Міхалич, – сказав тоді Корнет, – а покажи-но новоприбулим Їжачка.
Це був один з фірмових фокусів Міхалича. Цей трюк нікому не вдавалося повторити, хоч як намагалися. Двічі просити не довелося, тим більше що й по інструмент не треба було йти. Міхалич підвівся, зібрав докупи кількадесят саперних лопаток, встав на відстані кількох метрів від щита. «Їжачка, кажете?» – перепитав – і запустив першу лопатку у дошку. Метал з коротким смачним звуком увійшов у дерево на чверть. Міхалич розмірено й без поспіху метав лопатки, укладаючи їх одну попри одну, плавною лінією, яка поступово вимальовувала на щиті силует їжака. Жодної хибної рисочки у малюнку, жодної випадкової деталі. Теж майстерність, як будь-яка інша. Скільки ж треба було тренуватися, аби ось так, наче бавлячись, вишикувати їжаком встромлені у дерево шанцеві інструменти, призначені для самоокопування, а не для фокусів просто неба! Ніхто такого не міг втнути, тільки щасливчик Міхалич.
– Ось така байда, хлоп’ята!
Міхалич немов намалював дітям їжачка на папері. Хтось здивовано присвиснув, хтось підвівся й рушив до щита перевірити результат зблизька. А Міхалич роззирнувся, когось шукаючи, й запитав:
– Колян, що там у нас із кип’яточком?… Давай ще чаю замутимо, га?
І це було останнє, що від нього почули. Бо за кілька хвилин – навіть пострілу не було чути – прилетіла граната, випущена з гранатомета: з АГС або з підствольника. Влучила у саморобне, вибудоване з розібраних ящиків з-під снарядів, встановлене між двома акаціями дерев’яне «очко». А там тієї хвилини був Міхалич.
Щось незворотно змінилося у Романові відтоді. Він не був людиною війни, він дотепер воював без натхнення і зброю до рук брав без трепету, лише за необхідністю, але після загибелі Міхалича готовий був іти на ворога зі старим автоматом зі збитим прицілом, із саперною лопаткою і навіть голіруч.
Частина третя
1
У неї перламутрова шкіра, вона світиться. Наче шовковиста луска диво-риби, особливо ніжна й беззахисна на згині ліктя, з внутрішнього боку, де синіє тоненька судинка. Це місце на її тілі пахне степом, нагрітою сонцем травою. Намагаючись не розбудити, він обережно нюшив цю шкіру, немов дикий звір втягував ніздрями гіркувато-солодкий рівнинний вітер, що не зустрічає на своєму шляху жодних перешкод. Відчував, як від надміру почуттів паморочиться голова, як млоїть там, де штовхається душа, десь під серцем.
Ніколи дотепер не роздивлявся Роман жінку так, як оце тепер, цієї серпневої південної ночі. Усе, що було до Ольги, зблякло й відсунулося далеко-далеко. Із ним відбувалося диво дивне, підсвічене місячним сяйвом з вікна, посилене церковним співом цикад і ладаном нічної фіалки.
Роман боявся сполохати це видіння, боявся заплющити очі. Його відчай був би безмежним, якби він прокинувся й побачив над головою бліндажні колоди, заткані жмутами висхлої трави, якби почув далеку артилерійську канонаду. Не витримав би цього зараз, саме зараз, після того, як дізнався, як пахне її шкіра на згині ліктя.