– Назад? Можливо, завтра, – відповів він обережно. – Коли мій товариш повезе назад запчастини… Він подзвонить. Але ще ні. У нас іще є час.
Усе сталося так, наче він ретельно й заздалегідь розробив спецоперацію. Насправді ж – завдяки кільком випадковим збігам, а головне – підтримці якоїсь доброзичливої сили, що узяла опіку над ним та Ольгою. Так виглядало. Корнет залишився на ремонтній базі, біля БМП із розібраним мотором, а Роман напросився поїхати супровідником по запчастини, бо на шляху до запчастин було село Ольги. А те, що водій йому трапився – свята людина (у нього й позивний відповідний – Апостол), то у цьому теж було Боже провидіння. Але часу в них і справді обмаль.
Наче спраглому дали ковток чистої прозорої води й сказали: досить. Решта – потім. Коли «потім»? Він що завгодно ладен був віддати за те, аби побути з Ольгою хоча б кілька днів, а тоді повернутися на першу лінію оборони і вижити, будь-що вижити, пройти через усе й повернутися.
На подвір’ї Дик занервував, хвіст його прийшов в енергійний рух. Пахло борщем, повітря виповнювали пахощі вареної домашньої курки та болгарського перцю. Усі вже пообідали – баба Аня, мама Ольги, Ксюха та мала Янка. Підтримуючи стареньку, Ксюха вела її на пообідній відпочинок у прохолоду кімнат. Баба Аня на Романа лиш коротко глянула, вона його не пам’ятала.
Під баргароном на столі, накритому картатою цератою, легкий вітерець шурхотів обгортками від цукерок, які привіз Роман. «Червоний мак».
– Протри клейонку, – сказала Ольга Артему, – і неси хліб.
– А я – ложки, – поставив собі завдання Роман.
Вони добряче зголодніли. Торохкотіли ложками, кидали курячі кісточки Дикові, той ловив їх на льоту.
Коли Ольга зібрала тарілки й пішла на кухню, малий запхав до рота цукерку, довго й повільно жував, про щось замислившись. А тоді сказав:
– Ром, ти фашист?
На Романа дивилося довірливе дитяче око. Окуляри на обличчі хлопчика сиділи трохи криво, над верхньою губою лишився слід від шоколаду.
– Ні, – відповів Роман. – Я не фашист.
– А хто? – прошепотів малий. М’язи під його правим оком почали скорочуватися. Він притиснув нижні повіки пальчиками, просунувши їх під окуляри й намагаючись зупинити напад тику.
За парканом проїхала військова вантажівка, підстрибуючи на ямах, малий здригнувся від цього звуку й забрав руку від обличчя.
– А хто? – повторив він.
– Я твій друг, – сказав Роман. – Будь певен.
Ольга вийшла з кухні. Вона сьогодні дуже швидко все робила – і пиріжки із жерделями швидко смажила, і посуд мила – їй було шкода часу, кожна хвилина була безцінною.
– Що будемо робити? – запитала вона.
– Підемо у балку… – запропонував Роман.
– Я з вами, – зрадів Артем.
Роман з Ольгою перезирнулися.
– А спати?
– Що я, маленький?
– А малювати? Ти ж хотів малювати, – нагадала племіннику Ольга.
– Тільки разом з вами, – попередив малий.
– Я готовий, – погодився Роман.
Вони розібрали між собою вже непотрібні шкільні зошити – Ольга принесла їх із хати, там чотири покоління жінок зморив післяобідній сон. Під баргароном спеки не відчувалося. Тут два чоловіки, дорослий та малий, брали розсипані на столі олівці, малювали загадки, показуючи одне одному, запитуючи, що це.
Роман намалював якусь абстракцію.
– Це риби, що ти їх бачив у ставку? – запитав малий.
– Так, це вони, – погодився Роман. Йому сподобалася ця версія.
Артем дзьобав чорним олівцем чистий аркуш, рясно вкривав його цятками, аж нарешті намалякав поверх усього ще якихось закручених пружинок.
– Що це? – підніс аркуш.
– Це піщана буря, – вирішив Роман.
– Подумай…
– Зараз. Це мурашки біжать у лабіринті.
– Тепліше, – підтримав нову спробу Артем.
– Мурашки ввечері шукають свій мурашник заплутаними лісовими стежками.
Малий повернув малюнок до себе, ще раз подивився на своє творіння.
– Це не ті мурашки, що у траві. А ті, що бігають по тобі, коли страшно, – кинув оком на Романа. – А це – вітер, він їх здуває. І відносить далеко-далеко, щоб їх не було.
Ольга обійняла малого, поцілувала у світлу маківку.
Віддалік на мотузці, натягнутій між стовпцями, сохла білизна: два невеликих простирадла, піжамні штанці і ще якісь лашки. Артемко майже кожну ніч прокидався від власного крику у вологій постелі. Йому снилися жахи.
Роман кивнув хлопчикові: знаю я такі мурашки! Відкрив чисту сторінку в зошиті й заходився постукувати чорним олівцем, залишаючи на папері розсипи крапок. Хлопчик уважно дивився йому під руки.
– А тепер що? – дорослий глянув на малого.
– А тепер ось так!..
Малий потягнувся через стіл та розмашисто, через увесь малюнок, накреслив закручену лінію. Роман одразу й рішуче повторив за ним той самий рух. Хлопчик, поправивши на носі окуляри, задоволено оглянув результат. Два потужні вихори відносили геть, поза межі паперу, зграю чорних надокучливих мурашок.
Хіба вони з Романом не художники?…
Ніхто й не сумнівався, але цей безсумнівний факт не допоміг хлопчику відкараскатись від післяобіднього сну. Ольга завела його до хати, пообіцявши ввечері зіграти разом у доміно, два на два: він з Романом в одній команді, вона з бабою Анею в іншій. Дик та кішки – у групі підтримки.
4
Серпень спалив траву, залишив лише острівці підсохлих, майже без зеленої барви високих трав’яних щіток, із кожної стриміли скупчення тонконогих рухливих колосків. Роман бачив їх довкола ставка, такі самі були й тут, на горбках за городом, що збігав до балки. Легкий вітер куйовдив трави над головами Романа та Ольги, ховаючи цих двох від усього світу. До балки вони так і не дійшли.
– Я бачив цю траву на Кам’яних Могилах…
– Навряд чи… Кам’яні Могили – це доволі далеко, – Ольга посунулась вище, лягла так, щоб чути під вухом серце Романа.
– Але я там був, – він накрив долонею її волосся. – Колись поїдемо туди, я тобі усе покажу… Там багато було ковила, а далі – камені, суцільний сухий мох. І ця трава була, – він кивнув у небо, де погойдувалися жмутики колосків, – не знаю, як вона називається…
– Це типчак, – Ольга зірвала травинку, провела нею Романові по шиї. – Хочеш, легенду розкажу? Нам вчителька з краєзнавства розповідала. Слухай. Це було за часів Давньої Русі… Зупинилися у степу два ворожі табори…
– Хто з ким воював?
– Зараз згадаю, хто з ким… Здається, русичі й половці. Нехай так. Не пам’ятаю.
Роман кивнув.
– І от одні відправили у розвідку молодого воїна на ім’я Ковил, а інші – дівчину Типчак. А ті зустрілися, й одразу закохалися одне в одного, і усю ніч до світанку були разом. І навіть розмовляли, хоч не знали мови одне одного. Коли зійшло сонце, війська з обох сторін попрокидалися й побачили своїх розвідників разом. Усе одразу й зрозуміли. Це якби нас зараз побачили, усе ж зрозуміло… І вирішили їх не карати, а відпустити. – Ольга притиснулась до Романа. – І з того часу у нашому степу ковил і типчак завжди разом.
– І народився у них згодом син Типко, – підхопив Роман нитку розповіді.
– Чому Типко?
– Бо мати у нього Тип-чак, а тато Ко-вил, – без тіні усмішки пояснив Роман.
– Так, все! – засміялася Ольга. – Аби не переводив серйозні легенди на посміховиська, я тебе зараз допитуватиму травинкою. Скільки зможеш витримати, аби не ворухнутися?…
І вона, легенько торкаючись, узялася повільно вести травинкою від його шиї донизу, вздовж грудей до плаского живота…
Увечері, після нищівної поразки жіночої команди у доміно, Ольга відправила одного переможця спати, а другого повела у балку до води. У степ не пішли, там можна було нарватися на розтяжки. Удень сапери знімали їх, розміновували небезпечні ділянки, але сюрпризів ще було доволі, не варто туди потикатися.
Угорі світився Чумацький Шлях – чіткий та величний. Подивися, сказав Роман. Він тримав Ольгу за руку. Вона підвела голову.
Яскраві зорі палахкотіли на чорному оксамиті. Ця мить була з тих, які залишаються на сітківці назавжди, так, щоб і через десятки років заплющити очі – й одразу побачити розсипи сузір’їв на куполі нічного неба й відчути гарячу руку у своїй руці. Урочистий момент, який підштовхує до особливих слів та вчинків. Роман хотів сказати щось важливе, щоб і Ольга запам’ятала цю мить. Дати обіцянку – їй і небу – бути разом у біді і в радості, але він не міг добрати правильних слів. Усі були банальними.
Вона хотіла йому сказати, що відчуває себе так, наче вони беруть шлюб під зірками. Наче вона чує його «так» і повторює своє «так». Що вона чекатиме, скільки треба, і дочекається хай там що.
Але вони не вимовили ані слова.
По вечірній росі повернулися до своєї кімнати, але заснули лише під ранок, обстеживши одне одного руками, губами, шкірою, немов почали тривалу подорож незвіданою землею, де на кожному кроці на них чекали несподівані відкриття. Вони затискали роти одне одному, бо часом їх душив сміх. Розповідали про себе, перескакуючи через роки і потрапляючи з кумедних історій у зовсім несмішні. Нікому вона не говорила дотепер про приставання чоловіка Ксюхи, що лапав її, щойно нікого поруч не було. Вона була в дев’ятому класі, коли він потрапив у тюрму, й надзвичайно цьому втішилась – нарешті він залишить її у спокої! Але ця радість розчинилась у співчутті до сестри, яка гірко плакала від вбивчої звістки.
На світанку Роман схопився від сну, та Ольга заколисала його, як дитину, примовляючи: тш-шш, тш-шш, тш-шш…
Дзвінок розлюченого Баті видер його з ейфорії сонячного дня.
– Під трибунал захотів?! – гримів голос командира у слухавці. – Ти де зараз маєш бути? На рембазі! Або на місці дислокації! Хочеш, аби тебе дезертиром визнали? Ану бігом назад! – розходився Батя. – Знаю я все! Та знаю!.. І мав я усе це знаєш де?… За самовільне залишення місця служби чув, що буває?
Звідкись дізнався про аферу з транзитом через село. Корнет клявся-божився, що не від нього. Апостол тим більше був не в курсах. У мене, казав, свій Батя є, ми свого комбата теж так називаємо, такий самий псих.
Апостол заїхав за Романом того ж дня, на зворотному шляху, усе як домовлялися. Поки його пригощали борщем, поки Ксюха сміялася над його жартами, Роман підійшов до мами Ольги. Вона знімала простирадла з мотузки, перекидала їх собі через плече.
Зараз не час для планів на майбутнє, але деякі речі все ж варто озвучити, щоб було принаймні зрозуміло, що він тут не випадковий гість і не тимчасовий залицяльник. Щоб у головному не було розбіжностей, бо немає гіршого, коли люди неправильно розуміють одне одного, а то й взагалі не розуміють і навіть не намагаються. Звідси й усі проблеми, малі та великі. Роман перехопив здивований погляд жінки, став поруч, забирав з її рук прищіпки, нахилявся, скидаючи їх у плетений кошик. Він хотів їй сказати про себе та Ольгу.
– Романе! – гукнув Апостол. – Час їхати!
– Коли все закінчиться, – сказав тоді Роман, – я настелю підлогу.
Жінка зітхнула, склала простирадло у кілька разів, стверджувально похитала головою: так, так, мовляв, я розумію.
Артемко побіг за ними на вулицю.
– Коли ти приїдеш? – запитав він, посмикавши Романа за штани.
Окуляри на його носі сиділи криво. Роман поправив їх, хлопці обмінялися міцним рукостисканням, але цього було не досить. Це відчували обидва. Роман присів і пригорнув хлопчика до себе, той одразу обхопив його шию руками. Малий завжди мріяв, аби поруч був дорослий чоловік – батько, брат, дядько, дід, хто-небудь, із ким можна було б ловити рибу, грати у футбол, розмовляти на свої чоловічі теми.
– Коли ти приїдеш? – прошепотів він.
– Щойно зможу, – відповів Роман. – Залишаєшся за старшого.
Малий кивнув.
…Ольга стояла на узбіччі, дивилася услід. Роман бачив її у дзеркалі заднього виду, таку рідну. Вона щойно обіймала його, він досі чув запах її волосся. Він забирав із собою це відчуття.
5
Від тих двох тижнів виходу з-під Іловайська у Романа залишився слід на обличчі – шрам через чоло, за край брови та вздовж щоки до підборіддя. Не від осколка. Від звичайного скла з вікна залізничного депо, воно черкнуло його по дотичній, застрягло у «розгрузці», над модулем бронежилета. Він витяг пальцями гострий шматок віконного скла, відкинув його геть й обтер кров з обличчя тильним боком долоні. А більше за усі ті пекельні дні ані подряпини. Щасливчик, сказав би Міхалич… Хоча достатньо було опинитися певної миті на десять сантиметрів вище або на п’ять лівіше, невчасно нахилитися або вчасно не нахилитися – і все могло скластися зовсім інакше.
Під Іловайськ їх перекинули напередодні Дня Незалежності. Попереду на них чекали чотири дні під обстрілами та десять днів виходу з оточення…
На місце дісталися колоною, закріпилися у залізничному депо, розставили дозори. Із техніки мали один танк, БМП, дві зенітні установки. Наказ був тримати рубіж, прикривати тих, хто штурмуватиме стратегічно важливе місто. Коли почався обстріл, танк устиг зробити кілька пострілів і його підбили. Зенітки відстрілювалися, поки не закінчилися снаряди…
Далекий залп – і майже одночасно характерний близький свист. Роман глянув: дерева падають. Снаряд пройшов над головою, волосся під каскою заворушилося. Відскочив у рівчак при дорозі, зарився у землю. Під ногами – чиїсь плечі, де лікоть – чиїсь берці. Коли отямився від гуркоту та вибухів, не повірив, що живий. Потрусив головою, порухав руками-ногами – живий! Осколок розсік тканину збоку коліна, але ноги не зачепив.
Шрапнель побила стіну старого депо, виколупала шматки темно-брунатної цегли та сірої штукатурки, всіяла ними асфальт та його тріщини, з яких пробивалися до сонця стійкі грицики… «Пастуша сумка» по-місцевому. Квітам хоч би що, а техніка догоряє, і поранені кличуть на допомогу. Повантажили хлопців до санітарної машини. Тих, хто може сидіти, у «хаммер». Залишили наразі тіла тих, кому вже не треба нікуди спішити.
Мама з батьком дивилися по телевізору парад у Києві. Батько обпік собі палець, вмочаючи сушку в гарячий чай. Мама готувалася прасувати пересохлу постіль, наливала до праски воду тоненькою цівкою, намагаючись не розплескати.
«Скільки силовиків у Києві!» – дивувалася Ганна Андріївна, не відводячи очей від екрану. Руки тим часом робили своє, пересували підковдру на дошці, розправляли складки, підхоплювали розпечену праску й опускали на тканину, слизьку від високої температури. Короткий погляд-контроль собі під руки – і знову очі на екран. «Я думала, вони усі на фронті…» – «А якщо провокації? – батько дмухає собі на палець. – День Незалежності все ж таки! Усяке може бути!»
На екрані телевізора рухалася військова техніка. Диктор кілька разів піднесено повторив, що техніка одразу переправляється у зону АТО.
«Слава Богу», – зітхнула Ганна Андріївна.
Зі собою – боєкомплект, який носиш постійно, усе, що можеш на собі тягнути. Решта зайве. Акумуляторів до радіостанцій – тільки по одному.
І от застрягли. Ні туди ні сюди. Двічі-тричі на день лупили «Гради» і міномети. Відповідати було нічим.
Тоді звістка: ми в оточенні. Росіяни перейшли кордон і вдарили у спину, замкнувши кільце.
Підзарядили мобілки у депо, прочитали новини з Інтернету: «Наші частини у секторі Д не змогли зупинити натиск російських військ. Противник вийшов у тил угрупування головних сил у секторі Д, що ведуть бій за Іловайськ».
Хоч би важка зброя була, щоб відповісти могли, а так – нічого. Порожні. Із калашами на танки. Ховайся, коли обстріл, і чекай, коли тимчасове затишшя. На що чекати? На підкріплення. Мали підійти бойові підрозділи, допомогу обіцяли, але вона не підходила. «До вас іде підмога… До вас іде підмога…» – Де вона? Нема.
Команда: «Повітря!» А після обстрілу: «Усі живі?» Наразі всі. Ні, не всі.
Пронизливо скавулить Сєпар, звідки й голос прорізався, повзе геть, відштовхуючись задніми лапами, дряпаючи землю. За ним у пилюці тягнеться довге, сіро-криваве, з розірваного живота. «Сєпар!» – кричить Роман. Пес вищить. Хтось дає коротку чергу – тиша затуляє вуха, така пронизлива, що можна збожеволіти.
Наказ: відходимо! Відходимо! Бо наші підрозділи вже відійшли. Куди відійшли? Куди відступати? Де наші?…
«От зарази! – свариться Ольга на Циганку й Рибку. Їй теж цієї хвилини у вухах задзвеніло – але не від тиші, а від звуку каструль та кришок до підлоги. – Бабо Аню, – гукнула, – це ці дві зарази!» Такий гуркіт вчинили! Землетрус – та й годі. Запхалися обидві до кухонної шафки, поскидали посуд на долівку.