От здавалося б, для чого їй було це говорити? Чи Ольга не проковтнула б тієї фрази, не перетравила? Та плюнула б і розтерла.
А от же мама Романа сказала, не змовчала.
І Ользі раптом відлягло від серця. Наче свої захистили її перед чужими.
14
Віршів вона ніколи не читала, якщо не зважати на уроки в школі. Ось так, щоб узяти книжку до рук, гортати й читати, відкладати і знову читати при нагоді – ні, не було такого. А чому? Бо не було тих віршів під рукою. Бібліотека у селі, щоправда, значилася. Двері майже весь час на замку, старе приміщення з брудними вікнами, зі запахом лежалого паперу.
Якось Ольга зайшла туди. Світлана, бібліотекарка на чверть ставки, перекидала стоси старих журналів, здіймаючи у повітря рухливу пилюку – готувала до списання на макулатуру. Журнали «Работница», «Радянська жінка», «Крестьянка». Вони були старші за Ольгу.
– Щось із сучасного є? – запитала Ольга.
Світлану це питання розвеселило.
– Он тобі сучасне, – вона показала чорним від пилюки та друкарської фарби пальцем на етажерку «Новинки»: книжка з портретом політика на обкладинці, фотоальбом «Донбас і люди Донбасу», довідник «Логопедія». І ще якісь брошури.
А тут, у Львові, у вуличній кав’ярні просто неба, люди сиділи й слухали вірші. Горнятка кави і коктейлі у високих склянках, плетені з лози стільці, лискуча бруківка під ногами. Ольга зупинилася. Віддалік грала скрипка, дзеленчав трамвай на повороті, звуки середмістя слугували музичним фоном для ритмічних, припасованих одне до одного слів. Вони зупиняли перехожих. Читець не стояв на місці, він вимовляв слова, рухаючись взад– вперед, він товкся на одному місці, два кроки вперед, два назад. У правій руці на рівні очей – листки з надрукованим текстом, ліва рука у повітрі, як інструмент диригента.
Навіть не могла б переповісти своїми словами, про що був той вірш, який зупинив її на осінній вулиці. Він просто сказав їй «стоп» – цей ритм, цей чоловічий голос, вона стояла майже позаду читця, бачила його коротко стрижену потилицю, засмаглу шию з білими смужками у тих місцях, до яких не торкалося сонце. Чоловік перегорнув аркуш паперу, зробив паузу і сказав, наче товаришу поруч: «Чого лише не побачиш на цих вокзалах…»
І це був початок нового вірша.
І що далі він його читав, то більше затерпало серце Ольги і гарячішим ставав клубок у грудях. Чоловік говорив те, що вона відчувала, тільки іншими словами.
«Поїхали комерсанти… Поїхали матері, поїхали наречені, поїхали школярі – навчені і невчені…»
Їй стисло горло. Чи розуміли ці люди з кавою та коктейлями на столиках, про що він тут до них промовляв? Ці благополучні люди, яких не лякають гучні звуки, які жодного разу не бігли до підвалу, щоб там сховатися від обстрілу. У гарних сукнях, у молочного кольору туфлях з м’якої шкіри, посеред площі з квітами підвіконь та пахощами свіжої випічки. Що вони чують, слухаючи ці слова? Що вони розуміють?
Жадані слова звучали у вухах, Ольга саме їх хотіла й боялась почути, ще навіть не усвідомлюючи свого бажання, не розуміючи до кінця їхнього змісту. Плакала вголос, ридма ридала, схлипуючи, шморгаючи носом – на неї озиралися люди. Читець не одразу зауважив перешкоду ліворуч, здивовано відірвав погляд від своїх паперів, озирнувся на цей рух десятків голів в один бік, на несподіване сум’яття та хвилю перешіптувань.
Що відбувається? Він не зрозумів, що ці ридання мають безпосередній стосунок до його тексту. Саме до того, що він тут щойно говорив. Він вирішив, щось сталося у натовпі, поки він читав.
Ольга на мить упіймала його розгублений погляд, розвернулася й швидко пішла вздовж вулиці. Майже побігла. Позаду неї шлейфом тягнулась мовчанка. Сльози заливали обличчя, вона витирала їх пальцями, паперових хустинок у неї не було.
На когось налетіла, на чийсь гострий, відставлений вбік лікоть – боляче. Хтось їй гукнув: дивися, куди йдеш! Це був неочікуваний, спонтанний, невгамовний нервовий зрив. Вона від себе такого не сподівалася, вона на такі речі була не здатна, завжди така стримана, така недовірлива, така закрита…
Що з нею зробили ці слова. З нею, сепаратисткою, як обізвав її Роман у перші дні свого полону. А вона його зло відштовхнула: укр нещасний. Щасливий, – виправив він.
Забігла у якийсь дворик, сховалася поміж виставлених уздовж стін старих шаф та полиць. А коли роздивилася: що то за шафи просто неба? Що за полиці під стінами? – сльози висхли. Лише судомний вдих раз по разу нагадував про щойно відшумілу бурю, таке траплялося хіба у дитинстві, після гіркої образи, обманутих сподівань, гострого нападу жалю до померлого горобчика жовторотого чи кошеняти з тоненьким хвостиком.
Дивний був дворик. Ніхто не визирав із вікон, не бачив випадкової зайди. За нею спостерігали десятки пластмасових очей ляльок, ведмедиків, клоунів, чебурашок, овечок, левів та песиків. Пластмасових та м’яких іграшок, що розсідалися вздовж стін, на полицях, лавках та пеньках зрізаних дерев.
Це дивне подвір’я заселяли старі іграшки, знесені звідусіль, покинуті, забуті, просякнуті дощем та пропечені сонцем. Дворик мав би втішати дітей та дорослих, але від поглядів його мешканців душу огортала щемка туга. Наче усі діти із цього подвір’я змушені були виїхати, залишивши своїх колишніх улюбленців стерегти покинуті домівки.
15
– Я поприбираю у хаті і обід приготую, – пообіцяла Ольга. І мама Романа погодилась. Показала, де щітки, ганчірки, побутова хімія.
– У мене сьогодні лише дві пари, скоро буду, – пообіцяла.
Ольга дуже старалася. Вона перевершила себе, наводячи лад у великій книжковій шафі – кожну книжку протерла якоюсь особливою шматою, що порох збирає, й поскладала акуратно, бо усюди в оселі було більш-менш чисто, а у книжках – повний розгардіяш.
Ганна Андріївна, повернувшись, оніміла. Книжки стояли за кольорами. Від білого – через усю гаму – й до чорного.
Ольга світиться радістю: правда ж, гарно? Чого Ганна Андріївна мовчить?
– А що? – каже тоді господиня, оговтавшись. – Мені подобається. Незвично, але, чорт забирай, ефектно!
Найбільше було бежево-коричневих корінців. Ніколи б цього й не помітили, якби не перестановка. Що то значить – змінити підхід. Зовсім інша картина світу перед очима. Петро Петрович, щоправда, нововведення належно не оцінив, але Ганна Андріївна переконала його, що результат генерального прибирання, окрім естетичного навантаження, має ще й додатковий ефект – це чудова профілактика старечої деменції, у віддаленому, зрозуміло, майбутньому: повна зміна парадигми пошуку книжок!
…У нічному вікні на тому боці вулиці миготіла вивіска, полиски світла спалахували на трамвайній колії. Якби ось так виблимувало червоно-жовтим у вікно Ольги, вона б ніколи не заснула. А це на кухні, та ще й коли стояти до вікна впритул. Магазин на ремонті, вхід забраний у щити. Порожня нічна вулиця, ліхтарі і яскраве підморгування кольорових вогників. Вузенька смужка неба вгорі, жодної зірки і немає місяця. Міське небо.
Тихе клацання дверей углибині помешкання, ледь чутні кроки коридором. Ольга їх уже впізнавала – це Ганна Андріївна. Остап ходить, вбиваючи кроки у землю: гуп-гуп-гуп-гуп! Петро Петрович переставляє ноги, помітно човгаючи: ших… ших… ших… ших… А у мами Романа легка хода, м’яка, делікатна – як її голос.
– Олю? – за спиною стиха. – Усе гаразд?
– Я пити хотіла, – вигадала Ольга. Не казати ж, що не спиться, що захотіла побачити зорі і що вони домовлялися з Романом: подивишся ввечері на місяць, знай, що я на нього зараз теж дивлюся, або це було щойно, або буде ось-ось.
– Знайшла? Узвар на столі. А он мінералка.
Ганні Андріївні подобалося, що з цією дівчиною можна спілкуватися без прошу-перепрошую, вона якщо хотіла пити – то пила, ось так жадібно й зі смаком, як зараз, якщо хотіла їсти, то не казала вступного «та, дякую, я не хочу». Вона що відчувала, те й говорила, іноді собі на шкоду, але саме ця щирість та відкритість й підкуповувала.
А Ольга цієї миті й справді захотіла пити, зробила ковток – і випила усе, бо узвар був їй до смаку, не пересолоджений, з яблук та грушок і, здається, зі сушеної вишні, такий п’ють і у неї в селі.
– Ти вареники ліпити вмієш?
Оце так запитання!.. Звісно, Ольга вміє ліпити вареники! Ану наліпи на всю сімейку: баба Аня, мама, сестра Ксюха та малі Артем і Янка! А коли ще брат був… А коли ще чоловік Ксюхи… І батько був живий…
Це подумки, а вголос:
– Вмію. А що?
– Тоді завтра з тобою йдемо на рекорд. А тепер спати.
Другого дня Ганна Андріївна взяла відгул. Вони влаштувалися за кухонним столом одна навпроти одної, розклавши усе необхідне між собою. Наче готувалися до якоїсь важливої гри. Дошка для різання хліба і велика стільниця, борошно у паперовій упаковці, сито, качалка та пляшка (замість качалки), пластмасові дощечки, притрушені борошном, полумисок із вареною картоплею, товченою зі смаженою цибулею. То що? Поїхали!
Працювали злагоджено, наче виконували сюїту в чотири руки на двох роялях, зведених докупи. Ольга вимісила тісто, Ганна Андріївна його розкачала, Ольга вирізала склянкою кружечки, Ганна Андріївна збила докупи обрізки й знову їх вимісила та розкачала… Заходилися ліпити, кожна у своєму стилі. Одна пройшлася, з’єднуючи краї, хвацьким гліссандо, швидко перебираючи пучками пальців. Друга – натискаючи трьома пальцями й, діставшись фінального акорду, артистичним рухом відклала готовий півмісяць убік. Два вареники лягли парою на дощечку. Наче й розмір кружечків однаковий, і кількість начинки така сама, а форма вареників інша. Помітно, хто які ліпив. У Ганни Андріївни вареники з грайливо закрученими краями, у Ольги – з рівним строгим кантом без викрутасів.
– Мінімум двісті штук зробимо, – весело попереджає Ганна Андріївна. – Як нести волонтерам, то вже нести!
Ідея була така: жінки ліплять вдома вареники, відварюють їх майже до готовності, підсушують на рушнику, а тоді складають до пластмасових відерець з-під морозива чи з-під оселедців – і заливають гарячим смальцем.
– А тоді…
У пальцях Ганни Андріївни миготить тісто – Ольга не відстає ані на вареник.
– …а тоді хлопці на фронті відкинуть вміст відерця на пательню, смалець розтопиться, зайвий зіллють… він згодом знадобиться, а вареники підсмажать… І відчують себе наче вдома.
Збір вареників був призначений волонтерами на п’яту годину вечора. Я занесу, пообіцяла Ольга. Вони встигали.
Де спільна робота, що руки працюють, – там і розмови.
– Твій тато давно помер?
– Давно… Він… застудився. Переніс запалення легенів на ногах. Ходив і кашляв, ходив і кашляв. Мама говорила йому: піди до лікарки! Поїдь у районну лікарню! Яке! Він до мами: та то хіба ж температура? А тоді вже й пізно було…
– Важко твоїй мамі довелося самій…
– Важко, так. Їй баба Аня допомагала, поки сама не заслабла. І Ксюха. Ксюха – це моя сестра.
– Старша?
– Старша, так. Роботи у селі багато. І город, і хазяйство. Ми індокачки тримаємо, хоча зараз вже ні, зараз самі кури. А було й бичків тримали, у балці біля хати. Улітку ми у корейців на цибулі працювали або на синеньких… І мама, і я з Ксюхою…
– Усі разом живете? І сестра з сім’єю?
– І сестра з сім’єю, так. Тільки вона з чоловіком розлучилась. Він тепер окремо живе… Не з нами. Мама колись у конторі працювала, з паперами. А потім усе розвалилося. Навіть поливальну систему у полі розтягли на металолом. А були ж поля під поливами, басейни у полі стояли, водокачки… Теплиці були – рук не вистачало, з Маріуполя приїжджали допомагати. А сад який був! – я ще пам’ятаю. Вирубали сад.
– А хто ж вирубав?
– Та свої, хто ж? Свої й вирубали. Роботи давно нема, взагалі нема де працювати. Хіба в район їхати або до Маріуполя. Жінки можуть народити й отримати допомогу на дитину, а чоловіки що? Хто на заробітки їде до Росії, хто у місто тікає. У кого є пенсіонер у хаті, тому добре. Пенсія хоч мала, та є. А решта злі на державу, бо без роботи і бідні. Тільки й думають про пільги та субсидії… Нам, здається, картоплі не вистачить.
– Картоплі? А ми ще й зі сиром зробимо. Сир у нас є. Бери нормально, не економ. Ми теж у село доволі часто їздимо. Раніше їздили до батьків Петра Петровича. А зараз там лише його сестра. Це під Самбором.
– Мені Роман розповідав.
– Справді?
– Розповідав. Про черешню на бабиному подвір’ї. Про Різдво та Великдень. І як ви у вертепі були козою, а він чортеням…
Ганна Андріївна засміялась, торкнулася чола тильним боком долоні, залишивши на брові слід від борошна.
Ользі довелося ще замісити тіста, бо тепер вже начинки з домашнього сиру було забагато.
– Приїдеш до нас на Різдво?
Ольга кивнула.
– Чудовий дует у нас із тобою склався, ні? – зробила висновок Ганна Андріївна. – Як думаєш, Олю?
На Ольгу дивилися сині Романові очі.
– Ганно Андріївно, – відповіла Ольга. – Я вам сказала неправду.
Пальці господині зупинилися. Що таке? На Різдво не приїдеш?
– Мій батько помер від горілки.
– Твій батько?…
– Помер від горілки, а не від запалення легенів. Він пив. І одного разу напився учергове, повертався з району, у нього була там якась шабашка, ну, тимчасова робота. Приробіток… – їй було нелегко усе це говорити. Воно якось не виходило, аби складно, а якось недоладно й кострубато, але треба було сказати, якщо вже почала. – Ну випив… добряче хильнув. А у нас там зупинка біля річки. Та яка там річка! Так… По коліно води. То він чогось поліз у ту річку. Ходив там, мало не падаючи, щось там бубонів собі під ніс… Йому гукали від зупинки: «Петровичу, ти чого там мурочку водиш? Давай сюди! Втопишся, падла!» Мені потім одна жінка з нашого села розповіла. Про це навіть мама не знає. Про подробиці ці. Я їй не розказувала ніколи…