Роман стогне.
І здригається від несподіванки, розплющує око: кудлате брудне чудовисько дихає йому в обличчя смородом. Сірий пес, звичайний вуличний блукалець. Забрав нарешті свою морду, відійшов, застиг, наче у роздумах – що то робити, куди йти?… Потягнувся всім тілом, прогнувшись у спині, й вмостився неподалік, висолопивши язика. Збита із болотом вовна на лапах, кошлаті дреди, колюхи у хвості. Страшила страшилою. Позіхнув на всю пащеку, показавши довгого закрученого вгору язика, клацнув зубами, глянув на людину шматочками жовтого бурштину. Перевів погляд на ногу ув’язненого.
«Ось так, брате, – Роман навіть рота не розтулив, лише подумав, – людина на ланцюзі… Таке, як бачиш, теж трапляється».
Пес відвернувся, знову клацнув зубами, упіймавши муху, тоді наче знехотя підвівся, наблизився до повної миски з вихололим борщем, скосив око на Романа: прожене? не прожене? Й похапцем виїв усе. Ще й вилизав стінки й дно. Повернувся на своє місце, поклав голову на випростані лапи й заплющив очі.
Роман мав удома собаку, чорно-руду Найду. Він змусив себе думати зараз про неї, вхопився за рятівне коло цього спогаду, тільки щоб не заснути, не сповзти у ті зйомки, у той безглуздий фільм. Найда… Найду йому купили на базарі, у її сумнівних документах, у графі порода, значилося неперевершене: «японський пінч». У шостому класі цей запис справив на Романа відповідне враження, дарма що Найда виросла згодом у невиразну двіртер’єрку – менше любити її він не став. Тепер вона, вже стара й товста, ліниво шкутильгала на прогулянках позаду Романа. Він так чітко побачив зараз її лискучу спинку із сивим проділом посередині, її обвислі вушка та бабкувату ходу, аж в очах закипіла волога. Зусиллям волі затримав цю картинку в уяві, так, щоб вона посунула іншу, накрила її, врятувала його від чергового стогону.
Пес із дредами підвів голову, зосередився на думці людини, а далі знову поклав голову на лапи.
Чоловік, котрий віддав йому свою їжу, важко підвівся, притулившися спиною до сітчастої огорожі, за якою квохтали кури. Чоловікові було погано, гірше, ніж псові.
Провалювався у сон не раз, наче у чорноту. Вихоплювався з неї ненадовго, бачив промені сонця у гілках черешні, пив теплу воду з банки. Не пам’ятав, як тут опинився. Сам ішов? Несли його? Знову був на допиті. Усе розгорталося спочатку, він знову мусив це пережити. І те, як він забув номер свого підрозділу, і прізвище командира. Навіть свого імені не міг одразу пригадати. Йому було страшно тоді і огидно тепер. Мозок кинув йому рятівну мотузку підказки: це інша реальність, потім усе зрозумієш, отямишся. Спи.
…Щось таке, наче каламутна вода… Наче хтось муляку з дна підняв, скаламутив, нічого не видно. Чути голоси. Десь нагорі, над водою, гарикають гіганти, перекидаються жартами, тягнуть, тягнуть сітку з дрібними вічками. Не проскочити. Ставок чималий, але велетні поклали собі перейти його саме тут, у цій частині, захопити риби побільше, скільки вдасться. «Нижче тримай, – повчає досвідчений, – щоб жодна зараза не проскочила».
Це я зараза, думає Роман. І скільки ж тут таких, за ким полюють! Усе навколо сріблом мерехтить. Б’ють хвостами, кидаються туди-сюди, зіштовхуються, дряпаються плавцями, вдаряються у ноги рибалок. Без паніки… Триматися подалі від сітки, а вона усе ближче коливається у сіро-жовтій каламуті. «Напинай!» – командує старший, йому вже не до жартів.
Уперед, у ті бурі зарості. І весь натовп – туди, очі вибалушені, роти тремтять у безмовному жаху. Ні, там берег, пісок, там безвихідь, туди виходитимуть ловці зі своєю здобиччю. Назад! Куди?
Під сітку, у саму муляку, розпластатися на дні, забуритися в намул, стати його часткою. Плюскіт навколо, дрібне тріпотіння, спалахи срібла луски. Щось зі свистом проходить над головою, майже торкаючись, і віддаляється, поступово віддаляється, забираючи зі собою усі звуки… Залишаючи якийсь гул…
…Лише якийсь гул. У голові. Під черепною коробкою наче вода булькотить, глухо переливається у вухах…
Запахло їжею, Роман розплющив очі – сперся на лікоть, побачив ланцюг і кільце на нозі, згадав, що він припнутий до труби. Дівчина з пшеничним волоссям тримала перед ним тарілку з борщем. Мовчки залишила її у траві, поклавши поруч хліб і ложку. Роман втягнув носом повітря, відчув, як у роті набралося слини – поставив тарілку собі на коліна й висьорбав гарячий борщ із жадібністю, як той пес.
…Знову вечір, знову сонце сідає за пагорб. Насувається тепла ніч. Трава сюркоче, пахне якимись квітами, он тими, мабуть, під бічним вікном, ясно-блакитними, дрібними, їх удень не видно, або він не помічав. І коників не чув.
Інформація була така: це нейтральна територія, її ніхто не контролює, тут немає жодних сепарів. Вони й не ховалися. Їхали від свого блокпосту, жартували. Їх хтось підставив, або розвіддані застаріли… Або… Не підставили й не застаріли. А вони на повній швидкості влетіли в інший вимір, опинилися в минулому, адже маріупольський травень – це вже минуле, або у майбутньому часі неподалік Маріуполя, не приведи Господи.
Петровича він після вибуху не бачив. Здригнувся від спогаду: тріщання калаша – і тиша.
Шарапова допитували на тому ж подвір’ї, але били сильніше. Ногами. Той, хто бив, люто лаявся, Роман пізнав його голос. «Бери, тягни, чого стоїш!» Це був він.
А Петровича, виходить, чергою з калаша… Це він стогнав тоді за розбитою палаючою «газелькою».
Пес блимає у сутінках бурштиновими очима, тулиться до Романа гарячим боком. Він одразу визнав його за свого, ще тоді, як тицьнувся носом незнайомцеві у шию.
– Але й смердиш ти, друже! – Роман запускає пальці в густу шерсть.
І свій запах він теж чує. Бруду, поту, крові, а ще розпачу та самотності.
5
Зла на себе! Знайшла проблему на рівному місці – оце тепер думає: як тому хирлявому, сидячи на цепу?… А їй що до того? До того, що він відчуває?
Жмут вати біля нього залишила, здогадається – запхає у шкарпетку, аби кільце не муляло. Він ще як слід не очуняв, переважно лежить у траві на старому матраці. Знайшла йому той матрац на горищі, застелила старою гардиною у вигорілі квіти. Брат каже: курорт!
Синець на обличчі Циклопа розквітнув в усій різнобарвній красі, від чола до підборіддя. Трансформер. Половина обличчя – чужа. Ще й щетиною заріс, страхолюдина. Вітьок раз на день відпускає його за сарай, тоді – на ланцюг, а сам – до своїх хлопців. Ольгу бентежить присутність чужинця, металеву відбивачку до м’яса тримає під рукою про всяк випадок. Скоріше б уже брат повернувся!
Вийшла з кухні, вихлюпнула воду з каструлі у траву.
Циклоп підвів голову.
– Як пса звати? – запитав.
– Не знаю, – зупинилася, – приблуда нічийний. Зви як хочеш. Дик, скажімо.
Роман гмикнув.
– Дик…
– Що смішного сказала?
– Англійську вчила?
Вона невизначено кивнула: вчила, то що?
– Нічого. Хай буде Дик, – погодився він.
– Пішов! – вона тупнула ногою. – Кішок мені розлякав. Пішов геть! Пакость така!
Пес відбіг.
– Пішов! – підвищила голос Ольга, нахилилася, наче за каменем.
Пса вітром здуло.
– Ще бракувало, аби курей потовк, – зронила наче до себе.
Циклоп криво усміхнувся, іншої усмішки у нього б і не вийшло з такою фізіономією. Зручніше вклав ногу, відкинувся на матрас.
Кайданка наче й не гризе вузької щиколотки, а от душа стискається. Застряг тут, прип’ятий якорем до землі. Наче пробитий човен. Сподівайся тепер на бурю або на випадковість.
Ольга забрала від нього порожню тарілку.
– Дякую. – Йому стало краще після їжі.
– Баргаронів хочеш? – запитала дівчина.
– Яких баргаронів?
– Черешень по-вашому. Усе у вас не так! Усе по– інакшому!
– Теж мені відмінності, – гмикнув хлопець. – Страшні непереборні протиріччя. Хочу баргаронів.
Вітьок аж зупинився, побачивши, яка лафа полоненому на їхньому подвір’ї – травичка зелена, мухи не кусають, полумисок з баргаронами у руках, ще й сестра балачки з ним розводить в одвірку. Курорт, йо-майо! Завтра ж на риття окопів! Щоб життя медом не здавалося.
Ближче до ночі курортнику стало погано, його лихоманило, лежав, скрутившись, не міг підвести голову, наче це не він вдень так жваво провадив розмови. Ольга накинула на нього ковдру і батьків ватник. Торкнулася чола. Температура під сорок.
– Гей… – поторсала за плече.
Він слухняно ковтнув таблетку, запив водою. Було чути, як клацають зуби до скла.
– Віть, що таке «дик» англійською? – запитала Ольга у хаті.
Вітьок збирався до хлопців, на чергування, складав що треба до сумки «Адидас».
– А хрін його знає, – відповів, зупинившись, думаючи про своє, – здається, «дикий», щось таке… Ось тобі ключ від наручників, про всяк випадок. Багато тобі від нього користі?… – і, не дочекавшись відповіді, зробив висновок: – Правильно батя казав: послухай жінку й зроби навпаки!
6
Історія з підлогою вже від початку заповідалася як затягнутий серіал без кінця. Одного дня, коли Ольга мила долівку у спільній із сестрою кімнаті, поріг просів під руками – збоку, під одвірком, куди не ступають. Ольга не повірила власним відчуттям, натиснула ще раз – дерево подалося, наче губка, навіть ум’ятина від долоней залишилася. Що ж це таке?
І у кутку кімнати, під стіною, дошка була рухливою й пористою.
Вітьок чухав потилицю: дивина… За кілька днів підлога зробилася ворушкою, підступний гриб працював швидко, перетворюючи дерево на порохно, розкидаючи плетиво руйнівних ниток тепер уже по всій основі кімнати.
Покликали діда Петра. Він віднедавна з Вітьком не дуже спілкувався, обминав його, але до хати прийшов. Сказав, посмикавши себе за волохате вухо: е-е-е, де ж ви його підчепили? Це ж гриб власною персоною. Ця зараза вже як вчепиться, то усі підлоги у хаті виїсть до останку – провалитеся до чортів собачих. Чим швидше позриваєте підлогу, тим краще. Уже зривайте, не зволікайте, поки гриб не перекинувся на інші кімнати.
Дід Петро обстукав підлогу по всій хаті, ставав на коліна, кректав, тріщав суглобами. Перекинувся кількома словами з бабою Анею. Поспішайте, попередив ще раз, бо пізно буде.
Брат із Сашком намучилися, розбираючи дошки, пересварилися не раз й не два, поприбивали собі пальці, але зробили. Закинули дошки подалі в бур’яни. А далі – ані руш. Довелося Ользі за діло братися.
Під стосом географічних контурних карт, майже чистих (колись випросила у вчительки), знайшла наполовину списаний зошит з хімії. Перевернула його, розгорнула з чистого аркуша і акуратним круглим почерком записала план дій, докладно розпитавши діда Петра. Він колись усе вмів і дотепер багато чого пам’ятав…
Пункт номер один. Вибрати землю більше як на півметра.
Пункт номер два. Випалити яму вогнем паяльної лампи.
Далі: залити соляркою,
засипати шаром каменю та піску,
вистелити клейонкою.
Зробити десятисантиметрову бетонну стяжку,
тоді шар пінопласту,
клейонку,
ще один шар бетону.
І аж тоді викладати нову підлогу з добре висушених дощок.
Поки Циклоп відсипався-одужував, Ольга подумки готувалася до хатньо-рятувальних робіт. Брату було байдуже. Не до того тепер, повторював, почекай.
– Вибрали землю? – запитав дід Петро, зустрівши Ольгу в магазині. Він там полюбляв сидіти за пластиковим подряпаним столиком із пляшкою пива, озиваючись до тих, хто у черзі. – Не вибрали? Дивіться, бо втратите хату…
7
Обережно повернула йому ногу, мовчки обробила ранку перекисом водню й зеленкою, підклала вати. Ну що з ним робити? Маєш собі помічника, тепер ще й з намуляною металом ногою.
– Що, боляче? – кидає на нього погляд. – А думаєш, нам не боляче?
Він здивовано дивиться на неї.
– Убиваєте за російську мову, катуєте, дітей розпинаєте. Думаєш, нам не боляче?
– Послухай… – Його ступня смикнулась. – Послухай, Ольго, так тебе звати? Тобі колись буде соромно за те, що ти зараз сказала.
– Ой-ой!
– Соромно. Тому що це неправда, це брехня несусвітня.
– По телевізору показували, – вона зібрала бинти, вату, підвелася. – І про київську хунту, і про карателів. Про фашистів зі Львова. Як у вас там головою ветерана війни у футбола грали…
– По телевізору показували?
– Розказували!
– Байки про укрів? Чули! Брехня! Думай сама. У вас он «тарілка» на даху, можете різні канали дивитися, а не одні й ті самі. І думати.
– Не розумію, – кидає йому Ольга, йдучи у літню кухню, за мить вертається.
– Чого?
– Не розумію, для чого ви прийшли на Донбас. Руки!
Він повертається до неї спиною, Ольга розв’язує йому руки (вона так убезпечується від можливих несподіванок, поки йому рану на нозі обробляє) й відходить на два кроки, тримаючи мотузку.
– Я, може, теж багато чого не розумію, – каже він, розтираючи зап’яcтки, – але знаю, що мине кілька місяців, а може, швидше, і принаймні на це запитання ти знатимеш відповідь – для чого ми сюди прийшли.
– …і хто вас кликав, – вона править своє, уже з кухні, наче не чує його.
– Мене не треба кликати захищати свою землю, – говорить він, обертаючись у її бік. – Я у себе вдома.
– І я у себе вдома, – вона знову стоїть в одвірку.
– Ми, – він робить акцент на цьому слові, – ми у себе вдома. І ти, і я.
Із-під паркана витикається морда Дика – він припав до землі, ледве протиснувся, дряпаючи землю, чіпляючись шерстю до краю гофрованої бляхи. Від пилюки, збитої з його спини, здіймається сіра хмарка. Дик радісно трюхикає до Романа, не повертаючи голови до кицьок, що розкинулися на осонні. Він знає: хочеш мати вільний доступ до свого господаря – не звертай уваги на улюбленців господині.
Роман запускає руку у шерсть на загривку собаки, той, облизнувшись, заплющує очі. Десь вже пообідав на стороні, чортяка.
– Ти б краще соковитискачку відремонтував, – буркоче Ольга. – Чи тільки патякати вмієш?
Інструменти у цих людей – ніякі. Хіба ж це інструменти – іржава викрутка, прямошліцева, одна-єдина, ще молоток і цвяхи, будівельні цвяхи одного розміру, великі, наче для парканних штахетин. І все, більше нічого. Соковитискачка радянська, ровесниця Романа, у них колись була така.
Ольга мовчить, не має настрою вступати в балачки. Підкреслено тримається на відстані.
Чути, як брязкотить посуд у літній кухні. Пташки пурхають у верховітті черешні, покльовують стиглі ягоди. Збите ними листя кружляє у повітрі. За сіткою гребуться, квохчуть кури. Пес посопує, лежачи на боці, задня лапа час від часу посмикується. Звуки села. Майже як у бабусі під Самбором.
– Хрестову викрутку маєте? – Роман до господині.
– Це яку? – вийшла до нього, на щоці борошняна смужка.
– Хрестоподібну на кінці.
– Немає, – буркнула, чогось сердита. Ще зовсім дівча.
– Хоч ніж дай.
– Счас! – глянула спідлоба. – Біжу і падаю.
Що за муха її вкусила?…
Дійшло. Ніж! Ножа вона йому не дасть.
– При тобі розкручу й віддам, – пояснив їй. – Самими ж пальцями нічого тут не зроблю…
Не відповіла, сховалася у літній кухні, заходилася мити газову плиту. Чого захотів – ножа йому! А він тим ножиком: чик-клац – та й відкриє замок на наручнику. Тобто наножнику. І втече. Ясно, що втече, хоч йому у голові й паморочиться, і обличчя перекривлене набряком. А то ще ножем у неї запустить.
Вона уявила собі, як ніж летить до неї, обертаючись у повітрі… Бррр… Але, якщо подумати, що це йому дасть? Для чого йому її різати-вбивати?
Присіла у куті перед тумбою з різними абищицями, занурилася мало не з головою у її нутрощі. Ніколи у них не було ладу з інструментами. Не глянувши собі під ноги, можна було перечепитися за покинутий на підлозі молоток. Або знайти його випадково, коли вже не треба, на шифері курника… Тому їй так запам’ятався охайний дерев’яний ящик з інструментами, бачений у сараї шкільної товаришки Наді Волошиної. Цвяхи, зібрані за розмірами у бляшані та пластмасові коробки. Молотки, долота, пилки – рядком на довгій полиці. І зараз, мабуть, там лежать. А Волошини замкнули хату й ворота, забралися до родичів у Бердянськ, подалі від дурдому, як сказала мама Наді. Їхні індокачки й город тепер сусідка глядить.