Я побачила його – і сповільнила крок. Серце застрибало, як йо-йо на гумці, то в горло, то в шлунок. Захотілося тихенько змитися, піти в гуртожиток і забитися під ковдру.
Але тут він мене помітив – і діловито поманив пальцем. Я одразу згадала, як він репетував на мене в машині за кілька секунд до того, як ми врізались у вантажівку… Може, я досі сплю?!
– Ти не спиш і не звихнулася, – сказав він нудним голосом, неначе всоте читаючи лекцію з техніки безпеки. – На.
Він тримав мій кулон за ланцюжок. Здавалося, срібне «око» дивилось прямо на мене, але було цілком ясно: варто потягтися, і цей Інструктор, чи хто він там, відсмикне руку. Я схоплю порожнечу і відчую себе невдахою.
Дзуськи. З мотузочкою нехай кішка грається. Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотіла тінями ніч, тут ніколи не буває темно, горять ліхтарі, водять променями фари, підфарбовують небо вогні реклами, і хмари світяться відбитим світлом, розмитим, брудно-сіро-акварельним…
– Бери, – сказав він уже роздратовано. – Це ж твоє, чого ти гальмуєш?
Кулон погойдувався перед носом, і я не стрималася. Простягла руку, схопила срібну фігурку, затисла в долоні…
В очах потемніло. І розсипалися кольорові іскри, неначе мене вперіщили по голові дитячим пластмасовим калейдоскопом. Світ навколо змінився!
Це було схоже на тривимірну модель з матового скла або з кришталю, або навіть силікону. Фігури людей навколо налилися зсередини світлом – яскравим і ясним, синім і жовтим, смарагдовим, червоним. Стіни будинків стали прозорі, я побачила їх наскрізь з усіма перекриттями, з поверхами й ліфтовими шахтами, з підсвіченими силуетами людей усередині. Земля стала прозора, як у «Вечорі проти Івана Купала», тільки замість скарбів я побачила під собою каналізаційні труби, а нижче – величезну нору метро…
Мій кулон лежав на асфальті. Я сиділа навпочіпки, вчепившись пальцями у вигорілу траву, і чиїсь кросівки – не Інструкторові! – стояли поряд, і голос їхнього власника запитував, чи не треба мені допомогти. Інструктор запевнив, що не треба. Кросівки повірили йому й пішли. Я підібрала кулон за ланцюжок, поклала в кишеню… І тільки тоді, нетвердо тримаючись на ногах, вирішила випростатися.
– Поздоровляю, – сказав Інструктор без найменшої врочистості в голосі. – Ти посвячена й бачиш те, що приховано від інших.
– Тоді давайте мені дві таблетки.
– Що?
– Ну, дві таблетки, якщо я обрана. Щоб вибрати синю або червону…
Він подивився, гмикнув, сягнув рукою в кишеню… і дістав дві таблетки:
– Ось.
Потім побачив моє лице й трохи змилостивився:
– Узагалі-то червона – це льодяник від горла, а синя – родзинки в шоколаді… Ти в порядку?
Хороше питання.
– Гаразд, – він посуворішав. – Вважаймо, що формальностей ми дотримались, первинний інструктаж проведено. Тепер іди додому – там лихо.
Розділ другий
Настя
Настя ридала так, що аж плафони під стелею дзеленчали. Ну, Павлик, ну, добряга, від тебе я такого не сподівалась!
Стіл був сервірований, хоч на листівку знімай: свічки, келихи, пляшка шампанського – невідкоркована. Настя валялася на ліжку – почувши, що я зайшла, вона знехотя підвела голову. Сльози розмили її макіяж, чорні доріжки тяглися від очей до підборіддя.
– Що він зробив?! – крикнула я з порога. – Ми йому помстимося, ми його по стіні розмажемо, скажи, що він зробив?
Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку:
– У нас усе було добре… я його хотіла з бать… з батьками познайо…
Вона заридала з новою силою:
– Дзвонив! Обіцяв! Прийти! І…
– І що?
– І не прийшов!
Я опустилася на стілець біля ліжка. Якщо чесно, мене пробило на «хі-хі» – істеричний, тоненький сміх. Ну що за дитячий садок, справді, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гірша проблема – я, між нами, потроху з глузду з’їжджаю…
Рука сама знайшла в кишені мій кулон. Ех, будь-що-будь.
Я стисла «око» в долоні. І сталося точнісінько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змінилося. Стало зі звичайного – справжнім.
Лампа під стелею потьмяніла, зате свічки розгорілися яскравіше, і я побачила, як над ними кружляють іскри – вогненні мошки. Кімната була наповнена… ні, не туманом. Найбільше цей летючий кисіль нагадував крихітні хмари. Неначе моя голова – це літак на злеті, підлога – земля далеко внизу, а стіл – висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кімната була, виявляється, гарна й велична, немовби Гімалаї з космосу, немовби світлина далекої галактики…
Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на підлозі. Темні… кров. Змазаний відбиток долоні, безформні плями, які криміналіст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю…
І насилу стрималася, щоб не завищати.
Лице моєї сусідки було залите кров’ю – з носа, очей, вух. На лівій скроні проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний ієрогліф. У Насті був такий моторошний вигляд, що я відскочила, перекинувши стілець, і розтисла руку в кишені…
Кров і татуювання щезли. Настині щоки ще блищали від пролитої гіркої води, але очі враз висохли, люто глянули з-під запалених повік:
– Виродок! Зрадник! Покинув!
Від неї повіяло холодом, наче від кондиціонера, який врубили на повну. Повіяло такою їдкою, аміачною ненавистю, що я злякалася за Павлика:
– Стривай, може, з ним щось сталося…
– Сталося! Він у Соколова в кімнаті бухає на дні народження! А ти за нього не заступайся! Теж мені захисниця!
Вона кричала на мене, зриваючи зло, і здавалося, що кожне її слово здатне пропалити дірку в одязі, наче кислотний плювок. Ніколи раніше я не бачила Насті в такому стані.
– Захищай його! Давай! Цього паскудника! Та знаєш, хто ти після цього?!
Мене винесло в коридор, мов вітром. Цокотячи зубами, я притислася лобом до холодної стіни. «Іди додому – там лихо», – сказав Інструктор. Що він мав на увазі? Зірване побачення? Чи щось інше?!
Чому саме я? Чому всяка гидота стається саме зі мною? Нас їхало в автобусі тридцятеро, але саме я вилетіла в річку крізь розбиту шибку. Тисячі студентів навчаються в цьому університеті, сплять, їдять, фліртують, складають заліки, і тільки я стою в темному коридорі, і на долоні в мене лежить знайомий з дитинства кулон у вигляді ока…
Що мені робити?
* * *Звичайна урна стояла коло порожньої лави. Стискаючи в долоні ланцюжок, я занесла кулон над круглою пащею урни…
Срібна фігурка глухо дзенькнула об залізне дно. Ноги в мене підкосилися. Я опустилася на лаву.
Якщо з тобою станеться диво – викинь його на смітник. Хай це буде любов чи надія, чи раптова зміна – відмовся й сховайся в свою буденність. Хай вогненні мошки літають над свічкою, хай земля здається прозорою до самісіньких глибин, хай люди світяться зсередини барвистими вогнями… Відмовся від дива, це некомфортно. Не порушуй звичного порядку, бо це зайва морока, це заважає, лякає, мучить, відмовся…
Я встала і відійшла. Потім повернулася. Пішла й повернулася знову. Зазирнула в урну; кулона не було видно, але ж я чула, як він дзенькнув об дно. Урна була не те щоб заповнена, але й не зовсім порожня: я могла роздивитися картонну упаковку з фастфуду, сині використані бахіли, коробку з-під сигарет…
Я відкинула спершу одну картонку. Потім другу. Я поралася в смітті однією рукою, підсвічуючи собі телефоном, розуміючи з кожною секундою дедалі ясніше: кулона тут нема. Я ж відмовилася від нього, правильно? От він і пішов, образився на мене, визнав недостойною…
Гримнув дзвінком телефон, я і його ледь не впустила в урну.
– Даша? Ти що робиш?
Я рилася в урні з вправністю професійного бомжа, але не була готова сповістити про це мамі. На щастя, вона й не чекала відповіді.
– Я дзвоню, щоб ти лягала спати!
– Наче вже й сплю, – промимрила я впівголоса. – Прокинутися б…
– Це тому, що ти недосипляєш! Пізно лягаєш!
– Точно…
– На добраніч!
– На добраніч, ма…
Уже не дбаючи про те, щоб не забруднити рук, я вдесяте перелопачувала забруднені кетчупом картонки, сигаретну пачку, бахіли, м’ятий папір і рваний поліетилен. Урна стала величезна, бездонна, мов шахтний стовбур, урна здавалася дірою в чужу реальність – як раптом загорілося світло, біле й потужне, і освітило її до самого дна.
Поруч стояв незнайомий хлопець. Промінь ліхтарика, відбиваючись од металевого боку урни, підсвічував обличчя цього нового персонажа, який з’явився мовчки, без якихось попередніх заявок типу «Дівчино, дозвольте вам допомогти», «Ой, а хто це тут?» або «Ви щось упустили?».
У яскравому світлі я відразу побачила свій кулон на дні урни. Хлопець з ліхтариком нахилився, підчепив кулон за ланцюжок і підняв на рівень очей:
– Оце?
Я схопила кулон – і на секунду затисла в долоні. І знов побачила змінений світ: чоловік переді мною здавався вирізаним з гірського кришталю, його фігура світилася золотаво-зеленим. Ліхтарик лупив у землю білим променем, таким яскравим, що я замружилася.
Несподіваний помічник мовчав. Інший би на його місці вже сто разів покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобі погано?», «Тебе провести?».
– Дякую, – промимрила я, ховаючи свою коштовність у кишеню.
Він кивнув, приймаючи подяку. Я зрозуміла – якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу – потім пошкодую.
– Ти… завжди носиш з собою ліхтарик?
Ні, бувають і більш ідіотські питання. Але рідко.
– Бачиш, знадобився, – відгукнувся він лагідно.
– Ти з університету?
– Другий курс. Мехмат.
– Гуртожиток?
– Ні. Ми з подругою квартиру знімаємо. У знайомих.
Я перевела дух. Зараз не час про це думати… Але я, здається, успадкувала від мами ген цілковитого невезіння в особистих стосунках. Якщо мені хтось подобається – цей тип завжди не мій, і я гордо дивлюся вбік, мовляв, не дуже й хотілося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лізти зі зворушливою пичкою в чуже байдуже життя…
– Дякую, – сказала я ще раз. – Бувай.
Він кивнув і вимкнув ліхтарик, і тут мене наче за язика смикнули.
– Слухай… А ти мені не позичиш ліхтарика… на один вечір?
* * *– Вимкни світло! – крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру. – Можеш дати мені спокій?!
Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогодні в мене в долоні був мій кулон… Мій амулет. І неясне відчуття, що поруч діється темне, страшне, глухе, поруч убивають, – а ніхто не бачить. Крім мене.
Я зупинилась коло її ліжка, стискаючи амулет у долоні:
– Щодо Павлика… Тут щось не так. Він тебе любить.
– Любить?! Сука!
Вона відкинула ковдру.
Її лице було вкрите суцільною кіркою крові. Кров сочилася з кожної пори. Постіль була в крові, і підлога, і вся кімната, я закричала від страху – і випустила амулет. Кров зникла; у Насті було опухле, але чисте лице з очима нещасної злої баби:
– Усі мужики – паскудники! Правду мені мама казала, а я не вірила!
Вона кричала не своїм звичайним голосом, веселим, низьким і ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий і надривний, вереск бензопили, яка вгризається в мертве дерево:
– І татусь мій був такий! Швиденько перепхнутися – і погнав далі! Усі мужики однаково влаштовані!
Слова вискакували з неї готовими блоками – наче хтось заздалегідь написав їй текст. Мені стало недобре.
– Насте… Послухай, не кричи… Стривай хвилину, просто подумай…
– Що-о?! Ти їх покриваєш, ти за них, еге ж? Ти за цих цапів смердючих?!
Вона дивилася на мене з такою огидою, що я позадкувала. Якби я не знала цю дівчину два роки… Якби я не вчилася з нею на одному потоці, не жила в одній кімнаті, не пила чай… Може, її підмінили? Підсадили в мозок чужу свідомість? Вивернули навиворіт, зачарували? Що з нею зробили, врешті-решт?!
Задкуючи, я знову вийшла в коридор і зачинила двері. Наділа на шию амулет – і він здався мені дуже теплим, майже гарячим.
– Потерпи, я розберусь, – сказала я Насті, хоча вона мене не чула.
І, однієї рукою стискаючи амулет на грудях, другою ввімкнула ліхтарик.
* * *Коридор був хистким мрячним проходом, кишкою величезного звіра, шахтою на дні океану. Стіни тремтіли, липкий кисіль то приховував їх од мене, то знову розповзався, і тоді під променем ліхтарика на стінах проступали написи чужою мовою. Це не була ні арабська в’язь, ні ієрогліфи, ні латиниця, ні будь-яка знайома мені знакова система. Чомусь я була впевнена, що мова ця не просто століттями мертва, але навіть нелюдська.
Я пройшла по коридору від краю до краю, піднялася сходами на наступний поверх і нікого не зустріла, хоч це була людна пора, вечір. Уже підходячи до двадцять дев’ятої кімнати, де жив непутящий Соколов, я побачила на стіні напис, зроблений російською: «Тінь приходить, щоб погубити».
Я розтисла кулак, який устиг оніміти. Тут, у звичайному світі, ніякого напису не було: стіну недавно білили.
Я постукала у двадцять дев’яту. Ніхто не відповів. Двері були відчинені. Я зайшла.
Стіл у кімнатці був завалений брудним пластиковим посудом. Тут відзначали бурхливо, пили багато, закушували молочною ковбасою і біляшами. Серед безлічі порожніх пляшок у кутку самотньо стояла пачка з-під кефіру.
На ліжку хропів, не знявши навіть кросівок, хтось – лицем до стіни. Ще один хтось, худий, у червоній футболці, слухав щось у навушниках і посмикувався, підстрибував, не відриваючи підошов од підлоги, схожий на поплавець під час інтенсивного клювання. Навколо він, здавалося, нічого не бачив, поглинутий своїм глибоким внутрішнім світом.
На підвіконні сиділа об’ємиста дівка в джинсах і короткому топіку. Дудлила пиво з пляшки. Дивилася ліниво й нахабно:
– Заблукала?
У неї була особлива вимова – так говорять провінціали, коли знущаються з вимови москвичів. Але я не збиралася з нею говорити. Озирнувшись, я побачила ще дещо – точніше, декого в цій кімнаті.
Хтось сидів на підлозі за маленьким холодильником, привалившись до стіни. Спершу я помітила ногу в синій шкарпетці. Розмір взуття сорок п’ятий. Ознак життя не спостерігається.
Я підійшла ближче. Павлик сидів, на вигляд п’яний у смерть, блідий, невпізнанний. Невже цей хлопець зовсім недавно чекав на побачення, готувався, зазирав мені в очі: «Я її люблю, я хочу їй освідчитися».
– Павлик? – спитала я невпевнено.
– Узагалі-то тут уже все закінчилося, – повідомила з підвіконня дівка.
Я схилилася над Павликом:
– Агов! Ти мене чуєш?
Амулет вислизнув через комір і загойдався в мене перед очима. Я піймала його в кулак, і світ змінився.
Ні, Павлик не був п’яний. У нього був вигляд жорстоко побитої людини, яка ніч пролежала в заметі. Непритомний, оглушений, хворий; хто з ним таке зробив?!
– Не займай його, нехай проспиться, – так само ліниво сказала за моєю спиною дівка. Я обернулась, як і раніше стискаючи в долоні амулет…
Воно сиділо на підвіконні.
Створіння без лиця, чорна текуча тварюка, схожа на живий виливок з бітуму. Таким би могло бути втілене марення Сальвадора Далі під дуже важкими наркотиками. Я випустила амулет; дівка, ніби нічого й не було, розглядала мене, її білий живіт молодим жирком звисав поверх паска на штанях.
– Побачила? І шо? Шо ти мені зробиш?
І, піднявши пляшку, вона стала шумно жлуктити своє пиво. Незрозуміло як – інтуїтивно – я зрозуміла, що не можна дозволити їй допити.
– Ану… стій!
Мені б кинутися на неї, вибити пляшку. Крикнути, кинути стільцем, приголомшити її хоч якось. Але я розгубилася й проґавила момент. Одним ковтком вона прикінчила пляшку, розтягла губи, облизнулася великим язиком:
– Лови!
Я ледве встигнула ухилитися. Пляшка гримнула об стіну за моєю спиною, і по всій кімнаті полетіли скалки. Той, що спав на ліжку, навіть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як і раніше, танцював на місці, але в очах його з’явився слабкий проблиск інтересу.