Розмова затяглася. Коли Тимур простував повз столи колег до свого робочого місця, співробітники зацікавлено озиралися.
— Ну що там? — чухаючись від нетерпіння, випалив Ярик. — Тебе катували? Ти щось сказав?
Тимур з розгону хляпнувся в крісло і звичним рухом розкошлав волосся.
— Мабуть, світить відрядження…
— Куди?
— Ще не певен. Можливо, до Чилі.
Ярик присвиснув.
— Ого… А фіглі аж туди?
— Я й сам не знаю, — відмахнувся Тимур.
— І на довго?
— Місяців на два.
Ярослав присвиснув удруге і цього разу значно голосніше.
— А що скаже твоя Аліна? Ви ж… — розкрив рота колега, проте Тимур блискавично заглушив чергове дурнувате питання. Не піднімаючи голови від монітора, він вистромив вказівний палець і тицьнув ним під самий писок Ярослава:
— Чувак, зникни.
— Все, все. Я ж нічого. Я зрозумів… — забурчав Ярик, скорчивши страждальницьку міну. — Просто… мені направду цікаво.
Тимур тим часом відкрив веб-браузер. У пошуковому рядку ввів слова «NGF Lab» і запустив пошук. Жодних путніх результатів. Затим стер слово «Lab» і повторив пошук удруге, з приглушеним роздратуванням бухнувши пальцем по клавіші «Enter». Браузер видав сонмище посилань на якийсь Nerve Growth Factor (фактор росту нервів — протеїн, що важливий для росту, підтримки та виживання конкретних цільових нейронів… бла-бла-бла), National Golf Foundation (Національна фундація гольфу) та безліч іншої дурні, що не мала стосунку до програмування чи комп’ютерних ігор.
Абревіатура «NGF» розшифровувалась якось інакше. І Тимур пошкодував, що не запитав відразу. Бо це мало значення.
XПо дорозі додому, штовхаючись у пробках на старенькому «Chevrolet Lacetti», Тимур хмурив брови і думав про те, як зустріне звістку про перенесення весілля його наречена. Аліна була нормальною дівчиною. Нормальною в тому розумінні, що за десять років знайомства Тимур не чув і не бачив, щоб вона влаштовувала скандали чи істерики. От тільки стосунки у них були не дуже нормальними.
Тимур та Аліна були однолітками. Обоє закінчували КПІ, тільки різні факультети: Тимур учився на ТЕФі (теплоенергетичному), Аліна на ФММ (факультеті менеджменту та маркетингу).
Як сталося, що згодом Тимур перекваліфікувався з інженера на розробника ігор? Після першої сесії хлопець втямив, що з таким рівнем викладання (більшість «професорів» востаннє зазирали в наукові журнал ще за Горбачова) та хабарництвом, яке, мов іржа, проїло наскрізь усі кафедри (двадцять чоловік з групи відкрито, не ховаючись, платили за заліки та курсові), ловити на ТЕФі йому нічого. На другому курсі Коршак почав самостійно вивчати програмування. Спершу брав конспекти у товариша, який навчався на ФІОТ (факультеті інформатики та обчислювальної техніки), згодом підсів на спеціалізовану літературу. Delphi 7, C++, Visual C++, MFC і зрештою OpenGL. З такими знаннями він без проблем відбув випробувальний термін у «TTP Technologies».
Познайомились вони випадково: на першому курсі під час однієї з міжфакультетських вечірок. Аліна мала чудову фігурку: плаский живіт, рельєфні ніжки, пружні сідниці, від яких неможливо було відвести погляд. Синьоока брюнетка — рідкісний тип — користувалась незмінним успіхом у хлопців. За нею, висолопивши язики, гасало півфакультету і ще цілий табун старших чоловіків — чи не всі, хто її знав, чи хоч раз бачив зблизька. Тимур тоді нічим особливим не виділявся. Виглядав… ну… як усі. Але любов, як відомо, зла. Дуже зла. Іноді нестерпна. Королева ФММ запала на нечупарного, але кумедного інженера, звихнутого на 3D-моделюванні, програмуванні та комп’ютерних іграх, який ніколи не розчісувався, носив спортивні кофти, потерті джинси та підтоптані китайські кеди.
Майже чотири роки Аліна всіма доступними способами подавала Тимуру сигнали, що хоче з ним зустрічатися. Тимур реагував, як ведмідь на комарині укуси, тільки розпалюючи дівчину. На третьому курсі хлопець захопився проблемою штучного інтелекту і практично відключився від всесвіту (програмісти зрозуміють…). Серйозні стосунки між ними почались аж на останньому році навчання.
Через рік після отримання дипломів Аліна натякнула Тимуру, що не проти з’їхатись. Хлопець вагався. Не те щоб він мав щось проти. Але ж, ви знаєте, це така відповідальність, і взагалі — для чого поспішати… Якогось вечора, втомившись чекати, Аліна гарненько його відтрахала і поставила ультиматум: або вони починають жити разом, або вона йде від нього. Тимур здався. Вони винайняли однокімнатну квартиру неподалік від метро «Шулявська».
Наступні три роки все було чарівно. Просто перфектно. Поки Аліна не вирішила, що настав час переводити стосунки на наступний, найвищий рівень. Ось тут почалися проблеми. Тимур усе чудово розумів, але вперто відмовлявся освідчуватись. Не допомагали ні натяки, ні погрози розриву, ні навіть умовляння друзів. В університеті Аліна отримувала пропозиції вийти заміж з частотою 2—3 освідчення на семестр. Доля відверто познущалась, підсунувши їй недоумка, який застосовував слово «люблю» виключно до комп’ютерних ігор, важкої музики та пива «Paulaner».
Синьоока чорнявка не здавалася, методично розхитуючи холостяцький фундамент свого хлопця. Вона діяла ненав’язливо, виважено й мудро, як діють розумні жінки. Проблема була в тому, що Тимур не був розумним чоловіком. Він був програмістом.
Не варто описувати, скільки всього натерпілась Аліна, перш ніж Тимур капітулював. Два місяці тому, у червні, через шість з половиною років після початку офіційних стосунків, через десять років після першої зустрічі хлопець нарешті роздуплився, запропонувавши їй руку і серце. Бездарно, невигадливо і кострубато — та все ж освідчився. Аліна не нарікала. Відомо: гівнюк залишається гівнюком, навіть якщо гарно освідчиться. Цю фундаментальну істину дівчина перефразувала на свій лад: гарний хлопець залишається гарним хлопцем, навіть якщо він освідчився так, наче наклав посеред ресторану купку лайна. Весілля призначили на початок вересня.
І ось тепер, повзучи черепашачими темпами додому, Тимур ламав голову над тим, як сказати, що все відміняється…
У кишені завібрував мобільник. Хлопець витягнув телефон. Телефонував Пузатий.
— Я слухаю вас, Дмитре Віталійовичу.
— Щойно спілкувався з дівчатками з юрвідділу.
— І як?
— Контракт «чистий». Це не кидалово.
У цю мить Тимур зрозумів, якою буде його відповідь Штаєрману. Навіть якщо Аліна виверне йому на голову каструлю з його улюбленим грибним крем-супом, він скаже «так».
— Прекрасно.
— По голосу чую, що ти схиляєшся до ствердної відповіді.
— Ну, я ще не… але… так, в принципі, так.
— Діло твоє, та я маю кілька зауважень, — розважливо проказав Дмитро Віталійович.
— Умгу?
— Перше: той нашмарований дженджик уже двічі дзвонив і питав, чи ти не надумав їхати. Не здивуюсь, якщо він телефонуватиме посеред ночі… Це мені не подобається. Франт занадто кіпішує і шарпається. Немов миша у пастці.
Тимур змовчав. Він неуважно ковзав поглядом по машинах, що, наче великі блискучі жуки, ув’язнені в сірниковій коробці, штовхалися у пробці.
— Друге: в угоді є пункт про нерозголошення. Ти мусиш мовчати до скону про те, над чим працюватимеш, а також про все побачене чи почуте у лабораторії.
— Не думаю, що з цим будуть проблеми.
— А я думаю, ти помиляєшся, — відчеканив Пузатий. — Перечитай контракт. У випадку розголосу будь-якої виробничої, наукової чи організаційної таємниці тобі світить штраф від 2 до 10 мільйонів доларів.
— Ого…
— Круто, правда? Дозволь спитати, Тимуре: ти маєш два-тире-десять мільйонів баксів?
— Е… ні.
— Я так і думав. Я трохи більше за тебе кручуся в бізнесі, а тому мушу застерегти: неформально така нереальна сума штрафних санкцій дещо означає.
— Що?
— З тобою ніхто не судитиметься, хлопче. Якщо бовкнеш лишнього, тебе ліквідують.
Тимур сильно лупонув по гальмах. «Lacetti», вискнувши, клюнув носом і застиг. Ззаду каскадом донеслось обурене скигління цілої низки клаксонів.
— І третє: я просто не хочу, щоб ти їхав.
— Погане передчуття?
Директор презирливо форкнув:
— Я схожий на того, хто покладається на передчуття?
— Та ні…
— Хлопче, ти, звісно, першокласний спец, але — при всій повазі — ти не коштуєш двісті тисяч баксів. Якщо тобі пропонують такі гроші, і ці гроші не за роботу, яку ти можеш виконати, значить, ними покривають дещо інше. Раджу дізнатися, що саме, причому дізнатися до того, як тебе висадять у якійсь дірі серед чилійської пустелі. Подумай про це…
XI— Кохана, я вдома! — гукнув Тимур з порога. Голос звучав, як у столітнього папуги.
Аліна, прикриваючись махровим рушником, визирнула з ванни. Засмагла спина та мокре волосся зблискували і парували.
— Так рано! — вона посміхнулась, підскочила і цьомкнула хлопця в губи. — Це мені причулось чи ти справді назвав мене коханою?
Тимур придуркувато скривив губи.
— Я… е… тут… ну… тут така підстава нарисувалася…
— Підстава? — Аліна хіхікнула. — Ото вже ці твої програмістські словечка…
— Це не…
— Роздягайся, — дівчина, притримуючи ліктями рушник, розстібала ґудзики на його сорочці. — Лізь у душ, — рушник опустився, оголивши гладенькі груди. — Вечеря скоро буде готова.
Зазвичай у такі моменти Тимур відчував збудження. З часом його потяг до Аліни тільки зміцнів. Проте цього разу не було нічого, крім тоскного щему під серцем. Хлопець роззувся, обійняв дівчину і, акуратно відсторонившись, прослизнув до кімнати.
— Я мушу тобі дещо розказати, — якщо чесно, то говорити він не хотів, хоч і розумів, що розмови не уникнути.
Попри загостреність голосу, дівчина не сприйняла слова всерйоз.
— Мені запропонували роботу, — сказав Тимур.
— Круто. Підвищення? Ти покидаєш «TTP»?
— Не зовсім. Озвався один з колишніх замовників. Зараз він хоче, щоби я попрацював безпосередньо на них. Тимчасово.
— Без відриву від основної роботи?
Тимур відчув, як жар піднімається з грудей на шию та щоки.
— З відривом.
— Тобто тобі доведеться брати відпустку за власний рахунок?
— Ага.
— І що ти вирішив?
— Погодився.
— У-у, — похитала голівкою дівчина, — добре. Така гарна пропозиція?
«Бляха, як же їй розповісти?» — хлопець спромігся викласти все, крім головного.
— Так. Хоча є дві особливості, які ти мусиш знати, — Тимур потер пальцями очі, — які ти мусиш зрозуміти.
— Що саме? — дерев’яною лопаткою Аліна перемішувала м’ясо на сковорідці.
— По-перше, я досі не розумію, над чим доведеться працювати. Замовник якийсь дивний. При цьому вони обіцяють заплатити… двісті тисяч… доларів. Це у випадку вдалого завершення проекту.
— А якщо завершення оцінять як невдале?
— Тоді всього лиш сто шістдесят тисяч.
Аліна відірвалась від сковорідки і подивилась на Тимура. Вона була безтурботною, але аж ніяк не дурною. Бували моменти, коли Тимур поряд з нею сам почувався телепнем. Ось як зараз, наприклад.
— Тоді яка друга особливість, яку я мушу знати і зрозуміти? — сині очі слідкували за кожним м’язом Тимурового обличчя.
Язик у хлопця задерев’янів.
— Контракт розрахований на два місяці, але… компанія розташовується у Чилі… і тому… на роботу… я повинен поїхати туди.
Чорнявка стиснула губи. М’ясо потроху пересмажувалось, заповнюючи тісну кухню характерним гірким запахом.
— Це те Чилі, про яке я подумала? — крижаним голосом уточнила дівчина.
— Мабуть, так.
— Я правильно зрозуміла: ти вже прийняв пропозицію і їдеш у Південну Америку?
— Так.
Вона зробила паузу, а тоді перепитала наостанок:
— На два місяці?
Тимур прикусив губу:
— Угу. Вилітаю завтра зранку.
— Ти що, блядь, їбанувся? — Аліну наче підмінили. З її очей стріляли блискавки.
— Це лише два місяці…
— Які, на хуй, два місяці? У нас же весілля у вересні!!
Червоні плями поповзли тонкою шиєю на щічки дівчини.
— Я розумію… — спробував оборонятися Тимур.
— Що ти розумієш?! Як ти міг не порадитися зі мною?! — несподівано вона зблідла. — Ти кидаєш мене?
— О, почалося… Не кажи дурного! — махнув рукою Тимур. — Спочатку я не хотів їхати. Та подумай сама: це ж двісті тисяч баксів! Ми зможемо купити квартиру.
— Подумати? А чим думав ти?! Що я скажу батькам? Що я скажу всім, кого ми запросили? Вибачте, весілля відміняється, бо ти поїхав на заробітки до Чилі?!! — дівчина люто стиснула кулачки. — Я знала, що так буде! Я… я…
— Перестань. Перенесемо весілля на кінець жовтня.
— Я не вірю тобі! Ти… ти… Як ти можеш?!!
Тимур розвів руками:
— Ти знов за своє…
— Я не вірю! Не вірю тобі! У жовтні у тебе знов виявиться робота, контракт якийсь. Цього разу на півмільйона. І ти знову завієшся з вітром!!!
Аліна більше не могла стримуватися. Пожбуривши лопатку в умивальник, вискочила з кухні. Хлопець не пішов за нею. Вирішив дати трохи часу. Нехай заспокоїться, переварить усе. Через годину він знову спробує поговорити з нею.
Їсти не хотілося, м’ясо лишилось неторканим. Тимур забрав з кімнати свій ноутбук і вмостився на кухні. Хлопець мав звичку щовечора читати новини, передивлятись приколи та шукати демотиватори в інтернеті. Відпочивав з комп’ютером від роботи на комп’ютері.
Та щойно він відкрив лептоп, в усьому будинку, мигнувши, зникло світло. Ноутбук міг протриматись ще дві-три години, зате домашній роутер без живлення здох. Доступу до мережі не було. Подумки ремствуючи через таку підлість, Тимур прикрив кришку «Hewlett-Packard’а», вперся спиною об стіну і, склавши руки на грудях, мовчки сидів у темряві.
XIIВсе могло бути інакше… Тимур ніколи б не погодився на це відрядження, якби того вечора у будинку за номером 24/9 на вулиці Вадима Гетьмана не відімкнули світло. Він би й думати забув про обіцяні 160 тисяч доларів зарплатні та преміальні, якби Оскар Штаєрман не поспішав із вильотом і залишив хоча б один додатковий день на збори. Він би послав під три чорти «NGF Lab» та її кур’єра, якби не загаявся ранком другого дня, пакуючи сумку, і прийшов завчасно на роботу… хоча б за годину до того, як чилієць повіз його в аеропорт.
Доля. Фатум. Ка. Називайте це як хочете. Існувало безліч «якби», через які ця подорож була б скасована. Жодне з цих «якби» так і не спрацювало. А зводилися вони лиш до одного: Тимуру слід було перевірити пошту.
Річ у тім, що саме в той момент, коли в кількох стареньких багатоповерхівках, що тулилися купи на вулиці Вадима Гетьмана коло Індустріального моста, вибило світло, до Тимурової електронної скриньки надійшов лист від такої собі Наталі Хорт. Тимур не знав цієї жінки. Наталя теж не знала його. Більше того, їм не судилося побачитися чи коли-небудь познайомитися. А втім, лист був адресований саме Тимуру.
Від: Natalie1976
До: Tym_the_Botfucker
Тема: Застереження!
Скільки б не пропонували, не погоджуйтесь на роботу в Чилі.
Ви пожалкуєте… Я ВЖЕ пожалкувала…
Чоловік Наталі, тридцятип’ятирічний Вадим Хорт, теж був програмістом. Як і Тимур, напрочуд талановитим. Якийсь час він працював у Москві в компанії «МАЙКОН», що спеціалізувалась на розробці інженерних систем проектування (CAD-систем[27]), заробляючи по сорок тисяч баксів на рік. Два роки тому Хорт звільнився і повернувся до Києва, де, ні з ким не порадившись, підписав непевний договір з ще більш непевною «General Genetics». Після чого на рік поїхав працювати за контрактом — кудись у Південну Америку. Розташування нового місця роботи чоловік не розголошував і ніколи не патякав про те, над чим працює. Наталя дізналась про місце роботи чоловіка аж через кілька місяців після його від’їзду.