Бот - Кидрук Максим Иванович 8 стр.

Якби Тимур подивився на екран свого «Hewlett-Packard» хвилиною раніше і прочитав лист Наталі Хорт, він би стояв уже за найближчою транзитною стійкою, купуючи квиток назад до Києва. На жаль, теревені зі Штаєрманом та Ємельяновим, слабкий сигнал вай-фай мережі завадили цьому. Зарядний пристрій від лептопа лежав у сумці, котру Тимур здав у багаж у Києві. У той момент вона кочувала між багажними відділеннями глибоко в надрах аеропорту «Барахас». Тож хлопець ніяк не міг підзарядити комп’ютер…

То було останнє «якби». Тимур так ніколи й не дізнається, хто така Natalie1976 і про що була її засторога.

Прибуття

Професор виколупував штани із задниці. Після чотирнадцяти годин у літаку (лайнер прибув вчасно — о 09:35 за чилійським часом) він виглядав так, наче перед виходом з дому забув попрасувати одяг. Волосся на голові нагадувало копицю сіна, добряче потріпану буревієм. Почувався Ємельянов відповідно.

— Ти йому нічого не розповідаєш? — обізвався він до Штаєрмана, вибравши момент, коли Тимур відлучився у туалет.

— Як і тобі. Подробиці дізнаєтеся після прибуття на місце.

— Я принаймні знаю, куди лечу і що мене там чекає. Пацан же навіть не здогадується, у що його втягнули.

— Я не маю права. У нього на даний момент лише третій рівень доступу.

Росіянин втягнув горлом повітря, наче збираючись плюнути чилійцю в обличчя.

— Йолопе, цей хлопчак створив проблему, не побувавши на комплексі. За кілька годин у нього буде п’ятий рівень. Йому дали б шостий, якби такий був, тому що він зараз єдиний, хто може владнати ситуацію… хто може врятувати мільярди ваших сраних інвестицій, поки вони не перевалили за Анди чи не спустились на південь до Сантьяго.

— Що ти хочеш від мене, професоре? Я лише виконую інструкції Кейтаро.

— Він має право знати, Штаєрмане. Ці ваші срані конспіративні штучки призведуть до того, що після прибуття до лабораторій пацан запанікує і відмовиться співпрацювати, — судячи з манери розмовляти, було непросто повірити, що Ємельянов має докторський титул. Ігор був одним з тих безцеремонних диваків, котрі завше присутні в середовищі справжніх учених.

— Не відмовиться.

Тимур з’явився поміж рядів сидінь у залі очікування, і розмова між Оскаром та Ігорем урвалась.

О 12:15 вони сіли на літак чилійської компанії «LAN», рейс LA 362, і через півтори години приземлились в Антофагасті.

— Де конвой? — ще здалеку визвірився Оскар Штаєрман.

Повітря було прохолодним — ледь присмачене океанським запахом — і дуже сухим. На стоянці на них чекав потовчений і сірий від пилу джип «Toyota Tundra». Машина була новою, проте за кілька місяців виснажливої роботи у пустелі набула вигляду роздовбаного корита. Замащений капот практично не виблискував у променях пустельного сонця.

Оскар, Ігор та Тимур вийшли з аеропорту, штовхаючи перед собою візки з речами. Назустріч їм з кабіни пікапа висковзнув шофер: невисокий, коротко стрижений американець у соковито-червоних шортах, жовтій майці, спортивних кедах та модній, хоч і полинялій бейсболці з написом «Bon Jovi». На вигляд — одноліток Тимура. Він по черзі потиснув руки новоприбулим, після чого допоміг закинути речі в кузов і всадовив гостей на задні сидіння.

— Джеффрі, де, в біса, конвой?! — проричав Штаєрман прямісінько у вухо водію.

— Я і є ваш конвой, — тихо проказав він, звівши зелені очі на чилійця.

— Що це означає?

— Прикриття не буде, старий, — Джеффрі Такер запхав руки в низькі кишені шортів. — Знаєш, що вчора було? — він стишив голос. — Вони на хрін розпанахали загорожу.

— Що?!

— Те, що почув, чорнявий. Боти подерли її на німецький хрест. У двох місцях… Зараз усі на роботах.

Оскар закляк. Чергова порція агресивних словечок застрягла в горлянці. Його обличчя сіріло на очах, а очі заметалися, мов у божевільного.

— От чорт. Як таке може бути? Зовнішню загорожу? А як же сенсори?

— Отож бо й воно. Ніякі сенсори не спрацювали. Позавчора кілька вишкребків залишилися під одним з пагорбів. Вони копали цілий день. Уявляєш? На вечір вони вже були під огорожею, саме тому жоден сенсор не спрацював. Кляті вилупки! — Джеффрі заговорив спокійніше: — Якщо до вечора периметр не поновлять і не поставлять під напругу, цілком імовірно, що нам уже не буде куди їхати.

— Але як ми… — затинався чилієць, — …як ми доїдемо самі?

— Так само, як я приїхав. Будемо гнати через пустелю, щоб проскочити до темряви, — Джеффрі сплюнув під ноги. Він теж боявся, не менше за Оскара, можливо, навіть більше, просто не показував цього. — Сподіваюсь, встигнемо до смерку.

— А раптом проб’ємо шину? А що, як полетить ходова? Що тоді?!

Зеленоокий американець начепив на носа темні окуляри. Йому не хотілося думати про те, що буде, коли пітьма застукає їх у пустелі. Він тупо проігнорував запитання.

— Хто з них програміст?

— Молодший, — не дивлячись на Тимура, сказав Оскар. — Тимуром звуть.

— Я так і думав. Імена у них такі дивні: Tymur… Vadym… — Джефф знову сплюнув на асфальт і поплескав чилійця: — Залазь у машину, старий. Не знаю як, але ми мусимо прорватися.

Вони залишили межі міста і виїхали на Панамериканську магістраль — модернове шосе, що довжелезною сірою ниткою протинає континент. Джефф спрямував «Тойоту» (чий пошарпаний вигляд виявився оманливим, машина ричала, як звір, і справно намотувала дорогу на колеса) на північний схід.

Небавом океан зник з поля зору. За вікном потяглись одноманітні ландшафти. До сланцевих бескидів центральної Атаками було ще далеко, а чорно-сині відроги Анд сюди не діставали. То була Мертва Земля: без рослин, без рельєфу і навіть без піску — суха безлика пустка.

Через сорок хвилин «Тойота» проминула сонне містечко Бакедано і Тимур заснув…

О 14:35, не доїжджаючи кілька кілометрів до Кармен-Альто, Джеффрі пригальмував, притиснувся до правої бровки і почав щось виглядати праворуч від шосе. Надибавши слабо торований з’їзд, американець крутнув кермо і скотився з магістралі. З-під капота потяглись удалечінь ледь помітні відбитки від коліс. Сліди збігали на схід, у пустелю, і зникали у тремкому мареві, що товстою лінією розмежовувало плескату сірість Атаками і неймовірно далекі схили андійських хребтів.

Не минуло й хвилини, як Оскар загамселив руками по передній панелі:

— Стій! Джеффрі, зупинись!

Джип ще не вповільнився, а чилієць вискочив з авто, оббіг «Тойоту» і затулив шлях, спершись на капот. Фізіономія — бліда й налякана, біла сорочка на грудях та під пахвами посіріла від поту.

— Джеффе, я боюсь! — хрипко признався Оскар. — У мене є діти! І я ще хочу пожити.

Джеффрі відчинив дверцята й опустив ноги на пісок. Перед тим як вийти з машини, американець окинув оком пустелю. Місцина видавалась безпечною.

— Я тебе розумію, старий. Але не варто про це нагадувати, тому що я теж на межі і відчуваю, що от-от надзюрю в штани! А в мокрих джинсах, як ти здогадуєшся, не вельми зручно кермувати.

— Я не поїду далі, — категорично заявив чилієць. — Давай подзвонимо Віллу. Супутниковий телефон з тобою? Вілл не підпорядковується Джепу[31], може, він зрозуміє і…

— З телефоном усе в нормі, старий, просто… Вільяма немає…

Дверцята «Тойоти» захлопнулись і решта слів не пробились у салон. Проте почутого виявилось достатньо, щоб Ігор спохмурнів і неспокійно завертівся на сидінні.

— Америкос накивав п’ятами? Не може бути, — правив далі Штаєрман: — Де він? Той сучий син не міг просто так покинути все!

— Кейтаро просив тобі не казати, — потупився американець.

— Що не казати?

— Вчора боти взяли Вілла і одного з негритосів Ріно…

Оскар не зрозумів:

— Як це «взяли»?

— Забрали з собою.

— Бляха, що-о?!!

— Ми зрозуміли, що вони підкопали стовпи, але подумати не могли, що зразу в двох місцях. Кинулись прикривати пролом напроти головних дверей жилого блоку, а ті гади увірвались до гаражів у першому інженерному. Кейтаро наказав відходити… заблокував «DW» будівлю… ми там засіли… а Вілл і один з найманців, ну, вони не встигли, розумієш… Ті гівнюки упіймали їх і потягли у пустелю.

Штаєрман глитнув слину:

— І ви нічого не зробили?

— А що ми мали робити, трясця твоїй матері?! — рикнув Джеффрі. Уперше за час подорожі він втратив самовладання. — Усім було страшно до всирачки, старий! Навіть Ріно сидів тихо, як миша. Ми за три дні ні разу в них не поцілили! В жодного! Січеш, про що я? Та я б ліпше сам собі пустив кулю в скроню, аніж вийшов тоді на вулицю.

— Боти вбили їх? — Оскар здригнувся.

— Ні.

— Ні?

— Принаймні не відразу. Поки тягли, вони були живими. А там… не знаю.

— Але для чого Вілл здався тим вилупкам? Що вони з ним робитимуть?..

— Про це хай розкаже українець, — американець стрельнув очима в напрямку задніх сидінь «Toyota Tundra». — Я тобі і так багато вибовкав, хоча це ще не все. — Штаєрман прикусив губу, наготувавшись слухати далі. — Оскільки напруги на периметрі не було, а ми засіли в «DW» будівлі, наче мавпи в зоопарковій клітці, ті довбані карлики пролізли у склад і… — шофер махнув рукою з виглядом «усе пропало!». — …Розбомбили його.

— Щоб я здох, — прошипів Оскар.

— Сьогодні маєш усі шанси, — процідив Джефф, — бо тепер у наших малюків сила-силенна набоїв і дюжина п’ятисотих «Моссбергів»[32].

— Ти жартуєш.

— Ні, ти все правильно почув. У втікачів тепер вогнепальна зброя.

— А гормон?!

— Розслабся. Не все так погано. Кейтаро після твого відльоту наказав перетягти сулії з альдостероном у житловий корпус. Стероїди поки що у нас.

Обоє чоловіків замовкли. На Панамерикані, вдалині за їхніми спинами, час від часу пролітали автомобілі. Реву двигунів не було чути. Звук моторів затирало сичання вітру над пустельним плато.

— Знаєш, — звернувся до Оскара шофер, — ти тільки не подумай, що я палаю бажанням нестися з голою дупою через Атакаму, не знаючи, де їхнє кодло. Але у нас там вісім повалених опор… — Джефф зітхнув: — Старий, я не хочу припертися на базу і усвідомити, що ми лишаємося з ними сам на сам. У нас тоді буде до біса неприємна нічка. Ми мусимо прошмигнути.

— Ні… ні… ні… — замотав головою чилієць, в очах зринала відчайдушна впертість. — Тепер я точно нікуди не поїду.

Американець саркастично форкнув і сплюнув:

— Джеп мав рацію. Не треба було тобі розказувати.

— Іди до дідька! Я дзвоню японцю. Принеси мені телефон.

Джеффрі знизав плечима.

— Як знаєш. Старий Кейтаро останніми днями не в настрої.

— А то я не здогадуюсь. Давай телефон.

Шофер відкрив дверцята, витягнув з-під купи ганчірок супутниковий телефон «Thuraya Hughes» і кинув чилійцю. Штаєрман спіймав апарат і без вагань набрав номер.

— Кейтаро, це Оскар, — напружившись, почав чилієць. — Ні, у нас усе гаразд. Поки що. Просто хочу поговорити… Ми в пустелі, стоїмо неподалік від Панамерикани… Я не хотів вас турбувати… Кейтаро, не гарячкуйте! — Оскар починав гніватися. — Я все знаю, Джеффрі розказав мені… Зрозумійте, якщо по дорозі щось трапиться з українцем… Так, ми можемо проскочити, але я не поїду далі. Я відмовляюсь… Ось так просто: не рушу з місця… Ви ж обіцяли ескорт… Кейтаро, не кричіть на мене… Біс із нею, моєю дупою, але невже ви готові ризикувати програмером?..

Розмова в такій манері тривала хвилин п’ять. Чим ближче до завершення, тим менше Штаєрман говорив. Переважно кивав. Зрештою Оскар відірвав трубку від вуха.

— Ну що? — підняв голову Джеффрі.

— Він пришле дві машини, — кисло бовкнув чилієць. — Примчать за дві години.

— А загорожа?

Оскар знизав плечима.

— Вони все одно не встигли б до смерку…

Навскоси через плато, з гір до океану, неслись потоки сухого, аж рипучого, повітря — насичений стогін нагадував віддалений гул авіаційних двигунів.

Спочатку з’явились два похилі стовпи куряви. Немов розпушені хвости комети, вони тяглись до безхмарного небо. Легкий вітерець шматував їх і волік за собою на північ. Колони з пилу з кожною хвилиною ставали чіткішими.

Згодом із розпливчастого марева, ревучи двигунами, розмелюючи на шматки дрібне каміння, вирвались два величезних позашляховики. Віддалік чорні машини нагадували німецькі «Volkswagen Touareg».

— Їдуть! — оголосив Джефф.

Тимур потягнувся і позіхнув. Швидкий сон не приніс полегшення. У Києві було пів на одинадцяту вечора, організм вимагав ґрунтовного відпочинку.

Оскар Штаєрман вийшов на відкритий простір, діловито вперши руки в боки. Від його піжонського вигляду не лишилося згадки. Одна штанина була подертою, сорочка зашкарубла від поту і надималась на вітрі, мов замащене вітрило іспанського галеона.

В якийсь момент він озирнувся і гукнув до Джеффрі:

— Ти бачиш?

— Що там?

— Ріно Хедхантер власною персоною.

— Не може бути! — зрадів американець.

Автомобілі загальмували. Вони дійсно були «Туарегами», тільки не «паркетниками», призначеними для дефіле по місту, а справжніми всюдиходами, зі встановленими пакетами для бездоріжжя «Terrain Tech». Крім того, над решітками радіаторів виступали наварені бампери, а над передніми шибками простяглись захисні сітки. Ззаду кожного автомобіля, на бортах і на дверцятах, зблискували приварені металеві листи. Листова сталь цілком затуляла вікна у задній парі дверцят. Вікна на передніх дверях на дві третини також закривав метал, решта була заґратована сіткою. Завдяки цим змінам елегантний джип від «Фольксваген» став схожим на щось середнє між німецьким «A7V», неповоротким танком часів Першої світової війни, та воєнним всюдиходом «Humvee»[33], прототипом ненаситного цивільного паливожера «HUMMER».

Щойно «танкомобілі» спинились, на ґрунт вискочили восьмеро озброєних до зубів чоловіків. Шестеро були кремезними, хоча невисокими неграми — чорні, мов антрацитове вугілля. Ще один на вигляд був типовим японцем: невисокий, худорлявий, з пласким лицем, розкосими очима і рівним рудувато-коричневим волоссям, зібраним у хвіст.

Попереду всіх виступав міцний чолов’яга з кутастим обвітреним обличчям, чорним волоссям, що стриміло врізнобіч, та дрібними, вепрячими очиськами. Зліва через усе лице, починаючи з середини щоки і аж до підборіддя, тягнувся глибокий шрам. Він мав два метри зросту і був увесь укритий опуклими кучугурами м’язів.

— Привіт, сцикуни! — не витягаючи цигарки з рота, амбал махнув рукою. — Чекаєте, поки мамка забере вас із дитсадка, ге? — він розреготався. — І на скільки ж це ви від’їхали від Панамерикани? На вісімсот метрів? На цілу тисячу? Ой-ой-ой! Всратися можна, та ви просто мегакруті перці! Ха-ха-ха!

— Здоров! — ворухнув рукою Джефф.

Оскар підступив до засмаглого богатиря і потиснув руку. Потім простягнув правицю молодому японцю. Тимур з Ігорем зацікавлено роздивлялись збройний конвой.